Політичне русинство

Про етнографічну групу див. Русини (етнографічна група).

Неорусинство, або політичне русинство — термін, яким означають сепаратистський рух на терені Закарпатської області України.

На думку словацько-українського історика та фольклориста Миколи Мушинки, коріння політичного русинства сягає москвофільства (русофільства) другої половини ХІХ ст.

Період до Другої світової війни

Початком неорусинського руху можна вважати «Верховинську господарську акцію» (1897—1900), одним з ініціаторів якої був Едмунд Еган. За свідченнями угорської україністки М. Маєр, напередодні приїзду на Закарпаття він два тижні інкогніто перебував у Галичині, де зустрічався, як писав, з «вождями русинського руху», в розмовах з якими з'ясував, що вони мають плани об'єднати всіх русинів, які на той час жили в Російській імперії, Галичині, Буковині та Закарпатті. Це було прямою загрозою тогочасним угорським інтересам. Щоб не допустити українство за Карпати, ухвалили детальну програму, спрямовану на відторгнення закарпатських русинів від русинів галицьких і буковинських. Ця програма мала як економічну, так і культурно-освітню частину. Результатом її реалізації стала газета «Недѣля», а також низка філологічних праць Гіядора Стрипського. Євменій Сабов почав пропагувати неорусинство з боку москвофілів.

Русинство у Східній Європі (з 1988 року)

Прибічники неорусинства, або політичного русинства, зокрема, Євген Жупан, Пол Роберт Магочі, Іван Мигович, М. Завадяк, Іван Поп, ставлячи за мету формування русинської адміністративно-територіальної автономії на Закарпатті, відкидають аргументацію української академічної науки, апелюють до практики визнання русинів окремою національністю в деяких сусідніх з Україною країнах, наполягають на необхідності подібного кроку з боку офіційного Києва.

З кінця 1980-х років з українських громад стали поступово виділятися русинські (в Словаччині, колишній Югославії) та лемківські (в Польщі) організації та громади, які вимагали розвитку власної русинської ідентичності та власного літературного стандарту на базі місцевих діалектів, відмінного від українського літературного стандарту. Їхнім керівним органом став Світовий конгрес русинів. Попри зусилля конгресу, досі не існує єдиного стандарту русинської мови. Попри це, частина русинських організацій до теперішнього часу підтримує зв'язки з українськими громадами, публікує у своїх виданнях частину матеріалів українською мовою, тоді як інша частина — лише діалектами русинської мови, не визнаними в Україні як літературні форми української мови.

З 2005 року в Кишиневі став видаватися журнал "Русин", орган асоціації "Русь". Головним редактором новоствореного журналу став Сергій Суляк - 1963 року народження, історик та журналіст, викладач вузів Молдови (у 2014 році емігрував у Росію), а заступником головного редактора був Петро Шорніков - 1949 року народження, історик, викладач Придністровського університету в Тирасполі. З цим виданням на платній основі стали співпрацювати громадяни України, переважно - історики з Закарпаття та Буковини (детальніше - в наступному розділі). З 2015 року співзасновником журналу "Русин" став Томський державний університет у Росії.

Русинство в Україні (з 1989 року)

Рух за визнання карпатських русинів окремою нацією та за надання автономії Закарпатській області виник у 1989—1990 р. з підтримкою тодішнього першого секретаря обкому. Вже 20 лютого 1990 року зареєстрували «Общество подкарпатских русинов».

Пізніше рух поступово розділився на багато дрібних організацій, в яких сформувалися дві течії:

• промосковська (отець Дмитро Сидор та його Сойм підкарпатських русинів, «Тимчасовий уряд»: В. Мікулін, П. Гецко, І. Туряниця. обласне Товариство імені Духновича), за політичною підтримкою руху так званого «Українського вибору» Віктора Медведчука та політиків проросійської спрямованости, таких як Вадим Колесніченко.
• «євроатлантисти», які підтримували Всесвітній конгрес русинів та його лідера Пола Роберта Маґочі, а на виборах — Віктора Ющенка, наприклад, Русинське науково–освітнє товариство, Закарпатське народне об'єднання русинів, Закарпатське обласне науково–культурологічне общество імені А. Духновича, крайове товариство підкарпатських русинів). Політичну підтримку цієї течії приписували братам Балогам^{[джерело?]}.

Зокрема, з такими заявами про Віктора Балогу виступали лідери московського земляцтва русинів йозеф гливка (помер 2020 року) та Михайло Дронов, однак вони є ненадійним джерелом інформації. Також є позапартійні діячі русинського руху з України, котрі були зосереджені передусім на пропаганді історичного минулого русинів. Такі діячі, переважно з Росії, України та Молдови, гуртуються довкола створеної в Кишиневі в 2005 році асоціації "Русь", та заснованого нею міжнародного історичнього журналу "Русин", з редакцією також у Кишиневі.

Зокрема, ужгородський діяч Михайло Алмашій, входив у так званий «Сойм підкарпатських русинів» на чолі з проросійським священником УПЦ МП Дмитром Сидором.

21-24 червня 2007 року Сидор та Михайло Алмашій відвідав у м. Сигет так званий Всесвітній конгрес русинів.

З 2005 року Михайло Алмашій був згаданий, як член редколегії, та помічник головного редактора новоутвореного журналу русинів Республіки Молдова - "Русин".

Починаючи з жовтня 2008 року, на сторінках чергового випуску журналу "Русин" (2008 р., №11-12, Кишинів, Молдова) заступником головного редактора цього часопису, паралельно з Шорниковим, став згадуватися і громадянин України Юрій Данилець з Ужгорода - учень Михайла Алмашія. Як заступник головного редактора, Данилець згадувався до 2012 року включно (востаннє - в журналі "Русин", 2012, №1 (27), Кишинів, Молдова). Про це свідчать списки членів редакції, вихідні дані яких містять скановані копії згаданих номерів журналу на офіційному сайті цього видання.

Крім Алмашія та Данильця, у складі редколегії журналу згадуються також громадяни України з Чернівецької області: Боднарюк Богдан Михайлович, та Чучко Михайло Костянтинович.

Надалі, в 2013-2014 роках заступником головного редактора знову згадувався Алмашій, а вже у 2015 році заступником головного редактора став росіянин Катунін Дмитро Анатолійович.

З 2015 року співзасновником журналу "Русин" став Томський державний університет у Росії.

"Дроновська неорусофільська фракція" міжнародного русинського руху (з 2009 р.)

У 2008 році проявився проросійський вектор діяльності новоствореної на противагу СКР так званої "Світової ради підкарпатських русинів" (лідери Василь Джуган, Михайло Тяско). Близькими до них виявилися діячі створеного 2008 року в м. Мукачево "Європейського конгресу підкарпатських русинів" (Василь Микулин, прот. Димитрій Сидор).

Ключовим координатором русинських рухів Росії, Словаччини, Чехії, а також частково - України з 2008-2009 рр. став російський громадянин з закарпатським корінням Дронов Михайло Юрійович, 1980 року народження.

Останній у 1999-2000 роках згаданий, як секретар руху "Общество друзей Карпатской Руси имени Ф.Ф. Аристова" у Москві.

Батько його - Дронов Юрій Петрович, 1941 р.н., кандидат технічних наук і викладач російського державного будівельного університету, завідував відділом при АО "Центральный научно-исследовательский и проектный институт жилых и общественных зданий". Родич його - прот. Дронов Михайло Олександрович був тоді штатним працівником центру "Православна енциклопедія".

"Дроновська" течія політичного русинства ще характеризується, як "неорусофільська".

З представниками організації Дронова - Міжрегіональної громадської організації "Карпатська Русь" під керівництвом Йосифа гливка (пізніше «Об'єднання русинів» (Москва) під керівництвом Фатула), яка проявляла деструктивну щодо України політичну активність на Закарпатті та в Словаччині, з 2009 року неодноразово входив у конфлікти проукраїнський русинський активіст Микола Бобинець з Ужгорода, голова зареєстрованої з 2003 року ГО "Крайове товариство подкарпатських русинів". Світовий Конгрес русинів та його представник на Закарпатті (Степан Лявинець) позиціонували в той час себе, як проєвроатлантична мега-структура карпаторусинського громадського руху.

На старті своєї кар'єри, Дронов спочатку займався виключно Словаччиною, у 2001 році написав першу велику статтю "Пряшевская Русь на переломе столетий" (Русский Вестник, No14-15), була інтернет-стаття "русини хотять бить русинами" . Дронов М. Русинская тема в современной России // Наш чесько-русинський календар, 2001. — С. 91-92. 2002 року - статтю Пряшевская Русь возрождается! // Русский Вестник, Москва, 2002. No 25-26. С. 10-12. Далі, 2003 року - статтю Російській або руський? - Народні новинки, 19 березня 2003. Пряшів" . Удварі, збірка джерел про Стрипського // Белоруссия и Украина. М., 2003, с. 586.

Як пише Микола Мушинка про Дронова: "У 2002 році Москва вислала його вивчати цю проблематику на кафедру історії й архівної справи Пряшівського університету. І. Поп дає студентові третього курсу блискучу характеристику (в 2-ому виданні енциклопедії підкарпатської Русі 2006 року). Виходить, що студент є геніальним ученим: істориком, етнопсихологом та мовознавцем в одній особі. І в кожній із цих наук був першовідкривачем! Здивований читач, прочитавши ці рядки, має право запитати: а в якій праці студента Дронова все це «обосновано»? Нема такої праці! Усе це вигадка фантазії І. Попа, який видає бажане за дійсне.У той час на даній кафедрі працював і я. Отже, М. Дронов був і моїм студентом".

У червні 2005 року Дронов був делегатом зборів СКР у м. Криниця, а них брали участь також л. Поп і прот. Дмитро Сидор. Станом на 2006 рік, згаданий як "магистр философии Пряшевского университета (Словакия), младший научный сотрудник Института славяноведения РАН (Москва)". До 2006 року жив у Словаччині, далі в 2006-2008 роках проживав здебільшого то в Чехії, то в Угорщині, працюючи в місцевих архівах та бібліотеках.

У 2007 році у Москві зареєстровано регіональну ГО "Карпатская Русь", де Дронов став заступником голови. Туди увійшли історики, прихильники русинського сепаратизму, які надавали інформаційну підтримку сепаратистам.

У 2009 році Світовий конгрес русинів, який проводив збори у Сербії, визнав Дронова з його структурою кандидатом на вступ до своєї організації, але відмовився одразу приймати. .

Але наступний конгрес 2011 року, який проводився в Угорщині, остаточно відмовився від визнання та прийняття структури Дронова.

Наступні статті: Дронов М Ю Лемки и Лемковщина. Страницы истории и культуры самой западной Руси // Вестник Юго-Западной Руси. — 2006. — № 1. — С. 93—94; Карпатская альтернатива (Краткая справка русинском движении) (сб. Осколки святой руси. М., 2004, с. 215). Дронов М. На захист норовливих родичів // Критика, 2008, N 3(125), с.13. К вопросу о месте русофильства в национально-культурной жизни русинов Словакии в ХХ столетии // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2010. No 1 (7). С. 77–88).

У 2007-2008 роках Дронов у празькому виданні "Український журнал" публікує україномовні статті: "постімперська привабливість російської україністики" (2007, #7-8); "Кому служили "русскіе фашисти" Закарпаття? Степан Фенцик любив Москву, отримував гроші з Варшави і вихваляв Будапешт", та інші. . Також у 2007 році його статтю «Русская и украинская эмиграция в Восточной Словакии» опублікував журнал "Український історичний збірник" (Номер 10, С. 460-462).

1 червня 2008 року VII з'їзд громадського руху «За віру і Отечество» обрав Дронова членом своєї керівної ради. Тоді ж згаданий, як голова прес-служби цього руху.

7 червня 2008 року відвідав конгрес русинів у м. Мукачево.

Не пізніше вересня 2006 року Дронов став молодшим науковим співробітником Центру україністики та білорусистики Московського державного університету. Його покровителем став секретар цього центру Богдан Безпалько. 14 грудня 2008 року був підвищений до звання старшого наукового співробітника цього центру. Паралельно, в 2008-2009 роках регулярно їздив на Закарпаття.

17 грудня 2009 року в Ужгороді, у приміщенні Апеляційного суду Закарпатської області відбувся попередній розгляд кримінальної справи № 499 (за ознаками злочину передбаченого ч.1 ст. 110 КК України), порушеної 5 грудня проти прот. Дмитра Сидора. Що показово, на судовому засіданні був присутній громадянин Росії Михайло Дронов, заступник голови московського земляцтва "Карпатська Русь". Дронов у грудні 2009 року заявив; "13 лет назад Украина разработала секретный план противоборства с русинами Закарпатья".

Далі, 19 грудня 2008 року Дронов взяв участь у проведеній у м. Ростов-на-Дону науковій конференції з антиукраїнськими тенденціями. Серед українських громадян учасниками стали Ю. Данилець, В. Микулин, П. Гецко, та А. Фатула. Вони підписали антиукраїнську резолюцію щодо нібито геноциду карпатських русинів.

У 2009-2010 роках постійно жив у м. Братислава, так повідомляв про нього журнал "Славянский альманах", де за 2010 рік була рецензія на книгу Георгія Данильца про історію церкви Закарпаття (2010, С. 523-527). Останній - редактор з 2009 року журналу "Наукові записки", віснику ГО "Богословсько-історичний науково-дослідний центр імені архімандрита Василія (Проніна)" (коротко - БІНДЦ) від Мукачівської єпархії УПЦ - МП; за сумісництвом - бувший заступник головного редактора наукового журналу "Русин" (Кишинів, Молдова) в 2008-2013 роках, згідно сайтам даного видання.

У 2010-2012 роках координував інтернет-журнал "русини" далі а 2011-2015 роках журнал Підкарпатська Русь Представляючись, як співробітник Центру україністики та білорусистики Московського державного університету, у м. Мукачево 10 вересня 2011 року Дронов виголосив статтю – «Епископ Павел Петр Гойдич как борец за русский язык в Словакии». Насправді ж, з 2011 року перестав працювати в МДУ, а був тоді працівником ГО "Інститут країн СНД" у Москві.

У 2012 році став працівником інституту слов'янознавства РАН (Москва). Також, не пізніше 2012 року став членом правління громадського руху "за веру и отечество".

У 2013 році захистив дисертацію на тему: "Роль Греко-католической церкви в формировании этнонациональной идентичности русинов Словакии: 1919-1938".

У 2013-2014 роках написав статті про національну ідентифікацію русинів для збірника пронінського товариства Данильца-Моніча (О восприятии русинов русским духовенством северной Америки - 2013, с. 25-48; К вопросу о донациональной этнической идентичности русинов Словакии - 2014, с. 133-148). На початку 2015 року вперше згаданий, як редактор та заступник голови (після відставки Володимира Бедзира) літературного Міжнародного русинського фонду "Руська премія", базованого у м. Прага (існував там з 2005 року, головою був Олександр гегальчій, цей фонд вже 2022 року переїхав з Праги у Москву). Але у 2019 році Дронов перестав бути заступником голови, й цю посаду зайняв Фатула Андрій Васильович - кандидат юридичних наук, голова правління Міжрегіональної громадської організації «Об'єднання русинів» (Москва) та член Русинського московського земляцтва «Карпатська Русь» (Росія).

У 2016 вийшла стаття: Дронов М. Ю. Этническая идентичность русинов межвоенной Словакии сквозь призму этнонимии. Имя України. С. 191-228.Дронов М. Ю. Галицкие, угорские и буковинские русины как объект внимания Российской православной церкви в XIX — начале XX в. Малороси и украинци.- С. 311-344.

У 2017 році Дронов організував у Празі мітинг на підтримку «ДНР» за участю лідерів самозваної Всесвітньої ради підкарпатських русинів (створеної на противагу СКР) - чеських громадян В.Джугана та М.Тяска, та голови Міжнародного фонду «Русская премия» О.Гегальчія, згідно з даними, які оприлюднив у своїй статті викладач Ужгородської української богословської академії Нікольський-Єфімов Євген Володимирович. . За інформацією останнього, станом на 2023 рік спецслужбами знайдено звіт щодо діяльності сепаратистської організації, у якому Дронову приписуються заслуги з реалізації на території Закарпаття ряду антиукраїнських акцій, серед них: проголошення Закарпатської області самоврядною адміністративно-національною територією під контролем Росії та ЄС, а також видача паспортів так званої «Підкарпатської Русі» За даними професора Ужгородської української богословської академії, теолога та церковного краєзнавця Євгена Нікольського, опублікованими 23 червня 2023 року на сайті Мукачівської і Карпатської єпархії ПЦУ Віктора Бедя, саме прот. Сидор і Дронов були координаторами видання та поширення русинської літератури на Закарпатті Згодом загальні тези статті Нікольського продублювала у своєму блозі Ярослава музиченко.

З 2022 року - Дронов координує у Москві процеси присудження та вручення нагород від літературного Міжнародного русинського фонду "Руська премія", котрий 2022 року зі своїм президентом Гегальчієм переїхав з Праги у Москву. Крім того, з 2021 року Дронов та Михайло Куцен редагують у Москві сайт "Русинский мир". Також Дронов згаданий, як член правління Міжрегіональної громадської організації «Об'єднання русинів» (Москва).

На даний час Дронов - кадровий працівник Служби зовнішньої розвідки Росії, полковник

Сучасна оцінка

На думку професора Любомира Белея:

• антиукраїнська спрямованість неорусинства відповідала і відповідає геополітичним інтересам Росії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії, які не були і не є зацікавлені у сильній позиції України в Центральній Європі та прагнуть асимілювати місцеве українське населення
• неорусинським діячам з-за кордону має бути заборонений в'їзд до України як особам, що розпалюють сепаратизм
• «у неорусинському русі є просто обдурені особи, які люблять свою говірку, фольклор, прагнуть докопатися до істини, але потрапили в погану компанію, ставши жертвами підступної технології. Але таких небагато. Переважна частина — це особи, які на цьому заробляють»
• «сучасне неорусинство у різних державах має свої особливості. В Україні — це сепаратизм та відокремлення найзахідніших областей, у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії — це міноритарна політика, спрямована на розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв'язків з Україною…»

На думку Олександра Гавроша:

• «нині закарпатське русинство — це кілька десятків заангажованих людей, часто надміру екзальтованих, які поширюють агресивні заяви та сваряться між собою»
• «творці неорусинства хочуть представити сучасний русинський рух як цілком мирний. […] бо політика «русинів» не цікавить. І треба бути вельми наївним, аби в це повірити. Бо закордонних спонсорів і ляльководів русинства цікавить лише політика. За першим кроком — «визнання четвертого східнослов'янського народу», обов'язково настане другий — «вимога автономії», далі — третій, четвертий, поки це все не закінчиться великою колотнечою в маленькому регіоні. На кшталт, Абхазії чи Придністров'я. Бо власне це і є метою тих, хто оплачує цю «етномузику»» .

Український історик і дипломат Харишин Михайло Володимирович охарактеризував "політичне неорусинство", як елемент російської гібридної війни щодо України та країн Східної Європи. .

Цікаво, що

• Свого часу члени Партії регіонів на чолі з Януковичем закидали Прем'єр-міністру Юлії Тимошенко провокування русинського сепаратизму.
• 2008 року священик Московського патріярхату Дмитро Сидор, очільник Сойму підкарпатських русинів проголосив незалежність «Підкарпатської Русі».

Див. також

• Закарпатський референдум 1991
• Русинська мова
• Підкарпаторусинська мова — варіант мови, який пропагується в українському Закарпатті

Джерела та література

• Тетяна Когутич — Михайло Тиводар. Не буде грошей — не буде русинського руху [Архівовано 1 березня 2021 у Wayback Machine.]
• Белей Л. Неорусинський проект [Архівовано 29 червня 2020 у Wayback Machine.]. — 2009. — 4 груд.
• Белей Л. «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro. — К. : Темпора, 2017. — 392 с., іл.
• Віднянський С. Верховинська господарська акція [Архівовано 8 серпня 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Гаврош О. Україна і Росія. Ставка Кремля на русинського «прем'єра» без портфеля [Архівовано 3 серпня 2018 у Wayback Machine.]
• Зан М. Неорусинство на Закарпатті як латентний фактор дезінтеграційної загрози єдності українського етнонаціонального простору [Архівовано 3 серпня 2018 у Wayback Machine.]/
• Кармазіна М., Бевз Т., Ротар Н. Регіональні політичні режими в Україні: підстави формування, специфіка функціонування, особливості трансформації [Архівовано 18 січня 2021 у Wayback Machine.]. — К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2018. — С. 42. — ISBN 978-966-02-8526-2.
• Панчук М. Політичне русинство в Україні [Архівовано 6 серпня 2018 у Wayback Machine.]
• Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку [Архівовано 27 серпня 2018 у Wayback Machine.] / [голов. ред. Г. Скрипник]; НАН України, МАУ, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — К., 2013. — 750+XXX с. — ISBN 978-966-02-6767-1.
• Казки для наївних або про continuum у діях політичних русинів. Наше слово. 28 травня 2019. Архів оригіналу за 24 жовтня 2020. Процитовано 28 травня 2019.
• Політичне русинство на Закарпатті – це вже ми проходили...
• Політичне русинство: чверть століття на місці
• Політичне русинство в Закарпатті
• Олександр Ворошилов. Закарпатська відповідь українському «мовному питанню»^{[недоступне посилання]}
• Русинська карта. Як ми шукали руку Москви і сепаратистів на Закарпатті – репортаж із Ужгорода