Користувач:Oleksandr Tahayev/Поселення чужоземців у Кобе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Міський пейзаж поселення чужоземців (Набережна[ja], приблизно 1885 рік)

Поселення чужоземців у Кобе (яп. 神戸外国人居留地, Kōbe gaikokujin kyoryūchi), також знане як чужоземна концесія Кобе, — засноване на підставі договорів Ансей поселення чужоземців[ja], що існувало з 1 січня 1868 року до 16 липня 1899 року в селі Кобе (яп. 神戸村), приблизно за 3,5 кілометри на схід від порту Хіого[ja][1]. Тепер це район Тюо-ку[ja] міста Кобе (Японія).

Поселення мало площу 78 000 цубо (приблизно 25,8 гектарів)[2]. Межувало з річкою Ікута[ja] (згодом Фуравародо[ja] на сході, річкою Кой (яп. 鯉川) (згодом — магістраль Койкавасудзі[ja]) на заході, морем на півдні та шляхом Сайґоку Кайдо[ja] (згодом — лінія Ханадокей (яп. 花時計線)) на півночі[3]. В основі забудови лежав раціональний містобудівний план, завдяки якому його називали «найкраще спланованим поселенням чужоземців на Сході»[4]. Частина адміністративних та фінансових повноважень здійснювалася за принципом екстериторіальності, а управляли поселенням органи самоврядування, що їх організували чужоземні резиденти. Управління відбувалося без особливих інцидентів, а взаємини між японцями та чужоземцями оцінюють як загалом доброзичливі[5]. Поселення процвітало як база міжнародної торгівлі та брама до західної культури, а його економічний і культурний вплив поширювався ще й на навколишні території[6].

Історія[ред. | ред. код]

Відкриття порту Хьоґо[ред. | ред. код]

Мапа міст Хіого та Кобе 1879 року. На схід від річки Мінато[ja] (найбільша річка) розташоване поселення чужоземців, на схід від неї — старий порт Хьоґо.

29 липня 1858 року сьоґунат Едо уклав зі США договір про дружбу та торгівлю[ja]. У 6-й статті цього договору сьогунат визнав консульську юрисдикцію США в Японії. Стаття 3 передбачала відкриття порту Хіого[ja] (колишнє поселення Онеда-но Томорі[ja]) як договірного порту, а також надання чужоземцям певної території (поселення чужоземців) для проживання та економічної діяльності. Невдовзі сьогунат підписав подібні договори, знані як Договори Ансей, із Нідерландами, Росією, Великою Британією та Францією[7]. Позаяк ці договори не змогли одержати схвалення імператорським дозволом, то, після переговорів з чужоземними державами, відкриття порту перенесли на п'ять років, до 1 січня 1868 року[8]. Придворні імператорського палацу в Кіото були проти того, щоб порт розташовувався так близько від нього[9], і навіть після того, як угоди Ансей були затверджені імператорським дозволом від 22 грудня 1865 року, на відкриття самого порту все ще не було дозволу[10]. 26 червня 1867 року, коли до запланованого за договором відкриття порту залишалося шість місяців, нарешті надійшов імператорський дозвіл на його створення[11][12][† 1].

Ще до з'яви імператорського дозволу сьогунат вів переговори з кількома державами щодо відкриття договірних портів, і 16 травня 1867 року він уклав з Великою Британією, США та Францією "Домовленість про створення чужоземних поселень у портах Хіого та Осака"[† 2][14]. Стаття 1 цієї домовленості передбачала, що "для громадян всіх країн, що уклали договори з японським урядом, буде створено поселення між містом Кобе (селом Кобе) та річкою Ікута ..."[† 3][1][15]. Зрештою, чужоземне поселення розмістилось у селі Кобе (яп. 神戸村), приблизно за 3,5 км на схід від порту Хіого[1]. Тим часом на узбережжі села Кобе побудовано нову гавань, яку відкрили для чужоземних держав[1]. Імператорським указом від 1892 року цю гавань названо "порт Кобе" (яп. 神戸港, Kōbe-kō)[16].

Не існує документів, які б докладно пояснювали чому замість порту Хіого відкрився порт Кобе[1]. Однак є кілька припущень. Тосіо Кусумото припускає, що сьогунат взяв до уваги бажання місцевого населення триматися подалі від чужоземців[† 4] і, щоб уникнути конфліктів, не став відкривати вже й без того велелюдний та квітучий порт Хіого[† 5][18][† 6]. Крім того, і автори Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, і Тосіо Кусумото припускають, що було легше гарантувати безпеку в місцевості навколо села Кобе порівняно з більш густонаселеними околицями порту Хіого[† 7], а ще це дозволяло повторно пустити в дію приміщення Військово-морського навчального центру Кобе[ja], закритого в 1865 році[1]. У листопаді 1865 року супровідник британського посланника Гаррі Сміта Паркса проводив вимірювання глибини вод в околицях порту Хіого. Він так писав про місцевість запланованого поселення чужоземців, «дещо віддалену від центру старого міста Хіого»: «вона виходить на невелику бухту, глибина якої дозволяє їй стати чудовою природною якірною стоянкою». Тосіо Кусумото припускає, що йдеться саме про село Кобе, тобто чужоземні держави теж бачили це місце придатнішим, ніж наявний порт Хіого[21]. Хай там як, а 1892 року територія порту Кобе розрослася так, що старий порт Хіого увійшов до його складу[22][23].

Конкретне місце розташування поселення чужоземців було визначено в межах села Кобе, оточене з трьох боків водою (річкою Ікута на сході, річкою Кої на заході та морем на півдні), а на півночі межувало з шляхом Сайгоку Кайдо[† 8][3][27] (майбутня лінія Ханадокей). Його площа становила 78 000 цубо[2] (приблизно 0,26 км 2 ). Автори Shinshū Kōbe Shishi вважають, що цей вибір "свідчить про намагання сьогунату звести до мінімуму контакти між чужоземцями та японцями"[† 9][28].

Будівництво та адміністрування[ред. | ред. код]

План поселення чужоземців Кобе, 1870 рік

Сьогунат Едо призначив Сібату Такенаку[ja] магістратом[ja] Хіоґо, і цим поклав на нього відповідальність за створення порту та поселення чужоземців. Прибувши до села Кобе, Сібата негайно взявся керувати будівництвом, однак на 1 січня 1868 року, коли порт мав відкритись, усе, що було готово, — це митниця, три причали та три склади[29][30]. А саме в цей час влада переходила від сьогунату до уряду Мейдзі[en], і 9 листопада 1867 року державна влада повернулася імператорові. Спочатку обов'язки, пов'язані з будівництвом порту, залишалися за сьогунатом Едо[31], але 3 січня, тобто через два дні після відкриття порту, оголошено Указ про реставрацію Імператорського правління. 27 січня військо сьогунату програло битву при Тоба-Фусімі, і Йосінобу відступив із замку Осака до міста Едо. Сібату теж відкликали до Едо, тому будівництво довелося призупинити[32][33]. А завершував будівництво вже уряд Мейдзі[34][35].

Політика уряд Мейдзі полягала в тому, щоб не давати чужоземцям права власності на землю, а натомість земельні ділянки в межах поселення їм віддавали в безстрокову оренду[36], а орендодавці визначалися на аукціоні[† 10][39][42]. Безстрокова оренда тривала до 1942 року, тобто навіть після повернення поселення Японії. Приблизно половину прибутку від аукціону забрав собі уряд, а решта надійшла в спеціальний фонд експлуатаційних витрат, що перебував у розпорядженні муніципальної ради (яп. 居留地会議, Kyoryūchi Kaigi)[42], яку уряд визнав найвищим законодавчим органом у поселенні[43]. Органи самоврядування під управлінням самих поселенців продовжували працювали до ліквідації поселення чужоземців[44]. За приблизно 30 років управління поселенням не відбулося якихось особливих інцидентів, а взаємини між японцями та чужоземцями оцінюють як загалом доброзичливі[5]. Однак японцям було заборонено проживати в межах поселення[45], і доступ туди теж був обмежений[46].

У відповідь на затримку будівництва поселення, уряд Мейдзі дозволив чужоземцям жити за його межами, — в районі між річкою Ікута на сході, річкою Удзі на заході, південним берегом поселення на півдні, і горами на півночі[47][48]. Ця територія мала назву "зона змішаного проживання” (яп. 雑居地, zakkyochi) і теж існувала до ліквідації поселення[49].

Розбудова поселення та його околиць[ред. | ред. код]

На близькому до природного березі села Кобе просувалося будівництво нового порту[50][51]. З квітня до липня 1868 року між річками Ікута та Удзі побудовано чотири нові причали[52], а 1871 року завершилося будівництво хвилерізів і розширення причалів[50]. З 29 квітня до 26 липня 1871 року тривали роботи з перенаправлення річки Ікута, які дозволили не лише відвернути шкоду від повеней в околицях поселення, а й запобігли утворенню наносів у фарватері гавані. Це стало підґрунтям пізнішої репутації порту Кобе як доброї природної гавані[53].

Після відкриття порту поселення облаштовано відповідно до раціонального міського плану[4], приблизно 1872 року побудовано дороги і дренажі, так що утворилася мережа вулиць: 8 — з півдня на північ і 5 — зі сходу на захід[54]. Аукціон на оренду землі завершився 7 лютого 1873 року[37][38]. Міський план поселення дозволив газеті The Far East[en] у статті від 17 квітня 1871 року оцінити його як «найкраще сплановане поселення чужоземців на Сході»[4]. З іншого боку, забудова його околиць аж ніяк не була плановою. На північному сході поставали фабрики, якими керували чужоземці, на заході відкривалися компанії та банки, на північному заході формувався китайський квартал. Разом з розбудовою поселення зростала й кількість населення в його околицях, і вся ця місцевість ставала хаотичною міською забудовою[52].

На момент заснування поселення чужоземців, у селі Кобе жило приблизно 3600 осіб, а вже станом на 1889 рік, коли внаслідок злиття з околицями утворилося місто Кобе, його населення зросло до близько 134 700 осіб[55]. На початку 1890-х років місто утворило єдиний масив з околицями порту Хіоґо[56]. Тим часом більшало й чужоземних резидентів: якщо станом на 1871 рік тут було приблизно 400 громадян Англії, Німеччини, Франції, Голландії та Цінського Китаю, то 1890 року — вже понад 2000 осіб.

Повернення поселення Японії[ред. | ред. код]

Приблизно наприкінці періоду Мейдзі

Прагнучи змінити умови нерівноправних угод Ансей, що їх уклав був сьогунат, уряд Мейдзі запровадив політику вестернізації. В рамках її здійснення в токійській залі Рокумейкан[ja] відбувалися численні бали, і в Кобе їх теж заходилися проводити. 1887 року губернатор Осаки і префект Хіого організували бал під назвою "Небачений вечір у Кобе" (яп. 神戸未曾有の大夜会). Він відбувся у спортивній залі, що належала Клубу регати та спорту Кобе● (KRAC)[57][† 11].

1894 року уряд Мейдзі уклав з Англією договір про торгівлю та мореплавання[ja], що передбачав скасування консульської юрисдикції та повернення поселення чужоземців Японії. Далі уряд уклав договори такого самого змісту ще з 14-ма країнами, зокрема США та Францією. Вони набрали чинності 17 липня 1899 року, і в цей день поселення чужоземців Кобе повернулося Японії[59][60]. Поселення приєднали до складу міста Кобе, а його адміністративну та фінансову автономію, визнану, було, за чужоземцями, скасували. Японцям було дозволено вільно в'їжджати і проживати в цьому районі. Внутрішня поліція поселення, яку організувала була муніципальна рада, припинила існування, а його пожежна команда, яку організували самі жителі, перейшла під контроль міста як звичайна пожежна команда[61]. Керівництво поселенням перейшло від найвищої посади в муніципальній раді (голови виконавчого комітету (яп. 行事局, gyōji-kyoku)) до уповноважених членів уряду міста та префектури. На місці старої будівлі муніципальної ради зведено місцевий поліційний відділок, а чужоземцям дозволено створити Дорадчий комітет (яп. 相談委員会) (згодом Міжнародний комітет Кобе (яп. 神戸国際委員会))[† 12], щоб запобігти конфліктам через втрату екстериторіальності. У такий спосіб уряд виявив увагу і до чужоземців[63].

1907 року, після повернення поселень Японії, ухвалено рішення про початок масштабних реновацій, завдяки яким Кобе скоро став головним міжнародним торговим портом Японії. Ці роботи розпочалися 1908 року[64].

Спори щодо безстрокової оренди[ред. | ред. код]

Як згадано вище, політика уряду Мейдзі полягала в тому, щоб не давати чужоземцям права власності на землю, а натомість земельні ділянки в межах поселення їм віддавали в безстрокову оренду[36]. Ця оренда тривала навіть після повернення поселення Японії[† 13], однак Японія ввела ще й податок на приміщення, розташовані на цій землі[† 14]. Чужоземці були проти такого подвійного оподаткування, і 1902 року уряд Японії подав справу до Постійної палати третейського суду. 1905 року суд відхилив клопотання Японії й заборонив стягувати будь-які податки на приміщення, розташовані на землі, що перебувала в безстроковій оренді[66][67][68].

Неспроможний збирати податки, 1933 року уряд міста Кобе почав робити кроки щодо скасування безстрокової оренди. У вересні 1936 року він зібрав конференцію з містами Йокогама та Нагасакі, що зіткнулися з подібними проблемами, і разом вони розпочали переговори з чужоземними державами. У березні 1937 року досягнуто домовленості про обмін 1 квітня 1942 року договорів оренди на права на землю, а натомість земля звільнялася від оподаткування на п'ять років від моменту обміну[69][70][71].

Хоча за договором поселення офіційно повернули Японії 17 липня 1899 року, його історію ведуть до часу повного скасування 1 квітня 1942 року[72][73].

Після повернення Японії[ред. | ред. код]

Акаші-мачі в колишньому поселенні чужоземців, 2011 рік

Від періоду Тайсьо до раннього періоду Сьова багато японських фірм і банків поширили свою діяльність на колишнє поселення чужоземців, і воно розвинулось як діловий район[74]. Натомість, з приходом Першої світової війни чужоземні торгові компанії почали занепадати[74][75]. Японці примусово викупляли нерухомість, особливо ту, що належала німцям — їхнім противникам у війні. А на місце німецьких фірм у колишньому поселенні приходили японські[76]. На 1931 рік лише 47 зі 126 ділянок у колишньому поселенні залишалися у безстроковій оренді чужоземців[77].

Внаслідок бомбардування під час Другої світової війни[ja] в червні 1945 року зруйновано 70 % ділянок Кобе. Їх відбудова не надто просувалась навіть після закінчення війни[78][79]. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років чимало компаній перенесли свої головні управління до Токіо, а центр міста Кобе перемістився на схід, що погіршило економічне становище колишнього поселення[79]. Але наприкінці 1970-х років завдяки збереженій сучасній архітектурі в західному стилі та історичним пейзажам цей район знову став престижним[† 15]. З використанням цих факторів відкрилися нові крамниці[78], і колишнє поселення чужоземців знову розквітло і як діловий, і як торговий район[79].

Автономія та екстериторіальність[ред. | ред. код]

Будівля виконавчого комітету на 38-й ділянці

7 серпня 1868 року уряд Мейдзі уклав Домовленість про створення чужоземних поселень у портах Хіого та Осака (яп. 大阪兵庫外国人居留地約定書), у якій він визнав певні адміністративні та фінансові повноваження чужоземців у межах поселення. Зокрема, створено муніципальну раду (яп. 居留地会議, Kyoryūchi Kaigi) як найвищий законодавчий орган самоврядування, відповідальний за поліпшення інфраструктури та забезпечення громадського порядку в межах поселення[43]. Частково витрати муніципальної ради покривалися за рахунок прибутку від аукціонів безстрокової оренди, а частково — з податків на землю та поліцію, що їх мали право збирати чужоземці. Таке самоврядування мешканців поселення тривало до скасування поселення (натомість поселення в Нагасаці та Йокогамі, які спочатку теж мали право на самоврядування, згодом його позбулися)[44][† 16]. Тим часом чужоземні уряди відкрили в околицях поселення консульства, щоб захистити свої фінансові інтереси та громадян, а також задля здійснення консульської юрисдикції[82].

До складу муніципальної ради входили: консули кожної з країн, префект[ja] Хьоґо, а також троє обраних на виборах представників жителів поселення, що утворили виконавчий комітет (яп. 行事局, gyōji-kyoku) ради. Головою муніципальної ради зазвичай був один із консулів[83]. Засідання ради велися англійською мовою, а протоколи цих засідань публікувались у газеті[84]. Виконавчим органом ради був виконавчий комітет[85]. Він мав у своєму складі трьох членів[43] на чолі з головою[85]. Першим головою виконавчого комітету був Чарльз Генрі Кобден, а його наступник — Германн Троціґ[ja] — обіймав цю посаду від 1872 року до повернення поселення Японії[85][86]. У квітні 1874 року створено поліційну дільницю поселення, і Троціґ одночасно став її начальником[86]. Для розгляду важливих питань при муніципальній раді працювала спеціальна комісія. На підставі її звітів рада ухвалювала рішення[84].

В поселенні діяло самоврядування чужоземців, а натомість були обмежені права та повноваження японців, наприклад, вхід у поселення та діяльність поліції. Через існування консульської юрисдикції, закріпленої нерівними договорами з західними країнами, правові спори за участю чужоземних резидентів підлягали розгляду їхніх консулів[† 17]. Право на самоврядування діяло за територіальним принципом[ja], тобто лише в межах поселення, а натомість право на консульську юрисдикцію трактували за національним принципом[ja], тобто поширювали її навіть на спори, що відбулися за межами поселення[88]. Найчастіше чужоземці вимагали такої ж екстериторіальності за межами поселення, як і в його межах, що іноді спричиняло проблеми з японською стороною[89].

Проблеми довкола самоврядування та екстериторіальності[ред. | ред. код]

Проживання та в'їзд японців[ред. | ред. код]

Японцям було заборонено проживати в межах поселення[45], і спочатку після відкриття порту доступ у поселення теж був повністю заборонений, але від 1869 року його дозволили власникам перепусток[46]. Крім того, у внутрішній поліції поселення працювало кілька поліціянтів-японців[90].

Проблеми довкола поліційних повноважень[ред. | ред. код]

Позаяк Домовленість про створення чужоземних поселень у портах Хіого та Осака передбачала стягнення цільового податку на поліцію, то муніципальна рада вважала, що поліційні повноваження — це її прерогатива. Проте префектура Хіоґо дотримувалась думки, що охорона поселення підпадає під юрисдикцію поліції префектури. Ця розбіжність у поглядах спричинила суперечку 2 липня 1871 року під назвою Справа Королеви проти Волтерса (яп. 女王対ウォータース事件).

2 липня 1871 року поліціянт префектури Хіоґо запідозрив у проституції жінку, що перебувала на території поселення, і спровадив її до поліційного відділку. Слідство встановило, що це служниця англійця Волтерса, який проживав у поселенні, тож її відпустили. Однак ця справа розлютила Волтерса, і наступного дня, 3 липня, він замкнув у своєму маєтку двох поліціянтів, які, на його думку, і затримували служницю. Справа підпадала під консульську юрисдикцію, тож її розглядав англійський консул Ейбел Ґауер[en], який постановив, що японські поліціянти не мали права здійснювати поліційні повноваження в поселенні — навіть патрулювати його, не кажучи вже про затримання. Отож дії Волтерса щодо поліціянтів він класифікував не як перешкоджання виконанню службових обов'язків[ja], а лише як незаконне позбавлення волі[en]. У цій постанові було роз'яснено, що поліційні повноваження в поселенні були прерогативою внутрішньої поліції, підпорядкованої виконавчому комітету. Лише після повернення поселення Японії 1899 року префектура Хіоґо одержала право здійснювати там поліційні повноваження[91][92].

Слідство та попередні слухання щодо Нормантонського інциденту[ред. | ред. код]

Слідство та попередні слухання щодо Нормантонського інциденту● 1886 року наводять як один із знаменитих прикладів застосування консульської юрисдикції поселення чужоземців у Кобе[93]. 24 жовтня у водах біля берегів префектури Вакаяма затонуло вантажне судно Normanton, що належало пароплавній компанії поселення Йокогама. Разом з вантажем загинули і всі 25 пасажирів-японців, тоді як всі 11 членів екіпажу-британців врятувалися за допомогою рятувальних шлюпок. Тому виникла підозра, чи не були члени екіпажу, починаючи з капітана, недбалими в порятунку пасажирів[94]. На підставі консульської юрисдикції, гарантованої договорами Ансей, слідство в справі відбулося в поселенні чужоземців у Кобе і тривало п'ять днів, починаючи з 1 листопада. Британський консул Джеймс Труп виправдав екіпаж[94]. Незадоволений цим вироком префект Хіоґо Уцумі Тадакацу[ja] звинуватив капітана у вбивстві. 20 листопада відбулися попередні слухання за цим звинуваченням у поселенні чужоземців, а 8 грудня відбулися публічні слухання в Йокогамі; і там і там капітана визнано винним[95]. А що під час початкового слідства в цій справі екіпаж було виправдано, то в Японії здійнялась хвиля скепсису і критики щодо консульської юрисдикції[96], яку супроводжувало зростання антибританських настроїв[97]. Це початкове слідство оцінюють як «чорну пляму» на загалом позитивній історії взаємин між чужоземцями та японцями у поселенні чужоземців у Кобе[98].

Міські обриси[ред. | ред. код]

Дренажна труба часів поселення чужоземців, виставлена біля колишнього американського консульства

Завдяки тому, що порт Хьоґо відкрили приблизно через дев’ять років після портів Йокогама та Нагасакі, під час розроблення раціонального міського плану чужоземного поселення Кобе було враховано досвід будівництва та проєктування тих попередніх поселень[4]. В номері за 17 квітня 1871 року англомовна газета The Far East оцінила Кобе як «найкраще сплановане чужоземне поселення на Сході»[4][† 18].

Завершені міські обриси поселення мали такі характеристики:

  • З з трьох сторін його оточувала вода: річка Ікута на сході, річка Кої на заході та океан на півдні[3][27]. Проте, у 1870-х роках річки на сході та заході, відповідно, перенаправили та пустили через підземний водовід.
  • 8 доріг з півночі на південь і 5 зі сходу на захід[† 19] поділили поселення на 22 квартали, а ті, своєю чергою, поділялися на 126 ділянок. Кожна ділянка мала площу від 200 до 300 цубо (приблизно від 660 до 990 м2), а загальна забудована площа поселення, без урахування доріг, на 1885 рік становила 49 645 цубо (близько 16,4 га)[102].
  • Дороги складалися з проїжджої та пішохідної частин[103].
  • Вздовж доріг, що тягнулися з півночі на південь, пролягали підземні дренажні колектори для зливу стічних вод у море[103]. Циліндричні дренажні труби були зроблені з клиноподібних цеглин, скріплених докупи цементним розчином[104][† 20].
  • Дороги було обсаджено деревами та обладнано вуличними ліхтарями. Лінії електропередач було прокладено під землею, тож не було потреби встановлювати електричні стовпи[106].
  • Приморську дорогу (Набережну[ja]) з південного боку поселення було облаштовано як променад: обсаджено соснами та газонами[103].

Газові ліхтарі[ред. | ред. код]

Газовий ліхтар у Колишній садибі Ганселла[ja]

У листопаді 1874 року компанія Brown and Co. — попередниця Osaka Gas, створена завдяки інвестиціям кількох внутрішньопоселенських фірм — провела у поселення газ. Це був перший населений пункт префектури Хьоґо, який його отримав[† 21]. Замість колишніх нафтових ліхтарів у поселенні встановили газові[107]. З-поміж 94-х тогочасних газових ліхтарів збереглися три: два стоять у колишній садибі Ганселла[ja], а ще один зберігається в музеї Мейдзі-мура в префектурі Айті. Крім того, реконструйовані ліхтарі є перед міським музеєм[ja] та універмагом Даймару[ja] в Кобе[109].

Електрика з'явилась у Кобе в листопаді 1888 року. По всьому місту було встановлено електричні ліхтарі. Утім, у самому поселенні чужоземців, де вже були газові ліхтарі, з'явилися противники електрифікації, головно Браун і Ко. Це затримало впровадження в поселенні як електрики, так і електричних ліхтарів. Крім того, чужоземці, що вперше зіткнулися з електрифікацією, наполягали на тому, що повітряні проводи порушать красу міста, тож кабелі проклали під землею. Навіть після повернення поселення Японії кабелі залишилися під землею, а стовпів на цій території так і не звели[109].

Архітектурний стиль[ред. | ред. код]

Колишнє американське консульство

Перші зведені в поселенні споруди мали класичний відтінок[110]. Зразком цього стилю є будинок під номером 15 (колишнього американського консульства[ja]): двоповерхова будівля з верандою, прикрашеною на другому поверсі колонами[111]. На середину 19 століття класичний стиль панував у чужоземних поселеннях Східної Азії[112].

У 1890-х роках англійський архітектор Александр Нелсон Ганселл[en] своєю енергійною діяльністю змінив тодішню дизайнерську моду[113]. Під впливом неоготики Ганселл віддавав перевагу дизайнам з відкритою цеглою[114]. Почавши з Клубу Кобе● в чужоземному поселенні, Ганселл спроєктував і багато інших будівель: HSBC[en], Chartered Bank[ja], Jardine Matheson, Генеральне консульство Німеччини[ja], デラカンプ商会[ja] тощо[115].

На відміну від чужоземного поселення Йокогама, де було багато зразків архітектури в так званому псевдозахідному стилі (Ґійофу[ja])[56], усі будівлі в поселенні Кобе було побудовано під керівництвом західних архітекторів[116], а більшість замовників були фірми з чужоземною власністю[117]. Тим часом, від початку 1900-х років багато архітекторів, які проєктували японські адміністративні та бізнесові будівлі в Кобе, були японцями. Серед них випускники будівельної кафедри Імперського технічного коледжу[ja] (згодом кафедри архітектури технологічного відділення Токійського університету), як-от Кінґо Тацуно[ja], Тацудзо Соне[ja] та Кодзо Каваї[ja], а також Ханроку Ямаґуті[ja], який вивчав архітектуру в Центральній школі Парижа[118]. І учні англійця Джосії Кондера[en] в Імперському коледжі[† 22], і ті, що навчалися за кордоном, як-от Ямаґуті, заклали підвалини розвитку японської архітектури в період Мейдзі[119]. Однак японські архітектори в Кобе та чужоземні архітектори, що працювали в поселенні, обслуговували окремі групи замовників, тож рідко співпрацювали між собою[120].

Заклади для ночівлі (готелі)[ред. | ред. код]

Готель Oriental, розміщений за адресою Набережна, 6. Будівництво завершено 1907 року.

Першим закладом для ночівлі в поселенні чужоземців Кобе був готель «Глобал», який відкрився 1868 року (його розташування та дата закриття невідомі). Далі з’явилися інші подібні заклади[121]. Найвідомішим серед них був готель Oriental[ja], який відкрився щонайпізніше 3 серпня 1870 року на ділянці 79[122]. Від 1870 року в готелі Oriental розміщувався офіс соціального клубу Union Club, аж поки приблизно 1881 року цим приміщенням не заволодів Club Concordia[123]. 23 вересня 1870 року там відбулися установчі збори Клубу регати та спорту Кобе●[124]. Приблизно 1888 року готель Oriental придбав ділянку 80 і переніс туди свою головну будівлю. В той час там працював шеф-кухарем француз Луї Бего, що зажив слави своїм кулінарним мистецтвом[125]. Готель Oriental продовжував працювати і після повернення поселення Японії, кілька разів змінюючи місце розташування. Він зазнав руйнації під час Великого землетрусу Хансін[ja] 1995 року, однак 2010 року знову став до ладу[126] .

Роботи на прилеглих річках[ред. | ред. код]

Flower Road, що простяглася по старому руслу річки Ікута

Обидві річки, що межували з поселенням у часі відкриття порту, зажили недоброї слави серед чужоземців. Річка Ікута на сході мала низькі береги й часто затоплювала поселення[127], а річка Кой на заході стала перешкодою для руху[128].

З 9 квітня по 26 липня 1871 року уряд Мейдзі проводив на річці Ікута роботи, метою яких було перенаправити течію річки на схід. Було створено нове русло річки Ікута, яке йшло від розташованого вверх за течією водоспаду Нунобікі[ja] прямо на південь до Онохама-тю в Кобе[127]. Старе русло річки засипали і побудували зверху дорогу (Квіткова дорога)[103], а також парк усередині поселення, яким користувалися як чужоземці так і японці (згодом дістав назву Хіґасі Юенті)[129]. Частину правого берега залишили як він був у вигляді пагорба, на якому згодом побудували Міську раду Кобе[ja][130]. Частину рекультивованої землі назвали Кано-тьо, на честь Сосіті Кано●, який проводив там роботи[103]. У цих роботах брав участь і Джон Вільям Гарт●, який був автором плану поселення[131].

Що стосується річки Кой, то чужоземні резиденти звернулися до префектури Хьоґо та центрального уряду з проханням сховати її під землю, запропонувавши покрити половину витрат на ці роботи. Будівництво тривало з жовтня 1874-го до січня 1875 року. 1909 року річку повністю забетонували, зробивши з неї підземний водовід. Пізніше через нього проклали дорогу під назвою Койкава-судзі[128].

Зона змішаної забудови і територія для прогулянок[ред. | ред. код]

Мешканцям чужоземного поселення Кобе було дозволено жити та працювати на певній території за його межами.

Зона змішаної забудови[ред. | ред. код]

Ямамото-дорі[ja], яку ще називають "вулиця Ідзінкан"
Ворота Тьоанмон, при східному вході в китайський квартал Нанкінматі, звернені до Койкава-Судзі - старого західного кордону поселення.

Як згадано вище, на момент відкриття поселення була готова лише невелика частина його інфраструктури. Уряд Мейдзі оголосив, що успадкує всі договори та угоди з чужоземними державами, укладені сьогунатом[132]. Незадовго перед тим, 16 травня 1867 року, в "Домовленості про створення чужоземних поселень у портах Хіого та Осака"[† 23] сьогунат пообіцяв, що в тому разі, якщо поселення стане затісним, він розширить його територію або ж дозволить, щоб японці здавали житло чужоземцям[48]. Отож 30 березня 1868 року уряд Мейдзі дозволив чужоземцям проживати в районі між річкою Ікута на сході, річкою Удзі на заході, узбережжям на півдні та горами на півночі. У межах цієї території чужоземці мали право орендувати землю, або ж орендувати, купувати, чи будувати житла[47][48]. Цей район називали "зона змішаного проживання" (яп. 雑居地, zakkyochi). За винятком найперших днів існування зони, чужоземці не мали права брати землю в її межах у безстрокову оренду, а лише на певний обмежений термін: спочатку визначили 5 років, а згодом продовжили до 25-ти[133]. Зона змішаного проживання була тимчасовим заходом, покликаним компенсувати затримки в будівництві поселення, однак згодом виявилося, що навіть повністю добудоване поселення не здатне вмістити всіх чужоземців. Отож уряд Мейдзі боявся, що в разі закриття зони змішаного проживання він муситиме розширити поселення, тому й зберіг її до скасування самого поселення[49]. Станом на кінець 1885 року зона змішаної забудови мала площу 26756 цубо (близько 8,8 га)[134].

Позаяк на момент відкриття порту цінський Китай не мав договору з Японією, то його громадяни не мали права проживати в межах поселення, а мешкали в зоні змішаного проживання[135]. Тож китайський квартал постав у зоні змішаного проживання, на захід від поселення чужоземців[52]. 13 вересня 1871 року підписано японсько-цінську угоду про дружбу, яка дозволила китайцям проживати в межах поселення. Після цього їх кількість зросла і в зоні змішаного проживання, і в самому поселенні[136]. Вони були посередниками ("байбен" (яп. 買弁, baiben)) у торгівлі, яку вели в поселенні чужоземні фірми[137][138]. А завдяки своїм зв'язкам з Китаєм вони відігравати важливу роль у експорті сірників до цієї країни[139].

У колишній зоні змішаного поселення збереглося багато осель чужоземних резидентів (ідзінкан[ja]), що стали популярними туристичними принадами[140]. Китайський квартал Кобе (Нанкін-маті[ja]) зберігся на захід від колишнього поселення, на місці колишнього цінського кварталу[141] [142]. У зоні змішаного поселення чужоземці жили пліч-о-пліч з японцями, і це створювало міжнародний культурний обмін на рівні повсякденного життя. Завдяки цим зв'язкам Кобе стало прототипом мультиетнічного та мультикультурного міста[143].

Територія для прогулянок[ред. | ред. код]

План території, дозволеної для прогулянок, навколо порту Хіого (опубл. 1875 р.). Територію для прогулянок виділено червоним контуром.

Договори Ансей містили положення, що обмежували зону діяльності, доступну для чужоземних резидентів. В Кобе територія, куди могли вільно подорожувати чужоземні резиденти (територія для прогулянок), становила 10 рі (приблизно 40 км) навколо офісу префектури Хьоґо. 1869 року префектура випустила правила для прогулянок чужоземних резидентів[ja], в яких було конкретно визначено, що входить у ці 10 рі. Ця територія обмежувалась морем на півдні та селами з усіх інших боків: на сході Обе, Сакане, Хіраї та Накасіма, що належали до командирства Кавабе[ja]; на заході Соне та Аміда в командирстві Іннамі[ja]; і на півночі Охарано в командирстві Кавабе, Кавахара, Ядо, Якамісімо та Інугай в командирстві Такі[ja], а також Тако, Мьоракудзі та Йоко в командирстві Така[ja]. Однак чужоземні держави не погоджувалися з таким тлумаченням 10 рі і визначали їх як радіус прямої відстані, розширюючи межі договору, і відносили до нього все командирство Іннамі на заході, а також командирства Кавабе, Такі та Така на півночі[144][145]. Чужоземці мали право полишати межі цієї території лише для відпочинку та навчання, і при цьому були зобов’язані мати при собі дозвіл на подорож від офісу префектури. Насправді ж зазвичай чужоземці полишали договірну територію без дозволу на подорожі, що часто створювало проблеми для префектури[146][147][148]. Після повернення поселення Японії 1899 року, чужоземцям було дозволено вільно проживати та подорожувати по Японії (змішане проживання в глибині країни[ja])[149].

Торгівля[ред. | ред. код]

Пейзаж укійо-е порту Кобе відразу після його відкриття (摂州神戸海岸繁栄図 (яп. Sesshū Kōbe Kaigan Han'ei no Zu) роботи маляра Хасеґави Саданобу II[ja])

Торгівля в порту Хіого (Кобе) розквітла одразу після його відкриття. На початку торгівля здійснювалася за такою схемою: чужоземні торговці експортували товари, що їх поставляли японські торговці, а японські торговці купували товари, що їх імпортували чужоземні торговці. Це було тому, що чужоземці не мали права поза межами поселення купувати експортні товари чи продавати імпортовані товари, а японські торговці ще не мали досвіду ведення бізнесу безпосередньо з закордонними торговцями[150]. Японські торговці, що намагалися продати товари чужоземним торговцям, або купити в них товари, вели переговори через посередників — японських клерків або китайських байбенів[137][138]. Позаяк чимало чужоземних торговців були зухвалими та безпринципними, а японці не мали досвіду торгівлі з іншими країнами та не були знайомі зі станом справ за кордоном, то японським торговцям часто доводилося вести невигідний бізнес, наприклад продавати товари за безцінь та купувати втридорога[151][152][153].

Однак поступово японські торговці та торгові компанії почали здійснювати прямі торгові операції, тож вплив чужоземних торговців зменшувався. На час відкриття порту чужоземцям належали всі 100% зовнішньої торгівлі, що здійснювалася в порту Кобе. Станом на 1897 рік, безпосередньо перед поверненням поселення Японії, ця частка зменшилася до 65%, 1907 рік вона становила 50%, а на 1911 рік – 40%. Чужоземні торговці покидали поселення після його повернення, а на зміну їм приходили японські фірми, які тепер мали право відкривати офіси в його старих межах[154]. На 1931 рік кількість ділянок у межах колишнього поселення, що перебували у безстроковій оренді чужоземців, скоротилася до 47-ми зі 126-ти[77].

Основними експортними товарами були чай, рис і сірники. Спочатку експортували чай тільки з Кіото, але поступово сюди почали звозити чай зі всієї західної Японії, й утворилися структури для його експорту[155][156]. Рис експортували з Кобе в такій кількості, що він став стандартним рисом на лондонському ринку зерна[157]. Наприкінці 1870-х років у Кобе почали виробляти сірники у відчутних кількостях, і тоді ж їх почали експортувати. Наприкінці 1880-х років обсяг експорту сірників з порту Кобе стрімко зріс, і зрештою становив понад 90 відсотків загального експорту сірників Японії. Спочатку він був спрямований переважно в Китай, але з часом поширився на Австралію, Європу та Америку[139][158].

Головними імпортованими товарами були бавовняні тканини, як-от ситець і оксамит, а також вовняні тканини[159][160]. 1896 року мешканець Кобе Такахасі Сіндзі через розташовану на ділянці 14 компанію Rynel and Co. імпортував кінетоскоп і провів перші в Японії публічні покази фільмів (рухомих світлин[ja])[161]. Від 1894 року до кінця періоду Мейдзі Кобе посідав перше місце за обсягом імпорту серед усіх портів Японії[162].

Культура[ред. | ред. код]

Кухня[ред. | ред. код]

Рамуне[ред. | ред. код]

Рамуне

Поселення чужоземців Кобе вважають місцем народження лимонаду Рамуне[† 24][164]. 1884 року компанія Sim and Co., якою керував Александер Кемерон Сім[ja], почала виробляти та продавати Рамуне під назвою "18-й номер" (яп. 18番, Jūhachi-ban) (за номером ділянки в поселенні чужоземців, де розміщувалася компанія)[165]. Згідно з книгою "Історія розвитку японської промисловості холодних напоїв", "компанія Sim & Co. в Кобе була, ймовірно, першою, що випустила Рамуне в Японії". В той час, коли Сім випустив Рамуне на ринок, в Японії була епідемія холери. Тож попит на на нього стрімко підскочив, коли 1886 року газета Йокогама майніті сімбун повідомила, що "газовані напої запобігають зараженню"[† 25][166]. Газета Осака Ніппо тоді писала, що Рамуне Сіма "позмітали з прилавків"[† 26][166].

Яловичина[ред. | ред. код]

Морітані Сьотен, розташований на Койкава-судзі

До відкриття порту, серед чужоземців високо цінувалася яловичина, вироблена в провінціях Танба, Танґо і Тадзіма, яку закупили торговці, що проживали в поселенні чужоземців Йокогами[167]. Після відкриття порту, його чужоземні резиденти почали з ентузіазмом шукати цю яловичину. Однак на той час в Японії не було звичаю їсти яловичину, тому не існувало системи її постачання. Тож чужоземці самі відкривали бойні та м'ясні крамниці[168]. Першим, хто зробив це, став підприємець Едвард Чарлз Кірбі[ja]. Невідомо точно коли, він орендував бойню на схід від річки Ікута, відкрив м'ясну крамницю на набережній Кайган-дорі та почав продавати яловичину[169]. Крім того, існує запис, що 1868 року англієць на ім'я Тебул (яп. テボール) відкрив бойню біля річки Ікута[169]. 1871 року японці долучилися до постачання яловичини. Починаючи з 1875 року вони вже були монополістами на цьому ринку, а 1894 року чужоземці повністю його полишили[170].

Десь одразу ж після відкриття порту, японці в околицях поселення взялися за виробництво яловичини та почали споживати її як їжу. Вважають, що першим рестораном яловичини (сукіякі) в Кобе, яким володіли японці, був Канмон Ґекка-тей (яп. 関門月下亭, Kanmon Gekka-tei), що відкрився 1869 року в районі Мотоматі[ja][169][171]. Найстарішими крамницями яловичини в японській власності були Ої Нікутен і Морія Сьотен[ja], які відкрилися 1871 року[169]. Засновник Ої Нікутен, Кісіда Іносуке, винайшов власні рецепти приготування яловичини, незвичні для західної кухні, а саме зберігати її в місо або сої (цукудані)[169][172]. Наприкінці 1870-х років підприємець Судзукі Кійосі[ja] налагодив випуск консервованої яловичини в соєвому соусі та цукрі, що мала великий успіх по всій країні[173].

Західні кондитерські вироби[ред. | ред. код]

Після відкриття порту там почали виробляти західні кондитерські вироби, розраховані на чужоземних резидентів та мандрівників[174]. Першою західною кондитерською в Кобе стала Ніномія Сейдзін-до (яп. 二宮盛神堂, Ninomiya Seijin-dō), відкрита 1882 року в 3-му кварталі району Мотоматі зони змішаного проживання[175]. В опублікованій того ж року книзі "Перші великі торговці портів Кобе і Хіого" (яп. 豪商神兵湊の魁, Gōshō shinpei minato no sakigake) представлено західну кондитерську під назвою Санґоку-до (яп. 三国堂, Sangoku-dō), розташовану біля мосту Айой[175]. 1897 року Йосікава Ітідзо отримав дозвіл (норенваке[ja]) від центрального офісу токійської кондитерської Фуґецу-до[ja] і відкрив її філію в Мотоматі. То була перша повноцінна західна кондитерська в Кобе[176]. В її асортименті були: кастела, вафлі, профітролі, цукерки та шоколад[177].

Християнство[ред. | ред. код]

Колишня церква Юніон в Кобе

Уряд Мейдзі успадкував запроваджену сьогунатом заборону на християнство, і вона тривала до 24 лютого 1873 року, коли уряд скасував офіційні бюлетені про заборону християнства. Проте Ансейські договори гарантували свободу віросповідання серед чужоземців, тож від моменту відкриття порту в поселенні вели енергійну діяльність релігійні місіонери[178].

9 серпня 1868 року місіонер Паризького товариства закордонних місій[en] П'єр Муніку[ja] почав проводити щонедільні католицькі служби в тимчасовому молитовному домі на шляху Сайґоку Кайдо[ja] (майбутній Мотоматі-дорі)[179]. У березні наступного року він побудував парафію на ділянці 37 і переніс туди служби[180]. Однак, більшість чужоземців були протестанти, тож відвідуваність була не надто висока[181]. Далі Муніку побудував на тій же ділянці каплицю, і 17 квітня 1870 року відбулося її освячення[182]. 1923 року церкву було перенесено на Накаямате-дорі, 1[183], і вона стала однією з попередниць Центральної католицької церкви Кобе[184].

22 травня 1870 року Денієл Кросбі Ґрін[ja] з Американської ради[en] почав проводити протестантські богослужіння на ділянці 18[185][186]. 1872 року на ділянці 48 Ґрін побудував церкву, що дістала назву церква Юніон[ja][187]. 1928 року вона переїхала до 4-го кварталу Ікута-маті району Фукіай-ку[ja][188].

В 1873 року в поселенні відбулися перші англіканські служби. З 1876 по 1898 рік ці служби теж проходили в церкві Юніон[189]. 1898 року на Сіямате-дорі, 3, завершилося будівництво церкви Всіх Святих, і відтоді англіканські служби проходили там[189]. Церква Всіх Святих згоріла під час Другої світової війни і більше не відновлювалася[190].

Музика[ред. | ред. код]

Розмаїті музичні заходи відбувалися в різних місцях поселення: на набережній, у парку Найґайдзін (майбутній парк Хіґасіюенті[ja]), у спортзалі Клубу регати і спорту Кобе● (КРСК) та в парку Нісіматі[† 27]. То були переважно концерти, бали та виступи на спортивних змаганнях у виконанні військових оркестрів з різних країн, приватних оркестрів, а також музикантів-професіоналів чи аматорів[191]. Щоб покрити витрати на утримання спортивної зали, КРСК проводив від одного до трьох театралізованих концертів на рік[192].

Спорт[ред. | ред. код]

Спортивні організації[ред. | ред. код]

Перегоновий клуб Хіого та Осака[ред. | ред. код]

Перегоновий клуб Хіого (ПКХ) створено 1 березня 1869 року як першу спортивну організацію в поселенні чужоземців Кобе, а згодом розрісся і змінив назву на Перегоновий клуб Хіого та Осаки (ПКХО)[193]. ПКХО побудував постійний іподром між храмом Ікута[en] та колишньою річкою Ікута, де періодично влаштовував перегони[194] [195]. ПКХО був досить діяльним і обмінювався кіньми та вершниками з Японським перегоновим клубом[ja][196]. Утім фінансове становище клубу погіршилося, через неспроможність сплачувати оренду землі він втратив іподром, а в листопаді 1877 року припинив існування[197] .

Крикетний клуб Кобе (Хіого)[ред. | ред. код]

Серед чужоземних резидентів поселення Кобе було багато британців, зокрема любителів своєї національної гри в крикет, які від моменту відкриття порту активно нею займалися. 19 січня 1870 року засновано Крикетний клуб Хіого (ККХ). Його організаторами стали ключові гравці команди чужоземних резидентів, яка 16 жовтня минулого року грала матчі проти команди британської армії[198]. 1871 року клуб змінив назву на Крикетний клуб Кобе (ККК)[199]. Тривалий час ККК не мав постійного майданчика та достатньої кількості гравців, тож не міг розгорнути помітної діяльності[199]. Однак у травні 1877 року завершено будівництво парку Найґайдзін (майбутнього Хіґасіюенті[ja]), і клуб став щотижня проводити в ньому матчі[200]. Починаючи з 1893 року клуб проводив ще й бейсбольні матчі[201]. ККК існував до Другої світової війни[202].

Клуб регати і спорту Кобе[ред. | ред. код]
Клуб регати і спорту Кобе

Клубу регати і спорту Кобе● (КРСК) — спортивний клуб, заснований 23 вересня 1870 року за пропозицією Александера Кемерона Сіма[ja][203][204]. КРСК зміг одразу ж одержати земельну ділянку в східній частині поселення чужоземців і вже через три місяці після заснування, в грудня 1870 року, завершив будівництво елінгу для човнів і спортивної зали[† 28], а в червні 1871 року - басейн. Клуб одразу ж енергійно взявся до роботи[208]. Його члени займалися такими різними видами спорту, як: регата, легка атлетика, регбі, теніс, плавання, водне поло, стрільба з гвинтівки тощо[209]. 1871 року в поселенні чужоземців Йокогама КРСК брав участь у змаганнях з регати, де його суперниками були Човновий клуб Йокогами та Японський веслувальний клуб. Це стало початком регулярних змагань між спортивними клубами Кобе та Йокогами у таких видах спорту, як регата, легка атлетика, крикет і футбол. Ці матчі тривали навіть після повернення поселення Японії, за винятком періоду під час Другої світової війни[210].

Спортивною залою КРСК мали право користуватися не лише члени клубу. Її використовували не лише як приміщення клубу, а й як громадську залу в поселенні чужоземців[211]. А ще там був театр, знаний як Театр спортивної зали (яп. 体育館劇場, taiikukan gekiba) або Театр поселення чужоземців (яп. 居留地劇場, kyoryūchi gekiba)[212]. КРСК був чимось більшим, ніж просто спортивною організацією: через спорт він поглиблював дружбу між чужоземними резидентами, а також займався благодійністю та іншою громадською діяльністю[213].

Парк Найґайдзін[ред. | ред. код]

Парк Хіґасі Юенті

На різдво 1868 року, незадовго перед відкриттям порту, на іподромі в північно-східній частині поселення, де були затримки з квартальним плануванням[ja], відбулися кінні перегони. Після перегонів на цьому самому місці почали проводити змагання з крикету, легкої атлетики та інших видів спорту. Утім, для чужоземних резидентів це був лише тимчасовий майданчик, поки не завершиться міське планування, тож з'явилися вимоги щодо офіційного встановлення спортивного майданчика[214]. Резиденти вважали, що японський уряд гарантував створення спортивного майданчика[214][† 29]. Отож, коли після зміни русла річки Ікута, в східній частині поселення з'явилася велика ділянка землі, серед чужоземців поширилася чутка, що там має розміститися спортивний майданчик[216].

У лютому 1872 року група чужоземних резидентів позабивала на цій ділянці кілки, спробувавши в такий спосіб її привласнити. Японський уряд протестував проти таких дій, але після переговорів у листопаді 1874 року було дозволено створити спортивний майданчик у вигляді парку, який був би в спільному користуванні чужоземців та японців[217]. Витрати на його будівництво та обслуговування лягли на плечі самих чужоземців[218]. Отож, через десять років після відкриття порту вони одержали спортивний майданчик. Парк було завершено в травні 1877 року й названо Парк для тутешніх та чужоземців (яп. 内外人公園, Naigaijin Kōen)[115].

Парк мав вигляд газону[219]. Японці бачили, як чужоземці розважаються в парку грою в регбі та теніс, і це, ймовірно, сприяло поширенню цих видів спорту в околицях[220]. Коли 1899 року поселення повернулося Японії, парк перейшов під управління міської адміністрації. Його перейменували на Кано-тьо Юенті (яп. 加納町遊園地), а 1922 року - на Хіґасі Юенті[ja][220]. Парк залишався місцем проведення спортивних ігор впродовж приблизно 90 років, до 1962 року, коли спортивний майданчик перенесли до сусіднього парку Ісоґамі[221].

Іншомовні газети[ред. | ред. код]

Лафкадіо Герн

Першою іншомовною газетою в поселенні чужоземців Кобе стала Hiogo and Osaka Herald, яку заснував А. Т. Уоткінс. Її перший номер вийшов 4 січня 1868 року[222]. 23 квітня того ж року колишня верстальниця Herald Філомена Брага відкрила власну газету Hyogo News[223]. Через кілька років Herald програла конкуренцію News, що мала нижчу вартість передплати, і припинила існування[223].

1888 року А. В. Квінтон заснував Kobe Herald[224][225], а 2 жовтня 1891 року Роберт Янг заснував Kobe Chronicle[226][227]. У Chronicle час од часу з'являлися редакційні статті Лафкадіо Герна[228][229]. Одразу ж після повернення поселення Японії, 1899 року Kobe Chronicle придбала Hiogo News (яка тоді вже називалася Hiogo Evening News), змінила назву компанії на Japan Chronicle і вийшла за межі Кобе. Зрештою вона стала газетою з найбільшим накладом серед іншомовних газет Японії[230].

1926 року Kobe Herald змінила назву на Kobe Herald and Osaka Gazette, утім невдовзі припинила існування[225]. Japan Chronicle припинила виходити в січні 1942 року, під час Другої світової війни[231].

Світські клуби[ред. | ред. код]

Будівля клубу Кобе (завершена 1890 року)

В поселенні чужоземців Кобе було два світські клуби[en]. Перший з них, Клуб Конкордія, заснували 1868 року в східній частині поселення німецькі резиденти. Спочатку право на членство мали тільки німці, але щоб покрити витрати на клуб, клуб почав приймати й інших, зокрема голландців, норвежців і шведів[232][233].

Другий з цих клубів, Юніон-клуб (також званий Міжнародним клубом, а згодом Клуб Кобе●), заснували 1869 року британці та американці, але вступати могли й представники інших національностей, зокрема французи та італійці. Клуб неодноразово переносив свій офіс з однієї будівлі до іншої в межах поселення (з ділянки 31 на ділянку 32, і зрештою 1870 року до підвалу готелю Oriental[ja][124] на ділянці 79[232][234].

Після створення Німецької імперії німецькі та ненімецькі члени Клубу Конкордія почали ворогувати, і багато ненімецьких членів вийшли з нього. Через брак фінансування Клуб Конкордія продав свої приміщення Юніон-клубу[235] і приблизно 1881 року[236] переїхав до попереднього приміщення Юніон-клубу в підвалі готелю Oriental на ділянці 79[235]. До початку Першої світової війни взаємини між цими двома клубами були дружніми, і коли 1890 року готель Oriental згорів у пожежі, то Юніон-клуб дозволив членами Клубу Конкордія збиратися в своїх приміщеннях[237]. Діяльність Юніон-клубу (Клубу Кобе) тривала навіть після повернення поселення Японії[238][239].

Кантей-бьо[ред. | ред. код]

Відбудований Кантей-бьо

Для етнічних китайців (хуацяо й хуажень[zh] Кантей-бьо[ja] був місцем духовної опори[240], де вони могли помолитися за процвітання в бізнесі та добробут у родині[241]. Цінські іммігранти з Китаю побудували два храми Кантей-бьо в зоні змішаного проживання. Один з них побудували 1888 року на Накаямате-дорі, 7, впливові китайці Лань Чжуофенґ, Чжен Ванґао та Май Шаопен, перенісши покинений храм Тіґан-сан Тьораку-дзі з села Фусе[ja] в командирстві Каваті[ja] в префектурі Осака[242]. Основним об'єктом поклоніння в Тьораку-дзі спочатку був Ґуаньїнь з одинадцятьма обличчями, але під час переїзду додали основні китайські об'єкти поклоніння, як-от Гуань Ді та Тяньхоу тощо[243]. Цей Кантей-бьо загинув у червні 1945 року внаслідок повітряних бомбардувань, однак 1947 року його відбудували і встановили статую Гуань Ді, імпортовану з Тайваню[244]. Другий Кантей-бьо побудували теж 1888 року в другому кварталі Кано-тьо[en]. Він теж згорів під час бомбардувань у червні 1945-го, але так і не був відновлений[245]. Чжунхуа Хуейґуань, розташований на Накатамате-дорі, 6[† 30], теж містив статую Гуань Ді, тому його також називали Кантей-бьо[247].

У відбудованому Кантей-бьо щороку під час Фестивалю голодних духів з 14-го по 16-й день 7-го місяця за японським місячним календарем[ja] відбувається Суйріку фудо сюе (яп. 水陸普度勝会, suiriku fudo shōe) Урабон-е[ja]. У жовтні 1997 року цей фестиваль було визнано місцевим нематеріальним народним культурним надбанням № 1 міста Кобе[248].

Медицина[ред. | ред. код]

Від моменту відкриття порту чужоземні резиденти вбачали чималу проблему в поганому стані санітарії в поселенні[249]. Багато людей хворіло на тиф[250], а можливість поширення віспи чи холери теж викликала стурбованість[249]. У травні 1869 року в Удзіно-мура (яп. 宇治野村)[† 31] префектура заснувала лікарню під назвою Лікарня Кобе (яп. 神戸病院)[251][253], що приймала не лише японців, а й чужоземців[254]. Але десь через рік заговорили про низький рівень доступного там лікування, тож чужоземці почали вимагали створення власної лікарні[255].

Чужоземні резиденти шукали можливість створити лікарню, яка б приймала і чужоземців, і японців, але відповідь префектури була негативною. Тож у лютому 1871 року чужоземці вирішили заснувати власну Міжнародну лікарню Кобе (яп. 神戸万国病院, Kōbe bankoku byōin)[257], фінансовану суто на пожертви[258]. Джон Каттінг Беррі[en], який став медичним директором Міжнародної лікарні в липні 1872 року, запровадив практику обстеження не лише чужоземних резидентів, а й японців[259]. Спочатку лікарня розміщувалася в орендованій приватній оселі поблизу храму Ікута[† 32], але дедалі частіше говорили про її невідповідні умови, тож 1874 року зведено нову лікарню на Ямамото-дорі[ja], 1[† 32][260].

Чужоземні резиденти[ред. | ред. код]

Чисельність[ред. | ред. код]

Чисельність чужоземців, що мешкали в самому поселенні та зоні змішаного проживання[261]:

Рік Британці Американці Німці Французи Голландці Цін Інші Загалом
1871 116 Невідомо 36 19 36 240 Невідомо Невідомо
1878 230 52 50 11 26 619 28 1016
1880 194 63 42 10 10 517 22 858
1885 144 37 42 12 11 630 27 903
1890 310 87 87 59 13 1432 51 2039
1895 449 121 177 29 15 988 129 1908

Визначні чужоземні резиденти[ред. | ред. код]

Бізнесмени[ред. | ред. код]

Стела на честь Александра Кемерона Сіма в парку Хіґасі Юенті

Александер Камерон Сім● приїхав до Кобе 1870 року. Спочатку він працював фармацевтом у аптеці, що належала Llewellyn & Co., а потім заснував на ділянці 18 фірму Sim & Co[164][262]. Як сказано вище, компанія Сіма першою в Японії почала виробляти та продавати Рамуне, а ще саме він запропонував заснувати Клуб регати та спорту Кобе. Крім того, Сім очолював внутрішню пожежну команду, яку організували були самі жителі, і прославився своїм вмінням попереджати лиха[263]. Він здіймався на каланчу, розташовану в парку Нісімачі поблизу його дому, і спостерігав звідти за навколишньою місцевістю[† 27][264]. Навіть лягаючи спати, він клав біля перини свій протипожежний одяг, шолом і сокиру[264], і, як переказують, жодне гасіння пожежі не обходилося без його особистої участі[265]. Коли поселення повертали Японії, а пожежну команду передавали під управління міста, то Сіма призначили в новій структурі почесним радником[265] і дозволили керувати командою[266]. А ще Сім був заступником голови муніципальної ради поселення. Коли під час повернення поселення Японії голова муніципальної ради захворів і не міг відвідати церемонію повернення, то Сім був присутній замість нього й підписав відповідні документи[267].

Артур Гескет Ґрум[ja]

Артур Гескет Ґрум[ja], що працював на «Glover and Co.» Томаса Блейка Гловера[ja], прибув до Кобе 1868 року з метою заснувати філію цієї компанії[268]. 1871 року разом зі своїм колегою за цією компанією Гайманном Ґрум заснував на ділянці 101 компанію «Mourilyan, Heimann & Co.», яка експортувала японський та імпортувала цейлонський чай[269][270]. 1895 року Ґрум побудував дачу на вершині гори Рокко[ja] на орендованій на ім'я сина земельній ділянці. Далі він почав продавати там земельні ділянки іншим чужоземцям і таким способом започаткував розроблення цієї гори[271][272]. А ще Ґрум був знаний як спортсмен: він взяв участь у заснуванні Крикетного клубу й Клубу регати та спорту Кобе[273]. 1901 року на горі Рокко він побудував приватне чотирилункове поле для гольфу - перше поле для гольфу в Японії[274]. Після повернення поселення Японії, 1903 року воно розвинулося в Гольф-клуб Кобе[ja] з системою членства[275]. Крім того, з 1897 до 1916 року Ґрум працював президентом компанії, що управляла готелем Oriental[270][276].

Одразу ж після відкриття порту Едвард Чарлз Кірбі[ja] створив компанію Kirby and Co., що займалася імпортом устаткування та інших різних товарів[277][278][279][280]. 1869 року в спілці з двома англійцями Кірбі заснував Оногамську гамарню, а потім самостійно - Оногамську корабельню[ja][281]. Ця компанія зробила великий внесок у розвиток суднобудівної промисловості Кобе. 1882 року тут споруджено перший в Японії залізний пароплав (Дай-іті Тайко Мару (яп. 第一太湖丸) - залізничний пором[en] через озеро Біва). Утім, компанія потрапила у фінансову скруту, і 1884 року Кірбі наклав на себе руки[282][283][284][285].

Едвард Газлетт Гантер[ja]

Працівник Kirby and Co. Едвард Газлетт Гантер[ja] звільнився з роботи й 1874 року на ділянці 29 створив власну торговельну фірму Hunter and Co.[286][287] Взявшись за суднобудування, 1879 року в спілці з лісопромисловцем Кадотою Сабуробее він заснував Осацьку гамарню (попередницю корабельні Хітачі[ja]), розташовану в гирлі річки Абе в Осаці[288]. 1883 року Гантер зумів побудувати дерев'яний сухий док, що за тогочасним рівнем технологій вважали доволі складною технічною задачею, й обернув Осацьку гамарню в провідну суднобудівну компанію регіону Кансай[289]. Завдяки диверсифікованому управлінню, бізнес Гантера став на міцні рейки[290]. 1882 року через дефляційну політику японського уряду Осацька гамарня опинилася на межі банкрутства, однак завдяки експорту шліфованого рису змогла врятуватися й навіть вийшла в плюс. Натоді Гантер експортував понад 10 тис. тон шліфованого рису на рік, а рис із Кобе встановив ціновий стандарт на Лондонському ринку зерна[157][291]. На схилі літ Гантер передав бізнес своєму синові Рютаро[ja], а сам докладав чималих зусиль, спрямованих на поглиблення культурного обміну між чужоземцями та японцями, зокрема просував серед чужоземних резидентів резолюцію щодо коригування нерівних договорів[292].

Брати Томас Джон Уолш[ja] приїхали до Кобе зараз же після відкриття порту, і заснували філію свого торгового підприємства Walsh and Co. (згодом Walsh, Hall, and Co.)[293]. Walsh, Hall і Co. експортували бавовну з Японії на Захід, де з неї в той час виробляли папір[294]. Для затверднення бавовни перед експортом у той час застосовували негашене вапно, але його залишки вступали в реакцію з вологою, яка потрапляла в бавовну під час транспортування, виділялося тепло, і це спричиняло часті пожежі. Тоді Walsh, Hall і Co. придумали спосіб безпечно експортувати бавовну у вигляді пульпи, що принесло великі прибутки[295]. Затим Брати Уолш поширили свою діяльність на виробництво паперу, заснувавши в районі Санномія[ja] Паперову фабрику Кобе (майбутню Паперову фабрику Міцубісі[ja])[† 32][296].

Письменники[ред. | ред. код]

Погруддя Морайша в парку Хіґасі Юенті

Лафкадіо Герн (знаний ще під іменем Якумо Койдзумі) проживав у поселенні чужоземців Кобе з 1894 до 1896 року. Завдяки рекомендації Безіла Голла Чемберлена він знайшов роботу в газеті Kobe Chronicle (попередниці Japon Chronicle)[297] й упродовж чотирьох місяців публікував критичні есе в редакційному розділі[228]. Саме в Кобе Герн вирішив стати натуралізованим японським громадянином[298]. 1896 року Герн перебрався з Кобе до Токіо, де став викладачем Токійського імператорського університету[299].

1899 року Венсеслау де Морайш[en] дістав посаду віце-консула в португальському консульстві, розташованому в поселенні чужоземців, негайно був підвищений до посади консула і залишався в Кобе до 1913 року[299][300]. Починаючи з 1901 року, Морайш публікував есе про Японію в португальській газеті Comércio do Porto[en][301].

Християнські місіонери[ред. | ред. код]

Волтер Рассел Ламбут[en]

Християнські місіонери, що прибули до поселення чужоземців у Кобе, займалися не лише поширенням віри, а й працювали на ниві освіти, медицини та громадського служіння.

Восени 1886 року місіонери методистської церкви Півдня[en] Джеймс Вільям Ламбут● та його син Волтер Рассел Ламбут[en] у своєму домі на ділянці 47 відкрили школу, яку вони назвали Коледжем Палмора. Там вони проводили лекції з англійської мови та Святого Письма[302]. Коледж Палмора розвинувся в професійну школу Коледжу Палмора[ja], де викладали англійську розмовну мову[303], а його жіноче відділення стало коледжем Кеймей[ja][302][304]. Джеймс Ламбут взяв участь ще й у заснуванні Відділу підготовки виховательок для дитячих садків (одного з попередників коледжу Сейва[ja][† 33]) Хіросімської жіночої школи (попередниці Хіросімського жіночого університету[ja])[305], а Волтер Ламбут 1889 року заснував Коледж Кансей[ja][306]. Дружина Джеймса, Мері Ізабелла Ламбут, знана завдяки заснуванню 1888 року Жіночої місійної школи Кобе (яп. 神戸婦人伝道学校) (згодом перейменованої на Жіночу місійну школу імені Ламбут, разом з Відділом підготовки виховательок для дитячих садків Хіросімської жіночої школи попередницю коледжу Сейва[† 33])[305].

Джулія Дадлі

1875 року дві місіонерки Американської Ради, Ілайза Талкотт[ja] і Джулія Дадлі[ja] заснували біля підніжжя гори Сува першу в префектурі Хіого жіночу школу (поширена назва - Дім Кобе, попередниця Коледжу Кобе[ja])[307][308]. 1880 року Дадлі заснувала Жіночу місійну школу Кобе (яп. 神戸女子伝道学校) (одну з попередниць коледжу Сейва[ja])[† 33][310].

Ще один місіонер Американської ради Джон Каттінг Беррі[en] вів енергійну медичну практику в Кобе, Хімедзі та Санда[en]: він керував не лише Міжнародною лікарнею Кобе (яп. 神戸万国病院, Kōbe bankoku byōin)[311], а й Лікарнею Кобе (яп. 神戸病院)[312][313][314]. У січні 1873 року Беррі провів у лікарні Кобе перший в історії префектури розтин тіла[315][316]. 1877 року на прохання префектури у зв'язку зі спалахом Бері-бері він відвідав в'язницю Кобе[317] і на власні очі побачив антисанітарію та нелюдське поводження з ув'язненими. Він звернувся до префекта з проханням реформувати свою пенітенціарну систему. Після нього й інші місіонери відвідали в’язниці та представили уряду плани реформи системи[318].

Сестра Товариства Ісуса Філомена Валентін Антонін[ja] починаючи приблизно з 1890 року доглядала за сиротами в школі для дівчат на ділянці 41. Вона працювала там до завершення Другої світової війни і за цей час виховала кілька сотень дітей[319].

Чужоземний цвинтар[ред. | ред. код]

Муніципальний чужоземний цвинтар Кобе[ja]

Перший цвинтар, який сьогунат Едо надав для чужоземців, розташовувався в Онохама Сінден (тепер це Хамабе-дорі[ja], 6, у районі Тюо-ку[ja] міста Кобе)[† 34][324]. Цвинтар був у віданні виконавчого комітету муніципальної ради поселення, а після повернення поселення Японії перейшов до міста Кобе[324].

1899 року, через переповненість цвинтаря, місто створило додатковий цвинтар в Касугано, Фукіай-мура (тепер це Каґойке-дорі[ja], 4, у районі Тюо-ку міста Кобе)[324]. Однак зрештою цей цвинтар теж переповнився, і місто почало будувати ще один - на горі Футатабі[en] в Тюо-ку. Будівництво цього нового, Муніципального чужоземного цвинтаря Кобе[ja], перерване на час Другої світової війни, завершилося 1952 року. Того ж року туди перенесли всі могили з Онохама, а 1961-го - з Касугано[324].

Вплив на навколишнє середовище[ред. | ред. код]

Поселення чужоземців у Кобе процвітало як база міжнародної торгівлі та брама до західної культури, а його економічний і культурний вплив поширювався ще й на навколишні території[6].

До відкриття порту центром місцевої торгівлі була гавань Хіого, навколо якої утворилося міське середовище[325]. Однак, після відкриття порту територія навколо поселення чужоземців стала місцем жвавої економічної діяльності, й тут сформувалися нові міські райони[† 35]. На початку 1890-х років райони навколо поселення чужоземців і райони навколо старого порту утворили єдиний міський масив[56]. Насправді ж для міжнародної торгівлі відкрився не старий порт, розташований у гавані Хіого, а дещо віддалений від нього новий порт, щойно побудований на узбережжі Кобе-мура[1]. Імператорський указом 1892 року його названо порт Кобе[16], і того ж року його площа збільшилася так, що старий порт Хіого увійшов до його складу[22][23].

Якщо розглядати зміни в культурі, то насамперед слід згадати про вплив на кулінарні звичаї. Ще 1869 року в околицях поселення чужоземців відкрився перший японський ресторан яловичини Канмон Ґекка-тей (яп. 関門月下亭, Kanmon Gekka-tei)[169], 1971 року відкрилися японські магазини яловичини Ої Нікутен і Морія Сьотен, тобто майже одразу ж після відкриття порту японці почали виробляти яловичину й вживати її як їжу. Приблизно тоді ж поширилося споживання молока та хліба[326]. Починаючи з 1873 року префектура Хіого почала проводити політику будівництва в околицях поселення архітектури в західному стилі, і після повернення поселення цей процес не припинявся[327]. Вважають, що чужоземних резидентів, які розважалися в парку Найґайдзін грою в теніс і регбі, сприяв поширенню цих видів спорту серед місцевих жителів[220]. Внаслідок діяльності релігійних місіонерів зросла кількість місцевих християн[328]. Сібата Такенака[en], який брав участь у будівництві поселення, виступав за будівництво кварталу червоних ліхтарів для чужоземців на тій підставі, що "після відкриття порту сюди заходитимуть військові кораблі та торговельні судна, прибуватимуть і відбуватимуть моряки та інша обслуга, тож без наявних борделів ситуація вийде з-під контролю."[† 36][329]. Тому 1868 року в гирлі річки Удзі, на околиці зони змішаного проживання, побудовано квартал червоних ліхтарів Фукухара[ja][330]. 1870 року його перенесли на східний берег річки Мінато, на північ від шосе Сайґоку Кайдо, і це нове місце дістало назву Сін-Фукухара[331]. Публічні будинки Фукухари приймали чужоземних клієнтів, а його архітектура поєднала в собі японський і західний стилі[332].

Порівняння з іншими поселеннями чужоземців[ред. | ред. код]

За житловою площею, поселення чужоземців у Кобе посідало 3-тє місце в Японії після Йокогами (в 7 разів більше) і Нагасакі (вдвічі більше). Якщо казати точно, то Йокогама складалася з двох окремих поселень (Каннай та Ямате), а Нагасакі — з восьми (Оура, Кудамацу, Умегасакі, Дедзіма, Сінті, Хіробаба, Хігасіямате та Мінаміямате). Кожен поселення в Йокогамі був більшим за все поселення Кобе, натомість навіть найбільше поселення в Нагасакі було меншим за нього. Житлова площа зони змішаного проживання в Кобе була третьою в країні після Йокогами і Цукідзі[134].

Поселення чужоземців у Кобе було більшим, ніж тамтешня зона змішаного проживання, натомість у Цукідзі та Хакодате все було навпаки. Причиною цього було насамперед те, що Цукідзі, на відміну від сусіднього поселення Йокогама, не був торговельною базою, тому там жило мало чужоземних торговців, а його зона змішаного проживання була ближче до робочих місць деяких чужоземних дипломатів та спеціалістів[333]. У Хакодате умови на території самого поселення були такі погані, що чужоземці воліли жити за його межами в зоні змішаного проживання[334].

Щодо чисельності чужоземного населення, то в більшому поселенні Йокогама станом на 1893 рік було 4946 жителів[335], тоді як у Нагасакі 1868 року жило 938 осіб[336], а 1899 року, після повернення поселення Японії, їх кількість зросла до 1711[337]. Цукідзі, який поступався Кобе за площею самого поселення, але мав більшу зону змішаного проживання, мав офіційно лише 72 жителі у вересні 1871 року та 97 у 1877 році через поширеність нелегального проживання за межами дозволеної території[338].

Площа кожного поселення в цубо на кінець 1885 року
Назва поселення Йокогама Нагасакі Хакодате Цукідзі Кобе Кавагуті
Територія поселення [† 37][134] 348197 [† 38] 105787 [† 39] 1730 рік 26162 49645 7747
Зона змішаного проживання [† 37][134] 36216 2973 13216 33323 26756 3578

У період Мейдзі, і Кобе, і Йокогама стали вікнами в зовнішній світ[339]. Однак у Кобе взаємини між японцями та чужоземцями оцінюють як загалом доброзичливі[5], тоді як взаємини в Йокогамі були набагато складнішими. Щороку там відбувався бурхливий бойкот угод з чужоземцями як реакція на нечесну ділову практику[98]. Така різниця, можливо, була викликана тим, що порт Кобе відкрився через вісім років після порту Йокогами, і за цей час встигли викорінити з Японії найгірших чужоземних торговців, а кожна зі сторін змогла краще зрозуміти іншу[340][341].

Ще одна подібність між двома портами полягала в обставинах відкриття. Як вже сказано вище, сьогунат відкрив порт Кобе замість передбаченого договором Ансей порту Хіого[1]. І так само порт Йокогама відкрився в на той час незаможному Йокогама-Мура, а не в гамірному Канагава-дзюку[ja][342]. У випадку Хіого ця зміна не спричинила жодних дипломатичних проблем, натомість у випадку Канагави сьогунат відкрив порт в Йокогамі попри рішучі заперечення чужоземних держав. Зрештою, чужоземні держави ратифікували відкриття Йокогами, коли виявилося, що води поблизу неї глибші, ніж поблизу Канагави[343].

Галерея[ред. | ред. код]

  • Кьоматі-дорі, колишня головна вулиця поселення
    Кьоматі-дорі, колишня головна вулиця поселення
  • Кітаматі-дорі
    Кітаматі-дорі
  • Накаматі-дорі
    Накаматі-дорі
  • Маематі-дорі
    Маематі-дорі
  • Набережна[ja] (Японський національний маршрут №2[ja], перехрестя з Акасіматі-судзі)
    Набережна[ja] (Японський національний маршрут №2[ja], перехрестя з Акасіматі-судзі)
  • Акасіматі-судзі
    Акасіматі-судзі
  • Наніваматі-судзі
    Наніваматі-судзі
  • Едоматі-судзі
    Едоматі-судзі
  • Готель «Oriental» (ділянка 25 колишнього поселення), що відновив діяльність 2010 року
    Готель «Oriental» (ділянка 25 колишнього поселення), що відновив діяльність 2010 року
  • Меморіал поселення чужоземців (перед торговельним центром Кобе Даймару)
    Меморіал поселення чужоземців (перед торговельним центром Кобе Даймару)
  • Меморіал поселення чужоземців (на ділянці 95 колишнього поселення чужоземців)
    Меморіал поселення чужоземців (на ділянці 95 колишнього поселення чужоземців)
  • Торговельний центр Кобе Даймару. Розташований на північно-західному куті колишнього поселення чужоземців.
    Торговельний центр Кобе Даймару. Розташований на північно-західному куті колишнього поселення чужоземців.
  • Квітковий годинник Кобе[ja]. Розташований на північно-східному куті колишнього поселення чужоземців.
    Квітковий годинник Кобе[ja]. Розташований на північно-східному куті колишнього поселення чужоземців.
  • Будівля сільськогосподарської палати Хіого. Розташована на південно-західному куті колишнього поселення чужоземців.
    Будівля сільськогосподарської палати Хіого. Розташована на південно-західному куті колишнього поселення чужоземців.
  • Південний кут Хіґасі Юенті. Розташований в південно-східному куті колишньої поселення чужоземців.
    Південний кут Хіґасі Юенті. Розташований в південно-східному куті колишньої поселення чужоземців.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Обійнявши 10 січня 1867 року посаду 15-го сьоґуна сьоґунату Едо, Токуґава Йосінобу двічі подавав петицію про імператорський дозвіл на відкриття порту, але обидва рази діставав відхилення. Тоді Йосінобу здійснив особистий візит до палацу. Довелося скликати раду двору, через яку і вдалося провести дозвіл.[13]
  2. ↑ 兵庫港並大坂に於て外国人居留地を定むる取極 Hyōgo-kō narabi Ōsaka ni oite gaikokujin kyoryūchi o sadamuru torikime
  3. ↑ 「日本政府において条約済の各国人兵庫に居留地を神戸町（神戸村）と生田川との間に取極め ...」 "Nihon seifu ni oite jōyakusumi no kakkokujin Hyōgo ni kyoryūchi o Kōbemachi (Kōbemura) to Ikutagawa to no aida ni torikime…"
  4. ↑ В книзі Kōbe Shishi: Honpen Sōsetsu сказано, що "То був час, коли серед японців побутувала ненависть до чужоземців" (яп. 「外人嫌悪の思想、邦人に蔓延し居たりし当時」, "Gaikokujin ken'o no shisō, hōjin ni man'en shi itari shi tōji")[17].
  5. ↑ На той час порт Хіого діяв як аванпорт міста Осака, і там йшла жвава торгівля.
  6. ↑ Ба більше, 4 лютого 1868 року, невдовзі після відкриття порту, сталася така подія. Загін вояків домену Бідзен, що рухався шляхом Сайґоку Кайдо[ja] в напрямку міста Нісіномія, перебуваючи перед храмом Санномія[ja] поблизу поселення, стріляв і поранив групу чужоземців (2-х осіб з ескорту британського посланника і двох французьких моряків), що намагалися перетнути його стрій. Цей так званий інцидент Кобе[ja] став першою справою для міжнародної дипломатії уряду Мейдзі.[19]
  7. ↑ На той час населення в околицях порту Хіого становило приблизно 20 тис. осіб[17], тоді як у селі Кобе - приблизно 3600.[20]
  8. ↑ Сібата Такенака[ja], якого сьоґунат Едо призначив магістратом префектури Хіого, брав участь у створенні поселення чужоземців. Він розробляв проєкт обхідного шляху від шляху Сайґоку Кайдо, що мав із півночі обійти гору Рокко[ja]. Цим він хотів унеможливити зіткнення між японцями на чужоземцями, адже шлях Сайґоку Кайдо торкався північного кута поселення[24]. Відповідальним за будівництво призначили магістрата Осаки Сайто Рокудзо. Обхідний шлях відходив від Сайґоку Кайдо біля річки Ісія[ja] в командирстві Убара[ja], пролягав через Сомадані, гору Мая[ja], села Хігасіобу, Айну, Сіракава, і знову сходився в Окурадані в Акасі[25]. Обхідний шлях завершили перед відкриттям порту, однак після відкриття уряд Мейдзі побудував свій обхідний шлях, а цей закрив. Частина першого обхідного шляху досі існує як гірська туристична стежка під назвою Шлях Токуґава[26].
  9. ↑ 「外国人と日本人との接触を極力回避しようとした幕府の配慮がうかがえる」 gaikokujin to nihonjin to no sesshoku o kyokuryoku kaihi shiyou to shita bakufu no hairyo ga ukagaeru
  10. ↑ Від 10 вересня 1968-го до 2 лютого 1873 року, разом з тим, як просувалося будівництво, відбулося чотири такі аукціони[37][38]. Мінімальна резервна ціна[en] за оренду одного цубо землі в межах поселення становила два золоті рьо (2 єни), тоді як за межами поселення оренда цубо землі коштувала 12 сен[ja] і 5 рін[ja] (загалом 1/10 єни)[39]. На практиці землю купували і за більші ставки, ніж мінімальна резервна, наприклад, 11-ту ділянку, що виходила на головну вулицю Кьо-Маті купила фірма Glover and Co.[en] за 8 єн і 2 сени[39]. Понад половину ділянок землі, 64, купили британці, 23 — німці, 15 — нідерландці, по 11 — американці та французи, одну — італієць. На ділянці, що залишилась, розмістився виконавчий комітет — виконавча гілка в місцевих органах самоврядування.[40][41]
  11. ↑ Після балу в поселенні чужоземців, подібні заходи почали проводити і в інших місцях, наприклад, будівлі Ради префектури. Такі самі бали проводили і в Токіо, але вельможі регіону Кансай[ja], хоч і охоче приймали запрошення на бал, ніколи раніше бачили західних танців, тож дуже ніяковіли, коли їм доводилося танцювати. Основними відвідувачами цих балів були жителі поселення чужоземців і вельможі регіону Кансай. Як і ті бали, що відбувалися в токійській залі Рокумейкан[ja], вони стали символом модернізації регіону Кансай.[58]
  12. ↑ Міжнародний комітет Кобе розпустили на час дій на Тихоокеанському театрі під час Другої світової війни. Скликаний знову після її закінчення під назвою Міжнародний комітет Кансай, він діяв в інтересах чужоземців, що перебували в цьому регіоні.[62]
  13. ↑ В уряді циркулювала і пропозиція замінити безстрокову оренду на право власності, однак, як і раніше, перемогла думка не дозволяти чужоземцям володіти землею, і компромісу досягнути не вдалося.[61]
  14. ↑ Від початку саме консульську юрисдикцію влада вважала причиною неможливості оподатковувати приміщення, розташовані на на землі, що перебувала в безстроковій оренді. Позаяк з поверненням поселення Японії скасувалась і консульська юрисдикція, то тепер вже влада розсудила, що приміщення оподатковувати можна.[65]
  15. ↑ Згідно з Законом міста Кобе про міський пейзаж (яп. 神戸市都市景観条例) 1983 року, територія колишнього поселення чужоземців дістала статус місцини, що формує міський пейзаж (яп. 都市景観形成地域).[78]
  16. ↑ У січні 1870 року орендарі поселення чужоземців провели збори, де обговорювали питання розширення самоврядування. За їх підсумками вони ухвалили резолюцію про намір збирати додаткові податки окрім тих, що вже були передбачені Домовленістю про створення чужоземних поселень у портах Хіого та Осака (на землю та поліційним), щоб покривати експлуатаційні витрати; а також про намір впроваджувати і виконувати власні правові акти з метою боротьби проти незаконних будівництва та підприємницької діяльності в поселенні. Затим орендарі надіслали посланникам своїх країн листа, в якому розкрили зміст резолюції. Майже всі посланники обминули листа мовчанням. Відповів лише представник Німеччини. Він висловився проти резолюцій на тій підставі, що, на його думку, наявних податків уже було досить, щоб сяк-так підтримувати інфраструктуру, а право на ухвалення та виконання власних правових актів могло б суперечити консульській юрисдикції. Отож, зміст резолюції ніяк не відбився на самоуправлінні поселення.[80][81]
  17. ↑ 1886 року в поселенні відбулися слідство та попередні слухання щодо Нормантонського інциденту● (див. нижче). Жителі околиць поселення теж бувало потрапляли в проблемні ситуації, пов'язані з орендарями поселення, і самі ставали об'єктом застосування консульської юрисдикції.[87]
  18. ↑ Однак, не всі схвалювали виразного західного впливу на обриси поселення. Російський філософ Рафаель фон Кебер казав про нього, що "усюди очевидне мавпування європейських і американських ущербності та несмаку"[99], а британський письменник Редьярд Кіплінг назвав його "грубим американським містечком"[100].
  19. ↑ З півночі на південь пролягали такі дороги (якщо рахувати з заходу на схід): Нісіматі, Акасіматі, Харамаматі, Наніваматі, Кьоматі, Едоматі, Ітоматі та Хіґасіматі. Зі сходу на захід пролягали (якщо рахувати з півночі на південь): Ураматі, Кітаматі, Накаматі, Маематі та Кайґан-дорі (набережна). Суміжні з дорогами ділянки землі називали так само, як і дороги, але офіційно такі назви почали вживати лише після повернення поселення Японії[101].
  20. ↑ Коли 1975 року місто прокладало нові дренажні труби для зливу дощових вод, було знайдено цегляні дренажні труби в районі колишнього поселення навколо Акасіматі та Ітоматі. Стало зрозуміло, що ці труби функціювали понад 100 років[105].
  21. ↑ Поза межами поселення чужоземців газ почали проводити лише 1901 року[107][108].
  22. ↑ Students who graduated between 1879 and 1886 were taught by Conder.[119]
  23. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Hyōgo and Osaka Agreement не вказано текст
  24. ↑ Records show that Ramune was produced and sold in Nagasaki before the opening of the Port of Hyōgo, but it was not at that point widely distributed[163].
  25. ↑ 「ガスを含有した飲料で感染が防げる」 "gasu o ganyū shita inryō de kansen ga fusegeru"
  26. ↑ 「払い底になった」 haraisoko ni natta
  27. ↑ а б Nishimachi Park was constructed in 1871, on a site that was formerly a cemetery of Kōbe-mura outside of the foreign settlement area, and loaned to the foreigners. It was also called Foreigner Park (яп. 外国人公園, Gaikokujin Kōen). John William Hart, who was involved in the planning of the settlement, denoted it as "PUBLIC GARDEN" on a July 1870 map of his plan. It was renamed Maemachi Park after the return of the settlement, and was closed in 1903.(Doi 2007, pp. 48–49, Yamashita 1998, p. 62)
  28. ↑ After the completion of Higashi Yūenchi Park, the gymnasium was transferred there in 1877.[205] The relocated gymnasium was expanded in 1927,[206] but burned down in 1945 during the bombing of Kobe.[207]
  29. ↑ Згідно з планом поселення Джона Вільяма Гарта від липня 1870 року на східному березі річки Ікута "мав розміститися майданчик для відпочинку". Згодом резиденти посилалися на цей план як на підставу вимагати створення спортивного майданчика[215].
  30. ↑ Destroyed by bombing in 1945. Rebuilt in 1998 at Shitayamate-dōri 2-chōme.[246]
  31. ↑ Тепер це вулиця Сітаямате-дорі[ja], 2, в районі Тюо-ку[ja]
  32. ↑ а б в В зоні змішаного проживання.
  33. ↑ а б в Seiwa College merged with Kwansei Gakuin University on April 1, 2009.[309]
  34. ↑ The Onohama Shinden cemetery was established on the left side[320] of the Ikuta River at its old mouth,[321] in sandy soil beneath the embankment.[321][322] Because water would seep in if holes were dug deep in the earth there, burials had to be shallow, leaving the graves vulnerable to damage from flooding.[321][323]
  35. ↑ Factories run by foreign traders were built in the northeastern area of the settlement, while on the western seashore banks and shops run by Japanese people were established. Residential areas formed around both.[56]
  36. ↑ 「開港によって軍艦や商船が渡来し、水夫その他の軽輩のものが出入りするので遊女屋がなくては不取締である」 "kaikō ni yotte gunkan ya shōsen ga torai shi, suifu sono hoka no keihai no mono ga deiri suru no de yūjoya ga nakute wa futorishimari de aru"
  37. ↑ а б Residential area only.
  38. ↑ Sum of two settlement areas: Kannai and Yamate.
  39. ↑ Sum of eight settlement areas: Ōura, Kudamatsu (яп. 下松), Umegasaki, Dejima, Shinchi, Hirobaba, Higashiyamate, and Minamiyamate.

Список літератури[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, p. 912
  2. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 17
  3. ↑ а б в Kamiki-Sakiyama 1993, p. 59
  4. ↑ а б в г д Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 20
  5. ↑ а б в Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 26
  6. ↑ а б Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, pp. 24–40
  7. ↑ Kusumoto 2007, pp. 29–30
  8. ↑ Kusumoto 2007, pp. 33–36
  9. ↑ Kusumoto 2007, p. 36
  10. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, p. 905
  11. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 14
  12. ↑ Doi 2007, pp. 15–16
  13. ↑ Kusumoto 2007, pp. 36–37
  14. ↑ Doi 2007, pp. 14–15
  15. ↑ Doi 2007, p. 15
  16. ↑ а б 神戸港の歴史 [The History of the Port of Kobe] (яп.). Kobe City. Процитовано 28 квітня 2009.
  17. ↑ а б Kusumoto 2007, p. 38
  18. ↑ Kusumoto 2007, pp. 38–39
  19. ↑ Doi 2007, pp. 21–23
  20. ↑ Kusumoto 2007, p. 41
  21. ↑ Kusumoto 2007, p. 39
  22. ↑ а б Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, pp. 912—913
  23. ↑ а б Maejima et al. 1989, p. 28
  24. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, pp. 869—870
  25. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, pp. 870–872
  26. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3, p. 873
  27. ↑ а б Yamashita 1998, pp. 44–45
  28. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, p. 21
  29. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 14, 23
  30. ↑ Doi 2007, pp. 16–17
  31. ↑ Kusumoto 2007, p. 42, 115
  32. ↑ Doi 2007, pp. 19–20
  33. ↑ Kusumoto 2007, p. 44, 115
  34. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 16–17
  35. ↑ Doi 2007, pp. 32–34
  36. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 41–42
  37. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 22
  38. ↑ а б Doi 2007, p. 35
  39. ↑ а б в Kamiki-Sakiyama 1993, p. 35
  40. ↑ Doi 2007, pp. 35–36
  41. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 22–23
  42. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 21
  43. ↑ а б в Kamiki-Sakiyama 1993, p. 37
  44. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 52–53
  45. ↑ а б Kamiki-Sakiyama 1993, p. 85
  46. ↑ а б Yamashita 1998, p. 60
  47. ↑ а б Doi 2007, pp. 29–30
  48. ↑ а б в Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 24
  49. ↑ а б Doi 2007, pp. 31–32
  50. ↑ а б Shinshū Kōbe Shishi: Gyōsei-hen 3, p. 5
  51. ↑ Kusumoto 2007, p. 273
  52. ↑ а б в Shinshū Kōbe Shishi: Gyōsei-hen 3, p. 4
  53. ↑ Torii 1982, pp. 172—175
  54. ↑ Doi 2007, p. 44
  55. ↑ Kusumoto 2007, p. 278
  56. ↑ а б в г Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, p. 24
  57. ↑ Kusumoto 2007, pp. 140—142
  58. ↑ Kusumoto 2007, pp. 140—151
  59. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 38, 240
  60. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 44–45
  61. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 42
  62. ↑ Taniguchi 1986, pp. 17–18
  63. ↑ Doi 2007, pp. 108—110, 113—114
  64. ↑ Kusumoto 2007, pp. 273—274
  65. ↑ Yamashita 1998, p. 55
  66. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 43
  67. ↑ Doi 2007, pp. 117—119
  68. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 48
  69. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 43–44
  70. ↑ Doi 2007, pp. 119—123
  71. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 48–49
  72. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 41–44
  73. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 49
  74. ↑ а б 居留地の返還と繁栄 [The Return and Glory of the Settlement]. The Former Foreign Settlement of Kobe (яп.). Kyūkyoryūchi Renraku Kyōgikai. Архів оригіналу за 21 лютого 2013. Процитовано 13 січня 2013.
  75. ↑ 神戸旧居留地コース [Former Kobe Foreign Settlement Course]. Hyōgo Tourism Guide (яп.). Hyōgo Tourism Association. Архів оригіналу за 8 листопада 2012. Процитовано 13 січня 2013.
  76. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 102
  77. ↑ а б Doi 2007, pp. 99–100
  78. ↑ а б в 第二次世界大戦と戦後 [World War II and the Postwar Days]. The Former Foreign Settlement of Kobe (яп.). Kyūkyoryūchi Renraku Kyōgikai. Архів оригіналу за 21 лютого 2013. Процитовано 13 січня 2013.
  79. ↑ а б в 旧居留地物語 旧居留地の概要 [Stories of the Former Settlement: Outline]. Stories of Architecture in Kobe (яп.). Kobe City. 24 грудня 2012. Процитовано 13 січня 2013.
  80. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 61–63
  81. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 39–41
  82. ↑ Kusumoto 2007, pp. 64–65
  83. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 56
  84. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 56–57
  85. ↑ а б в Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 58
  86. ↑ а б Doi 2007, p. 130
  87. ↑ Kusumoto 2007, p. 132, 157—158
  88. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 87–88
  89. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 268
  90. ↑ Doi 2007, p. 39
  91. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 65–67
  92. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 42–43
  93. ↑ Kusumoto 2007, p. 65
  94. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 210—213
  95. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 213—214, 228—230
  96. ↑ Kusumoto 2007, pp. 65–68
  97. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 214—215
  98. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, pp. 295—296
  99. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 119
  100. ↑ Kipling, Rudyard (1913). From Sea to Sea. с. 307.
  101. ↑ Doi 2007, pp. 44–46
  102. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 73–74
  103. ↑ а б в г д Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 19
  104. ↑ Doi 2007, p. 34
  105. ↑ Yamashita 1998, p. 61
  106. ↑ Doi 2007, p. 79
  107. ↑ а б Maejima et al. 1989, p. 31
  108. ↑ Go 2006, p. 132
  109. ↑ а б Doi 2007, pp. 75–79
  110. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 108, 113
  111. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 78–79
  112. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 103
  113. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 114–115
  114. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 114
  115. ↑ а б Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 115–116
  116. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 119
  117. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 99
  118. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 96–98
  119. ↑ а б Nihon Sangyō Gijutsushi Gakkai 2007, p. 414
  120. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 98–99
  121. ↑ Doi 2007, p. 64
  122. ↑ Doi 2007, pp. 64–65
  123. ↑ Doi 2007, pp. 65–66
  124. ↑ а б Doi 2007, p. 65
  125. ↑ Doi 2007, pp. 66–67
  126. ↑ A New Story Woven Across Time. Oriental Hotel. Процитовано 2 травня 2015.
  127. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 17–19
  128. ↑ а б Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 195–196
  129. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 19–20
  130. ↑ Doi 2007, p. 48, 50–52
  131. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 88–89
  132. ↑ Doi 2007, p. 29
  133. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 24–25
  134. ↑ а б в г Kamiki-Sakiyama 1993, p. 74
  135. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 65
  136. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 164
  137. ↑ а б Doi 2007, p. 96
  138. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 26–27
  139. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 55
  140. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 25
  141. ↑ Kusumoto 2007, pp. 130–131
  142. ↑ 南京町の歴史 [History of Nankinmachi]. Nankinmachi Taizen (яп.). Nankinmachi Shōtengai Promotion Association. Процитовано 14 січня 2013.
  143. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 28
  144. ↑ Doi 2007, pp. 52–53
  145. ↑ Kusuyama 1984, pp. 234–236
  146. ↑ Doi 2007, pp. 53–54
  147. ↑ Kusuyama 1984, pp. 236–239
  148. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 68
  149. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 70
  150. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 48
  151. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 26–28
  152. ↑ Doi 2007, pp. 96–97
  153. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 48–49
  154. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 84–85
  155. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 28
  156. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 50–51
  157. ↑ а б Kamiki-Sakiyama 1993, p. 147
  158. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 31–34
  159. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 28–30
  160. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 51–52
  161. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 217–218
  162. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 52
  163. ↑ Taniguchi 1986, pp. 64–66
  164. ↑ а б Kamiki-Sakiyama 1993, p. 152
  165. ↑ Taniguchi 1986, p. 61
  166. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 91
  167. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 206
  168. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 206–207
  169. ↑ а б в г д е Kamiki-Sakiyama 1993, p. 208
  170. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 207–208
  171. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 178
  172. ↑ Go 2006, p. 101
  173. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 183–184
  174. ↑ Murakami 1987, p. 69
  175. ↑ а б Murakami 1987, p. 70
  176. ↑ Murakami 1987, pp. 70–71
  177. ↑ Murakami 1987, p. 71
  178. ↑ Taniguchi 1986, p. 105
  179. ↑ Doi 2007, p. 83
  180. ↑ Doi 2007, pp. 83–84
  181. ↑ Doi 2007, p. 84
  182. ↑ Doi 2007, pp. 84–85
  183. ↑ Taniguchi 1986, p. 114
  184. ↑ カトリック神戸中央教会の沿革 [History of the Kobe Central Catholic Church] (яп.). Kobe Central Catholic Church. Архів оригіналу за 17 грудня 2009. Процитовано 28 квітня 2010.
  185. ↑ The Japan Chronicle 1980, pp. 87–88
  186. ↑ Doi 2007, p. 86
  187. ↑ Doi 2007, pp. 87–88
  188. ↑ 神戸ユニオン教会の歩み [The Growth of the Kobe Union Church]. About Our Church (яп.). Kobe Union Church. Архів оригіналу за 20 листопада 2008. Процитовано 28 квітня 2010.
  189. ↑ а б The Japan Chronicle 1980, p. 91
  190. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 105
  191. ↑ Tanioka-Sasaki 2001, pp. 211–226
  192. ↑ Tanioka-Sasaki 2001, pp. 217–218
  193. ↑ Tachikawa 1996, pp. 124–125
  194. ↑ Tachikawa 1996, pp. 131–133
  195. ↑ Tachikawa 1997, pp. 141–164
  196. ↑ Tachikawa 1997, pp. 175–184
  197. ↑ Tachikawa 1997, pp. 184–190
  198. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 107–108
  199. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 108
  200. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 109
  201. ↑ Doi 2007, pp. 60–61
  202. ↑ Doi 2007, p. 56
  203. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 110–111
  204. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 136
  205. ↑ Kusumoto 2007, pp. 134–135
  206. ↑ Tanada et al. 1984, p. 31
  207. ↑ Kusumoto 2007, p. 135
  208. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 111
  209. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 113
  210. ↑ Takagi 2006, pp. 213–215
  211. ↑ Takagi 2006, pp. 210–211, 215
  212. ↑ Kusumoto 2007, p. 134
  213. ↑ Takagi 2006, pp. 211–212
  214. ↑ а б Tachikawa 1997, pp. 190–191
  215. ↑ Tachikawa 1997, p. 198
  216. ↑ Tachikawa 1997, p. 193
  217. ↑ Doi 2007, p. 47
  218. ↑ Doi 2007, pp. 47–48
  219. ↑ Takagi 2006, p. 216
  220. ↑ а б в Doi 2007, p. 48
  221. ↑ Takagi 2006, p. 220
  222. ↑ Doi 2007, p. 72
  223. ↑ а б The Japan Chronicle 1980, p. 80
  224. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 83
  225. ↑ а б Taniguchi 1986, p. 30
  226. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 84
  227. ↑ Doi 2007, pp. 73–74
  228. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 156–157
  229. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 166
  230. ↑ Doi 2007, pp. 72–74
  231. ↑ Taniguchi 1986, p. 31
  232. ↑ а б Doi 2007, pp. 92–93
  233. ↑ The Japan Chronicle 1980, pp. 139–141
  234. ↑ The Japan Chronicle 1980, pp. 138–139, 141
  235. ↑ а б The Japan Chronicle 1980, p. 141
  236. ↑ Doi 2007, p. 66
  237. ↑ Doi 2007, p. 93
  238. ↑ History. Kobe Club. Процитовано 28 квітня 2010.
  239. ↑ Go 2006, pp. 52–54
  240. ↑ Chūka Kaikan 2000, p. 246
  241. ↑ Kōbe Kakyō Kajin Kenkyūkai 2004, p. 64
  242. ↑ Kōyama 1979, pp. 117–118
  243. ↑ Kōyama 1979, p. 118
  244. ↑ Kōyama 1979, p. 119
  245. ↑ Kōyama 1979, pp. 120–121
  246. ↑ Chūka Kaikan 2000, pp. 300–301
  247. ↑ Chūka Kaikan 2000, p. 325
  248. ↑ Zhang 2005, pp. 165–166
  249. ↑ а б Tanaka 2012, pp. 29–30
  250. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 148
  251. ↑ Tanaka 2012, pp. 39–40
  252. ↑ 医学部・医学部附属病院の前身（1869年-） [Antecedents of Kobe University Hospital and the School of Medicine (1869–)]. History of Kobe University (яп.). Kobe University. Процитовано 20 грудня 2014.
  253. ↑ Згодом Лікарня при медичному факультеті університету Кобе[ja][252]
  254. ↑ Tanaka 2012, p. 27
  255. ↑ Tanaka 2012, p. 30
  256. ↑ "Kōbe to Seisho" Henshū Iinkai 2001, p. 63
  257. ↑ Згодом Лікарня Кобе Кайсей (яп. 神戸海星病院)[256]
  258. ↑ Tanaka 2012, pp. 30–31
  259. ↑ Tanaka 2012, pp. 33–35
  260. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 143
  261. ↑ Maejima et al. 1989, p. 27
  262. ↑ Taniguchi 1986, pp. 62–63
  263. ↑ Doi 2007, pp. 42–43
  264. ↑ а б Doi 2007, p. 43
  265. ↑ а б Takagi 1996, p. 72
  266. ↑ Doi 2007, pp. 43–44
  267. ↑ Takagi 1996, pp. 70–71
  268. ↑ Takagi 2006, pp. 58–59
  269. ↑ Takagi 2006, p. 66
  270. ↑ а б Tanada et al. 1984, p. 47
  271. ↑ Takagi 2006, pp. 52–54
  272. ↑ Tanada et al. 1984, pp. 50–53
  273. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 107–111
  274. ↑ Takagi 2006, pp. 16–18
  275. ↑ Takagi 2006, pp. 18–20
  276. ↑ Doi 2007, p. 68
  277. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 141
  278. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 35
  279. ↑ Taniguchi 1986, pp. 146–147
  280. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 56
  281. ↑ Taniguchi 1986, pp. 147–150
  282. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 143–144
  283. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 36
  284. ↑ Taniguchi 1986, pp. 150–151
  285. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 56–57
  286. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 144–145
  287. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 57
  288. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 145
  289. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 145–146
  290. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 146
  291. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 58
  292. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 147–148
  293. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 148–149
  294. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 149
  295. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 149–150
  296. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 150–151
  297. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 164–165
  298. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 156–160
  299. ↑ а б Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 160
  300. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 172–173
  301. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 175
  302. ↑ а б "Kōbe to Seisho" Henshū Iinkai 2001, p. 39
  303. ↑ パルモア学院の歴史 [History of the Palmore Institute] (яп.). Palmore Institute. Процитовано 28 квітня 2010.
  304. ↑ Gakuin no Rekishi (яп.). Keimei Gakuin. Процитовано 28 квітня 2010.
  305. ↑ а б 聖和大学、関西学院の合併へ向けての検討開始について [Seiwa University and Kwansei University considering merging] (яп.). Kwansei Gakuin University. Процитовано 28 квітня 2010.
  306. ↑ Taniguchi 1986, pp. 119–126
  307. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 153–154
  308. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 73–74
  309. ↑ 学校法人関西学院と合併しました。 [We have merged with Kwansei Gakuin University.] (japanese) . Kwansei Gakuin University. Процитовано 28 квітня 2010.
  310. ↑ Takenaka 2000, p. 23, 53
  311. ↑ Згодом Лікарня Кобе Кайсей (яп. 神戸海星病院)
  312. ↑ Згодом Лікарня при медичному факультеті університету Кобе[ja]
  313. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 152
  314. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, p. 72
  315. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 153
  316. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 1999, pp. 72–73
  317. ↑ John C. Berry (April 1912). Medicine in Japan: Its development and present status (PDF). The Journal of Race Development. 2: 470.
  318. ↑ The Japan Chronicle 1980, p. 97
  319. ↑ Taniguchi 1986, p. 119, 123–125, 127–128
  320. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, p. 242
  321. ↑ а б в Taniguchi 1986, p. 13
  322. ↑ Doi 2007, p. 81
  323. ↑ Doi 2007, pp. 80–82
  324. ↑ а б в г 外国人墓地 [The Foreign Cemetery]. Kōbe o Shiru (яп.). Kobe City. 3 березня 2011. Процитовано 17 січня 2013.
  325. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, pp. 24–25
  326. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, p. 33
  327. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, p. 34
  328. ↑ Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4, pp. 36–38
  329. ↑ Hitomi 2008, p. 90
  330. ↑ Katō 2005, pp. 200–201
  331. ↑ Katō 2005, p. 201
  332. ↑ Soeda 2010, pp. 79–80
  333. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 76
  334. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 75, 77
  335. ↑ Yokohama Kaikō Shiryōkan 1998, p. 31
  336. ↑ Shigefuji 1968, p. 202
  337. ↑ Minogawa, Hiroyuki (30 грудня 2009). 世界遺産への旅 [3]旧グラバー住宅 [Journey to World Heritage [3]: The Former Glover Residence]. The Nagasaki Shimbun (яп.). Процитовано 24 лютого 2013.
  338. ↑ Kawasaki 2002, pp. 130–131
  339. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 293
  340. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2005, pp. 144–145
  341. ↑ Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai 2011, p. 294
  342. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, p. 57
  343. ↑ Kamiki-Sakiyama 1993, pp. 57–58

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Katō, Masahiro (2005). Hanamachi: Ikūkan no Toshishi (花街 : 異空間の都市史) [Hanamachi: Urban History in a Different Space]. Asahi Sensho (яп.). Asahi Shimbun Publications. ISBN 4-02-259885-9.
  • Tetsuo Kamiki (1993). Masahiro Sakiyama (ред.). Kōbe Kyoryūchi no Shibunno Sanseiki: Haikara na Machi no Rūtsu (神戸居留地の3/4世紀 ハイカラな街のルーツ) [Three Quarters of a Century in the Kobe Foreign Settlement: Roots of a Stylish Neighborhood] (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-87521-476-6.
  • Kawasaki, Harurō (2002). Tsukiji Gaikokujin Kyoryūchi: Meiji Jidai no Tōkyō ni Atta "Gaikoku" (築地外国人居留地 : 明治時代の東京にあった「外国」) [Tsukiji Foreign Settlement: "Foreign" in Tokyo During the Meiji Era] (яп.). Yūshōdō Shoten. ISBN 4-8419-0308-9.
  • Kusuyama, Iwao (1984). Hyōgo Keisatsu no Tanjō: Bakumatsu kara Meiji no Sesō (兵庫警察の誕生 : 幕末から明治の世相) [Birth of the Hyogo Police: From the End of the Edo Period to the Meiji Era] (яп.). Keio Tsūshin. ISBN 4-7664-0304-5.
  • Kusumoto, Toshio (2007). (Zōho) Kokusai Toshi Kōbe no Keifu (増補 国際都市神戸の系譜) [(Augmentation) Genealogy of the International City Kobe] (яп.). Kōjin no Tomo. ISBN 978-4-87555-514-8.
  • Kōyama, Toshio (1979). Kōbe-Ōsaka no Kakyō: Zainichi Kakō Hyakunenshi (神戸大阪の華僑 在日華僑百年史) (яп.). Kakyō mondai kenkyūsho.
  • Cortazzi, Hugh (1987). Victorians in Japan: In and Around the Treaty Ports. ISBN 0-485-11312-0.
  • Shigefuji, Takeo (1968). Nagasaki Kyoryūchi: Hitotsu no Nihon Kindaishi (長崎居留地 一つの日本近代史). Kōdansha Gendai Shinsho 143 (яп.). Kodansha. ISBN 4-06-115543-1.
  • Takagi, Masamitsu (1996). This is the MAN: Haikara Kōbe o Tsukutta Otoko A. C. Sim no Shimin Seikatsu, Supōtsu, Borantia Katsudō (This is the MAN ハイカラ神戸を創った男A・C・シムの市民生活、スポーツ、ボランティア活動) (яп.). Hyōgo Prefecture Rugby Union, Hyōgo Prefecture High School Athletic Federation Rugby Club. ISBN 4-343-00362-0.
  • Takagi, Masamitsu (2006). Kōbe Supōtsu Hajime Monogatari (神戸スポーツはじめ物語) (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-343-00362-0.
  • Takenaka, Masao (2000). Yukute Haruka ni: Kōbe Joshi Shingakkō Monogatari (ゆくてはるかに 神戸女子神学校物語) (яп.). Kyobunkwan. ISBN 4-7642-6549-4.
  • Tanaka, Tomoko (2012). 近代日本高等教育体制の黎明 交錯する地域と国とキリスト教界 [The Dawn of Modern Japan's Higher Education System: Blending Regions, Countries, and Christianity] (яп.). Shibunkaku Shuppan. ISBN 978-4-7842-1618-5.
  • Tanada, Shinsuke; Omote, Takehiro; Kanki, Ken'ichi (1984). Pureirando Rokkōsan Shi (プレイランド六甲山史) (яп.). Shuppan Kagaku Sōgō Kenkyūsho. ISBN 4-87969-005-8.
  • Taniguchi, Toshikazu (1986). Shitotachi yo Nemure: Kōbe Gaikokujin Bochi Monogatari (使徒たちよ眠れ 神戸外国人墓地物語) (яп.). Kōbe Shinbun Shuppan Sentā. ISBN 4-87521-447-2.
  • Doi, Haruo (2007). Kōbe Kyoryūchi Shiwa (神戸居留地史話) (яп.). Livre. ISBN 978-4-947727-92-3.
  • Torii, Yukio (1982). Kōbe-kō 1500 Nen: Koko ni Miru Nihon no Minato no Genryū (神戸港1500年 ここに見る日本の港の源流) (яп.). Kaibundō. ISBN 4-303-63652-5.
  • Maejima, Masamitsu; Hasuike, Yoshiharu; Nakayama, Shōtarō (1989). Hyōgo-ken no Hyakunen (兵庫県の百年) (яп.). Yamakawa Shuppansha. ISBN 4-634-27280-6.
  • Murakami, Kazuko (1987). Yōgashi Tengoku Kobe (洋菓子天国Kobe) (яп.). Hoikusha. ISBN 4-586-50745-4.
  • Yamashita, Takashi (1998). Kōbe-kō to Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi (神戸港と神戸外人居留地) (яп.). Kindai Bungeisha. ISBN 4-7733-6218-9.
  • Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai, ред. (1999). 居留地の窓から [From the Windows of the Foreign Settlement] (яп.). JUNKUDO Co.
  • Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai, ред. (2005). 神戸と居留地 多文化共生都市の原像 [Kobe and its Foreign Settlement: Origins of a Multicultural City] (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-343-00315-9.
  • Kōbe Gaikokujin Kyoryūchi Kenkyūkai, ред. (2011). Kyoryōchi no Machi kara: Kindai Kōbe no Rekishi Tankyū (居留地の街から 近代神戸の歴史探究) (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 978-4-343-00656-1.
  • Kōbe Kakyō Kajin Kenkyūkai, ред. (2004). Kōbe to Kakyō: Kono 150 Nen no Ayumi (神戸と華僑 この150年の歩み) (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-343-00268-3.
  • "Kōbe to Seisho" Henshū Iinkai, ред. (2001). 神戸と聖書 神戸・阪神間の450年の歩み [Kobe and the Bible: 450 Years of Progress in Kobe and its Surroundings] (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-343-00137-7.
  • Komei Go, ред. (2006). Kōbe Ikoku Bunka Monoshiri Jiten (こうべ異国文化ものしり事典) [Kobe Foreign Culture Encyclopedia] (яп.). Kōbe Shinbun Sōgō Shuppan Sentā. ISBN 4-343-00385-X.
  • The Japan Chronicle, ред. (1980). 神戸外国人居留地 [The Kobe Foreign Settlement]. Kōbe Shinbun Shuppan Sentā.
  • Shinshū Kōbe Shishi Henshū Iinkai, ред. (1989). Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 3 (新修神戸市史 歴史編3) (яп.). Kobe City.
  • Shinshū Kōbe Shishi Henshū Iinkai, ред. (1989). Shinshū Kōbe Shishi: Rekishi-hen 4 (新修神戸市史 歴史編4) (яп.). Kobe City.
  • Shinshū Kōbe Shishi Henshū Iinkai, ред. (2005). Shinshū Kōbe Shishi: Gyōsei-hen 3 (新修神戸市史 行政編3) (яп.). Kobe City.
  • Chūka Kaikan, ред. (2000). Rakuchi Seikon: Kōbe Kakyō to Shinhan Chūka Kaikan no Hyakunen (落地生根 神戸華僑と神阪中華会館の百年) (яп.). Kenbun Shuppan. ISBN 4-87636-180-0.
  • Nihon Sangyō Gijutsushi Gakkai, ред. (2007). Nihon Sangyō Gijutsushi Jiten (日本産業技術史事典) [Historical Encyclopedia of Japanese Industrial Technology] (яп.). Shibunkaku Shuppan. ISBN 978-4-7842-1345-0.
  • Yokohama Kaikō Shiryōkan, Yokohama Kaikō Shiryō Fukyū Kyōkai, ред. (1998). Zusetsu Yokohama Gaikokujin Kyoryūchi (図説横浜外国人居留地) (яп.). Yurindo. ISBN 4-89660-143-2.
  • Imajō, Yasuko (March 2008). 神戸外国人居留地に関する一考察 -異文化の出会う一場所として- [On the Old Foreign Settlement of Kobe: As A Meeting Place of Different Cultures]. Kobe University of Fashion and Design Kobe College of Liberal Arts Researches (яп.) (32): 15—28.
  • Soeda, Hitoshi (March 2010). 神戸外国人居留地と福原遊女・新撰組 [Fukuhara Courtesans and Shinsen-Gumi in Kobe's Foreign Concession and Mixed Residential Area] (PDF). Journal of Port Cities Studies (яп.) (5): 75—87.
  • Tachikawa, Kenji (September 1996). 神戸居留地における競馬（一） [Horse Racing in the Kobe Foreign Settlement (1)]. Journal of the Faculty of Humanities, University of Toyama (яп.) (25): 123—145.
  • Tachikawa, Kenji (March 1997). 神戸居留地における競馬（二） [Horse Racing in the Kobe Foreign Settlement (2)]. Journal of the Faculty of Humanities, University of Toyama (яп.) (26): 141—213.
  • Tanioka, Fumie; Sasaki, Tomoko (September 2001). Kōbe Kyoryūchi ni Okeru Ongaku (神戸居留地における音楽) [Music in the Foreign Settlement of Kobe] (PDF). Kobe University Faculty of Human Development Research Bulletin (яп.). 9 (1): 211—226.
  • Zhang, Yuling (March 2005). Nihon Kakyō ni Yoru Bunka Teiji to Esunikku Aidentiti no Shuchō -Kōbe Kakyō Rekishi Hakubutsukan no Kōsatsu o Chūshin ni- (日本華僑による文化提示とエスニック・アイデンティティの主張 -神戸華僑歴史博物館の考察を中心に-) [The Display of Ethnic Identity through a Cultural Presentation: The Case of Kobe Overseas Chinese History Museum] (PDF). Forum of International Development Studies (яп.) (29): 153—171.
  • Hitomi, Sachiko (March 2008). Kaikōjō, Kōbe to Meiji Shonen no Baishun Tōseisaku (開港場・神戸と明治初年の売春統制策) [Governmental Control of Prostitution at the Open Port of Kobe in the Early Years of Meiji Period] (PDF). Journal of Port Cities Studies (яп.) (3): 89—99.

[[Категорія:Кобе]]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Oleksandr_Tahayev/Поселення_чужоземців_у_Кобе&oldid=39119432