Микола Садовський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Садовський
Зображення
Микола Садовський, кінець 1880-х років
Ім'я при народженні: Микола Карпович Тобілевич
Народився 18 (30) липня 1856
Кам'яно-Костувате, Братський район, Миколаївська область, Українська РСР
Помер 7 січня 1933(1933-01-07) (76 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Національність: українець
Громадянство: СРСР СРСР
Дружина: Марія Заньковецька
Діти: Микола Тобілевич
Батьки Тобілевич Карпо Адамович, Садовська Євдокія Зіновіївна
Нагороди:
Георгіївський хрест 4 ступеня
Commons-logo.svg Микола Садовський у Вікісховищі
Надгробок Миколи Садовського

Сад́овський Мико́ла Ка́рпович (справжнє прізвище Тобілевич; 1 [13] грудня 1856(18561213)[1][2][3][4][5], с. Кам'яно-Костувате, Бобринецький повіт, Херсонська губернія, Російська імперія — 7 лютого 1933, Київ, Київська область, Українська СРР, СРСР) — український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру. Брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Микола Тобілевич народився в селі Кам'яно-Костувате на Херсонщині. Його батько Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва його майбутню матір Садовську Євдокію Зіновіївну.[6].

Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням — театром.

Робота в театрі[ред.ред. код]

З 1881 р. у професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького.

У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом із М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях.

Стаціонарний театр[ред.ред. код]

Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві (див. Театр М. Садовського). Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам'янця-Подільського.

Доба визвольних змагань[ред.ред. код]

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі.

Радянський період[ред.ред. код]

У вересні 1922 дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися Миколі Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).

Помер 7 лютого 1933 у Києві. Похований на Байковому кладовищі (надгробок — граніт, мармур; скульптор Е. М. Фрідман; встановлений у 1935 році)[7].

Творчість[ред.ред. код]

Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному — Богдан Хмельницький (в однойменній п'єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав в оперному репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень. Вмів грати на віолончелі.

Садовський також вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.).

Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу.

Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.

Пам'ять[ред.ред. код]

1944 року в Києві на його честь названо вулицю та провулок.

У 1957 році Вінницькому театру присвоєно ім'я корифея української сцени Миколи Садовського.

Вулиця Миколи Садовського існує також у Дніпрі. Його ім'я носила одна із вулиць Первомайська[8].

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]