Кінематограф Італії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Італійський кінематограф — кіномистецтво і кіноіндустрія Італії.

Раннє кіно[ред.ред. код]

21 квітня 1895 в Туріні публіці був показаний кінетоскоп Едісона, який став першим кінематографічним апаратом на території Італії. Незабаром послідував прихід «Синематографу» братів Люм'єр, відкритого в Римі 12 березня 1896. За ними з'явилися хронофотограф Жоржа Демени, театрограф Вільяма Поля і вітаскоп Едісона. Італійський винахід, «Кінетограф Альбертіні» не отримало розвитку через відсутність фінансування і виробничих можливостей.

Період Фашизму[ред.ред. код]

Прийшовши до влади, Муссоліні оголосив кіно «найсильнішою зброєю держави». Однак на відміну від німецького нацизму ідеологія захопила кіно не повністю. Завдяки міністру культури Луїджі Фредді, кіновиробництво користувалося значною автономією, а цензура практично обмежувалася документальними та освітніми стрічками. У 1923 році з'явився Інститут кіноосвіти Istituto Luce. В завдання якого входило в першу чергу виробництво новин, які вихваляють лідера, прогрес Італії, зростання промисловості і врожай пшениці. До ідеологічної хроніки відносяться «Муссоліні», «У світлі Риму». Незалежне кіно продовжило перервані війною традиції в картинах «Сірано де Бержерак» (1924) і «Мачісте в пеклі» (італ. Maciste all'inferno, 1926), які проте не досягли очікуваного успіху. Найбільший фашистський фільм «Сонце» режисера Алессандро Блазетті отримав визнання критики, але глядачів зібрав мало. В основі як цього, так і інших фільмів даного періоду лежало оспівування простого фермерського життя і критика капіталізму, заснованого на позиках у землевласників.

Неореалізм[ред.ред. код]

Протягом «нового реалізму», який виник в післявоєнний період з 1945 по початок 50-х, стало завдання культурного і соціального оновлення, і поряд з Французькою новою хвилею зробило сильний вплив на розвиток кінематографа всього ХХ століття. У 1949 році з'являється Національний кіноархів (італ. Cineteca Nazionale). Естетичні принципи неореалізму виклав кінотеоретік Дзаваттіні в «Деяких думках про кіно» (1951) та інших роботах. Слідом прийшов період «рожевого неореалізму» («Дон Камілло», «Хліб, любов і фантазія», «Красиві, але бідні»), почасти викликаний зміною політичного клімату. Він дедалі більше схиляється до легкого жанру (як у комедіях Маріо Монічеллі, наприклад, — «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомі»). Кіно стає більш ринковим, хоча і режисери не втрачають власного почерку. Завдяки славі у цьому жанрі, актриси Джина Лоллобріджида, Сільвана Мангано, Сільвана Пампаніні і Софі Лорен дали народження італійській системі зірок, відмінної від Голлівуду.

1960-ті роки[ред.ред. код]

До початку 60-х італійські картини, завдяки зниженню імпорту із США, збільшили свою частку на ринку і стали виходити в міжнародний прокат. Серед них були фільми жахів — так звані джалло («Дівчина, яка занадто багато знала»), комедії («Розлучення по-італійськи») і міфологічні епопеї — пеплуми («Подвиги Геракла»), багато хто з фільмів були спільного виробництва («Генерал Делла Ровере» реж. Роберто Росселліні). У 1962 році Діно Де Лаурентіс вибудував кілька студій недалеко від Риму. Італія стала найбільшим кіномайданчиком в Західній Європі.

1970-ті роки[ред.ред. код]

Починаючи з 1969 року в Італії почався період відомий як «Свинцеві часи» (італ. Anni di piombo), Що тривав до початку 1980-х. Виник пов'язаний з тероризмом жанр поліцейських фільмів (італ. poliziesco). У цьому жанрі були зняті картини «Відділ виконання покарань» (1972); «ясновельможних трупи» (1976); частково він проявився в комедіях по-італійськи: «Кусай і біжи» (1973); «Хочемо полковників» (1973); «Дорогий Мікеле» (1976) та інші.

Період спаду 1980-х і 1990-х[ред.ред. код]

До середини вісімдесятих кіновиробництво скоротилося до 90 фільмів на рік, а поширення масового телебачення, незважаючи на фінансову підтримку уряду, призвело до закриття кінотеатрів. Зокрема у 1985 році працювало майже 5000 кінотеатрів, в 1998 році їх число скоротилося до 2600. Частка ринку італійського кіно в Італії в середині 1970-х становила 60 %, але до 1993 року вона впала до 13 %. Частина режисерів, акторів, техніків, гримерів і операторів емігрували з країни. Почався затяжний спад кінематографа, який тривав до початку століття. На цьому тлі Фелліні зняв останній фільм «Голос Місяця» (1990), Бертолуччі переключився на міжнародні проекти, брати Тавіані продовжують історико-ідеологічне кіновиробництво, Етторе Скола знімає картину «Сім'я» (1986), Пупі Аваті виділяється комедіями: «Шкільна прогулянка» (1983) та «Різдвяний подарунок» (1986).

XXI століття[ред.ред. код]

Наприкінці дев'яностих до 2011 року кінематограф переживає значне пожвавлення. Число кіноглядачів збільшилося з 10 до 40 млн на рік. Частка національного кінематографа на екранах досягла 37 %, що стало найвищим показником в Європі. Державні асигнування скоротилися з 60 до 12 %. Відмічені фестивальними призами стрічки «Світло моїх очей» (2001, реж. Джузеппе Піччіоні), «Кімната сина» (2001, реж. Нанні Моретті), «Подорож під назвою любов» (2002, реж. Мікеле Плачідо), «Звір у серці» (2005, реж. Христина Коменчіні), "Материк "(реж. Емануеле Кріалезе), «Цезар має померти» (реж. брати Тавіані), «Це був син» (реж. Даніеле Чіпрі).

Джерела[ред.ред. код]


Кінематограф Це незавершена стаття про кінематограф.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.