Присецькі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Присецькі (Пресецькі) (Przysieccy, Przesieccy – Пшисєцькі, Пшесєцькі) — польський, литовський, український й російській рід. Печаталися гербом “Новина”. [1]

Герб «Новина», яким печаталися Пшисецькі

Походження роду[ред. | ред. код]

Рід Присецьких (Пшисєцьких) має польське походження. Відомий за документами з середини XV століття. Прізвище це було досить розповсюджене серед шляхти. Виникнення його пов’язують із селищем Пшисєк (Пшисєка) у Великопольщі. Між тим, таких селищ у цьому регіоні, а також у сусідньому Західнопоморському воєводстві й на Куявах нараховується загалом 78. Окрім того, вісім сіл із такою ж назвою є в Нижній Сілезії. [2]

Польський дослідник Ян Баранський вважає, що Пшисєцькі — це відгалуження роду Рогалінських гербу “Лодзя”. Згідно з його версією, своє прізвище вони отримали від селища Пшисєка у гнезненському повіті, яке набули на самому початку XVI століття. Спільного походження з Пшисєцькими є також роди Поповських і Сокольницьких. [3]

З Великопольщі рід Пшисєцьких розповсюдився на Литву, далі на Волинь.

Найвидатніші постаті роду часів Польського королівства і Речі Посполитої [4][ред. | ред. код]

Найдавніші відомі на сьогодні по документах представники роду Пшисєцьких — Ян і Пьотр Пшисєцькі (роки життя обох: бл. 1440 — після 1504).

Єжи Пшисєцький (бл. 1530 — 1592) — полковник військ коронних. Започаткував литовську лінію Пшисєцьких, оселившись у Литві. Близько 1570 р. одружився на Софії Сологуб (нар. бл. 1550) — доньці воєводи смоленського. Його син Адам — полковник військ литовських.

Броніслав Пшисєцький (бл. 1620 — після 1674) — волковийський войський. Брав участь у виборах короля Яна Казимира в 1648 році від полоцького воєводства і короля Яна ІІІ Собеського в 1674 році. Співзасновник кляштору отців-домініканів у місті Улі.

Стефан Пшисєцький (бл. 1620-1654) — загинув під час облоги Смоленська московськими військами.

Бенедикт Пшисєцький (бл. 1650 – після 1676) – підстолій полоцький. Посол на сейм від полоцького воєводства. Підписав документ про обрання короля Яна ІІІ Собеського в 1674 р.

Самуель Казимир Пшисєцький (бл. 1680 - ?) - суддя земський полоцький.

Присецькі і Україна[ред. | ред. код]

“Українську” лінію Пшисєцьких, котрі потім стали називатися Присецькими, започаткував, найімовірніше, Кшиштоф Пшисєцький (бл. 1660 – після 1716) – староста рівненський (з 1716 року). [5]

Очевидно, саме з Волині або з Білорусі Присецькі прийшли на Лівобережну Україну, зокрема на Полтавщину. Це могло статися після другого і третього поділів Речі Посполитої, внаслідок яких до Російської імперії відійшли всі білоруські та більша частина правобережних українських земель.

Присецькі на Полтавщині[ред. | ред. код]

Перший відомий представник роду Присецьких, який народився в цьому регіоні (с. Ковалівка, Зіньківський повіт, Полтавська губернія) - Миколай Максимович Присецький (1819-1887).

Миколай Присецький із онуком, Олександром Богомольцем. Фото зроблене близько 1885 р.

Служив у Російській імператорській армії. Був розжалуваний за дуель у рядові. За вислугу та участь у війні на Кавказі відновлений у званні підпоручика. Був нагороджений орденом. По закінченні війни вийшов у відставку, повернувся на батьківщину. Отримав у спадок хутір Климове від поміщиків Лисевичів, де й оселився. Лисевичі були далекими родичами Присецьких. Відомо, що полтавський поміщик Іван Лисевич був другом українського поета і драматурга Івана Котляревського. [6]

Миколай Присецький був одружений на доньці штабс-капітана Софії Семенівні Саранчовій. В цьому шлюбі народилися четверо дітей — Софія, Іван, Ольга і Марія. Всі вони брали участь у революційному русі. Сильний вплив на них справила мати, котра не приховувала свого критичного ставлення до порядків у Російській імперії. [7]

Іван Присецький став одним із засновників революційної організації “Південно-Російський робітничий союз”, яка діяла в Києві. Пізніше його старша сестра Софія стала однією з очільниць організації. [8]

Після вироку в справі «Південно-Російського робітничого союзу» Миколай Присецький пережив напад інсульту. Помер після повторного нападу. Похований у с. Ковалівка Зіньківського повіту Полтавської губернії на церковному кладовищі. [9]

Революційна діяльність і родинні зв'язки Присецьких[ред. | ред. код]

Софія Миколаївна Присецька (1856 – 1892) — одна з очільниць “Південно-Російського робітничого союзу”. Мати президента Академії Наук УРСР Олександра Олександровича Богомольця (1881-1946). [10] [11]

Софія Присецька (в заміжжі Богомолець) - учениця Гадяцького пансіону для дівчат. Фото початку 1870-х рр.

Початкову освіту отримала в Гадяцькому приватному пансіоні. Продовжила навчання в Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, але залишила навчання на останньому курсі. У 1876 році вийшла заміж за Олександра Михайловича Богомольця (1850-1935) – випускника медичного факультету Київського університету св. Володимира.[12]

Революційну діяльність почала разом з чоловіком на Кубані. Після переїзду до Києва входить до складу “Південно-Російського робітничого союзу”. На початку січня 1881 р. Софія Богомолець була заарештована, перебуваючи на п’ятому місяці вагітності. Отримала смертний вирок, замінений однак десятирічною каторгою. За спробу втечі, а також за участь у акціях протесту отримала додатково вісім років каторги.[13] [14] [15]

Після втручання у її справу російського письменника Льва Толстого Софії було дозволено побачення з чоловіком і сином. За три дні до смерті була звільнена від будь-яких робіт з правом жити на поселенні. За межі каторги Олександр Богомолець виніс дружину на руках, оскільки вона вже не могла самостійно пересуватися. 23 січня 1892 р. у віці 35 років Софія Богомолець померла від туберкульозу. Похована на Усть-Карійському тюремному кладовищі. Точне місце її поховання невідоме. [16] [17]

Іван Миколайович Присецький (1858-1911) — один із засновників і фінансових спонсорів “Південно-Російського робітничого союзу”. Народився в с. Ковалівці Зіньківського повіту Полтавської губернії. У 1875 р. закінчив Полтавський кадетський корпус (на той момент – військову гімназію), але від військової кар'єри відмовився і офіцерське звання не отримав. [18] [19]

Іван Миколайович Присецький. Фото приблизно першої половини - середини 1870-х рр.

Революційну діяльність почав, будучи вільним слухачем на юридичному факультеті Київського університету. Вів агітацію у військових частинах, дислокованих у Києві. Переховувався від переслідувань царської охранки в Румунії і Франції. В Парижі писав статті для емігрантської газети «Вільне слово». [20] [21]

Після розгрому “Південно-Російського робітничого союзуІван Присецький входив до «Української громади». Збирався разом з народовольцем-українофілом, Володимиром Мальованим заснувати українську політичну партію автономістського спрямування - “Українську соціально-революційну партію соціалістів-федералістів”. 2 вересня 1883 р. був опізнаний і заарештований у Києві прямо на Хрещатику. Два роки (1883-1885) провів у київській в'язниці, після чого був засланий до Східного Сибіру на 5 років. [22]

Після повернення із заслання Іван Присецький продовжував займатися громадською діяльністю. Обирався губернським і повітовим гласним. Вступив до Конституційно-демократичної партії («кадетів»). Був обраний делегатом 1-ї Державної думи. За короткий термін роботи Думи (з 27 квітня по 9 липня 1906 р.) підписав 16 заяв за запитами, два законопроекти – один (разом з 42 депутатами) з аграрного питання, інший (разом з 151 депутатом) «Про громадянську рівність»; багато виступав з аграрного питання. [23] [24]

Помер 12 вересня 1911 р. в Алупці.

Був одружений на Софії Дорфман (1859 – після 1933 р.) - вихрещеній єврейці (в хрещенні — Віра Миколаївна). Мав двох дітей — сина Дмитра і доньку Ольгу. Ольга вийшла заміж за Миколая Мілюкова (1889-1957), сина Павла Мілюкова (1859-1943) - голови партії конституційних демократів (кадетів), міністра закордонних справ Тимчасового Уряду Росії, поваленого більшовиками. [25] [26]

Ольга Миколаївна Присецька (1859-1928) — учасниця народницького руху на Полтавщині. Навчалася в Полтавській жіночій гімназії. Отримала спеціальність акушерки. В народницькому русі з 1879 р. Разом зі старшою сестрою Олександра Михайловича Богомольця – Єлизаветою Михайлівною Богомолець займалася революційною пропагандою серед селян і робітників полтавських залізничних майстерень. Була засуджена до 4 років заслання в Західному Сибіру. Відбувала заслання в Павлодарі.   Після заміжжя разом з родиною жила у власному будинку в Хатках по сусідству з дачею письменника Володимира Короленка. Деякий час жила з чоловіком в Луганську – ймовірно, до його смерті в 1903 р.  Ще одному арешту була піддана в 1912 році в Москві разом із сином Юрієм.  За радянської влади отримувала персональну пенсію.  Померла в Полтаві.

Марія Миколаївна Присецька. Фото з книги Є. Ковальської "Південно-російський робітничий союз" (вид. 1926 р.)

Була заміжня за Василем Селіховим (? -1903) — студентом Харківського університету, звідки був виключений за революційну діяльність. Закінчив медичний факультет Казанського університету. Працював земським лікарем в Курській губернії. Помер від запалення легенів у Луганську.

Подружжя мало двох синів. [27]

Марія Миколаївна Присецька (1860-1916) - одна з учасниць «Південно-Російського робітничого союзу». Навчалася в Лебединській жіночій гімназії. Здобула спеціальність акушерки.

4 січня 1881 р. була заарештована в Києві разом з іншими членами «Південно-російського робітничого союзу». В донесеннях поліції характеризувалася як «зухвала в ненависті до уряду». Згідно з вироком суду, була уражена в правах, відбувала заслання в місті Каїнську Томської губернії. На засланні вийшла заміж за політичного поселенця Станіслава Горбачевського. У подружжя було троє дітей. Після закінчення заслання жила з чоловіком і дітьми в с. Хатки – поруч з родиною своєї сестри Ольги.

Коли був заарештований її старший син, поїхала з ним на заслання. Померла в Мінусинську від ангіни з ускладненнями.[28] [29]

Споріднені роди[ред. | ред. код]

Богомольці (гербів “Богорія” і “Помян”), Горбачевські, Лисевичі, Мілюкови, Саранчови, Селіхови.

Дивіться також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Niesiecki K. Herbarz Polski. T. VII. - Lipsk, 1841. - S. 561-562
  2. Breza E. Nazwiska równe nazwom miejscowości obecnego województwa kujawsko-pomorskiego. - Linguistica Bidgostania, 2005. - S. 41
  3. Barański J. Polski słownik biograficzno-genealogiczny (Pab-Qui). - Baryan, listopad 2012 - S. 291
  4. Barański J. Polski słownik biograficzno-genealogiczny (Pab-Qui). - Baryan, listopad 2012 - S. 293-296
  5. Barański J. Polski słownik biograficzno-genealogiczny (Pab-Qui). - Baryan, listopad 2012 - S. 296
  6. Хурса В. «Славетні у Гоголівському краї». – «Полтавський літератор», 2009
  7. Хурса В. «Славетні у Гоголівському краї». – «Полтавський літератор», 2009
  8. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926
  9. Хурса В. «Славетні у Гоголівському краї». – «Полтавський літератор», 2009
  10. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926
  11. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». – К., 1981
  12. Хурса В. «Славетні у Гоголівському краї». – «Полтавський літератор», 2009
  13. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926
  14. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». – К., 1981
  15. Kennan G. Siberia and the Exile System. – Vol. II. – London, 1891
  16. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». – К., 1981
  17. «Музей, у якому живуть» //«Україна молода», №86, 24.05.2011 р.
  18. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926
  19. Павловский И. Ф. "Исторический очерк Петровского Полтавского Кадетского Корпуса". – Полтава, 1890
  20. Революционно-народнические кружки и организации». Сайт «История Киева»
  21. Деятели революционного движения в России : Био-библиогр. словарь : От предшественников декабристов до падения царизма. - М., 1927 - 1934. Т. 3 : Восьмидесятые годы : Вып. 2 : Г - З / Составлен Р. М. Кантором, П. Г. Любомировым, А. А. Шиловым, Е. Н. Кушевой. - 1934. - стб. 1223-1224
  22. Козирєв О. С. «Громадсько-політична діяльність українського народолюбця Володимира Мальованого на початку 80-х рр. ХІХ ст.»//«Історичні науки». Наукові праці. Вип. 75. Т. 88. – Миколаїв, 2008. – С. 140-148
  23. Павловский И. Ф. «Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители». – Полтава, 1914. – Стр. 73-87
  24. «Государственная дума Российской империи: 1906-1917: Энциклопедия». – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. – С. 499
  25. Деятели революционного движения в России : Био-библиогр. словарь : От предшественников декабристов до падения царизма. - М., 1927 - 1934. Т. 3 : Восьмидесятые годы : Вып. 2 : Г - З / Составлен Р. М. Кантором, П. Г. Любомировым, А. А. Шиловым, Е. Н. Кушевой. - 1934. - стб. 1223-1224
  26. Лист О. І. Присецької до Товариства допомоги політичним в'язням (М. Л. Вінаверу) від 15 квітня 1927 р.
  27. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009
  28. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926
  29. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009. – С. 120