Плагіат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Плагіа́т — привласнення авторства на чужий твір або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора[1].

Визначення поняття[ред.ред. код]

Юридичне визначення цього терміна вперше з'явилося в українських нормативних документах лише в липні 2001 року в новій редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права». Водночас власне явище плагіату має багатовікову історію. Засуджували літературні крадіжки відомі поети та мислителі того часу — Ювенал, Горацій, Вергілій і Марціал. Останній уперше застосував слово «плагіатор», що латиною означало «викрадач чужих рабів», до літературних грабіжників. У XVII столітті у Франції з'явилися навіть теоретики плагіату. Зокрема, Франсуа Ла Мот ле Вайє у своїй роботі «Академія ораторів» відкрито радив маскувати власну нездатність до творчості плагіатом і навіть давав рекомендації, як, непомітно замінюючи всі вислови вкраденої фрази їхніми синонімами, приховати крадіжку.

Нині єдиного, вичерпного та загальноприйнятого визначення плагіату не існує. Приміром, автори одного з найбільших англомовних ресурсів для виявлення плагіату «Turnitin» дають такі визначення цього поняття:

  • вкрасти ідею або слова іншої людини і видати їх за власні;
  • використати результати роботи іншої людини без вказання джерела, звідки вони були взяті;
  • повністю або частково вкрасти мистецький, науковий або інший твір чи роботу та видати їх за свою;
  • представити вже існуючу ідею або продукт як новий та оригінальний[2].

Закон "Про освіту" дає визначення "академічного плагіату – оприлюднення (частково або повністю) наукових результатів, отриманих іншими особами як результатів власного дослідження, та (або) відтворення опублікованих текстів інших авторів без відповідного посилання»"[3]

Класифікація типів плагіату[ред.ред. код]

Таким чином, плагіат в будь-якому разі розглядається як шахрайство, суть якого — у крадіжці чужої роботи або її частини і представленні її як власної. Загалом, плагіат можна поділити на три основні типи:

  1. Копіювання чужої роботи (як без, так і з відома) та оприлюднення її під своїм іменем.
  2. Представлення суміші власних та запозичених в інших аргументів без належного цитування джерел.
  3. Перефразування чужої роботи без належно оформленого посилання на оригінального автора або видавця.

Правила цитування[ред.ред. код]

Цитування має використовуватися у всіх випадках, коли в роботі використовуються дані, взяті зі сторонніх джерел, а не отримані або створені безпосередньо автором. Порушення вказаних нижче правил і їх недотримання має розцінюватися як плагіат:

  • якщо думка автора наводиться дослівно, то її слід взяти в лапки;
  • якщо цитується великий уривок тексту, то він може не братися в лапки, натомість — виділяється або відбивається від решти тексту певним способом (набирається іншим кеглем, шрифтом, накресленням, відбивається від основного тексту більшими абзацними відступами тощо);
  • допускається скорочення цитати, яке не веде до викривлення думки автора. Місце скорочення має бути відзначене в цитаті квадратними дужками з трикрапкою всередині;
  • допускається перефразування цитати, зміна словоформ чи відмінків певних слів. В такому разі, цитата в лапки не береться, але в квадратних дужках обов'язково ставиться посилання на джерело (його порядковий номер зі списку використаної літератури, який додається до роботи);
  • в списку використаної літератури завжди слід вказувати навіть ті джерела, які використовувалися під час підготовки роботи і вивчення теми, навіть якщо прямих посилань чи цитувань цих джерел в роботі нема[2].

Приклади плагіату в Україні[ред.ред. код]

Серед відомих випадків звинувачень у плагіаті в українському суспільстві можна зазначити такі.

  • Марко Вовчок протягом 1870—1872 років публікувала в петербурзькому місячнику «Переводы лучших иностранных писателей» переклади, зроблені найнятими нею людьми, під власним прізвищем. Пізніше одна з цих наймичок підсунула Вовчок переклад казок Андресена, який насправді просто списала зі зробленого два роки тому перекладу кількома іншими перекладачками. Казки вийшли друком, а справжні автори перекладів здійняли галас. В результаті, третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що насправді твори вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді б з'ясувалося ще й те, що вона таємно наймала перекладачок і їхні роботи підписувала власним прізвищем[4].
  • Павло Загребельний наприкінці 70-х років XX ст. майже повністю списав передмову до українського видання творів Анатоля Франса з монографії Якова Фріда «Анатоль Франс та його час». У 1981 році в збірнику «Неложними устами» Загребельний оприлюднив повість «Кларнети ніжності», в якій запозичив без посилань на авторку великі фрагменти спогадів Надії Суровцової-Олицької, на той час ще не оприлюднених в СРСР (можливо, рукопис був вилучений під час обшуку, проведеного КДБ в квартирі Суровцової, і потрапив до Загребельного завдяки його знайомствам).
  • Володимир Литвин в 1991 році оприлюднив в журналі «Політика і час» кілька статей, в яких без жодних посилань запозичив фрагменти публікацій інших авторів, зокрема Олексія Гараня[5]. Проте факт плагіату залишався невідомим, аж поки Литвин не очололив адміністрацію президента Леоніда Кучми і у 2002 році в газеті «Факты и комментарии» не з'явилася підписана ним стаття «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». Вже за кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом роботи «Civil Society» американського політолога Томаса Каротерса, написаної ще 1999 р. для журналу «Foreign Policy»[6][7]. Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Проте звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, в статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено.[8] Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заяву.[9] 2006 р. за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка[10]. За даними газети «2000» 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв'ю «Новый кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци, опублікованого 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия». При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадав.[11]
  • У 1999 році дисертацію Михайла Пасічника «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657—1665)», подану на вчену раду Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, було визнано плагіатом через використання в ній неопуб­­­лі­кованого рукопису О. Пе­ре­яслав­ського (О. Шпилинського) «До історії війн Руїни» під своїм іменем [12]. На той час Пасічник вже випустив однойменну монографію-плагіат «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657—1665)» [13], але дисертацію із захисту мусив зняти. 23 січня 2008 року на засіданні спе­ціалізованої вченої ради Уж­городського національного універ­ситету відбувся успішний захист дисертації Пасічника на здобуття наукового ступеня доктора історичних «Проблеми розбудови української державності після визвольних змагань (1657—1665 рр.)». Отже, Пасічник пішов на повторний захист з текстом тієї ж самої дисертації, хіба що з незначними редакторськими правками. Експертна рада Вищої атестаційної комісії ухвалила скасувати рішення Ужгородської спецради і відмовити у видачі диплома доктора історичних наук, але Пасічник подав апеляцію. Апеляційна комісія у складі чотирьох осіб заперечила рішення членів Експертної ради ВАК України з історичних наук і визнала, що «дисертація М. С. Пасічника є самостійним науковим дослідженням, в якому висвітлено важливу наукову проблему»[14].
  • Юрій Винничук у 2001 році написав книжку «Таємниці львівської кави», щонайменше чотири з восьми глав якої виявилися недбалим перекладом книжки Миколи Пучерова «Всё о кофе», виданої у 1988 році. Плагіат викрили лише у 2016 році (Винничук і досі визнає лише запозичення кількох сторінок рецептів, що мандрують з книжки до книжки різних авторів) тож книжка Винничука встигла витримати вісім видань і стати лауреатом Форуму видавців у Львові[15].
  • У 2006 році Петро Кравчук заявив про те, що викладачка кафедри географії Донецького інституту соціальної освіти Бугайова Тетяна Іванівна видала під своїм іменем книгу «Тайны материков и океанов. Удивительные природные явления» (ISBN 966-338-378-X), яка є дублюванням його науково-популярної книги Географический калейдоскоп (книга побачила світ у 1988 році у видавництві "Радянська школа" тиражем 130 тисяч екземплярів). Того ж року книгу переклали ще й українською мовою і Бугайова Т. І. видала другий плагіат під назвою «Рекорди географії. Таємниці планети Земля».[16][17][18] Справу передано у Європейський суд з прав людини.
  • У монографії В. В. Вірченко і А. П. Коцура «Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861—1920 рр.)» (2007)[19] трапляються численні текстові збіги з дисертацією К. А. Кобченко «Київські вищі жіночі курси в контексті боротьби за освіту жінок в Україні (1878—1920 рр.)» (2004)[20]. Зокрема, збігається майже весь матеріал, присвячений історії Київських вищих жіночих курсів. В одних місцях текст К. А. Кобченко прямо переписано[21], в інших — переказано без посилань на першоджерело[22].
  • Юлія Тимошенко в 2007 році написала для журналу «Foreign Affairs» статтю під назвою «Стримування Росії», в якій, як з'ясувалося, скопіювала без посилань на автора кілька великих фрагментів статті Аркадія Островського з журналу «Economist»[23]. На запит журналістів партійна прес-служба відповіла, що посилання в рукописі були, але з технічних причин зникли під час публікації. Проте вже в в 2009 році у промові з нагоди 70-річчя початку Другої світової війни в Гданську Тимошенко дослівно повторила фрагмент промови Роберта Кеннеді 1968 року — також без жодних посилань на її автора. В 2011 році в газетній колонці «Різдво ув'язненої» Юлії Тимошенко таким самим чином використала фрагмент статті Вацлава Гавела «Відповідальність і дух» 1998 року[24].
  • У січні 2016 року плагіат було виявлено в докторській дисертації Катерини Кириленко, дружини міністра культури України[35]., що спонукало академіка-секретаря відділення фізики та астрономії НАН України Вадима Локтєва звернутися до Міністерства освіти і науки України з проханням перевірити обґрунтованість присудження К. Кириленко ступеня доктора наук.[36] Цікаво, що текст, вкрадений Катериною Кириленко, сам по собі виявився абсолютною псевдонауковою маячнею.
  • Сервіс пошуку плігіату українського походження Unplag, Східноукраїнський фонд соціальних досліджень, Харківський національний університет ім. Каразіна та SCS Journal провели ряд соціологічних досліджень та виявили що 90% студентів користувались чужою інтелектуальною власністю. При цьому лише 53% студентів говорять, що їм розповідають про плагіат у навчальних закладах, в той час як 76% викладачів стверджують, що вони попереджували студентів про це правопорушення.[37]
  • У 2016 р. до складу НАЗЯВО було обрано Руслана Гурака, у науковій статті якого був виявлений плагіат[41]. Також з'ясувалося, що його кандидатська дисертація має текстові збіги з російською дисертацією[42]; судова експертиза підтвердила наявність плагіату в дисертації Р. Гурака [43].
  • У квітні 2017 р. плагіат виявлено в кандидатській дисертації Арсенія Яценюка («Організація системи банківського нагляду і регулювання в Україні».[44]). За твердженням Тетяни Пархоменко, 70 сторінок дисертації містять тексти без посилань на їхніх справжніх авторів. З них 39 сторінок скопійовано майже повністю, а 7 сторінок є перекладом з англомовних джерел [45].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.; Ірпінь; ВТФ «Перун», 2005. С. 977.
  2. а б (рос.) Николаев Е. Что такое плагиат, или О западных стандартах научной этики.
  3. Галата С. Академічне шахрайство // Освіта України. — 2015. — № 30. — 27 липня.
  4. Цалик С. Як Марко Вовчок літературних негрів наймала // Журнал «Країна», № 27, 15.07.2011 року.
  5. Справа про плагіат. Литвин, рік 1991. Далі буде? Українська правда. 6 лютого 2002
  6. Автора!!! (інтерв’ю з Томасом Карозерсом). Дзеркало тижня, №4 (379), 2-8 лютого 2002. Процитовано 18.9.2007. 
  7. Саша Волкова, Лілія Уліткіна, Влад Михненко. Литвин — краде по дрібницях. Поки що лише статті. Українська правда, 25.01.2002
  8. Литвин офіційно зізнався у плагіаті. Українська правда, 01 лютого 2002
  9. Люба Шара. Каротерс знову спіймав Литвина на брехні. Юстас Алексу: люди вашої професії горять на дрібницях. Українська правда, 26 лютого 2002
  10. П'ятеро політиків, яких звинувачували в плагіаті
  11. Олексій Гарань. Плагіатор — моральний авторитет для Академії наук, Інтера, ДТ? Блоги УП, 03 квітня 2008
  12. Потульницький В. Монографія, написана за 19 років до народження автора // Український гуманітарний огляд. — 2001. — 6.
  13. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну. — Львів, 1998.
  14. Юркова О. Наука атестованих кадрів // Критика: Часопис. — 2010. — Березень — квітень. — Рік ХІV, Число 3–4 (149—150) С.23–26.
  15. Олег Хавич. Кава з плагіатом. Варіанти. 20 квітня 2016
  16. Плагіат Бугайової Т. І.
  17. О.Мороз. Донеччанка украла у волинянина… наукову працю? // Газ. «Віче», 1 жовтня 2009 р., с. 1, 9
  18. Т.Урядова. Значить книга цікава… // Газ. «Нове життя», 24 лютого 2007 р., с. 11
  19. Вірченко В. В., Коцур А. П. Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861—1920 рр.). — К., 2007. — 196 с.
  20. Кобченко К. А. Київські вищі жіночі курси в контексті боротьби за освіту жінок в Україні (1878—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: 09.00.12 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка — К., 2004. — 203 арк.
  21. Напр., на с. 106—107, 120—121, 124—135.
  22. Див. Кобченко К. А. Жіночий університет Святої Ольги: історія Київських вищих жіночих курсів. — К., 2007. — С. 17, 23–24.
  23. Тимошенко поймали на плагиатеСегодня, 6 Сентября 2011
  24. Тимошенко: плагиат из СИЗОУкраїнська правда, 01 лютого 2012
  25. Щербина С. Плагіат Раїси БогатирьовоїУкраїнська правда, 1 серпня 2011 року.
  26. Реферат студентки Галі, з якого Янукович привласнив декілька сторінок для своєї книжки
  27. Лещенко С., Каплюк К. Книга Януковича — плагіат президентського масштабуУкраїнська правда, 2 вересня 2011 року.
  28. Професор Єльського університету звинуватив Колесніченка в плагіаті. — Ukranews, 26 травня 2012 року.
  29. Снайдер, Колесніченко, плагіат. — ЛітАкцент, 28 травня 2012 року.
  30. (рос.) Американский профессор обвинил Колесниченко в плагиате. От украинского нардепа требуют извинений и уничтожения всех бумажных копий его книги.Сегодня.ua, 26 травня 2012 року.
  31. «Самий молодий доктор медичних наук в Україні» зробила докторську на чужому матеріалі
  32. У докторській дисертації В. В. Євдокимової виявлений плагіат
  33. Академік, що був науковим керівником фальшивої докторської дисертації, теж викритий у плагіаті
  34. Нова стаття академіка Запорожана і «доктора наук» Євдокимової — і знову плагіат
  35. Докторська дисертація Катерини Кириленко і відвертий плагіат
  36. У докторській Катерини Кириленко знайшли псевдонауку про лептони
  37. Украинских студентов проверили на плагиат. И расстроились. Процитовано 2016-07-25. 
  38. Чи вважає Лілія Гриневич, що плагіатор найкраще проконтролює якість вищої освіти?
  39. Дві експертизи статті професора Волосовця: №1 – плагіату немає, №2 – суцільний плагіат
  40. Як професор Волосовець поставив на потік фальшиві статті: черговий «шедевр»
  41. Знайомтеся: новий член НАЗЯВО кандидат юридичних наук Руслан Гурак — теж плагіатор!
  42. Дисертація члена НАЗЯВО юриста Руслана Гурака як дзеркало російської дисертації
  43. [1]
  44. Яценюк А. П. Укр. акад. банк. справи. Організація системи банківського нагляду і регулювання в Україні. Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.04.01. — Суми, 2004. — 20 с. // НБУВ, шифр РА330768
  45. Науковиця знайшла 70 сторінок плагіату у кандидатській дисертації Яценюка. Українська правда _Життя. Процитовано 2017-04-10. 

Література[ред.ред. код]

  • Neville, Colin; Colin, Neville (2007). The complete guide to referencing and avoiding plagiarism. Maidenhead, UK: McGraw-Hill Education. ISBN 978-0-335-22089-2. 

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]