Українське козацтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мапа Різзі-Занноні 1767 р.

Українські козаки — козацькі підрозділи, які початково було зорганізовано з метою оборони південно-руських земель, що увійшли до складу Князівства Литовського, від степових орд що було спричинене тотальним наступом Східного Світу, і Великого Степу, в рамках християнсько-мусульманського цивілізаційного протистояння, на територію сучасної України[1]. Згодом брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст., у рамках Визвольної війни, і супроти останньої. Надалі, через суперечки з внутрішньо та зовнішньо політичного курсу, під час періоду що отримав назву «Руїна», воювали, у тому числі супроти один одного, переважно у союзі з різними сусідніми імперіями[2], до складу яких зрештою були інкорпоровані.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років ХV ст., йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Етнічно складалися переважно зі слов'ян[3][4]. Попри наявність, на ранніх стадіях розвитку, певної частки представників кавказьких груп, яких використовували задля ліпшого проникнення вглиб степу, надалі їх частка була незначна[5].

Походження[ред. | ред. код]

Етимологія[ред. | ред. код]

Докладніше: Козаки#Етимологія

Вважається що термін «козаки», щодо руського населення Великого князівства Литовського, вперше було вжито 1492 року в листуванні великого князя з кримським ханом, який нарікав на похід киян та черкасців під Тягиню. Також на козаків він скаржився московському князеві наступного, 1493 року. Себто українське воїнство хан нарікав відомим собі (татарським/тюркським) словом[3] «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «бурлака»[6].

Густинський літопис згідно А. Гваньїні:

« «…окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю. У той то лихий рік і почалися на Україні козаки... Жигмонт-король, хотячи оддячити, послав Прецлава Лянцькорунського збирати люд і так само татарам пакостити. Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров'ї повернулися. По тім козаками нареклися.»[7] »

У той же час мало місце пізніше висвітлення першими дослідниками історії козаків (Грабянка, Симоновський, «Історія Русів») питання походження козаків від козарів, котрі за їх гіпотезою були слов'янами (з племен їх данників). Перший військовий козацький похід, згідно їх викладу, відбувся в 948 р. Про цей похід нібито писав і Костянтин VII Багрянородний в «Про управління імперією»:

« «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і та назва назавжди вже у них залишилась.»: «…а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.» »

Автором «хозарського міфу», сформованого за часів виступу І. Мазепи і спрямованого супроти ідей сарматизму та триєдності, вважається твір Грабянки. У той же час, в своїх «Пактах та Конституціях прав і вольностей Війська Запорозького», аналогічну концепцію використано П. Орликом. Міф мав використовуватися у якості аргументу на користь тогочасного турецько-татарсько-українського союзу. До 2-ї половини XVIII ст. втратив свою популярність через вплив ідей Просвітництва, які ставили нові вимоги перед історичною наукою. Не менш важливим було з'ясування питання стосовно самих хозар. Їх інтеграція в схему козацької історії у низки авторів була пов'язана з уявленням про слов'янське походження хозарів, а воно було поставлено під сумнів[8].

Супроти таких гучних генеалогій українців протиставилися вповні реальні замітки про утворення козачини старших письменників. Так популярний в Українї Бєльский, оповівши про похід Лянцкороньского під Білгород, вважав це історичним початком козаччини, підносив, що вона розпочалася з охочих людей, яких зібрав Лянцкороньский. З боку росіян мали місце версії про чорних клобуків як предків черкас. Як поляки так і росіяни подібним міфотворенням намагалися позбавити українців претензій на спадковість від часів Русі[9]. З початком XVI століття термін «козак» щодо мешканців і добичників з Черкас та інших наддніпрянських замків поступово поширився у Великому князівстві Литовському й отримав вжиток, незалежний від свого походження та первісного значення.

В Україні[ред. | ред. код]

На загал козаки були місцевим населеннням, організованим для боротьби з татарською ордою князями, які на той час володіли землями по Дніпро. С. Плохій на початковому етапі формування відзначав значний відсоток білорусів[3]. Ряд істориків визначали за пращурів козацтва бродників, берладників, та болохівців[10]. Першими козацькими гетьманами літописці та пізніші історики називають черкаського та канівського старосту — Остафія Дашкевича і хмільницького старосту — Прецлава Лянцкоронського. Також згадується Юрій Пац[11].

В польських письмових джерелах саме слово «козак» по відношенню до українських козаків з'явилося в 1516 рр. опісля спільного військового походу Дашкевича та Лянцкоронського супроти білгородської орди: вслід за нападом татар в 1515 р. на українські землі вони спустошують їх кочовища до самого Білгорода. Король Сигізмунд дипломатично вибачився за їхні дії перед ханом і сказав, що це було не військо, а козаки, вживши для цього слово татарського походження, яке перед тим вживав сам хан, виправдовуючи пограбування земель його підлеглими. З цього часу разом з назвою запорожці, а ще раніше черкаси, в польських письмових джерелах почали використовувати також назву козаки.

На той час існувало принаймні два основні типи руського козакування:

  • Богоугодна експропріація незаконно зароблених іновірцями статків та майна — діяльність озброєних загонів козаків, які, часом під проводом місцевих урядників, часом проти їхньої волі, нападали на купців і посланців, що перетинали степ, на татарські улуси та турецькі фортеці у Північному Причорномор'ї. Таким чином козацтво стало вітчизною банітованих шляхтичів, професійних вояків і шукачів пригод не тільки з князівства Литовського, а й з Корони Польської, Московського царства та інших сусідніх держав.
  • Промислове уходництво — промисел ватаг уходників що, як правило, вирушали вниз Дніпром аж до порогів та розташованих ще нижче плавнів, де займалися рибальством, мисливством, бджільництвом тощо. На зиму вони, зазвичай, поверталися додому або до укріплених фортець середнього Подніпров'я. Оскільки місцеві старости з козацьких промислів стягали податки вони намагалися якомога рідше з ’являтися в старостинських замках, створюючи власні укріплення («городки», «січі») у місцях свого підприємництва. За умов небезпечного степового кордону, уходники мали бути добре озброєні й готові захищати себе від нападів татар, а інколи й самі чинили грабунки в степу.

Різниця між козаками-вояками та козаками-промисловиками була досить умовною, і одна категорія легко перетворювалася на іншу. На загал їх об'єднував потяг до особистої свободи, яку їм гарантував степовий кордон[3].

Передумови виникнення[ред. | ред. код]

Причини появи козацтва як своєрідної військово-господарської організації прикордонної людності полягали у зовнішньополітичних обставинах, які склалися в степах північного Причорномор'я в останній чверті XV ст[10].

В кінці XV ст. Османська імперія зруйнувала Візантію та захопила Феодосію в Таврії та Білгород (Дністровський) на Чорному морі. Завдяки чому посилюються татарські напади на руські (українські) землі. Кримське ханство ставши васалом Османської імперії почало здійснювати спустошливі напади передусім на Поділля та Волинь. Для оборони від татарських нападів на Правобережжі по Кучманському та Чорному шляхах виникає низка замків: Брацлав, Кам'янець, Бар, Сатанів, Меджибіж, Жванець, Зіньків, Вінниця. Основним завданням старост цих замків, була оборона території від татарських орд. Ці ж старости для оборони замків використовували також місцеве населення. А жителі таких міст як Черкаси, Канів організовували самостійно під керівництвом Отамана нагляд за бродами, через які татари переходили на українські землі, як-то: Кременчуг, Гербедеїв Ріг, Тавань, Очаків та інші.

В 1478 Кримський улус визнав верховну владу османського падишаха. Відразу після цього почалися постійні напади на українські землі пов'язані з Менглі-Гиреєм. Християнське населення Криму було винищене. На землях які належали ВКЛ будуються татарсько-турецькі укріплення Очаків та Тягиня. Південний кордон, який за часів Семена Олельковича йшов по Чорному морі, відсувається далеко на північ. За часів правління Менглі-Гирея татарські напади відбувались майже щороку. В 1482 після спустошливого нападу українські землі в степах перетворилися майже в таку саму пустку, як вони були після навали Батия. Перед цим було повністю спустошене Лівобережжя і перетворене в пустку до останньої чвертi XVI ст. Тоді ж був захоплений і розгромлений Київ, а воєвода Іван Ходкевич разом з сім'єю захоплений в полон, з якого він більше не повернувся. Землі Київщини були спустошені поза Рось.

Організація[ред. | ред. код]

Як огранізована військова сила, яка відіграла роль в історії русько-українських земель, що входили до складу ВКЛ та Польського королівства, а пізніше Речі Посполитої, козаки з'являються у письмових історичних джерелах на самому початку 16 ст. Першим гетьманом запорожців був черкаський та канівський староста — овруцький шляхтич Остафій Дашкевич.

1508 Остафій Дашкевич перший раз випробував запорожців в бою проти татар, разом з їх отаманом Павлюком. До цього часу запорожці зимою перебували в своїх домівках, а на весну, коли татари розпочинали свої грабіжницькі походи, вони збиралися на островах біля перевозів, через які татарські орди пробирались на територію українських земель. На цей час вони обирали собі одного або кілька старших, які керували ними під час військового походу. Називали себе вони — Черкаси. Пізньою осінню вони знову повертались до своїх домівок. До Остафія Дашкевича козаки об'єднувалися в курені, а курені самі обирали своїх отаманів. Під час військової служби повітові хорунжі наглядали за озброєнням, в їх відомстві знаходилися також повітові корогви, вони проводили реєстрацію; під час військових походів повітові хорунжі давали знати куреням, де проходить збір в похід. Збори відбувались в Білих межах поміж Борзною, Ніжином, Конотопом або в Крилові за Дніпром. Козаків, зібраних для військового походу, ділили на полки, полки на сотні і тоді більшою кількістю голосів вибирали командувачів тільки на час походу. На територіях, прилеглих до татарських, інколи самовільно обирали старшого і здійснювали напади на татар.

Острів Хортиця був назначений Дашкевичом, як місце зберігання зброї, на цьому острові було засноване табірне життя. Запорожці називали своє житло на острові — Січ. Всередині Січ була поділена на окремі курені, якими управляли Куренні Отамани, Отаманами управляла Старшина і всіма козаками на острові Кошовий Отаман і всіма козаками в країні — Гетьман (Військовий Отаман). Фактично Остафій Дашкевич був першим Гетьманом, до нього Гетьмани були тимчасові, тобто обиралися лише на період військових походів. Небезпечний шлях на острів і небезпека перебування там, призвело до того, що там не було жінок. Таким чином постала прикордона міліція, яка мала велике значення для Польського королівства, так як вона діяла на найнебезпечнішому кордоні. Зимівником козацьким за часів Дашкевича було м. Чигирин.

Першим гетьманом правобережних козаків був хмільницький староста — шляхтич Предслав Лянцкоронський. За даними Михайла Литвина, за часів О. Дашкевича та П. Лянцкоронського татарське військо скоротилося на 30 000.

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

В 1386 Литовське князівство об'єдналось з Королівством Польським, тоді ж приєднано і Русь на однакових умовах: «Приймаємо і з'єднуємо, як рівних з рівними і вільних з вільними». Ці права підтверджувались пізніше і ін. королями під назвою «Пакту Конвента». Тоді для трьох народів були затверджені посади трьох Гетьманів. На утримання Гетьманів були виділенні староства та рангові землі. Для руського Гетьмана резиденцією було місто Черкаси. Територіально руські землі, які належали ВКЛ, поділялись на 4 намісництва (воєводства) (Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське) з повітами та Северію (Сіверським князівством).

На початку О. Дашкевич утворив п'ять полків з «охочих» (охочо-конних чи охочекомонних), які мешкали над ріками Самарою, Богом, Дністром.

Остафій Ружинський змінив устрій козаків: він утворив 20 полків за містами, в кожному з яких було до 2000 козаків, дав назви полкам за назвами міст, полки поділив на тисячі і сотні назвав за назвами містечок: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Кальницький, Кропив'янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Полки були скомплектовані з молодих козаків, з околиць та куренів. Половина їх була кінна та знаходилися в степу, половина піша і знаходилася при містах. Одяг і озброєння були в усіх однакове і забезпечувалось воно власним коштом. Під час війни козаки отримували платню. Січ була на о. Хортиця, а зимівник в Чигирині.

В 1576 р. за указом Стефана Баторія кількість козацьких полків була скорочена до 10: Київський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Переяславський, Гадяцький, Білоцерківський. Зимівник окрім Чигирина був також в Трахтемирові.

Під час перемир'я з РП Хмельницький зібрав з лівого берега 60 000 війська і утворив 10 полків: Київ, Стародуб, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтава. Усіх полків було 15.

З початку XVI ст. також існувало пять основних кордонів Запорoжжя, де були влаштовані паланки: в Переволочній (зі сторони Гетьманщини), в Бахмуті (після 1730 р. біля Козловської фортеці, на лінії) зі сторони Слобідської землі, на р. Кальміус (зі сторони Донських козаків), біля Микитиниго перевозу або на Перевізці в Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків (зі сторони Криму та Туреччини), в Гарді (зі сторони Речі Посполитої).

Гетьман Скоропадський скоротив козацькі полки до 10 (Київ, Стародуб, Лубни, Прилуки, Гадяч, Миргород, Переяслав, Ніжин, Полтава, Чернігів). Полки були по скасуванню гетьманства перетворені на карабінерів. 1784 з українських козаків були сформовані 10 регулярних кавалерійських полки, а з посполитих (земельників) — гренадери. Так було скасоване вільне військове козацьке товариство.

Військо Запорозьке[ред. | ред. код]

«Героям Визвольної війни Українського народу»: Хмельницький, Кривоніс та Богун (Парк Слави, Жовті Води)

Січ[ред. | ред. код]

Докладніше: Запорозька Січ

Січ — укріплення, військова територія, з якої здійснювалися козацькі походи.

  • 1. В Седніві, на лівій стороні Дніпра
  • 2. В Каневі, на правій стороні Дніпра
  • 3. В Переволочній
  • 4. На Хортиці
  • 5. На Томаківці
  • 6. В Микитині
  • 7. Стара Січ, на ріці Чортомлик (до 1654 р)
  • 8. В Каменці, на правій стороні Дніпра
  • 9. В Олешках
  • 10. Нова Січ, на річці Підпольній.

Гетьманщина[ред. | ред. код]

Докладніше: Гетьманщина

Слобідські козаки[ред. | ред. код]

Під час козацько-польської війни польська шляхта не переставала нападати на землі Гетьманщини між р. Стиром, р. Случчю, р. Сожем та р. Прип'ятю. Козаки не хотіли терпіти цих безчинств та переселились в глиб Гетьманшини, на землі звільнені від татар і назвали свої поселення «слободами», які знаходились недалеко від Рибинська (Острогозька), по ріках Дінцю, Ворсклі, Харків. Від нападів кочівників козаки укріпляли свої слободи та організували військо для самозахисту. Першими укріпленими слободами були Харків, Суми, Охтирка, Острогозьк. За назвами цих укріплень були і названі три слобідських полки (Харківський, Сумський, Охтирський). Харківський полковник Донець збудував місто Ізюм і тоді Харківський полк поділився на Харківський та Ізюмський. Права слобідських полків були однаковими з гетьманськими і знаходились під владою Гетьмана до часів гетьмана Самойловича. За сприяння Голіцина ці полки отримали кожний своє окреме управління.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Смолій В. А. (відп. ред.) Історія українського козацтва: У 2 томах: Том 2 — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 760 с. (6-7 с.) ISBN 966-518-398-2
  2. Смолій та ін., 2016, с. 167
  3. а б в г Плохій, 2006, с. 35-36, 40-41
  4. Ольга Утевська. Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми. http://visbio.onu.edu.ua. Вісник Одеського НУ: Біологія. Процитовано 11 березня 2018. 
  5. Рудич Т. О. Населення Середнього Подніпров'я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України (2014) 298 с. (198 і 204 с.) ISBN 978-966-02-6889-0.
  6. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / ред. Л. К. Артемєва. — К.: Наукова думка, 1985. — Т.2. — 495 с.
  7. Про початок козаків
  8. Новікова Л. В.  «Хозарський слід» в історії козацтва: до питання про зміну уявлень на зламі епох (на основі джерел раннього модерного періоду) / Л. Новікова // Чорноморська минувшина. — 2016. — Вип. 11. — С. 79.
  9. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II.
  10. а б Однороженко, 2011, с. 259-260
  11. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II.

Література[ред. | ред. код]