Українське козацтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа Різзі-Занноні 1767 р.

Українські козаки — козацькі підрозділи, які початково було зорганізовано з метою оборони південно-руських земель, що увійшли до складу Князівства Литовського, від степових орд що було спричинене тотальним наступом Східного Світу, і Великого Степу, в рамках християнсько-мусульманського цивілізаційного протистояння, на територію сучасної України[1]. Згодом брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст., у рамках Визвольної війни, і супроти останньої. Надалі, через суперечки з внутрішньо та зовнішньо політичного курсу, під час періоду що отримав назву «Руїна», воювали, у тому числі супроти один одного, переважно у союзі з різними сусідніми імперіями[2], до складу яких зрештою були інкорпоровані.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років ХV ст., йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Етнічно складалися переважно зі слов'ян[3][4]. Попри наявність, на ранніх стадіях розвитку, певної частки представників кавказьких груп, яких використовували задля ліпшого проникнення вглиб степу, їх частка була незначна[5].


Назва та значення[ред.ред. код]

«Козаками нареклися, ці є вільне воїнство, яке без найму, своєю волею на Татара ходить» (Літопис Грабянки, ст. 19)[6]
«Ще не пояснювалося від чого пішло в татарів назва Козак, Козак на їхній мові означає воїна, легко озброєного, який більше наїздом ніж регулярним нападом перемагає ворога, означає і такого, хто на війну наймається і хто голову голить.»
«Що стосується мене, то я ніяк по-іншому не розглядаю назву Козаки, як Руську, тому що козаки є народ Скіфословенський, який мешкав в провінції, що належала до Кавказьких гір і яка називалася в давніх істориків Гірканія, Латинська назва якої походить від слова гіркус (лат. hircus), що руською означає - козел.» Ця ж сама країна в Костянтина VII Багрянородного називається Кассахією (грец. Κασαχια), словенською мовою. Тобто Козакія і є та сама Гірканія, на місці якої пізніше виникла Кабарда та Черкесія. [7]
«В історії ми зустрічаємо перші сліди його (козаків) саме в той час коли воно набуває повної сили і кінцевий розвиток, тобто на поч. XVI ст. ст.; зустрічаємо його тільки під чужим, запозиченим від татар іменем, Козаків. Князі, які очолювали їх, носять також особливе ім'я - гетьманів.»[8] В Орді «козаками» називали нижчі за статусом війська, вищий привілейований клас складали - улани.

По ходу боротьби і сама назва козаки, набувала різного значення:

До часів Стефана Баторія (1576 p.) козаками називаються виключно общинники українських земель, в значенні окремого суспільного стану. З часів Баторія козаками називаються лише реєстрові, а нереєстрові називаются своєвільними козаками, людьми своєвольними, гультяйством. покозаченим хлопством. Ці назвиська використовувалися без різниці також і для біглих слуг і для селян, які повставали проти шляхетських порядків.

Запорожці в XVI ст. називаються Козаками Низовими  або Козаками Запорозькими. З початку XVII ст ст. вся козаччина, тобто запорожці, реєстрові і нереєстрові об'єднані гетьманом Сагайдачним отримують назву «Війська його Королівської Милості Запорозького». Після занепаду козаччини ця остання назва залишається лише за реєстровими козаками. В козацьких історичних документах офіційною назвою запорозьких козаків була: «Славне Запорозьке Низове військо». В польських джерелах козаків починаючи з 1515 р. називали Низовими козаками. Запорозькі землі називалися в Росії — Задніпровською Україною, а в Речі Посполитій — Низом або також Диким Полем. У війську царя Іван IV Грозного, козаків можна було знайти під назвами «Черкеси» або «Польські козаки». До початку польсько-козацької війни всіх козаків називали «Запорожцями» або «Запорозькими козаками».

Окрім того на поч. XVII ст. під назвою козаків розуміють військо, а не окремий суспільний стан.

- Військо набране на королівську службу з усіх підряд на Україні.

- Солдатів військ навербованих на службу багатими українськими землевласниками, тобто їх називали "надвірними коругвами"

Всі ці назви вакористовувалися владою та шляхтою. Народ називав козаками або Військом Запорозькиим тих, хто походив з військово-общинного суспільного устрою. Також селяни, міщани і т. ін., які повставали, приймали назву козаки.[9]

Походження[ред.ред. код]

Усні козацькі перекази та перші дослідники історії козаків при питанні, щодо походження самих козаків згадують ім`я козарів. За переказами самих козаків, вони виводять своє походження від назви козарів і стверджують, що з часом ця назва змінилася на назву козаки. Перший військовий козацький похід, за усними переказами, відбувся в 948 р. Про цей похід пише і Костянтин VII Багрянородний в «Про управління імперією»

«Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і та назва назавжди вже у них залишилась.»
«...а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.»

Вважається що термін «козаки», щодо руського населення Великого князівства Литовського, вперше було вжито 1492 року в листуванні великого князя з кримським ханом, який нарікав на похід киян та черкасців під Тягиню. Також на козаків він скаржився московському князеві наступного, 1493 року[3].

Як випливає з джерел та записів давніх літописців, козаки були місцевим населеннням, організованим для боротьби з татарською ордою князями, які на той час володіли землями по р. Дніпро. Одним із перших з'являється ім'я Семена Полоза, пізніше овруцького старости, який очолював черкаських козаків князя Дмитра. Першими козацькими гетьманами називають літопиці черкаського та канівського старосту - Остафія Дашкевича та хмільницького старосту - Прецлава Лянцкоронського.

«Господар його милість на пам'ять казав записати, що Сенько Полозович, його милості речей дав, що в Козаків Черкаських побрав, в князя Дмитра козаків, на ім`я Душбекенича, а в Мaндрики, в Минки ....» (Документ 1503 р., знаходиться в Метричних актах)[10]

«А татари від Вишнівця втекли з великим полоном, лише один загін їх, який відлучився від орди і складав 200 воїнів, одітих в залізну зброю, як німці, до останього побили козаки князя Вишневецького, тож жоден з них не втік» (1516 р., Матвій Стрийковський)

Матвій Стрийковський (1575 р.) при описі поразки 25000 перекопських татарів під м. Вишнівець в 1512 р. від князя Костянтина Острозького, згадує, що переміг він їх разом зі "своїм козацтвом".

В польських письмових джерелах саме слово «козак» по відношенню до українських козаків з'явилося в 1516 рр. Тобто після спільного військового походу гетьманів О. Дашкевича та П. Лянцкоронського проти білгородської орди. Після нападу татар в 1515 р. на українські землі, Остафій Дашкевич разом з Предславом Лянцкоронським організовують військовий похід проти буджацької орди і спустошують їх кочовища до самого Білгорода. Король Сигізмунд вибачився тоді за їхні дії перед ханом і сказав, що це було не військо, а козаки, вживши для цього слово татарського походження «козаки», яке перед тим вживав сам хан, виправдовуючи пограбування руських земель його підлеглими. З цього часу разом з назвою запорожці, а ще раніше черкаси, в польських письмових джерелах почали використовувати також назву козаки.

Походження українського козацтва пов'язане з двома топонімами: Семенів Ріг в дельті р. Бог (суч. р. Південний Буг) біля м. Миколаїв та м. Черкаси. Щодо м. Черкас відомо, що місто Черкаси здавна, з 1386 р. були осадою українських військових гетьманів. Щодо походження назви міста Черкаси є такі відомості, що воно засноване виходцями з Пятигір'я — козаками-черкасами близько 1282 р. і назване ними — Черкаськ. З польських джерел, а саме з грамоти Станіслава Августа, в якій було процитовані слова з опису Канівського замку існують також відомості, що Гедимін, після битви з татарами та здобуття Перекопу, Кафи та Черкас Пятигорських, взявши в полон частину черкасів з їх княжною, поселив їх над р. Дніпром на місці сучасного міста Черкаси.[11]


На той час існувало принаймні два основні типи руського козакування:

  • Богоугодна експропріація незаконно зароблених іновірцями статків та майна — діяльність озброєних загонів козаків, які, часом під проводом місцевих урядників, часом проти їхньої волі, нападали на купців і посланців, що перетинали степ, на татарські улуси та турецькі фортеці у Північному Причорномор'ї. Таким чином козацтво стало вітчизною банітованих шляхтичів, професійних вояків і шукачів пригод не тільки з князівства Литовського, а й з Корони Польської, Московського царства та інших сусідніх держав.
  • Промислове уходництво — промисел ватаг уходників що, як правило, вирушали вниз Дніпром аж до порогів та розташованих ще нижче плавнів, де займалися рибальством, мисливством, бджільництвом тощо. На зиму вони, зазвичай, поверталися додому або до укріплених фортець середнього Подніпров'я. Оскільки місцеві старости з козацьких промислів стягали податки вони намагалися якомога рідше з ’являтися в старостинських замках, створюючи власні укріплення («городки», «січі») у місцях свого підприємництва. За умов небезпечного степового кордону, уходники мали бути добре озброєні й готові захищати себе від нападів татар, а інколи й самі чинили грабунки в степу.

Різниця між козаками-вояками та козаками-промисловиками була досить умовною, і одна категорія легко перетворювалася на іншу. На загал їх об'єднував потяг до особистої свободи, яку їм гарантував степовий кордон[3].

Стан порубіжних земель перед виникненням козацтва[ред.ред. код]

В 1478 Кримський улус визнав верховну владу царгородського падишаха. Відразу після цього почалися постійні напади на українські землі пов'язані з Менглі-Гиреєм. Християнське населення Криму було винищене. На землях, які належали ВКЛ будуються татарсько-турецькі укріплення Очаків та Тегиня. Південний кордон, який за часів Семена Олельковича йшов по Чорному морі відсувається далеко на північ. За часів правління Менглі-Гирея татарські напади відбувались майже щороку. В 1482 після спустошливого нападу українські землі в степах перетворилися майже в таку саму пустку, як вони були після навали Батия. Перед цим було повністю спустошене Лівобережжя і перетворене в пустку до ост. четвертi 16 ст. Тоді ж був захоплений і розгромлений Київ, а воєвода Іван Ходкевич разом з сім'єю захоплений в полон, з якого він більше не повернувся. Спустошені землі Київщини були поза ріку Рось. Як Польське Королівство, так і Литовське князівство були не в змозі захищати свої землі від татарсько-турецьких набігів. Так в 1500 р. князь Олександр пішов на крайні та принизливі міри для держави і почав виплачувати поголівну данину з населення Поділля та Київщини. В 1501 на українських землях проходила міжусобна війна між Кримською та Заволжською ордою, в результаті якої все навколо ще більше спустошувалось. Після перемоги Кримської орди її спустошливі набіги продовжувались вже до самого центру князівства, до м. Вільна. Всі татарські набіги йшли через українські території. В 1516 р. 40 тис. татарів після нападу на Волинь та Поділля взяли 50 тис. полону. Захист порубіжних земель був фактично залишений на місцеве населення та шляхту. В 1529 Констянтин Острозький з іншою шляхтою перемогли татар та забрали у них 80 тис. полону. В цьому ж році році кн. Слуцький та Остафій Дашкевич здобули ще одну перемогу, що дало пізніше можливість в 1533 р. укласти мирний договір між татарами, турками та волохами з однієї сторони та Польщею і Литвою з іншої. Це призвело до того, що уряд забороняв нападати на татарські орди, а вони в свою чергу не припиняли своїх наїздів на українські землі. Це в свою чергу призвело до того появи козацтва, як місцевої збройної сили, яка не дивлячись на заборону уряду, продовжувала самостійно захищати свої землі від татарських нападів під керівництвом місцевих старост. Так в 1534 р. після нападу орди на Волинь "козак" Хмельницький перебив під м. Заславль один із загонів. В цей же час відомий подільський староста Бернард Претвич був переведений з Вінничини у м. Теребовлю.

Причини виникнення[ред.ред. код]

В кін 15 ст. Османська імперія зруйнувала Візантію та захопила м. Феодосію в Таврії та Білгород (Дністровський) на Чорному морі. Завдяки чому посилюються татарські напади на русько-українські землі. Кримське ханство ставши васалом Османської імперії почало здійснювати спустошливі напади передусім на Поділля та Волинь. Для оборони від татарських нападів на Правобережжі по Кучманському та Чорному шляхах виникає низка замків: Брацлав, Каменець, Бар, Сатанів, Меджибіж, Жванець, Зіньків, Вінниця. Основним завданням старост цих замків, була оборона території від татарських орд. Ці ж старости для оборони замків використовували також місцеве населення. А жителі таких міст як Черкаси, Канів організовували самостійно під керівництвом Отамана нагляд за бродами, через які татари переходили на українські землі. Це були наступні броди чи перевози: Кременчуг, Упськ, Гербедеїв Ріг, Мічурін, Кочкос (?), Тавань, Барум, Тягиня, Очаків.

Організація[ред.ред. код]

Як огранізована військова сила, яка відіграла роль в історії русько-українських земель, що входили до складу ВКЛ та Польського королівства, а пізніше Речі Посполитої, козаки з'являються у письмових історичних джерелах на самому початку 16 ст. Першим гетьманом запорожців був черкаський та канівський староста — овруцький шляхтич Остафій Дашкевич.

1508 Остафій Дашкевич перший раз випробував запорожців в бою проти татар, разом з їх отаманом Павлюком. До цього часу запорожці зимою перебували в своїх домівках, а на весну, коли татари розпочинали свої грабіжницькі походи, вони збиралися на островах біля перевозів, через які татарські орди пробирались на територію українських земель. На цей час вони обирали собі одного або кілька старших, які керували ними під час військового походу. Називали себе вони — Черкаси. Пізньою осінню вони знову повертались до своїх домівок. До Остафія Дашкевича козаки об'єднувалися в курені, а курені самі обирали своїх отаманів. Під час військової служби повітові хорунжі наглядали за озброєнням, в їх відомстві знаходилися також повітові корогви, вони проводили реєстрацію; під час військових походів повітові хорунжі давали знати куреням, де проходить збір в похід. Збори відбувались в Білих межах поміж Борзною, Ніжином, Конотопом або в Крилові за Дніпром. Козаків, зібраних для військового походу, ділили на полки, полки на сотні і тоді більшою кількістю голосів вибирали командувачів тільки на час походу. На територіях, прилеглих до татарських, інколи самовільно обирали старшого і здійснювали напади на татар.

Острів Хортиця був назначений Дашкевичом, як місце зберігання зброї, на цьому острові було засноване табірне життя. Запорожці називали своє житло на острові — Січ. Всередині Січ була поділена на окремі курені, якими управляли Куренні Отамани, Отаманами управляла Старшина і всіма козаками на острові Кошовий Отаман і всіма козаками в країні — Гетьман (Військовий Отаман). Фактично Остафій Дашкевич був першим Гетьманом, до нього Гетьмани були тимчасові, тобто обиралися лише на період військових походів. Небезпечний шлях на острів і небезпека перебування там, призвело до того, що там не було жінок. Таким чином постала прикордона міліція, яка мала велике значення для Польського королівства, так як вона діяла на найнебезпечнішому кордоні. Зимівником козацьким за часів Дашкевича було м. Чигирин.

Першим гетьманом правобережних козаків був хмільницький староста — шляхтич Предслав Лянцкоронський. За даними Михайла Литвина, за часів О. Дашкевича та П. Лянцкоронського татарське військо скоротилося на 30 000.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

В 1386 Литовське князівство об'єдналось з Королівством Польським, тоді ж приєднано і Русь на однакових умовах: «Приймаємо і з'єднуємо, як рівних з рівними і вільних з вільними». Ці права підтверджувались пізніше і ін. королями під назвою «Пакту Конвента». Тоді для трьох народів були затверджені посади трьох Гетьманів. На утримання Гетьманів були виділенні староства та рангові землі. Для руського Гетьмана резиденцією було місто Черкаси. Територіально руські землі, які належали ВКЛ, поділялись на 4 намісництва (воєводства) (Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське) з повітами та Северію (Сіверським князівством).

На початку О. Дашкевич утворив п'ять полків з «охочих» (охочо-конних чи охочекомонних), які мешкали над ріками Самарою, Богом, Дністром.

Остафій Ружинський змінив устрій козаків: він утворив 20 полків за містами, в кожному з яких було до 2000 козаків, дав назви полкам за назвами міст, полки поділив на тисячі і сотні назвав за назвами містечок: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Кальницький, Кропив'янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Полки були скомплектовані з молодих козаків, з околиць та куренів. Половина їх була кінна та знаходилися в степу, половина піша і знаходилася при містах. Одяг і озброєння були в усіх однакове і забезпечувалось воно власним коштом. Під час війни козаки отримували платню. Січ була на о. Хортиця, а зимівник в Чигирині.

В 1576 р. за указом Стефана Баторія кількість козацьких полків була скорочена до 10: Київський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Переяславський, Гадяцький, Білоцерківський. Зимівник окрім Чигирина був також в Трахтемирові.

Під час перемир'я з РП Хмельницький зібрав з лівого берега 60 000 війська і утворив 10 полків: Київ, Стародуб, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Гадяч, Миргород, Полтава. Усіх полків було 15.

Гетьман Скоропадський скоротив козацькі полки до 10 (Київ, Стародуб, Лубни, Прилуки, Гадяч, Миргород, Переяслав, Ніжин, Полтава, Чернігів). Полки були по скасуванню гетьманства перетворені на карабінерів. 1784 з українських козаків були сформовані 10 регулярних кавалерійських полки, а з посполитих (земельників) — гренадери. Так було скасоване вільне військове козацьке товариство.

Межі Запорожжя. Паланки.[ред.ред. код]

Докладніше: Паланка

З початку 16 ст. існувало пять основних кордонів Запорoжжя, де були влаштовані паланки: в Переволочній (зі сторони Гетьманщини), в Бахмуті (після 1730 р. біля Козловської фортеці, на лінії) зі сторони Слобідської землі, на р. Кальміус (зі сторони Донських козаків), біля Микитиниго перевозу або на Перевізці в Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків (зі сторони Криму та Туреччини), в Гарді (зі сторони Речі Посполитої).

Січ[ред.ред. код]

Січ — укріплення, військова територія, з якої здійснювалися козацькі походи.

  • 1. В Седніві, на лівій стороні Дніпра
  • 2. В Каневі, на правій стороні Дніпра
  • 3. В Переволочній
  • 4. На Хортиці
  • 5. На Томаківці
  • 6. В Микитині
  • 7. Стара Січ, на ріці Чортомлик (до 1654 р)
  • 8. В Каменці, на правій стороні Дніпра
  • 9. В Олешках
  • 10. Нова Січ, на річці Підпольній.

Слобідські козаки[ред.ред. код]

Під час козацько-польської війни польська шляхта не переставала нападати на землі Гетьманщини між р. Стиром, р. Случчю, р. Сожем та р. Прип'ятю. Козаки не хотіли терпіти цих безчинств та переселились в глиб Гетьманшини, на землі звільнені від татар і назвали свої поселення «слободами», які знаходились недалеко від Рибинська (Острогозька), по ріках Дінцю, Ворсклі, Харків. Від нападів кочівників козаки укріпляли свої слободи та організували військо для самозахисту. Першими укріпленими слободами були Харків, Суми, Охтирка, Острогозьк. За назвами цих укріплень були і названі три слобідських полки (Харківський, Сумський, Охтирський). Харківський полковник Донець збудував місто Ізюм і тоді Харківський полк поділився на Харківський та Ізюмський. Права слобідських полків були однаковими з гетьманськими і знаходились під владою Гетьмана до часів гетьмана Самойловича. За сприяння Голіцина ці полки отримали кожний своє окреме управління.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Смолій В. А. (відп. ред.) Історія українського козацтва: У 2 томах: Том 2 — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 760 с. (6-7 с.) ISBN 966-518-398-2
  2. Смолій та ін., 2016, с. 167
  3. а б в Плохій, 2006, с. 35-36, 40-41
  4. Ольга Утевська. Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми. http://visbio.onu.edu.ua. Вісник Одеського НУ: Біологія. Процитовано 11 березня 2018. 
  5. Рудич Т. О. Населення Середнього Подніпров'я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України (2014) 298 с. (198 і 204 с.) ISBN 978-966-02-6889-0.
  6. Архив Юго-Западной России. Третя частина.
  7. П. Симоновський. Короткий опис про козацький малоросійський народ (1765)
  8. Архив Юго-Западной России. Третя частина.
  9. Архив Юго-Западной России. Третя частина.
  10. Архив Юго-Западной России. Третя частина.
  11. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom I, st. 802

Література[ред.ред. код]