Петро Дорошенко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Дорошенко
Petro Doroshenko 19.jpg
Гетьман України
Правління 1665-1676
Обрання 10 жовтня 1665
Попередник Степан Опара
Наступник Юрій Хмельницький
Біографічні дані
Дата народження 14 травня 1627(1627-05-14)
Чигирин
Дата смерті 19 листопада 1698(1698-11-19) (71 рік)
Ярополче
Дружина Ганна Половець
Другий шлюб Євфросинія (Любов[1]) Яненко-Хмельницька
Третій шлюб Агафія Єропкіна
Діти Олександр, Петро, Катерина, Любов
Династія Дорошенки
Батько Дорофій Дорошенко
Мати Митродора Тарасенко
Alex K Petro Doroshenko.svg
Doroshenko Signature.png

Петро́ Дороше́нко (1627, Чигирин — 19 листопада 1698, с. Ярополче, Московія) — визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (16651676), очільник Гетьманщини (16681670). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та козацько-московської війни. Гетьманування, котре припало на добу Руїни, провів в постійних війнах, як з зовнішніми, так і внутрішніми супротивниками.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в 1627 році в Чигирині, нині Черкаська область, Україна. Походив із давнього козацького роду, онук соратника Петра Сагайдачного Михайла Дорошенка, який загинув під час виправи на Крим 1628 року. Батько — наказний гетьман Дорофій Дорошенко.

Загалом існуючі джерела не дають змоги широко висвітлити життя і діяльність Петра Дорошенка в молоді роки — до часу проголошення гетьманом в 1665 році відомості про нього досить фрагментарні.

Початок військової кар'єри[ред.ред. код]

Мав гарну освіту, добре знав латинську і польську мови. На початок Хмельниччини обіймав посаду писаря ГВА. 1655 року призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, зокрема вів переговори з шведським урядом щодо союзу проти Речі Посполитої, також згодом очолював делегацію до Москви 1659-1660 року.

По смерті Богдана Хмельницького гетьманом, на старшинській раді 1657 року в Корсуні, було проголошено ватажка шляхетсько-олігархічного угруповання Івана Виговського. Петро Дорошенко визнав його владу, але не входив до близького оточення нового гетьмана. Під час повстання Мартина Пушкаря на чолі полку вів бойові дії проти повстанців. Активний учасник Козацько-московської війни. Брав участь в перемовинах з посольством Станіслава Бєнєвського, які завершились угодою авторства Немирича-Виговського — Гадяцьким договором[2]. 7 вересня 1658 року перебував в таборі під Гадячем. Згодом зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під натиском армії Семена Пожарського не вдалося[3].

На відміну від старшин з оточення Виговського не отримав від Сейму Речі Посполитої ні маєтків, ні шляхетства, тож зрештою, коли на Правобережжі зросли опозиційні до гетьмана настрої, Дорошенко з частиною полку відбув на Чигиринщину, де невдовзі разом з Іваном Ковалевським став одним з найближчих дорадників Хмельниченка, який, у свою чергу, незабаром по вересневій різанині на Чорній раді в Германівці, й отримав булаву.

Брав участь в перемовинах з Анджеєм Потоцьким, який безрезультатно намагався намовити козацтво залишитися в складі Речі Посполитої. Опісля очолив переговори з Олексієм Трубецьким, які зрештою завершилися підписанням Хмельницьким Переяславських статей. Оскільки їх умови були ще гірші за попередні домовленості, в кінці року Петро Дорошенко, на чолі посольства, відбув до Москви задля перегляду угоди.

Гетьманство[ред.ред. код]

У 16631664 роках — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 року — полковник Черкаського полку.

10 жовтня 1665 року правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 року у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. Він замінив на цій посаді Степана Опару. У 1665-1666 роках Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозда і Децика.

Запровадження реформ[ред.ред. код]

Світло-рожевим позначені території, що відійшли Москві за Андрусівським миром

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.

У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу короля Речі Посполитої і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

Об'єднання з Лівобережжям[ред.ред. код]

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. У ході його у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 року проголосили Петра Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву, запорізького писаря Петра Суховія. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 року Дорошенку за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Петра Суховія і його спільників — кримських татар.

Союз з Османською імперією[ред.ред. код]

Докладніше: Корсунська угода
Мехмед IV

Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. У середині березня 1669 року в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Московією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко навесні 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз затвердили Генеральна Військова Рада 10-12 березня 1669 року в Корсуні.

1669 року Дорошенко отримав від османського султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку[4][5]. На думку історика Наталії Яковенко основою військово-політичного союзу стала угода, підписана 18 років до того (у 1651 році) між Богданом Хмельницьким і османським султаном[6]. За цим старим договором:

  • територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля
  • підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
  • українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
  • українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь османської казни;
  • на українських землях османи і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
  • Османська імперія і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Річчю Посполитою і Московією без згоди гетьмана;
  • султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

Війна з Річчю Посполитою[ред.ред. код]

У вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей османського султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Речі Посполитої уманським полковником Михайлом Ханенком. Упродовж 1671 року призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти армії Речі Посполитої і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 року пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 року армія Речі Посполитої на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю.

Навесні 1672 року розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Османської імперії, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія, яку очолювали османський султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 року українсько-османсько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, уряд Речі Посполитої 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672 року.

Укладання Бучацького договору, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672 року, замість скинутого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом обрали Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 року було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

Зречення булави[ред.ред. код]

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Османські залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини османському султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Османської імперії, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 роках Дорошенка призначили вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; за 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра, дочку Катерину.

Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році. Поховали його на церковному кладовищі[7] чи сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнучка гетьмана Наталя Гончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після його смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благодійних фондів та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

Сім'я[ред.ред. код]

  • Катерина, Олександр, Петро, Олексій.

Саме правнучкою гетьмана та Агафії Єропкиної була дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • 2013 року при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка». Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширює інформації про них, досліджує родовід Дорошенків.


Докладніше у статті Вулиця Дорошенка

У кінематографі[ред.ред. код]

У літературі[ред.ред. код]

Долю Петра Дорошенка відтворено в численних пам'ятках художньої літератури, зокрема в баладі Т. Шевченка «Заступила чорна хмара», романі Д. Мордовця «Великий розкол», драмі Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» тощо.

Тарас Шевченко 2 серпня 1848 року закінчив поему «Заступила чорна хмара…» про несправедливо забутого вже тоді в Україні гетьмана Петра Дорошенка, чий слід, здавалося, загубився в Московії назавжди, адже небагато хто ще пам'ятав, що гетьман за життя свого був висланий у підмосковне село Ярополче, де під суворим наглядом чужої влади доживав свого віку без права повернення на Батьківщину.

«Без права повернення» (2002, Київ)  — історичний роман Валентина Чемериса;

В історіографії[ред.ред. код]

Український історик В.Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав:

« Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною проявою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро Батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку.  »

В іншій праці В.Антонович зазначив, що Дорошенко був «безперечно, найталановитішим, найрозумнішим, справжнім патріотом, котрий дбав про долю свого народу».

Російська та радянська історіографія тенденційно вивчала особистість та дії гетьмана, так як він не вписувався в ідеологічну догму історії України тих часів, особливо через факт переходу до Османської імперії.[9]Підкреслювалась його зрада та милостивість російської влади, яка його простила та прийняла на службу.[10][11][12][13]

З початком відновлення Української державності продовжилися історіографічні дослідження часів діяльності гетьмана Дорошенка з об'єктивним історичним підходом до його ролі в історії України, його здобутки та помилки.[14][15]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави… — С. 288.
  2. Степанков В. С. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави… — C. 289—290.
  3. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини». — К. : ІПіЕНД ім. Ф. Ф. Кураса, 2008. — С. 133.
  4. Эвлия Челеби. Книга путешествий (рос.)
  5. Санджакбей — управитель санджака, основної адміністративної одиниці в Османскій імперії (Султанская власть) (рос.).
  6. Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001.
  7. Крип'якевич І. Гетьман Петро Дорошенко… — С. 337.
  8. Трейлер фільму «Гетьман»
  9. Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. І. — М., 1899. (рос.)
  10. Костомаров Н. И. Руина // Костомаров Н. И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования, кн. 6, т. 15. — СПб., 1905. (рос.)
  11. Военная энциклопедия. Дорошенко, Петр Дорофеевич это: [1] (рос.)
  12. Стецюк K. I. Народні рухи на Лівобережній i Слобідській Україні в 50-70 роках XVII ст. — К., 1960.
  13. Апанович О. М. 3aпopiзька Cіч у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70 рр. XVII ст. — К., 1961.
  14. Смолій В. В., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.) // Україна крізь віки. — К., 1999. — т. 7. — С. .
  15. Степанков В. С. Дорошенко Петро Дорофійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 384—385. — ISBN 966-00-0405-2.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Степан Опара
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Гетьман Правобережної України
1665-1668
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Наступник
Михайло Ханенко
Попередник
Юрій Хмельницький
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Гетьман України
1668-1669
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Наступник
Іван Мазепа
Попередник
Петро Суховій
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Гетьман Ханської України
1669-1676
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Наступник
Юрій Хмельницький