Пацифікація у Галичині 1930

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Пацифікація у Галичині (1930))
Перейти до: навігація, пошук
Погромлена польськими жандармами під час Пацифікації читальня «Просвіти», с. Княгиничі, Рогатинського повіту.

Пацифіка́ція у Галичині (пол. Pacyfikacja Małopolski Wschodniej) — репресивна акція, проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях.

Передумови[ред.ред. код]

Парад Війська Польського у Львові

Пацифікація Східної Галичини відбувалася на тлі глибокої політичної кризи, яка охопила Польську республіку у середині 1920-х років. Цей період ознаменувався боротьбою із внутрішньою опозицією, консолідацією режиму «санації» всередині польського суспільства із застосуванням маршалом Юзефом Пілсудським репресивних, часом — авторитарних методів правління. Боротьба з опозицією всередині Польщі також збіглася із Великою Депресією, яка значно погіршила економічне становище в країні і призводила до радикалізації різних прошарків суспільства.

Ці загальнодержавні потрясіння особливо відчутно проявлялися в Східній Галичині, яка опинилася під польським контролем після поразки Західноукраїнської Народної Республіки у 1919 році. Територія Східної Галичини була офіційно передана Лігою Націй 14 травня 1923 року до складу Польщі за умови вирішення українського питання: надання українцям Польщі автономії. Попри це, польська влада знехтувала цими зобов'язаннями; натомість активно проводила політику колонізації, асиміляції і загального утиску українського населення краю. Так, навіть сама назва «Галичина» була офіційно замінена на Східна «Малопольща», репресувалися українські політики, припинялося фінансування освіти українською мовою.[1]

Попри те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізанні телефонних та телеграфних ліній, створенні перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець літа 1930 року було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були найбільш розповсюдженою формою саботажу — в серпні-вересні вони склали 83 % від всіх актів «саботажної акції».[2]

Серед цілей акцій саботажу молоді націоналісти визначали намагання зірвати вибори до Сейму, що були призначені на листопад 1930 року та «викликати паніку у польського населення Галичини, посилити настрої невпевненості і анархії серед суспільства, що мало продемонструвати хиткість кордонів і внутрішню нестабільність польської держави». Польські історики також визначають як мету акцій саботажу намагання ОУН продемонструвати свою дієвість перед українським суспільством Галичини та українською діаспорою, спонсорами за кордонами Польщі, зробити українське питання знову актуальним на світовій арені, а також зірвати спроби порозуміння із поляками, що створило б передумови для збройного повстання проти польської окупації.[2][3]

Хід подій[ред.ред. код]

Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар'ян Журахівський у Львівському повітовому суді.
Оголошення про заборону вшанування козаків, які загинули в Бою під Берестечком.

Рішення про «утихомирення» Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Ю. Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено 16 рот поліції, для здійснення якої підрозділи у кількості 80-150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. З кінця вересня та на початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи — полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено в сумі 10 ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно «екзекуціями». Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів у 15 повітах, а з участю війська — 168 місцевостей у 14 повітах; загалом проведено 5195 обшуків, «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.

Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» — побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась «нафта», синька, олія, оцет.[4] Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали 25-30, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського (пол. Józef Klemens Piłsudski), співати польський гімн[5]. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

Реакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції і армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (починаючи навіть з 8 років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, переважну більшість — 698 — було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише 4 державні школи з українською мовою навчання.[1]

Реакція[ред.ред. код]

Реакція світової громадськості[ред.ред. код]

Українська діаспора активно виступала із осудом дій польської влади під час пацифікації. 1930 р.

Події у Східній Галичині не залишилися непоміченими на світовій арені, у закордонній пресі здебільшого завдяки пропагандистській кампанії ОУН. Закордонні осередки ОУН максимально висвітлювали зловживання польської влади, завдяки пресовим бюро, які були відкриті у Швейцарії, Берліні, Литві та Бельгії. До того ж майже вся українська діаспора у США та інших країнах світу виступила єдиним фронтом з осудом дій польської влади. Були скеровані звернення до Президента США Герберта Гувера, до Генерального секретаря Ліги Націй, у кількох столицях відбулися багатолюдні демонстрації.

Світова преса широко висвітлювала події у Східній Галичині. Наприкінці 1930 року темі пацифікації було присвячено близько 160 статей в англомовній пресі, 400 статей у німецьких і австрійських виданнях та декількох інших. Надзвичайно активною у формуванні світової громадської думки відігравала газета «Manchester Guardian». 14 жовтня 1930 року на шпальтах газети з'явилася розлога стаття під назвою «Польський терор на Україні». Автор статті у цій газеті протягом двох тижнів мало не щоденно описував зловживання польської поліції і армії в Східній Галичині. Під впливом цих публікацій двоє депутатів від Лейбористської партії також відвідали «умиротворені» регіони і виступили з критичною для польської влади доповіддю у британському парламенті. Навіть представники польської дипломатії мусили визнати дієвість пропагандистської кампанії, яка поставила Польщу у невигідному світлі перед рештою світу.[1]

Розгляд пацифікації у Лізі Націй[ред.ред. код]

За «Малим Версальським трактатом», який Польща підписала у 1919 році, національні меншини країни в разі утиску їх прав, могли безпосередньо звертатися до Ліги Націй. Після початку пацифікації і розголосу, який її супроводжував, вже у вересні 1930 року до Ліги Націй почали надходити скарги та петиції. Загалом надійшло декілька сотень петицій, з Польської республіки, від закордонних українських організацій, передусім зі США та Канади. Також до петицій українських громад долучився «Союз демократичного контролю» з Великої Британії, під якою підписалися 65 британських парламентарів, що справило найбільше враження як на Лігу, так і на польську сторону. Таким чином, справа пацифікації була прийнята до розгляду і в січні 1931 року утворився т. зв. «комітет трьох» із представників Великої Британії, Норвегії та Королівства Італія, котрі почали розслідування звинувачень.

Тим часом, розгляд справи збігся з активізацією терористичної діяльності ОУН навесні 1931 року. Зокрема, польські дипломати використовували приклади нападів активістів ОУН на поштові відділення, вбивств комендантів поліції і особливо вбивство відомого політика Тадеуша Голувка для звинувачення націоналістів у провокації цієї каральної акції. Після багатомісячних відкладень, 30 січня 1932 року була прийнята резолюція з українського питання, яка загалом ставилася прихильно до аргументів польської сторони і поклала відповідальність за пацифікацію на українських націоналістів. Разом з тим, були підтверджені деякі факти зловживання з боку польської влади під час проведення акції, але комісія задовольнилась тим, що Польща пообіцяла покарати винних і висловила жаль з відмови Польщі виплатити компенсацію потерпілим. Хоча націоналісти і залишилися незадоволеними від висновку Ліги, однак їм вдалося привернути до подій в Східній Галичині увагу світової спільноти і продемонструвати дієвість їхньої пропагандистської кампанії.[3]

Значення[ред.ред. код]

Всі ці заходи дали тільки тимчасово бажаний результат. По закінченні акції польська адміністрація та преса висловлювали задоволення про успіхи в умиротворенні Галичини і вважали проблему східних земель Польщі вирішеною. Пацифікація, разом із очевидною метою припинити саботаж українських націоналістів, також була елементом передвиборчої кампанії провладної більшості. Так, під час пацифікації із селян силою вибивали зобов'язання голосувати за провладний Безпартійний Блок. Таким чином, під час виборів у листопаді 1930 року за провладний блок проголосувало більше половини виборців краю, кількість українських депутатів у сеймі зменшилася вдвоє — з 46 до 20. Проведена каральна акція польської влади набагато перебільшувала кількість актів саботажу.

В перспективі ця акція дала протилежний результат — сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості, надзвичайного посилення ворожості до польської держави і поляків зокрема, та до радикального загострення українсько-польських відносин на цих окупованих землях. Ці настрої відгукнулися в подіях Волинської трагедії через кілька років, під час німецької окупації Західної України.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Український Тиждень: Операція «пацифікація»
  2. а б Ю.Юрик Протистояння ОУН і польської держави (1929—1935 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ:, Інститут історії України НАН України, Випуск 13, 2005. — С. 391—397
  3. а б Роман Скакун. «Пацифікація»: Польські репресії 1930 року в Галичині
  4. Степан Шипилявий. Національно-економічне відродження Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 298.
  5. Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, видавництво «Коло», 2009 рік, стор. 148-149;— ISBN 978-966-7996-46-8.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.