Волощук Михайло Юрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Юрійович Волощук
рос. Михаил Юрьевич Волощук
Михайло Юрійович Волощук
Михайло Юрійович Волощук
Михайло Волощук
Голова виконкому Закарпатської обласної ради
1974 — 1984
Попередник: Русин Василь Павлович
Спадкоємець: Мальованик Михайло Михайлович
 
Народження: 10 листопада 1934(1934-11-10)
Майдан
Смерть: 5 лютого 2017(2017-02-05) (82 роки)
Ужгород
Країна: Перша Чехословацька Республіка, Друга Чехословацька Республіка, Угорщина, СРСР і Україна
Освіта: Львівський торгово-економічний інститут
Ступінь: кандидат економічних наук
Партія: КПРС
Нагороди:

СРСР:

Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани» Грамота Президії Верховної Ради УРСР Грамота Президії Верховної Ради УРСР

Україна:

Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня

Волощук Михайло Юрійович (10 листопада 1934, Майдан, Підкарпатська Русь, Перша Чехословацька Республіка — 5 лютого 2017, Ужгород) — український державний діяч. Депутат Верховної Ради УРСР 9—10-го скликань, Народний депутат України 1-го скликання. Член ЦК КПУ в 1990—1991 р. Кандидат економічних наук.

Життєпис[ред. | ред. код]

Зліва направо: Михайло Волощук, Тетяна Череп-Пероганич, Ольга Тимофеєва, Юрій Пероганич. Ужгород, весна 2016.

Народився 10 листопада 1934 року в селі Майдані (тепер Міжгірського району, Закарпатської області) в родині селян.

Закінчив Майданську семирічну школу Закарпатської області, а у 1952 році — Мукачівський кооперативний технікум.

З 1954 року — завідувач відділу організаційної і кадрової роботи Сталінського районного комітету ЛКСМУ міста Львова, 2-й секретар Ленінського районного комітету ЛКСМУ по пропаганді й агітації міста Львова.

Член КПРС з 1956 року.

З 1956 року — секретар Львівського міського комітету ЛКСМУ по пропаганді й агітації.

У 1957 році закінчив вечірнє відділення планово-економічного факультету Львівського торгово-економічного інституту за спеціальністю «економіст торгівлі».

З 1959 року — заступник завідувача відділу пропаганди й агітації Закарпатського обласного комітету ЛКСМУ; інструктор ЦК ЛКСМУ в Києві.

З 1960 року — 2-й секретар, з 23 вересня 1961 по 1963 рік — 1-й секретар Закарпатського обласного комітету ЛКСМУ.

З 1963 року навчався в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві, яку закінчив у 1966 році. Кандидат економічних наук (1966), доцент.

З 1966 року — заступник начальника Закарпатського обласного управління культури; 1-й секретар Воловецького районного комітету КПУ Закарпатської області.

З 1970 по 1974 рік — інспектор ЦК КПУ.

З квітня 1974 по грудень 1984 року — голова виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів.

З 1984 по 1990 рік — проректор Ужгородського університету.

З 9 лютого 1990 по 2 липня 1991 року — 1-й секретар Закарпатського обласного комітету КПУ, одночасно з квітня 1990 по жовтень 1991 — голова Закарпатської обласної Ради, голова виконкому Закарпатської обласної ради.

З 1992 року — генеральний директор акціонерного товариства «Закарпаткераміка». З 1993 року — генеральний директор видавничого підприємства «Орбіта».

З 1998 року — голова Асоціації депутатів Закарпатської області всіх рівнів[1].

Помер 5 лютого 2017 після тривалої хвороби. Жив скромно, не мав великих статків.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

4 березня 1990 р.оку обраний Народним депутатом України, набравши у 1-му турі 73,70 % голосів і перемігши 4 претендентів (Закарпатська область, Свалявський виборчий округ № 175). Входив до групи «За соціальну справедливість». Член Комісії ВР України у закордонних справах.

Кандидат у Народні депутати України Верховної Ради XIII скликання, висунутий виборцями 1-й тур — 5,2 % 6-те місце з 18-ти претендентів.

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Закарпаття. Хто є хто (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 28 травня 2014. Процитовано 26 листопада 2012.
  2. Указ Президента України від 27 червня 1997 року № 586/97 «Про відзначення народних депутатів України»
  3. Офіційна Україна сьогодні. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 26 листопада 2012.

Джерела[ред. | ред. код]