Machtergreifung

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Прихід до влади нацистів)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виступ Гітлера 30 січня 1933 з нагоди приведення до присяги
Меморіал жертвам 1933 року в Берліні. Кількість пластин відповідає 96 знищеним націонал-соціалістами депутатів рейхстагу після їх приходу до влади

Machtergreifung — німецьке слово, яке означає «захоплення влади». Часто використовується як назва періоду в історії Німеччини, який позначив поступове захоплення націонал-соціалістичною партією Німеччини (нім. Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP) влади в демократичній Веймарській республіці. Поворотний момент надійшов 30 січня 1933 року, коли Гітлер за результатами виборів в Рейхстаг був приведений до присяги в ролі канцлера Німеччини. Прихід націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером до влади в Німеччині ознаменував кінець Веймарської республіки і початок епохи Третього рейху із заміною демократичного ладу на диктатуру.

Передумови[ред. | ред. код]

До приходу до влади нацистів Німеччина залишалася національно приниженою, озлобленою, злиденною країною. Обсяг контрибуцій для неї визначили в 132 мільярди довоєнних марок — 5 світових запасів золота. В кінці 1923 за один долар давали 4 трильйони 200 мільярдів марок. Зарплату видавали щодня, щоб люди встигали хоч щось купити. Пізніше інфляція стала менше, але безробіття залишалося великим. 1921 року налічувалося 5 млн, в 1932-му — вже 7,3 млн​ безробітних. Зневірені дрібні виробники все більше звинувачували в своїх бідах парламентську демократію й вірили, що вихід з кризи — у зміцненні державної влади. Економічна криза 1929 року штовхнула до нацистів безліч великих підприємців і банкірів, які субсидували передвиборчі кампанії НСДАП. Владі соціал-демократів довіряло все менше людей. Фактично Німеччина опинилася між комуністами і нацистами. Нацисти хотіли позбутися національного приниження після поразки у Першій світовій. Комуністи були до цієї ідеї байдужі. Нацисти зробили національну революцію одним з головних пунктів своєї політики.

І НСДАП і КПН спиралися на одні й ті ж соціальні верстви. Вони вербували в свої ряди в основному радикально налаштовану молодь, робили це в одних і тих же кварталах і підприємствах. Між ними постійно виникали суперечки, сутички, зіткнення, часто переходили в перестрілки. На початку 30-х нацисти оцінювали свої втрати сотнями вбитих і десятками тисяч поранених. Як комуністи, так і нацисти не раз перебігали до іншого табору. 1929 року соціал-демократи, які перебували при владі, заборонили діяльність ультралівої партії «Союз червоних фронтовиків». Вона налічувала понад 200 тисяч членів. І тоді дуже багато «ротфронтовців», перейшли в «штурмові загони» НСДАП.

Цю громадянську війну комуністи програвали. Якщо порівнювати пропаганду комуністів і нацистів, то комуністи хотіли, щоб замість законного уряду всюди були Ради, а Німеччина увійшла б у Всесвітній радянський союз. Оскільки Всесвітнього СРСР не було, то Німеччина підкорилася б СРСР. Нацисти хотіли Великої Німеччини й припинення державного приниження Версальської системи, підйому економіки країни[1].


На шляху до влади[ред. | ред. код]

31 липня 1932 року на чергових виборах до рейхстагу НСДАП отримала 230 мандатів (соціал-демократи — 133, комуністи — 89 мандатів), ставши найбільшою фракцією в парламенті.

У зверненні НСДАП від 1 березня 1932 говорилося: «Гітлер — це девіз для всіх, хто вірить у відродження Німеччини… Гітлер переможе, бо народ бажає його перемоги». Нацисти прийшли до влади як лідери революції.

30 січня 1933 року президент Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером (главою уряду) Німеччини. Але щоб проводити свою політику, нацистам цього було мало.

Допомога з боку СРСР[ред. | ред. код]

СРСР багато разів допомагав Німеччини. Допомога була спрямована проти Версальского договору. Під час Генуезької конференції 1922 року Німеччину відверто не хотіли вважати рівною країнам-переможцям. Делегація СРСР 16 квітня 1922 року підписала в Рапалло договір з Німеччиною. Головним пунктом було взаємна відмова відшкодування військових і невійськових витрат. Німеччина погодилася визнати законною націоналізацію власності Німеччини і її підданих під час Громадянської війни. СРСР відмовилася від всіх репарацій, які він мав отримати згідно статті 116 Версальського договору.

Німеччина розміщувала в СРСР військові замовлення, проводила навчання в СРСР. Німеччині було заборонено мати свою армію. Озброєння Німецького рейхсверу, згодом вермахту, у величезній мірі велося на радянській території і на радянські кошти.

Майбутніх німецьких асів вчили в авіашколі під Липецькому і в танковій школі під Казанню. У Липецьку Герінг навіть мав російську коханку. Цікава деталь: за всю війну на Липецьк, який був в менш ніж 100 км від передової, не впала жодна бомба.

Німецькі інженери спроектували і побудували лікарню поруч з Горьківський автозаводом. Побудували її в формі свастики. У 1941—1943 роках вона послужила орієнтиром для нацистських люфтваффе при нальотах на автозавод. Після війни для зменшення подібності з жахливим «фашистським знаком» одне з крил будівлі знесли. Сталін напередодні виборів до рейхстагу наказує комуністам не об'єднуватися з соціал-демократами.

Згідно точки зору Віктора Суворова: Сталін хотів приходу Гітлера до влади, щоб «криголам революції» розніс би всю Європу. Щоб потім рушити величезну армію на ці руїни[2].

Наслідки[ред. | ред. код]

Ставши 30 січня 1933 року канцлером, Гітлер швидко знищив всю опозицію та можливих суперників і встановив одноосібну владу фюрера (нім. führer, вождь), який вважався понад усіма законами і слово якого саме було законом. Тільки кілька найбільш наближених до нього посадовців мали відносну автономність, і вели міжусобну боротьбу за вплив і підтримку фюрера.[3] У розпалі Великої депресії, нацистському уряду вдалося відновити процвітання і покінчити з масовим безробіттям, завдяки потужним військовим витратам і змішаній економіці, яка поєднувала засоби вільного ринку і планової економіки.[4] Також відбувалися активні громадські роботи, включаючи будівництво автобанів. Все це призвело до стрімкого росту популярності режиму.

Підконтрольні Генріху Гіммлеру секретна поліція (Gestapo) та Schutzstaffel (СС) знищили ліберальну, соціалістичну та комуністичну опозицію, переслідували і знищували євреїв та контролювали суспільство, яке було повністю охоплене нацистською пропагандою, якою опікувався Йозеф Геббельс. Освіта, мистецтво та засоби масової інформації були під повним контролем NSDAP, яка пропагувала унікальність німецького народу, приналежність його до арійської раси. Антисемітизм став державною політикою і пропагувався у всіх соціальних інститутах, починаючи з організації німецької молоді Hitler-Jugend, членство в якій було обов'язковим. Освіта приділяла велику увагу расовій біології та фізичному вихованню. Йозеф Геббельс використовував кінематограф, масові виступи, радіо та промови для маніпуляції суспільною думкою.[5] Літні Олімпійські ігри 1936 року, які пройшли в Німеччині, дозволили представити режим світові.

Розправа над штурмовиками Рема[ред. | ред. код]

Першими жертвами нацистського режимом стали ті, хто привів НСДАП до влади — штурмовики. Ернст Рем і його прихильники були найбільш «лівими» з нацистів. Вони хотіли перетворити SA в нацистську армію, а рейхсвер включити до складу SA.

До Рему було ідейно близько ліве, соціалістичне крило НСДАП. «Ліві нацисти», очолювані братами Штрассерами, хотіли союзу з Москвою проти англо-американської загрози. Та й націонал-більшовик Ернст Никиш був переконаним русофілом.

І тоді нацисти зробили «переворот після перевороту». 30 червня 1934 року вони рушили армійські частини і СС проти штурмовиків. Бій був короткий, тому що сили нерівні, і штурмовики нічого подібного не чекали. Під час «Ночі довгих ножів» розстріляли давнього соратника Гітлера, главу СА Рема, лідера «лівих фашистів» Грегора Штрассера, фон Кара, колишнього рейхсканцлера генерала Шлейхера і багатьох інших діячів.

З цього часу SA втрачає своє політичне значення.

Соціалистичний Рейх[ред. | ред. код]

Третій рейх був соціалістичною державою. Нацисти, як і комуністи створили величезний репресивний апарат, який припиняв будь-яку опозиційну або підривну діяльність, не допускали будь-якої опозиції. З приходом до влади нацистів скінчилася Веймарська республіка (1919—1933). Націонал-соціалісти називали свою державу «Третім рейхом» — Третьою Імперією. Першим рейхом вважалася середньовічна Священна Римська імперія німецької нації, другим — створена Бісмарком Германська імперія. Але нацисти не скасували Веймарської конституції. Вони «тільки» внесли в неї корінні зміни і скасували дію низки її принципових положень.

З березня 1933 році розпочалося створення концтаборів, підпорядкованих згодом СС, створювалися відповідні суди. У квітні 1934 року вищою судовою інстанцією стала Народна судова палата. Її члени призначалися особисто фюрером. Масштаб репресій в Третьому Рейху був у багато разів нижче, ніж в СРСР. До початку війни Народна судова палата з політичних мотивів винесла вироки 225 тис. чоловік, всього ж з 1934 по 1945 рік було виконано 5 тис. офіційних смертних вироків.

15 липня 1933 була утворена Генеральна рада німецького господарства за участю найбільших підприємців. Пізніше було проведено також укрупнення господарських структур. Нацистська держава воліла мати справу з невеликим числом найбільших фірм і контролювати їх. 1936-го управління господарством перейшло в руки «адміністрації чотирирічного плану» на чолі з Германом Герінгом. Нова адміністрація взяла курс на «економічне самозабезпечення» («автаркію») країни і розширення бюджетного фінансування. Держава стала грати в економіці все більшу і більшу роль.

Централізація економіки допомогла нацистам дуже швидко впоратися з безробіттям і розвалом економіки. Держава будувала дороги. Німеччина досі оперезана безліччю автострад, що проходять не через міста, а повз них. Будувалися і вводилися в експлуатацію великі виробництва — в основному військового профілю. В 1935 році зовсім зникло безробіття[6].

Расові закони[ред. | ред. код]

Расова теорія стосовно до євреїв стала способом зведення рахунків, прибирати незручних владі людей, «розбиратися» з ворогами режиму. Тоді ж було змінено законодавство: задумане нацистами неможливо було здійснити згідно з законами й мораллю цивілізованого суспільства. У лютому 1933 року введено закон, що забороняв «знущатися над тваринами» — він фактично забороняв кошерний забій худоби і тим самим — кошерну їжу.

«Закон про впорядкування національного складу управлінського апарату» від 11 квітня 1933 року припускав вигнання євреїв з управлінського апарату всіх рівнів і прийом на роботу виключно арійців. Цей закон вперше формулював поняття про «неарійців». Це будь-хто, у якого родичі були євреями або сповідували юдаїзм. Закон про редагування газет 4 листопада 1933 року забороняв редагувати німецькі газети вже не тільки євреям і «напіквкровкам різного ступеня», але вже і особам, які перебували в шлюбі з євреями.

Режим зміцнів, безробіття зменшилося, народ все більше підтримував НСДАП, 15 вересня 1935 року були прийняті Нюрнберзькі расові закони: «Закон про громадянство рейху» і «Закон про захист німецької крові та німецької чистоти». Ці закони поставили євреїв поза громадянством, поза системою реєстрації актів цивільного стану, поза майновими і соціальними відносинами. 550 тис. євреїв перетворилися на істот, на яких не поширювався закон, які повинні жити окремо від німців, не мали право на престижну й високооплачувану роботу, на власність і повинні нашивати на одяг жовті зірки, щоб їх можна було легко впізнати.

Реформи нацистів і створене ними соціалістичне німецьке суспільство приймалося не всіма. Всього до кінця Другої світової війни тільки на території Німеччини було 1100 концтаборів. До 1941 року через табори пройшло близько 1 млн німців, а це становило 2 % народу. Для католиків (40 % населення Німеччини) нацисти були богопротивними неоязичниками. Для лібералів — породженням авторитаризму. Для соціал-демократів — зрадниками прогресивних ідей. Для комуністів — головним політичним ворогом.

Число політичних емігрантів за 1933—1939 роки склало близько 1 млн осіб. З них не менше 300 тисяч — в СРСР. Німецька політична еміграція була такою ж активною і так само рішуче боролася з нацизмом, як російська еміграція Білого руху з більшовизмом. До 3 млн німців або приховували національне походження, або не мали змоги мати кар'єру. Не менше 300 тисяч євреїв втекли з Німеччини. До 5 тисяч євреїв з Німеччини воювали в складі англійських і американських ВПС[7].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Richard J. Evans: Das Dritte Reich — Aufstieg, München 2004, ISBN 3-421-05652-8
  • Norbert Frei: Machtergreifung. Anmerkungen zu einem historischen Begriff. In: Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. (VfZ) 31/1983, S. 136—145
  • Gotthard Jasper: Die gescheiterte Zähmung. Wege zur Machtergreifung Hitlers 1930—1934. Suhrkamp, Frankfurt am Main 1986 (Neue Historische Bibliothek), ISBN 3-518-11270-8

Посилання[ред. | ред. код]