Гімнографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Гімнографія — загальна назва поетичних творів, пов'язаних з християнським богослужінням. Відповідно до ролі у церковній відправі і особливостей художньої структури виділяють літургічні гімни, тропарі, кондаки, ікоси, стихіри, ірмоси, а також складніші жанри — канони й акафісти.

Жанри[ред. | ред. код]

У канонах прославлялися святі, вони є своєрідним роздумом над змістом релігійного свята чи діяльності ідеального героя. Композиція канону суворо визначена, він складається з певної кількості пісень: 8—9 (повний канон) чи 2—4 (дво-, три-, чотирипіснець).

Акафісти — багатострофні гімни на честь Ісуса Христа, Богородиці, інших святих (див.: Акафіст).

Ірмоси — композиційний елемент канону, короткий поетичний текст, який вміщується на початку кожної пісні перед першим тропарем, виступає образною моделлю для тропарів кожної пісні.

Тропарі — короткий приспів для окремих місць літургійного співу. Вони вводилися як музично-поетичний коментар Святого Письма.

Ці жанри використали досвід близькосхідної та античної поезії. Широко використовуються в них синтаксичний паралелізм, анафора, акростихи.

Історія[ред. | ред. код]

Історія слов'янської гімнографії починається з перекладів, здійснених Кирилом і Мефодієм у другій половині IX ст. Твори гімнографії входили до різного типу збірників: тріодей, міней, октоїха, часослова, требника, молитвословів. Антологією гімнографії можна вважати і «Богогласник» (Почаїв, 1790). Поетика і стиль гімнографії помітно вплинули на інші жанри давнього українського письменства.

Джерело[ред. | ред. код]