Данилишин Дмитро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дмитро Данилишин
Дмитро Данилишин.jpg
Дмитро Данилишин
Народився 2 квітня 1907(1907-04-02)
Трускавець
Помер 23 грудня 1932(1932-12-23) (25 років)
Львів
страта польською владою
Поховання Янівський цвинтар
Відомий діяч ОУН, член дрогобицької бойової групи ОУН
Партія Emblem of Organization of Ukrainian Nationalists.jpg ОУН

Дмитро́ Данили́шин (2 квітня 1907, м. Трускавець — 23 грудня 1932, м. Львів) — діяч ОУН. 29 серпня 1931 в результаті атентату, здійсненого боївкарами ОУН Василем Біласом і Дмитром Данилишиним, був убитий у Трускавці польський політик, видавник, публіцист, один з діячів прометеїзму Тадеуш Голувко.

Життєпис[ред. | ред. код]

Дмитро Данилишин

Народився 2 квітня 1907 року в м. Трускавець, нині місто обласного значення у Львівській області, Україна (тоді Дрогобицький повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина).

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Закінчивши три класи народної школи, йде працювати шевцем. Василю Біласу доводиться дядьком. Належав до пластового куреня ім. Івана Богуна у Дрогобичі (пластовий курінь Івана Богуна у Львові).

Напад на пошту в Городку 30 листопада 1932 року[ред. | ред. код]

План нападу[ред. | ред. код]

Згідно з донесенням членів ОУН, котрі діяли в Городку, було визначено час нападу на пошту та розроблено план дій. Група нападу складалася з дванадцяти чоловік. Двоє з них були з Дрогобиччини, з так званої трускавецької п'ятірки. Це — Василь Білас та Дмитро Данилишин, які виявилися добрими виконавцями під час нападу на пошту в Трускавці та банк у Бориславі, а також під час вбивства польського державного діяча Тадеуша Голувка, що сталося 29 серпня 1931 в Трускавці. Старшим у групі було призначено Мирослава Юрія Березинського — брата дружини Романа Шухевича. Згідно з планом, гроші повинні були взяти Василь Білас та Дмитро Данилишин, а решта учасників — забезпечити успішне виконання акції та відступ.

Здійснення нападу[ред. | ред. код]

Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові

30 листопада було похмуро і сиро, запалений шувар не розгорівся — отже, план нападу уже на цьому етапі зривався. Несподівано виявилось, що пошта має добре озброєну охорону, і коли бойовики, ввійшовши в середину, наказали піднести в гору руки і не рухатись, на них посипались постріли. В результаті перестрілки було смертельно поранено Юрія Березинського та Володимира Старика.

Як стало відомо під час слідства, група розділилась надвоє. Василь Білас та Дмитро Данилишин пішли в сторону Трускавця разом зі Степаном Куспісем — через Глинну Наварію, щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич та в Трускавець. Перед Наварією Куспісь, розпрощавшись з товаришами, повернув додому, а Білас та Данилишин пішли далі. На цей час про події в Городку вже знали всі постерунки поліції.

Десь близько 23.15 у Глинній Наварії для перевірки документів вийшов комендант станції Котяг з поліцейським. Побачивши двох підозрілих людей, вони підійшли і попросили документи. Данилишин розрядив пістолет: Котяг був убитий на місці, а поліцейський помер у лікарні.

Далі втікачі пішли через село Черкаси, а потім по залізничному насипові, де їх зустрів польський залізничний, і зауважив, що йти так не можна. Білас та Данилишин пішли полем до села Розвадів, гадаючи перейти тамтешній міст через Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия, а звідти піти на Дрогобич, а там — і на Трускавець.

Тим часом польський залізничник доніс поліцейським, що бачив двох підозрілих людей. У Розвадові Біласа і Данилишина зустріла юрба українських селян, які вбачали в них справжніх злодіїв. Хлопці змушені були, відстрілюючись втікати до села Верин. Вбрід перейшли Дністер, але там їх чекали уже переслідувачі. Білас вистріляв усі патрони, і попросив Данилишина застрілити його і себе. Натовп, побачивши, що грабіжники без набоїв, почав їх бити.

Могили Василя Біласа і Дмитра Данилишина на Янівському кладовищі 12грудня 2007 року. На могилах лежать курінні хустки пластового куреня ім. Івана Богуна

В той час надійшов священик Кіндій і намагався заспокоїти натовп, хоч це йому давалося нелегко. За його словами, коли незнайомі йому люди прийшли до тями, вони зблизились і взялись за руки. Потім вищий промовив: « Ми є члени української організації. Ми боремось за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!». Потім вони поцілувались на прощання. Люди похилили голови і не знали що робити, а тим часом надійшла поліція.

Суд[ред. | ред. код]

Пам'ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку : Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину

Адвокатський захист Василя Біласа та Дмитра Данилишина оплатив Каленик Лисюк[1]. Адвокатом Данилишина був Степан Шухевич[2]. Коли отець свідчив на суді, після того, як він процитував одного з вояків, він помовчав, опановуючи себе, тоді коли Данилишин вибухнув плачем. Білас, який був племінником Данилишина (рідного брата матері Василя Біласа), обняв його і поцілував. В останньому слові Данилишин сказав: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготований. Тільки шкодую, що не зможу далі працювати для нашої неньки України!»

Василь Білас у наданому йому слові заявив: «Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на свого товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинен і ще раз невинен».

Д. Данилишина, В. Біласа, М. Жураківського було засуджено до смертної кари. Потім Жураківського було помилувано — засудили до 15 років ув'язнення.

Страта[ред. | ред. код]

Страта відбулася 23 грудня 1932 року на подвір'ї колишнього монастиря Бригідок у м. Львові, нині Україна (тоді в складі Польської республіки). У момент страти Біласа і Данилишина по всьому краї дзвонили дзвони, які почули хлопці перед стратою. В Городку дзвони не вмовкали три дні, і поліція побоялась втручатись із своїми заборонами. Василю Біласу було 21, Дмитру Данилишину — 25.

Залишились слова, сказані Дмитром Данилишиним:

Мені дуже жаль, що я можу лише раз вмерти за Україну.
[3]

«Засудженим»[ред. | ред. код]

Олена Теліга
Біласові й Данилишинові

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Вшанування[ред. | ред. код]

У Львові на будівлі в’язниці "Бригідки" 23 грудня 2017 року в день 85-ої річниці страти героїв відкрили меморіальну таблицю на честь бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина.[4]

Іменами Біласа і Данилишина названі вулиці в Калуші, Львові, Трускавці.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерело[ред. | ред. код]