Український кінематограф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Кінематограф України)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кінематограф України
Ukraine film clapperboard.svg
Кількість екранів 525 (2018)[1]
 • на одну особу 1.3 (на 100 тис.)[2]
Головні дистриб'ютори B&H 52.5% (2017)
UFD 21.9% (2017)
KM 15.2% (2017)
Вироблено фільмів (2018)[3]
Всього 48
Художні фільми 26
Анімація 4
Документальні фільми 14
Число походів у кіно (2018)[4]
28,4 млн
Національні фільми 2.5 млн.
(8.6 % від заг.)
Касові збори (2018)[4][6]
Всього 2.4 млрд.
($85.7 млн.)[5]
Національні фільми 198.9 млн.
(8.2 % від заг.)
Кінематограф Європи
Кінематограф Австрії
Кінематограф Азербайджану
Кінематограф Албанії
Кінематограф Бельгії
Кінематограф Білорусі
Кінематограф Болгарії
Кінематограф Боснії і Герцеговини
Кінематограф Великої Британії
Кінематограф Вірменії
Кінематограф Грузії
Кінематограф Данії
Кінематограф Естонії
Кінематограф Греції
Кінематограф Ірландії
Кінематограф Ісландії
Кінематограф Іспанії
Кінематограф Італії
Кінематограф Кіпру
Кінематограф Латвії
Кінематограф Литви
Кінематограф Люксембургу
Кінематограф Македонії
Кінематограф Нідерландів
Кінематограф Норвегії
Кінематограф Німеччини
Кінематограф Польщі
Кінематограф Португалії
Кінематограф Радянського Союзу
Кінематограф Росії
Кінематограф Російської Імперії
Кінематограф Румунії
Кінематограф Сербії
Кінематограф Словаччини
Кінематограф Словенії
Кінематограф Туреччини
Кінематограф Угорщини
Кінематограф України
Кінематограф Фарерських островів
Кінематограф Фінляндії
Кінематограф Франції
Кінематограф Хорватії
Кінематограф Чехії
Кінематограф Чорногорії
Кінематограф Швеції
Кінематограф Швейцарії
Кінематограф Югославії

Украї́нський кінемато́граф — кінематограф українською мовою. До українського кінематографу також відносять німі стрічки зняті українськими режисерами.

Розвиток українського кіно розпочався ще у 1893 році, коли інженер Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр розробив апарат «кінескоп» придатний для кінознімання та кінопроекції. До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Україні було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу.[7]

Найпотужніше кіновиробництво в Україні припало на період, коли Україна була підконтрольна СРСР. У ці часи, попри політику інтернаціоналізації, русифікації та цензури, українське кіно пережило дві хвилі свого найбільшого розквіту: ВУФКУ в 1920-х та хвилю «українського поетичного кіно» в 1960-1970-х. Серед найвідоміших режисерів хвилі «ВУФКУ» були: Олександр Довженко, Лесь Курбас та Іван Кавалерідзе. Серед найвідоміших режисерів хвилі «українського поетичного кіно» були: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко та Леонід Осика.[8]

Зміст

Історія[ред. | ред. код]

Історія розвитку кінематографу на території України[ред. | ред. код]

Наддніпрянська Україна підконтрольна Російській імперії (1893—1919)[ред. | ред. код]

Перші кінознімання на території українських земель у складі Російської імперії відбулися у 1893 році, коли головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. У тому ж 1893 році він здійснив перші справжні кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІX з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею[9] Через декілька років після Тимченка, у вересні 1896 року, у Харкові фотограф Альфред Федецький зняв на кінокамеру кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізаціям популярних українських вистав. Одним з таких піонерів українського кінематографу був катеринославський кінооператор та кінорежисер Данило Сахненко. У 1911 році в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка) він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ» (1911), що вважається на Україні першим ігровим фільмом національного виробництва. Згодом Сахненко також зняв на кіноплівку ряд вистав театру Миколи Садовського, зокрема п'єсу «Наталка Полтавка» Івана Котляревського (1911, за участю відомої актриси Марії Заньковецької), п'єсу «Мати-наймичка» Івана Карпенко-Карого написаної за поемою Тараса Шевченка «Наймичка» (1911), та п'єсу «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького (1911). Ще одним з перших українських кінорежисерів став Олекса Олексієнко, який зняв на кіноплівку виставу театру трупи Олексія Суходольського., зокрема п'єсу «Москаль-чарівник» Івана Котляревського (1910).

Популярною українською акторкою у 1910-их роках була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Західна Україна підконтрольна Австро-угорській імперії та Речі Посполитій (1896—1939)[ред. | ред. код]

Перші кінопокази на території українських земель у складі Австро-Угорської імперії відбулися 13 вересня 1896 року у Львові, коли майже місяць проводилися кіносеанси німих фільмів у пасажі Гаусмана[10] (проїзд Крива Липа[11]). Львів взагалі стає центром розвитку кіноіндустрії Західної України. У 1920-х роках у місті існувало 15 кінотеатрів[12], а у вересні 1939 року — 31 звуковий кінотеатр[13]. Головними осередками формування кінокультури у міжвоєнному польському Львові стали аматорські кіногуртки. Зокрема кіноклуб «Авангард» та фотомайстерня «Оріон», група працівників сучасної культури «Група Кавина», мистецька група «Артес»[14].

Соня Куликівна видавала журнал «Кіно» (1930—1936) та створила у 1930-их кіностудію «Соня-фільм». Студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР а також виробництвом власних фільмів. Зокрема на студії «Соня-фільм» зняли такі фільми як «З кіноапаратом по Львові» (1930, реж. Юліан Дорош), «Свято молоді „Рідна школа“» (1930, реж. Юліан Дорош), «Зелені свята» (1931, реж. Юліан Дорош ), «Гуцульщина» (1933, реж. Юліан Дорош) тощо. Окремі фільми студії були замовленнями для закордонних компаній, зокрема для компанії «Гомон» (Франція), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою Василя Авраменка (США).[15].

УНР (1917—1921)[ред. | ред. код]

Докладніше: Українфільм

У серпні 1918 року після проголошення незалежності України та утворення УНР на чолі з Павлом Скоропадським з'являється указ Скоропадського про українізацію кіно. На виконання цього указу була створено перша українська державна організація в галузі кіно — кінокомпанія «Українфільм».[16] У часи окупації України СРСР факт існування студії «Українфільм» у 1918—1919 роках приховувався, а українські кіноісторики вперше дізналися більше про неї лише після проголошення незалежності України в 1991 році та відкриття доступу до закритих архівів.[17]

Згідно з доповідною запискою написаною у 1918 році та адресованою Головному управлінні у справах мистецтв і національної культури Української Держави Товариство «Українфільм», що заклалося у Києві, мало на меті «широке виробництво та розповсюдження ідейних та національних фільмів, головним чином патріотичного та історично-героїчного напрямків».[17]

На базі «Українфільм» почали розроблятися постановки фільмів «Брехня», «Чорна пантера» за Володимиром Винниченком, а також «Вітер з півночі», «Кармелюк», «Чорна рада». Внаслідок недовготривалості існування УНР, «Українфільм» проіснував лише рік з серпня 1918 по серпень 1919 рік. Достеменно невідомо чи на студії завершили виробництво вже розпочатих фільмів та чи вийшов хоч якийсь з них в прокат в УНР, але за припущеннями Романа Масляка, «беручи до уваги що в цей період фільми продукувалися за досить таки короткий термін, то цілком можливо що товариство ті розпочаті фільми все ж випустило.»[17] Частково припущення Росляка підтверджують повідомлення в тогочасній пресі; так наприклад в газеті «Українська Ставка» у грудні 1919 говорилося про показ стрічки «Українфільм» під назвою «В'їзд Директорії» з 30 грудня 1919 року у кінотеатрі Шанцера на Хрещатику, 25.[18]

Після анексії України Радянським союзом та падіння уряду УНР, приміщення кіностудії було силоміць передано Дніпросоюзу.[16]

УРСР (1919—1991)[ред. | ред. код]

В період коли Україна була підконтрольна СРСР, на території України відбувається дуже потужне кіновиробництво, але зазвичай на українських кіностудіях знімають російськомовні радянські фільми для всесоюзного вжитку. Саме україномовних радянських фільмів за всіх більше як 70 років існування СРСР було знято дуже мало, якщо брати відсоток україномовних стрічок від усіх фільмів вироблених в УСРС в цей період.

В наслідок більше 70-років потужної політики русифікації України за часів СРСР, до 1991 року коли розпався Союз український кінематограф поступово зник як явище; виробництво фільмів українською мовою на Ялтинській, Одеській та Київській кіностудіях припинилося, натомість на цих студіях переважно знімали російськомовні радянські фільми для всесоюзного вжитку. В опитуванні кіноісторика Лариси Брюховецької авторитетних українських письменників про їхню думку щодо тогочасного українського кіно, проведеному у 80-х — на початку 90-х, виявилося що більшість вважає український кінематограф мертвим. Як висловився зокрема Анатолій Дімаров "«Українського кіно як національного явища поки що не маємо. Були окремі знахідки (Параджанов, наприклад), та й то рідкісні. Не назвете ж ви українськими кінофільмами „Гадюку“ чи „Серця трьох“? Хоча вони й з'явилися на студіях України».[19]

Перед початком розпаду СРСР українська мова практично повністю була витіснена з українського кінопрокату: наприкінці 80-их репертуар кінотеатрів в УРСР був на 99 % російськомовним, навіть стрічки вироблені на українських кіностудіях до яких існував україномовний дубляж демонструвалися переважно в російськомовному варіанті.[20] Так у 1989 році в кінопрокаті УРСР було показано 280 нових фільмів, з них лише один демонструвався українсь­кою мовою.[21] Відомий режисер Микола Мащенко назвав цей період останніх брєжнєвських років застою «нещадною інквізицією», результатом якої стала повна деукраїнізація кіномистецтва.[22] Як наслідок русифікаторської політики Радянського Союзу, станом на 1980 рік, за даними газети «Культура і життя», діючий фільмофонд України становив 2967 фільмів, з них дубльованих (або тих, що мали оригінальне україномовне озвучення) українською мовою — 235, основна маса з яких була старіші стрічки.[23]

Ялтинська кіностудія більшу частину своєї історії присвятила російському кінематографу — вона була філією «Мосфільму», потім філією кіностудії імені Горького, тут знімалась радянська класика — «Собака на сіні», «Людина-амфібія», «Кавказька полонянка», «Дама з собачкою», «Діти капітана Гранта», «Пірати ХХ століття», «Асса», «Острів скарбів», «Людина з бульвару Капуцинів» тощо.[24] Аналогічна ситуація й з Одеською кіностудією - тут теж знімали лише радянське кіно і за всю історію існування взагалі не було створено жодного фільму українською. А з 378 фільмів, що вийшли на екран з кіностудії Довженка за радянський період 1928—1991 роки, цілком україномовних зняли лише 22, що становило всього десь 6 %.[25] Такі результати однозначно свідчать про значний внесок студії Довженка в русифікацію України. Русифікаторська політика кіностудії Довженка призвела до того що в останні часи УРСР там знімалися майже виключно російськомовні радянські фільми, в які залюбки запрошували російських акторів, а українським відводили ролі другого плану, часто для створення певного комічного антуражу.[25] Значний русифікаторський вплив студії Довженка на український кінематограф визнавав і сам Олександр Доженко, у своєму листі до Голови Народного Комісаріату освіти УРСР Федіру Редькові Довженко отак описував русифікацію на Київській кіностудії у 1940-из роках після звільнення його з посади керівника студії: «…українська кіностудія [тепер] працює по-руськи — тобто як українська перестала існувати».[26]

Всеукраїнський кінокомітет (1919—1921)[ред. | ред. код]

В 1919 році з приходом радянської влади Народний комісаріат освіти УРСР створює Всеукраїнський кінокомітет. у Києві починає видаватися журнал про кіно «Живий журнал». Оголошується конкурс сценаріїв про життя Тараса Шевченка, однак через наступ польських військ роботу над фільмом Михайла Бонча-Томашевського за сценарієм-переможцем припинено. Кінотеатри націоналізуються.

Виникає жанр кіно-агітка. Лише 1919 року вийде 21 фільм цього напряму авторства Петра Чардиніна, Михайла Бонча-Томашевського, Акселя Лундіна та інших режисерів які переходять на бік більшовиків. Редакційно-видавничий відділ Наркомвійськ України оголошує рекомендаційний список тем для кіно: село, куркуль, середняк і бідняк, УНР, нація і клас, єдність збройних сил радянських республік, боротьба з бандитизмом, Червона армія, вороги.

13 березня 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, почалася нова сторінка історії українського кінематографа.

ВУФКУ (1922—1930)[ред. | ред. код]
Лесь Курбас (1887—1937)

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіноіндустрії. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), організацію, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб'юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Україні. ВУФКУ вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Українське ігрове кіно 1920-х намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» Петра Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходять зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов у десяток найкращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). У цей же час в Україну приїздить працювати Дзиґа Вертов та ставить тут авангардні документальні фільми («Людина з кіноапаратом», «Ентузіазм: Симфонія Донбасу»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

«Українфільм», «Україне-фільм» і початок звукового кіно (1930—1950)[ред. | ред. код]
Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

З початком централізації економіки СРСР у 1930-му році, побічним ефектом цього ставала ліквідовування незалежності економіки та культури окремих республік, що в Україні означало відкочування результатів недовготривалої українізації 1920-1930-их років. Відтак почалась асиміляція українського кіно: було ліквідовано керівний орган українського кіновиробництва ВУФКУ, репресовано багато діячів українського кіно, в тому числі викладачів Інституту кіно, започаткованого 1929 році. Починаючи з 1930-го року з кожним роком культура російська дедалі відчутніше розчиняла в собі культуру українську. На українських кіностудіях у 30-х роках починають панувати російські режисери: до Києва 1930-тих приїхали з Росії знімати фільми Іван Пир'єв («Багата наречена», «Трактористи»), Абрам Роом («Вітер зі Сходу») тощо. З 1930-го по кінець 1950-их присутність російських сценаристів, режисерів, та акторів в українському кіно була неабиякою і на нібито «українських кіностудіях» вони створили десятки російськомовних радянських фільмів що неабияк збагатили російський кінематограф. Так тривало до кінця 1950-х, коли почалась «відлига», яка давала хоч якийсь простір для свободи творчості, в тому числі національної української.[19]

Після реорганізації листопаді 1930 року ВУФКУ в «Українфільм», та підпорядкованя новоствореного «Українфільму» «Союзкіно», у 1930 році на київську кіностудію прибуває один з найавторитетніших російських кінорежисерів Дзиґа Вертов, який у цьому ж році знімає перший звуковий фільм студії — документальну стрічку «Ентузіазм: Симфонія Донбасу». Наступного року на студії з'явився перший звуковий фільм де звучали голоси акторів — художній фільм Олександра Соловйова «Фронт». Найвідомішими художніми фільмами Українфільму у 30-их були «Щорс» (1939) Олександра Довженка та «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка.

Українське кіно часів Другої світової війни складається з двох частин: кіно вироблене на території України окупованою Радянським Союзом та кіно вироблене та території окупованою Німеччиною. Радянське кіновиробництво України, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. На території України підконтрольній СРСР у цей період були зняті такі фільми як «Райдуга» та «Україна в огні» тощо. Фільм Райдуга Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, що розповідає про трагедію окупованого нацистами українського села, здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар». Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

На території України окупованою Німеччиною в цей період кінематограф підпорядковувався верховному командуванню вермахту та Райхскомісаріату Україна. В листопаді 1941 центральне фільмооб'єднання «Схід» відкрило філію в Києві — товариство Ukraine Film GmbH (укр. «Україне-фільм»). Йому підпорядковувалася кінотеатри, кінопрокат, кінокопіювальні фабрики. Виробничою базою «Україне-фільм» стала Київська кіностудія. Її очолював Іван Нікітін, який одночасно працював завідуючим кіносекції відділу культури та освіти міської управи. Цей відділ очолював режисер Іван Кавалерідзе. Серед робітників студії цього часу було кілька відомих кінематографістів, зокрема оператори Микола Топчій та Юрій Тамарський. Товариство «Україне-фільм» створило в цей час кілька пропагандистських документальних та хронікальних стрічок, зокрема фільми «Київ», «Робочий день українського селянина», «Добровільний виїзд української молоді на роботи до Німеччини», «Похорони жертв радянського терору в Вінниці», «Утворення Україне-фільму», науково-технічні фільми «Тютюн», «Штрало». Частину фільмів так і не було завершено, зокрема стрічки «Літо на Україні», «Той хто повертається», «Нове життя». Крім Київської кіностудії, на окупованих українських землях у складі німецьких військ діяли пересувні знімальні кіногрупи «Вохеншау».[27][28]

Українські фільми 1945—1953 рр. пiдпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Період «відлиги» (1950-60-ті)[ред. | ред. код]

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає кінопродукція вироблена на українських кіностудіях. В цей період з'являється велика кількість радянських російськомовних кінофільмів: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко) тощо. У цей період також з'являється кілька україномовних фільмів: «Сон» (1964, Володимир Денисенко) та «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Період «українського поетичного кіно» (1960-70-ті)[ред. | ред. код]

«Українське поетичне кіно» — течія, що виникла в радянському кіно в середині 1960-х з виходом «Тіней забутих предків». В противагу канонічному радянському реалістичному кіно вона виводила на перший план візуальну виразність, сюрреалістичні та етнографічні мотиви. Ця течія залишила по собі ряд новаторських фільмів і спровокувала новий наступ радянської ідеологічної машини на українське кіно, національну свідомість та нетрадиційний художній пошук.

Розквіт «українського поетичного кіна» припав на 1960-70-их роки. Найвпливовішими режисерами цієї течії стали Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко та Борис Івченко.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968); «Пропала грамота» Бориса Івченка (1972). На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі фільми жанру «українське поетичне кіно» серед яких фільм «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка (1971).

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавилон XX», 1979), а суттєві елементи українського поетичного кіно з'являються в стрічці Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та артхаусному фільмі Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989).

Період «застою» (1970-80-ті)[ред. | ред. код]

Після другого піднесення українського кіно (період «українського поетичного кіно», 1964—1972) в часи застою знову відбувається русифікація українського кіно, яка проводилась насамперед сценарною політикою — вибором тем, першоджерел, та сценаристів. За словами кіноісторика Лариси Брюховецької, з 300 художніх картин, знятих на кіностудіях України з 1976 по 1989 рік, фактично половина була поставлена за творами російської літератури та за сценаріями російських сценаристів.[19]

У часи брежнєвського «застою» в 1970-1980-х роках з'являється низка радянських російськомовних фільмів, які набули великої популярності у всьому СРСР: «В бій ідуть лише „старі“» (1972, режисер Леонід Биков), «Польоти уві сні та наяву» (1983, режисер Роман Балаян, «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

Крім того, у період брєжнєвського «застою» 1970-80-х років неабиякого розвитку досягло українське анімаційне кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), «Крила»), Леоніда Зарубіна («Козлик та його горе»), Володимира Гончарова («Пригоди малюка Гіпопо») мали неабиякий успіх у дітлахів України. Щоправда за всі 72 роки «радянського» періоду українського кінематографу не було створено практично жодного повнометражного анімаційного фільму — лише короткометражні. Єдиним винятком є анімаційний фільм Острів скарбів вироблений на Київнаукфільм у 1988, але оскільки мультфільм знято російською його прийнято відносити не до українського а до радянського кінематографу.

Період «перебудови» (кінець 1980-х)[ред. | ред. код]

У період «перебудови» у 1980-их роках українські кіностудії вже практично перестали знімати україномовні повнометражні фільми для кінопрокату, й у цей час з'являються переважно російськомовні радянські фільми гостро-соціальної тематики: «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989), «Бич Божий» Олега Фіалка (1988), «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші.

Незалежна Україна (1991-донині)[ред. | ред. код]

У серпні 1991 року після падіння Радянського Союзу та відновлення незалежності України, відбувається стрімке падіння кіновиробництва в Україні у зв'язку з неспроможністю більшості державних кіностудій підлаштуватися під ринкову економіку де практично відсутнє держзамовлення. На початку 1990-х в Україні також розпочалася економічна криза що лише пришвидшує занепад українського кіновиробництва.

Загалом період 1990-их характеризується різким падінням кіновиробництва в Україні а також практично повною зупинкою кінопрокату в Україні. Кількість глядачів у кінотеатрах стрімко зменшується від 552 мільйонів щорічно в 1990 році до 5 мільйонів  — у 1999 році.[29] На початку 90-х кінопрокатний показ американських фільмів в Україні був повністю заборонений і відповідно взагалі ніякі фільми не йшли в кінотеатрах України і фактично кінопрокату як явища у Україні не було взагалі.[30] Це було викликано тим, що у зв'язку з піратством з 1989 до 1995 року діяло ембарго на кінопрокат американських фільмів на всій пострадянській території (включно з Росією), оскільки американські кіно-очільники сказали «доки не буде закону, який боровся б з піратством, вони не даватимуть фільмів ані до України, ані до Росії».[30] Ембарго було накладено через Джека Валенті, котрий був головою American Motion Pictures Association (AMPA).[30] У 90-их Богдан Батрух, майбутній засновник B&H, був одним з тих хто працював для АМРА в Україні, зокрема як їх консультант по авторських правах в Україні; саме пан Батрух був одним з ключових людей які зуміли зняти ембарго для України у 1995, пролобіювавши прийняття Верховною Радою України Закону про авторські права (прийнятого ВР у 1994 році; вступив в силу у 1995 році).[30]

Кількість художніх фільмів знятих в Україні різко зменшується в 1990-их. Так, за рік в Україні зняли 45 фільмів в 1992 році, а в 2000 році ця цифра впала до 4 фільмів на рік. Оскільки кінопрокат в Україні практично зник, у цей період на українських кіностудіях знімають лише ігрові та неігрові телефільми що так ніколи і не з'являються в кінопрокаті. Кіновиробництво в Україні у 1990-их за інерцією продовжує русифікаторський вектор що діяв у часи радянської України: з 136 фільмів знятих в Україні в 1990-х роках, 82 було знято російською мовою й лише 54 — українською. З позитивних аспектів 1990-х для українського кінематографа можна відзначити намагання української кіноіндустрії комерціалізуватися; так у цей період з'являються приватні спонсори фільмів, що сприяє виробленню жанрових стрічок: розважальних комедій, кримінальних драм, пригодницьких та еротичних фільмів.

Регулювання українського кінематографу державними інституціями розпочинається у 1998 році після затвердження 13 січня 1998 року Верховною Радою України Закону України «Про кінематографію». Прийняття цього закону допомагає розпочати поступове відновленню українського кінематографу у 2000-их роках. На рубежі 2000-х років величезний успіх в Україні мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Богдан Ступка стає головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). У 2000-их з'являються ряд українських фільмів що мали певний успіх в українських кіно-поціновувачів. Так у 2006 році відбулася прем'єра першого українського трилеру «Штольня» режисера Любомира Кобильчука, що став одним з перших жанрових українських фільмів що вийшов в широкий український кінопрокат.

У 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та стрімкому зменшенню затратності кіновиробництва, значно збільшується кількість українських короткометражних фільмів. У 2010-их в український кінематограф також прийшло нове покоління кіномитців об'єднане навколо товариства «Сучасне Українське Кіно» (СУК). У 2010-их з'являються колективні проекти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій, кіно-дистриб'юторів та мереж кінотеатрів.

Попри збитковість кіногалузі в цей час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях. У 2003 році, в Основному конкурсі Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака. Пізніше фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, у 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції. У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Крос». У 2014 році повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.

Історія розвитку кінематографу в українській діаспорі[ред. | ред. код]

Кінознімання в українській діаспорі (1920-ті — 1970-ті)[ред. | ред. код]

У 1927 році галичанка Софія Яблонська переїхала зі Львова до Парижа, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших жінок-кінооператорів.

У 1930-х роках фільми на українську тематику почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в еміграції Василь Авраменко продюсує та виступає режисером та сценаристом кількох фільмів. Зокрема Авраменко виступив режисером/сценаристом/продюсером «Наталки Полтавки» (Natalka Poltavka, 1937) та сценаристом/продюсером «Запорожця за Дунаєм» (Cossacks in Exile, 1939, режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми вийшли в прокат майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УРСР. Змагальний характер паралельного показу кіноопер, випущених у радянській Україні та США, їх ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака, одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: «Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша „Наталка Полтавка“, то не було б і сталінської»[31]. Крім «Наталки Полтавки» та «Запорожця за Дунаєм» Василь Авраменко також знімає в США фільми «Маруся» (Marussia, 1938) та «Трагедія Карпато-України» (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).

У 1960-1970-х роках у місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів на українську тематику. За сценарієм Степана Любомирського знято кінострічки «Ніколи не забуду» (I Shall Never Forget, 1969, режисер Богдан Паздрій, Волтер Бачинський), «Зашуміла Верховина» (Whispering Highlands, 1976, режисер Орест Ковальскі). Окрім цього, на кіностудії Canukr Films також знято фільми «Жорстокі світанки» (Cruel Dawn, 1966, Джон Краснозоний) та «Марічка» (Marichka, 1975, Волтер Бачинський)[32].

Списки українських фільмів[ред. | ред. код]

Українські фільми-рекордсмени за касовими зборами[ред. | ред. код]

Найкасовіші радянські фільми створені на кіностудіях УРСР (радянський кінопрокат)

Кіно кіностудій УРСР не користувалося великим успіхом у прокаті в радянську добу. Серед фільмів знятих в Україні в радянський час найбільш популярними, за кількістю глядачів у радянському кінопрокаті, були наступні:

Найкасовіші українські фільми (український кінопрокат)

В період між 1990-ми та 2000-ми роками українські фільми практично не виробляються й відповідно не виходять в широкий український кінопрокат та не мають якихось серйозних фінансових здобутків в українському кінопрокаті. У цей період траплялися поодинокі випадки успішних російсько-українських ко-продукційних російськомовних стрічок де Україна була одним з спів-виробників. Ситуація кардинально змінилася лише після Революції гідності у 2013/2014 роках коли розпочався період ренесансу україномовної культури. Починаючи з 2014 року коли в кінопрокат вийшов перший український блокбастер Поводир, українські фільми почали збирати чималу касу в українському кінопрокаті. В 2018 вперше за всю історію українські фільми увійшли у Топ 20-ку найкасовіших фільмів українського кінопрокату за підсумками 2018 року; зокрема, найкасовішими українськими фільмами у 2018 стали стрічки Секс і нічого особистого, Свінгери, Dzidzio Перший раз, Скажене весілля та Я, ти, він. вона.

Українські фільми-учасники міжнародних фестивалів[ред. | ред. код]

Українські фільми багато разів брали участь в міжнародних кінофестивалях. Першим помітним успіхом українського кіно на таких подіях було відзначення фільму «Квітуча Україна» на Каннському кінофестивалі в 1951 році.

Найбільшими досягненнями українського кіно на міжнародних кінофестивалях були нагороди фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова на фестивалі в Мар-дель-Плата та інших в 1965 році; «Золотий голуб» кінофестивалю в Лейпцизі за фільм «Мова тварин» (1967) Фєлікса Соболєва; Приз FIPRESCI фільму «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнко в Каннах в 1990 році; «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю мультфільму «Йшов трамвай №9» (2002) Степана Коваля; премія «Срібний леопард» кінофестивалю в Локарно фільму «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького; Гран-прі Тижня критиків фільму «Плем'я» Мирослава Слабошпицького в Каннах в 2014 році; Головний приз журі світового документального кіно кінофестивалю «Санденс» роботі «Російський дятел» (2015) Чеда Грасія; Спеціальний приз журі за найкращий повнометражний документальний фільм Амстердамського кінофестивалю фільму «Українські шерифи» (2015) Романа Бондарчука участь фільмів Сергія Лозниці в Офіційному конкурсі Каннського кінофестивалю (2010, 2014, 2017).

Українські фільми, що увійшли до престижних переліків «найкращих фільмів усіх часів»[ред. | ред. код]

Фільм Олександра Довженка «Земля»

У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[33] 171-е місце посів фільм «Земля» (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

Фільми Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» та «Ентузіазм: Симфонія Донбасу»

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[33] 8-е місце посів фільм «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків. У першому опитуванні цього ж журналу Sight & Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році[34] фільми Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» посів 1-ше місце, «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» посів 77-е (Дзиґа Вертов, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»).

Український телевізійний кінематограф[ред. | ред. код]

Українські телефільми[ред. | ред. код]

Перша телевізійна трансляція в Україні відбулася 1 лютого 1939 року. В невеликій студії в Києві тривав 40-хвилинний ефір під час якого показали портрет Григорія Орджонікідзе.

Однак війна зупинила розвиток українського телебачення. Відновлення роботи телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Тоді київський телецентр випустив в ефір фільм Міхаіла Чіаурелі «Велике зарево» (1938). Регулярний ефір у Київському телецентрі розпочався в 1956 році.

1965 рік — постановою Ради Міністрів УРСР у Києві виникає студія Укртелефільм — єдина радянська кіностудія, яка спеціалізується на фільмах виключно для телебачення. В підпорядкування Укртелефільму переходять регіональні телестудії. Зазвичай регіональні телестудії знімали фільми в себе, тоді як монтажем, звуком і копіюванням займалися у Києві.

Українські телесеріали[ред. | ред. код]

Україномовні телесеріали практично не створювалися за всю історію українського кінематографу і вперше почали масово з'являтися лише у жовтні 2018 року коли запрацював в повному обсязі Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації» який зобов'язував українські загальнонаціональні канали забезпечувати в своєму ефірі не менше 75 % україномовного контенту.

Кінематографічні інституції України[ред. | ред. код]

Українські кіностудії[ред. | ред. код]

У період УРСР, існувало кілька успішних державних кіностудій, зокрема найбільшими серед них були Кіностудія імені Олександра Довженка, Одеська кіностудія, Ялтинська кіностудія, Укркінохроніка, Київнаукфільм та Укртелефільм. Після проголошення незалежності ці студії занепали й практично припинили виробництво фільмів. Деякі студії зникли зовсім, як наприклад Укркінохроніка. Деякі залишилися державними кіностудіями, зокрема Кіностудія імені Олександра Довженка, в той час як інші було приватизовано як от Одеська кіностудія та Ялтинська кіностудія. Деякі залишилися в державній власності але реорганізувалися, наприклад Укртелефільм стала частиною НСТУ, а Київнаукфільм розділилася на дві державні студії: Національна кінематека України та Укранімафільм.

Після занепаду державних кіностудій у 1990-их роках, з'явилися кілька успішних приватних кіностудій. Так у 1989 році в Україні з'явилася перша приватна кіностудія Львівська кіностудія «Галичина-фільм». У 2000-их з'являються студії що спочатку виробляли виключно телефільми та телесеріали для російськомовного ринку, але згодом також почали створювати й кінопрокатне кіно; зокрема у цей період у Києві з'явилися студії Kinorob та Animagrad (підрозділи Film.ua Group), Star media, Ідас філм, ІнсайтМедіа, Solar Media Entertainment, Dzidziofilm, Pronto Film, Invert pictures, Олесь-фільм, та Паноптікум

Українські кінотеатри[ред. | ред. код]

Після анексії Росією Криму та частини Східної України у 2014 році, певна кількість кінотеатрів опинилася на окупованих територіях і відповідно загальна кількість екранів в Україні зменшилася. Не зважаючи на це, тенденція до збільшення екранів продовжувалася й вже у 2017 році за даними Держкіно, в Україні нараховувалося 189 кінотеатрів із загальною кількістю 487 екранів (463 з яких — цифрові), що перевищувало до-воєнні показники 2014 року.

Українські кінодистриб'ютори[ред. | ред. код]

Станом на 2016 рік в Україні за даними Деркіно налічувалося 105 юридичних осіб-компаній у сфері кінопрокату,[35][36] а також 13 фізичних осіб.[35][36] З них п'ятеро кінопрокатників у 2016 році займали понад 95 % ринку (за виторгом), а саме B&H Film Distribution Company, UFD, Kinomania, MMD та Volga Ukraine.

Ринок кінопрокату України (за виторгом)
Назва Ринок у 2010[прим. 1][37] Ринок у 2011[прим. 1][38] Ринок у 2012[прим. 1] Ринок у 2013[прим. 1][39] Ринок у 2014[прим. 1] Ринок у 2015[прим. 1][40] Ринок у 2016[прим. 1][41] Ринок у 2017[прим. 2][43][44]
1 B&H Film Distr. Company 43.2% 51% 48.9% 49.1% 41.4% 55.7% 50.4% 52.5%[43]
2 Ukrainian Film Distribution 20.5% 22.1% 21.5% 14.3% 26% 22.8% 23% 21.9%[43]
3 Kinomania[прим. 3] 16.6% 15.9% 9.63% 15% 16% 10.9% 16.2% 15.2%[43]
4 MMD UA 2.6% 4.68% 3.41% 7.75% 3.59% 3.8% 1.8% 1.7%[43]
5 Вольґа Україна[прим. 4] <1% <1% 2.5% 3.6% 4.1% 4.3% 2.7% 5.7%[43]
- Решта 17.1% 6.19% 14.1% 10.4% 8.88% 2.6% 5.9% 2.9%
- Всього 100 100 100 100 100 100 100 100
-
- К-сть стрічок у прокаті 166[45] 242[46] 259[46] 327[47][48] 325[49][50] 292[51][52] 288[53][54][55] 294[56][57]
- К-сть відвідувачів 15 млн.[58][59] 17.2 млн.[60] 19.6 млн.[61] 20.4 млн[62][63] 20.1 млн.[64] 21.16 млн.[52] 24,2 млн.[65] 28,9 млн.[43][66][67]
- Середня ціна квитка 41[58] 43[46] 43[46] 43[50] 47[68] 57[68] 67[65] 77,08[43]
- Касові збори 614 млн.[59]
($77 млн.)[58]
720 млн.
($90 млн.)[46]
800 млн.
($100 млн.[46]
820 млн.[65]
($106 млн.)[69]
943 млн.[64]
($80,4 млн.)[68]
1.2 млрд.
($54,58 млн.)[68][70]
1.70 млрд.[71]
($63,8 млн.)[65]
2,23 млрд грн.[43]
($85,8 млн.)[72]
- К-сть кінотеатрів 156[58] 164[73] 167[46] 186[50] 167*[50] 152*[69] 160*[74] 181*[66]
- К-сть кіно-екранів 350[75] 370[73] 376[46] 443[50] 420*[50][76][64] 438*[69] 460*[74] 513*[66]
- % українського озвучення[прим. 5] 65.6 %[77] 65.2 %[78][79] 65.7 %[79] 69.3 %[80] 65.5 %[81] 84.8 %[81] 88.0 %[81][82] 87.5 %[83][84][85]
*В зв'язку з окупацією Криму та Сходу України російськими військами, починаючи з 2014 року фактично в Україні функціонувало менше кінотеатрів:
Україна втратила 22 кінотеатри де загалом розміщувалося 45 кіноекранів (без окупації у 2014 Україна б мала 189 кінотеатрів де розмішувалося б 465 кіноекранів)


Українські студії дублювання та озвучення[ред. | ред. код]

У період радянської окупації України, дублювання українською іншомовних фільмів практично не відбувається, в першу чергу через політику інтернаціоналізації та русифікації. Після проголошення незалежності України в 1991 році ситуація не змінилася й Україна практично не мала ринку дублювання українською аж до 2006 року. За словами мовознавця та кінокритика Юрія Шевчука, причина чому до 2006 дублювання українською практично не відбувалося було те що Україна в той період лишалася культурною колонією Російської імперії. Ба більше, через відсутність українського дубляжу в українських кінотеатрах, станом на 2006 рік в Україні фактично не існувало власної системи кінопрокату, тобто власного суверенного кіноринку, й відповідно до 2006 року Україна була всього лише частиною російського ринку кінопрокату.[86]

Після прийняття закону про обов'язкове дублювання фільмів українською мовою у 2006 році, в Україні стали з'являтися студії дублювання найвищого рівня. Першою свою філію в Києві відкрила петербурзька студія «Невафільм» (офіційна назва Невафільм Студіос). Згодом дублювати фільми почали як великі студії звукозапису, такі як AdiozProduction, Postmodern Postproduction, Tretyakoff Production, так і невеличкі студії як наприклад Lemma, Pteroduction Sound, CineType, Kiev Postproduction, AAASOUND та інші. Паралельно з дубляжем винятково для кінотеатральних стрічок, розвиток отримали також студії багатоголосого закадрового перекладу, такі як ТакТребаПродакшн, Студія дубляжу каналу 1+1, що працює на базі студії імені Довженка[87] та інші. На цій та інших студіях звукозапису та дубляжу вперше в Україні було зроблено повноцінні дубляжі деяких серіалів (наприклад, Теорія брехні (Lie to me), Секс та Каліфорнія (Californication) для 1+1). На початку ж 2009 року відкрилася студія Le Doyen Studio, що стала першою українською студією дубляжу, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier»[88]. Другою студією, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier» стала студія Postmodern Postproduction (входить в FILM.UA Group) яка отримала відповідний сертифікат у жовтні 2012 року.[89][90]

Українські державні та недержавні інституції[ред. | ред. код]

Державні[ред. | ред. код]

Держкіно України[ред. | ред. код]

Центральним орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері кінематографії є Держкіно України. Керівником Держкіно з 2014 є Пилип Іллєнко. Держкіно та Український культурний фонд є найбільшими інвесторами в український кінематограф і станом на 2019 року кожна з цих інституцій інвестує в українське кіновиробництво близько 500 млн гривень (тобто разом більше 1 млрд гривень).

Довженко-Центр[ред. | ред. код]
Докладніше: Довженко-Центр

Збереженням, відновленням, реставрацією українського архівного кіно займається Національний центр Олександра Довженка  — державний кіноархів художніх фільмів України, що зберігає Державний фільмофонд України, також включає кінокопіювальну лабораторію, єдиний Асоційований член Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) в Україні. Значну частину українських неігрових та телевізійних фільмів зберігає Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.

Рада з державної підтримки кінематографії[ред. | ред. код]

Рада з державної підтримки кінематографії — державний орган, метою якого є державна підтримка кінематографії України створений у 2018 році.

Недержавні[ред. | ред. код]

Спілка кінематографістів України[ред. | ред. код]

Національна спілка кінематографістів України — громадська організація, метою якої є сприяння розвитку українських екранних мистецтв як органічної складової національної та світової культури, участь у створенні концепцій розвитку та співпраці кіногалузі і телевідеопростору, захист творчо-професійних, авторських і соціальних прав членів Спілки.

Щороку Спілка вручає Премію Національної спілки кінематографістів України.

Спілка кінокритиків України[ред. | ред. код]

Спілка кінокритиків України — українська неурядова організація, створена у 2018 році з метою «консолідації українських кінокритиків для розробки позиції по питаннях, що становлять спільний інтерес, а також забезпечення діяльності українських кінокритиків на розвиток українського кіновиробництва та його покращення».[91]

Спілка кінокритиків України є одним із організаторів (спільно з Асоціацією «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!») Національної премії кінокритиків «Кіноколо»[92], перша церемонія вручення якої відбулася 26 жовтня 2018 року.[93]

Асоціація продюсерів України[ред. | ред. код]

Асоціація продюсерів України — некомерційна громадська організація, яка об'єднує продюсерів, дистриб'юторів й інвесторів у області кіноіндустрії для підтримки українського кінематографа та розвитку кінобізнесу в Україні. Створена в грудні 2005 року.

Український оскарівський комітет[ред. | ред. код]

Український Оскарівський Комітет скорочено УОК — комітет, що займається відбором фільмів від України на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. До підпорядкування комітету Асоціації продюсерів України у 2006 році, з 1997 по 2006 керуванням комітетом та відбором фільмів на Оскар займалося Міністерство культури України. З липня 2006 по 2015 рік комітетом керувала «Асоціація продюсерів України» (АПУ).

У 2015 році, після скандалу з відбором офіційного претендента від України на 87-ий Оскар, старий склад комітету було розпущено, а сам комітет перейшов під керівництво Національній спілці кінематографістів України (НСКУ). У червні 2016 року, після підписання меморандуму про налагодження довгострокового співробітництва та організації діяльності Українського Оскарівського комітету та співпрацю між ГО «Національна спілка кінематографістів України» (НСКУ), «Державним агентством України з питань кіно» (Держкіно), та ГО «Асоціація продюсерів України» (АПУ), було сформовано остаточний склад оскарівського комітету на 3 роки включно до 2018.[94]

Українські фільми-претенденти на «Оскар»[ред. | ред. код]

Станом на 2018 рік, одинадцять фільмів були висунені від України на номінацію в цій категорії, з яких десять були допущені. Фільм Водій для Віри (2004) був дискваліфікований через недостатню українську частку у виробництві. Жодна стрічка поки що не була номінована на основний конкурс.

Українська кіноакадемія[ред. | ред. код]

Українська Кіноакадемія — українське об'єднання експертів і професіоналів у галузі кіно та кіновиробництва, засноване 2017 року з метою підтримки та розвитку сучасного українського кінематографа.

З 2017 року Українська Кіноакадемія проводить щорічне вручення Національної кінопремії «Золота дзиґа».

Українська кіноасоціація[ред. | ред. код]

Українська Кіноасоціація (УКА) (англ. Ukrainian Motion Picture Association (MPA)) — фахове неприбуткове відкрите об'єднання продюсерів телебачення і кінематографії, що представляє інтереси галузі виробництва аудіовізуального контенту України. Засноване 25 січня 2012 року.

Асоціація кіноіндустрії України[ред. | ред. код]

Асоціація кіноіндустрії України (АКУ) (англ. Film Industry Association of Ukraine (FIAU)) — фахова неприбуткова громадська спілка, що представляє інтереси галузі виробництва аудіовізуального контенту України. Одним з основних завдань Асоціації є створення сприятливих умов для української кіноіндустрії, разом або у співпраці з органами державної влади, приватними структурами, благодійними фондами та представниками міжнародних структур. Заснована наприкінці 2016 року.

Об'єднання «Сучасне Українське Кіно»[ред. | ред. код]

«СУК» (абревіатура назви організації «Сучасне Українське Кіно») — це неурядова організація, яка була офіційно заснована у квітні 2015 року метою якої є розвиток сучасної хвилі українського кінематографа.

Український кіноінститут[ред. | ред. код]

Український кіноінститут — це громадська організація, яка займається вивченням і консалтингом інновацій у кіновиробництві і аудіовізуальній індустрії, умов для виходу українського кіно на глобальний ринок, прогнозуванням майбутнього української кіноіндустрії на період до 2030 року і правовим захистом кінематографістів. Створена у 2015 році.

Українська анімаційна асоціація[ред. | ред. код]

«УАнімА» (абревіатура назви організації «Українська анімаційна асоціація») — це неурядова організація, яка була офіційно заснована у березні 2017 року метою якої є розвиток анімації в Україні.

Українські кінофестивалі[ред. | ред. код]

Кінофестивалі ігрового повнометражного кіно[ред. | ред. код]

Кінофестивалі неігрового кіно[ред. | ред. код]

Кінофестивалі короткометражного кіно[ред. | ред. код]

Кінофестивалі анімаційного, студентського, архівного кіно, відео-арту[ред. | ред. код]

Українські видання про кіно[ред. | ред. код]

Українські видання про кіно в УРСР[ред. | ред. код]

Розвиток української кінопреси та книговидавництва на тему кіно активно починається на початку 1920-х років. Інформація про кіно раз-по-раз друкується у виданнях про культуру, освіту та театр «Силуэты», «Зритель», «Театр, клуб, кино».

В 1922 році ВУФКУ в Харкові робить першу нетривалу спробу видавати власний журнал на тему фотографії та кіно, випустивши два номери журналу «Фото-кино» під редакцією Голови правління організації Василя Прокоф'єва. Наступною подібною спробою восени 1923 року стає журнал «Экран» під редагуванням М.л. Львовського та Ізмаїла Уразова.

В 1925 році розпочинається вихід найбільш відомого українського спеціалізованого журналу «Кіно». Журнал видається українською мовою та публікує найбільш вагомі для 1920-х українські критичні тексти про кіно.

В жовтні 1929 року ВУФКУ відкриває спеціальне видавництво, яке спеціалізується на кіно та театрі «Укртеакіновидав». Статті про кіно друкуються також в журналах про культуру «Культробітник», «Нове мистецтво», «Нова ґенерація» тощо. На початку 1930-х ці прогресивні починання згортаються. Замість критики радянська кінопреса починає публікувати радше рекламні матеріали про фільми.

Загалом у радянський період видавалися наступні кіновидання: «Народный экран» (1919), «Зритель» (1922), «Фото-кино» (1922—1923), «Экран» (1923), «Кіно» (1926—1933), «Кіно-Тиждень» (1927), «Кіно-Газета» (1928—1930), «Кіно» (Львів) (1930—1936), «Радянське кіно» (1935—1937), «Екран і життя» (1935-?), «За радянський фільм» (?-?), «На екранах України» (1958—1994), «Новини кіноекрану» (1961—1992), «Вавилон» (1991—1992)

Українські видання в незалежній Україні[ред. | ред. код]

Розвиток української критичної думки про кіно відновлюється в Україні в 1990-х роках, однак економічні обставини змушує закритися майже всі нові українські видання про кіно. Зокрема і найбільш впливовий україномовний журнал про кіно свого часу «Кіno-коло», друкована версія якого проіснувала з 1999 по 2006 рік, перейшов у формат інтернет-журналу у 2006 році. Часопис Kino-kolo важливий для українського кінематографу також тим що це єдине видання що займалося виданням фахових україномовних книжок кінематографічного спрямування, зокрема у 2005 році за сприяння журналу вийшла друком «Історія українського кінематографа» Любомира Госейка.[95]

У 2000-их також виходив кіно-журнал «CINEMA»: він виходив з жовтня 2002 по березень 2007 року.[96] У жовтні 2002 року власник B&H Богдан Батрух започаткував російськомовний журнал про кіно CINEMA. З жовтня 2002 по вересень 2006 журнал видавався російською; з жовтня 2006 по березень 2007 журнал став видаватися українською[97][98][99]. Офіційно засновником журналу була кінокомпанія B&H Film Distribution, видавець — компанія CMT Publishing. Журнал закрили у березні 2007 року через неприбутковість.[100]

Станом на 2019 рік в Україні є всього два загальнонаціональних друкованих україномовних журнала про кіно: часопис VGL Cinema (частково фінансується Держкіном; № 1-11 були російськомовними у 2014—2017 роках, починаючи з № 12 (2017 рік) — україномовний) та часопис «Кіно-Театр» (фінансується Могилянкою; видається з 1995 року)

З початком розквіту інтернету з'явилося декілька популярних україномовних кіно-порталів. Найвпливовішими україномовними кіно-порталами станом на 2019 рік є «Кіno-коло» та Kino-teatr.ua.

Українські кінопремії[ред. | ред. код]

Найбільшими державними українськими кінопреміями є Державна премію України імені Олександра Довженка, яка починаючи з 1994 року вручається щороку за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва, та Мистецька премія «Київ» імені Івана Миколайчука, яка з 2001 року вручається Київською міською державною адміністрацією спільно з координаційною радою Національних творчих спілок України митцям з Києва.

Найбільшими недержавними українськими кінопреміями є Премія НСКУ (з 2014—2017), Золота Дзиґа (з 2017), та «Кіноколо» (з 2018)

Українські університети кінематографічного спрямування[ред. | ред. код]

Розвиток кіноосвіти в Україні припав на добу ВУФКУ. В Одесі в березні 1923 року оголошується набір на перші однорічні державні курси кінематографії при одеському виробничому відділі ВУФКУ, серед викладачів яких значилися Борис Лоренцо, Микола Салтиков, Євген Славинський. Перший акторський курс мав 22 випускників, найвідомішою з яких була акторка Оксана Підлісна.

Восени 1924 року на базі курсів при кінофабриці було створено Одеський державний технікум кінематографії до викладання в якому залучалися також Лесь Курбас, Петро Чардинін, Аксель Лундін. В технікумі діяло два відділення: екранний та технічний (так, в 1926 році на перше з них поступив 21 абітурієнт, на другий — 23, конкурс становив близько 40 осіб на місце, з 44 студентів було 12 жінок). В 1924 році в Києві при театральному технікумі створюється кінофакультет. В Харкові подібний факультет виникає при Музично-драматичному інституті, однак наступного року закривається.

В 1926 році на базі Київського художнього інституту виникає очолюваний Володимиром Татліним кінофотовідділ (кінофакультет), який готував художників кіно та операторів. Навчання за спеціальностями тривало чотири роки, на першому наборі відділу навчалося 62 особи. В 1930 році Одеський кінотехнікум та кінофакультет Київського художнього інституту об'єднали в Київський державний інститут кінематографії.

Перший кінофакультет в Україні після Другої світової війни відкрито в 1961 році на базі Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Першим завідувачем кафедри було призначено Віктора Івченка. Пізніше кафедру очолювали заслужені діячі мистецтв УРСР доцент В. П. Небера (1972—1984), кандидат мистецтвознавства, доцент В. Б. Кісін (1985—1991). У 1966 році здійснено перший набір студентів-кінооператорів. З 1975 року розпочалася підготовка режисерів телебачення. В 1962 році кінофакультет розпочинає підготовку кінознавців.

Див. також[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж Дані Media Resources Management (MRM)
  2. У 2017 точні річні дані по касовим зборам було надано лиши 5-ма найбільшими прокатниками України: B&H, UFD, Kinomania, Volga Ukraine та MMD, що загалом випустили в прокат у 2017 році 187 унікальних фільмів (включно з тими що вийшли у прокат ще у 2016 році, але також мали прокат і у 2017). Всього у 2017 в український прокат вийшло 294 стрічки. Для всіх решти було використано дані MRM у ~2,9% ринку у 2017 році[42]
  3. Зверніть увагу, дані по зборам Kinomania для 2010-2016 років є сумою загальних зборів для Kinomania, Синергії та Галеон кіно; починаючи з 2017 Синергія/Галеон де-факто не працюють, оскільки не випустили в український прокат жодного фільму
  4. Частка Вольґа України у 2010-2014 роках є приблизною, оскільки відсутні точні дані річних касових зборів цього кінодистиб'ютора за ці роки (у статистиці кіноекспертів "Вольґа Україна" тоді входила до "решта дистриб'юторів")
  5. Кількість фільмів кінопрокату, що мали дублювання або багатоголосе озвучення українською

Джерела та примітки[ред. | ред. код]

  1. В Україні в 2019-2020 роках відкриють понад 70 нових кінозалів – MRM // ДМ, 14 Грудня 2018
  2. 525 екрани поділено на 40 млн. населення України станом на 2018 рік
  3. 📈 200 млн з «молодогвардійцями»: у Держкіно відзвітували за 2018 рік // Телекритика, 25 січня 2019
  4. а б У Держкіно повідомили, яку касу зібрали українські фільми у 2018 році // Главком, 17 січня 2019
  5. за середньорічним курсом 28 UAH/USD
  6. Звіт за результатами діяльності Державного агентства України з питань кіно у 2018 році // Держкіно, 2019
  7. «Земля» Довженка. Фільм, що змусив світ говорити про українське кіно // espreso.tv, 8 квітня 2015
  8. Лариса Брюховецька. Поетична хвиля українського кіно. Київ: Мистецтво, 1989. 172 с. ISBN 5-7715-0210-3
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 червень 2008. Процитовано 19 квітень 2008. 
  10. Ґєршевска, 2004, с. 9
  11. Пров. Крива Липа, 8 – Перший у Львові кіносеанс. https://lia.lvivcenter.org/ (uk). Львів Інтерактивний. Процитовано 16.02.2019. 
  12. Ґєршевска, 2004, с. 33
  13. Ґєршевска, 2004, с. 35
  14. Ґєршевска, 2004, с. 42-50
  15. Кіно і німці («Контракти» № 44 Листопад 2007). Архів оригіналу за 30 серпень 2014. Процитовано 21 липень 2012. 
  16. а б Історія українського кіно 1896—1930: факти і документи. Т. 1. Харків: «Дім Реклами», 2018. 680 с. : 506 іл. ISBN 978-966-2149-66-1
  17. а б в Росляк Р. В. Українфільма Архівовано 29 January 2019[Дата не збігається] у Wayback Machine.// Кіно-Театр. 2001. No 3. С. 23-24.
  18. Влада і місто: нариси життя Києва за Директорії УНР (грудень 1918 — січень 1919 рр.) / О. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 років. — 2013. — Вип. 9. — С. 181—202
  19. а б в Кіно як явище національне Архівовано 12 February 2019[Дата не збігається] у Wayback Machine. // Лариса Брюховецька. Приховані фільми: Україньске кіно 1990-х. Київ: АртЕк, 2003. 384 с.: 27-34. ISBN 966-505-043-5 (Бібліотека журналу «Кіно-Театр») копія
  20. Наталя Ховайба. Ідеологічні засади розвитку кінематографа УРСР // Державна політика у галузі кінематографа УРСР (друга половина 1960-х — перша половина 1980-х рр.): дисертаці. Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2015. 240 с.: cc. 81-82
  21. Міф про «нову історичну спільність» (Част. 1) // Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України; Редрада: акад. НАН України В. М. Литвин (голова), акад. НАН України І. М. Дзюба, акад. НАН України Я. Д. Ісаєвич, акад. НАН України О. С. Онищенко, акад. НАН України В. А. Смолій, С. В. Кульчицький та ін.; Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій: Том 2. Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Радянський проект для України / Інститут історії України НАН України. — К.: Наук. думка, 2004. 541 стор: С. 456. ISBN 966-00-0335-8
  22. Наталія Кузіна, Наталя Ховайба. Українське кіномистецтво і тоталітаризм (друга половина 1960-х — 1980-ті роки) // Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia. 2013 с. 273—285
  23. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: Колективна монографія / Відп. Ред. В. М. Даниленко; ред.-упорядник Н. О. Лаас — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. — 698 стор. (124—125 стор.). Архів оригіналу за 22 лютий 2016. Процитовано 22 лютий 2016. 
  24. Море продюсерів // Україна молода, Номер 154 за 19.08.2004
  25. а б Кіностудія ім.Довженка як дзеркало русифікаторської політики в СРСР. Історична правда з посиланням на dexteriuzs.livejournal.com. 2013-07-17. Процитовано 2013-07-18. 
  26. Сергій Кот. Битва за український кінематограф: документи, пов'язані з діяльністю Олександра Довженка під час Другої світової війни // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого: Збірник наукових праць; редкол.: О. І. Безгін (голова) та ін. — К., 2018 р. — Вип. 22. — 198 с. (з посиланням на Довженко про русифікацію України.)
  27. Удовик Володимир. Київська кіностудія в період нацистської окупації (1941—1943) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 404—409
  28. 1941–1945 роки // Історія українського кіно. Т. 2 : 1930—1945/[голов.ред. Г.Скрипник]; НАН України; ІМФЕ ім. М. Т. Рильського.– Київ,2016.– 448с.+ 28 іл.ISBN 978-966-02-8073-1 (загальний) ISBN 978-966-02-8074-8 (т. 2)
  29. Пробудження українського кінематографу. ukrsvit.org. 15.01.2018. 
  30. а б в г Богдан Батрух: «Якщо не українізувати кінопрокат сьогодні, це не вдасться зробити ніколи» Архівовано 2018-01-11 у Wayback Machine. — Детектор медіа, 3 лютого 2006
  31. Леся Косаківська. Василь Авраменко — Іван Кавалерідзе: «кінодуель» через океан // Кіно-Театр, ч. 4, 2003
  32. IMDb: Filming Location Matching "Canukr Films, Oshawa, Ontario, Canada" (Sorted by Popularity Ascending). IMDb. Архів оригіналу за 16 квітень 2016. Процитовано 16 лютий 2019. 
  33. а б Список найкращих фільмів усіх часів згідно опитування Sight & Sound у 2012 році. Архів оригіналу за 26 жовтень 2013. Процитовано 29 березень 2015. 
  34. Список найкращих документальних фільмів усіх часів згідно опитування Sight & Sound у 2014 році. Архів оригіналу за 24 березень 2015. Процитовано 29 березень 2015. 
  35. а б Державний реєстр розповсюджувачів фільмів (станом на 31 березня 2015 року) — Державне агентство України з питань кіно
  36. а б http://data.gov.ua/passport/ff54b0ff-1c89-4b2a-89aa-2d119e7c96d9 Архівовано 9 April 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine. Державний реєстр виробників та розповсюджувачів фільмів (станом на 31 березня 2015 року)] — Державне агентство з питань електронного урядування України, оприлюднено 24.02.2016
  37. Кінопрокат: хто привозить фільми в Україну — Tochka.net, 20 червня 2011
  38. Ukrainian State Film Agency: Ukrainian Film Guide 2011—2012 (англ.)
  39. Кінопрокатники відбирають фільми у конкурентів - Кометарі:, 09 лютого 2014
  40. Итоги кинопроката в Украине в 2015 году — VLG, #7 2016 (рос.)
  41. MRM отримало дані про 198 фільмів з загальної кількості у 288 фільмів що вийшли у прокат у 2016
  42. Оцінка MRM долі незалежних кінопрокатників України у 2017 році
  43. а б в г д е ж и к Статистика українського бокс-офісу за весь 2017 рік (у форматі Excel), у гривня — UFD, станом на 2017
  44. Підсумки кінопрокату в Україні за 2017 рік — VLG, #17 2018
  45. PPT презентація: Становище Української Мови в Україні у 2013 році — Простір свободи, 7.11.2013
  46. а б в г д е ж и Итоги кинопрокатного 2012 года в Украине — Медіа Ресурс Менеджмент, 2013 (рос.)
  47. Держкіно: звіт 2013
  48. Кинотеатральная касса Украины за 2013 год — Медіа Ресурс Менеджмент, 2014 (рос.)
  49. Кіно невидимого фронту. Як змінився український ринок кінопрокату за складних політичних умов — Korrespondent, 29 квітня 2014 р.
  50. а б в г д е Итоги кинопроката в Украине в 2014 году — Медіа Ресурс Менеджмент, 2015 (рос.)
  51. не враховуючи 19 тематичних збірок короткометражних та повнометражних стрічок
  52. а б Итоги Кинопроката В Украине В 2015 Году — Медіа Ресурс Менеджмент, 18.01.2016 (рос.)
  53. не враховуючи 21 тематичну збірку короткометражних та повнометражних стрічок
  54. Итоги Кинопроката В Украине В 2016 Году — Медіа Ресурс Менеджмент, 16.01.2017 (рос.)
  55. Как продается «важнейшее из искусств» — лидеры среди дистрибьюторов и кинотеаров - Дело, 19 квітня 2017 (рос.)
  56. Итоги кинопроката в Украине за 2017 год - MRM, 15 січня 2018
  57. Огляд кіноринку України: держпідтримка, касові збори та міжнародний успіх // mediasat.info, 24 квітня 2018
  58. а б в г Кіно як бізнес: попкорн приносить кінотеатрам третину доходів — Tochka.net, 21 червня 2011
  59. а б Обзор кинопрокатного 2010 года в Украине — Content Report #9 2010 (рос.)
  60. Кінематографічна галузь у 2012 р. отримає 176 млн грн. бюджетних коштів — Держкіно, 27.12.2011
  61. Дані Кіносвіт Диджитал
  62. Національна стратегія розвитку кіноіндустрії України на 2015—2020 роки (проект) — Держкіно, 2015 рік
  63. Филипп Ильенко: Украинское кино должно объединить нацию // Пилип Іллєнко: «Українське кіно має об'єднати націю» — «фрАза», 18.09.2014 (рос.)
  64. а б в Новітні Реалії Українського Кінопрокату — ДЗК Випуск 6/4 2015 рік, Національна парламентська бібліотека України
  65. а б в г Чому українці стали більше ходити в кіно — Telekrytyka, Бізнес 24.01.2017
  66. а б в Основні показники кінотеатрального ринку у 2015-2017 рр. — ufd.ua, 2018-01-18
  67. Серґей Валільєв.Неможливе можливо: про квоти на українські фільми, перевірки кінотеатрів і економічні реалії кінопрокату - Лівий берег, 13 березня 2018
  68. а б в г Підсумки прокату: українці втекли від проблем в кінотеатри — РБК Україна, 19.01.2016
  69. а б в Сделай мне монтаж: кто больше всех заработал на кино — Дело, 27 березня 2016 (рос.)
  70. У 2015 році українці більше ходили в кіно — Zaxid.net, 19 січня 2016
  71. Сумарні касові збори від кінопрокату в Україні в 2016 році склали 1,7 млрд грн. — Держкіно — Детектор медіа, 15 березня 2017
  72. по середньорічному курсу у 2017 році 26,00 UAH/USD
  73. а б Кинотеатральный рынок в Украине — Медіа Ресурс Менеджмент, 10 березня 2013 (рос.)
  74. а б Не лише блокбастери: як працює прокат артхаусного кіно — Бізнес план — Громадське, 12 лютого, 2017
  75. Українські кінотеатри збільшили прибутки — Телеканал 24, 27 грудня 2011
  76. всього на території України було 466 кінозалів, однак через тимчасову окупацію Криму та військову агресію Російської Федерації на сході України втрачено 82 кінозали.
  77. Становище Української Мови в Україні у 2011 році — Простір свободи, 9.11.2011
  78. Становище Української Мови в Україні у 2012 році — Простір свободи, 9.11.2012
  79. а б Українська мова тримає позиції в освіті й кінопрокаті, але втрачає у медіа і рекламі (ІНФОГРАФІКА) — Тексти, 07/11/2013
  80. Становище Української Мови в Україні у 2014—2015 роках — Простір свободи, 8.07.2015
  81. а б в Стан української мови. Щорічний моніторинг: Російська домінує в медіа та сфері послуг, українська — в освіті й кінопрокаті — Тексти, 08/11/2016
  82. Становище Української Мови в Україні у 2016 Році  — Простір свободи, 8.11.2016
  83. Стан української мови. Щорічний моніторинг 2017: Українці підтримують зміцнення позицій української мови, але в багатьох сферах і далі домінує російська (Інфографіка) — Тексти, 08/11/2017
  84. Стан української мови. Щорічний моніторинг 2017: Українці підтримують зміцнення позицій української мови, але в багатьох сферах і далі домінує російська — Простір свободи, 8.11.2017
  85. Становище Української Мови в Україні у 2017 Році  — Простір свободи, 8.11.2017
  86. Чи варто дублювати українською // Детектор медіа, 1 лютого 2006
  87. «Глядач „1+1“ любить яскраві речі й круті голоси» — Телекритика, 25.06.2009
  88. Studios with Dolby Premier Studio Certification / Студій сертифіковані по програмі Dolby Premier Studio Certification (англ.)
  89. Звукова студія компанії Postmodern отримала сертифікацію Dolby Premier- Дежкіно, 12/10/2012
  90. Друга українська студія дубляжу та озвучування отримала сертифікацію Dolby Premier- Телекритика, 23.10.2012
  91. Сергій Васильєв. Статут Спілки кінокритиків України. Бюро української кіножурналістики. 02 грудня 2018. Архів оригіналу за 28.01.2019. Процитовано 03.12.2018. 
  92. Оновлено Регламент національної премії кінокритиків «Кіноколо». Бюро української кіножурналістики. 02 грудня 2018. Архів оригіналу за 04.12.2018. Процитовано 03.12.2018. 
  93. Перша національна премія кінокритиків «Кіноколо» оголосила переможців. Детектор медіа. 27 жовтня 2018. Архів оригіналу за 27.10.2018. Процитовано 03.12.2018. 
  94. Меморандум про організацію діяльності Українського Оскарівського комітету — БУК, 23 червня 2016
  95. У видавництві KINO-KOЛО вийшла друком «Історія українського кінематографа» Любомира Госейка. Архів оригіналу за 19 листопад 2016. Процитовано 18 листопад 2016. 
  96. Архів веб-сайту журналу CINEMA (рос.). Архів оригіналу за 26 вересень 2008. Процитовано 26 вересень 2008. 
  97. CINEMA березневе // kino-kolo.ua, 16.03.2007
  98. CINEMA оновлений // kino-kolo.ua, 01.02.2007
  99. Журнал CINEMA не виходитиме, до кращих часів? — Kinokolo, 26.03.2007
  100. Богдан Батрух припинив випуск журналу CINEMA — Телекритика, 26.03.2007 (дзеркало 1), (дзеркало 2)
  • Екранна культура: Засоби моделювання художньої реальності / Зубавіна І. Б. ІПСМ АМУ. — К.: Інтертехнологія, 2006. — 272 с.: іл.
  • А. Є. Жукова. Українське радянське кіномистецтво. 1930—1941. — К., 1959
  • А. Є. Жукова. Українська кінопанорама. — К., 1972
  • Зубавіна І. Б. Кінематограф незалежної України: тенденції, фільми, постаті: [монографія] / Академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. — К. : Фенікс, 2007. — 296с. : іл. — ISBN 978-966-651-773-2.
  • Любомир Госейко. Історія українського кінематографа. 1896—1995 : пер. с фр. / Пер. Станіслав Довганюк; Відп. ред. і передм. Володимир Войтенко. — К. : КINО-КОЛО, 2005. — 464 с. — 1000 пр. — ISBN 966-88640-0-XDjVu-файл на twirpx
  • Миславський В. Н. Кінословник: Терміни, визначення, жаргонізми. — Харків, 2007. — 328 с. ISBN 966-8246-59-4
  • Нариси з історії кіномистецтва України / ІПСМ АМУ; Ред.- упоряд. І. Б. Зубавіна; Наук. ред. В. Л. Скуратівський, О. С. Мусієнко; Редкол.: В. Д. Сидоренко (голова), І. Д. Безгін, В. Г. Горпенко та ін. — К.: Інтертехнологія, 2006. — 864 с.: іл.
  • Режисери і фільми сучасного українського кіно: Творчі портрети / Упоряд. і вст. ст. Д. Я. Шлапака. — К.: Мистецтво, 1969. — 214 с.: іл.
  • Українське кіно від 1960-х до сьогодні. Проблема виживання: збірник наукових статей / упорядник Лариса Брюховецька. — К. : Редакція журналу «Кіно-Театр» ; Видавництво «Задруга», 2010. — (Серія "Бібліотека журналу «Кіно-Театр»).
  • Час і простір у кінематографі / Зубавіна І. Б. ІПСМ АМУ. — К.: Щек, 2008. — 447 с.
  • Шупик О. Б. Становлення українського радянського кінознавства. — К., 1977
  • International Film Guide 2009: the definitive annual review of world cinema, edited by Haydn Smith. 45th Edition. London & New York: Wallflower Press 2009, ISBN 978-1-905674-99-2 (англ.)
  • International Film Guide 2010: the definitive annual review of world cinema, edited by Haydn Smith. 46th Edition. London & New York: Wallflower Press, 2010, ISBN 978-1-906660-38-3 (англ.)

Додаткова література[ред. | ред. код]

  • Ґєршевска, Барбара (2004). З історії культури кіно у Львові у 1918-1939 рр. Львів: Незалежний культурологічний журнал “Ї”. ISBN 966-7790-07-X. 

Посилання[ред. | ред. код]