Соціал-демократична партія Німеччини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Соціал-демократична партія Німеччини

Sozialdemokratische Partei Deutschlands
Країна Flag of Germany.svg Німеччина
Голова партії Norbert Walter-Borjansd[1] і Саскія Ескен[1]
Ген. секретар Ларс Клінґбайльd
Дата заснування 23 травня 1863
Штаб-квартира Берлін
«Willy-Brandt-Haus»
Ідеологія соціал-демократія[2][3][4][5]
лівий популізм[джерело?]
пан'європеїзм[6]
єврофедералізм[7]
фракції:
центризм[8]
демократичний соціалізм[9]
соціал-лібералізм[10]
Молодіжна організація Young Socialists in the SPDd
Кількість членів  419 300
Друкований орган Vorwärtsd
Офіційний сайт www.spd.de

Соціал-демократична партія Німеччини (СДП) (Sozialdemokratische Partei Deutschlands (SPD)) — найстаріша політична партія Німеччини. Поряд з блоком ХДС/ХСС є однією з двох наймасовіших і найвпливовіших («народних») партій у новітній історії Німеччині. Після поразки на виборах 2009 року перебувала в опозиції. Після виборів 2013 року увійшла до «великої коаліції», створеної 15 грудня 2013 року. Партія входить до урядів семи Федеральних земель, у п'яти з них главою уряду є представник СДП. СДП входить до складу Партії європейських соціалістів та Соціалістичного інтернаціоналу.

З 6 грудня 2019 року Саскія Ескен і Норберт Вальтер-Бор'янс очолюють СДП Німеччини.

Дієпис та платформа[ред. | ред. код]

Willy-Brandt-Haus

Початок СДП як політичної організації заклали під час Березневої революції 1848. Власне партія під назвою Загальнонімецьке об'єднання робітників (нім. Allgemeiner Deutscher Arbeiterverein) була заснована 23 травня 1863 року в лейпцизькому Пантеоні. Упродовж кількох десятиліть вона змінювала назви та організаційні форми. Нинішню назву партія отримала 1890 року.

Її політична орієнтація зазнала значних змін, що відображено в різниці між Гайдельберзькою програмою 1925 року, яка закликає до трансформації капіталістичної системи приватної власності на засоби виробництва[11], та Годесберзькою програмою 1959 року, спрямованої на розширення електоральної бази та політичний зсув до центру[12]. Після Другої світової війни під проводом Курта Шумахера, СДП відновилася, як соціалістична партія, що представляла інтереси робітничого класу та профспілок. Проте після прийняття Гедесберзької програми вона переорієнтувалася на соціал-демократичні рейки.

Сучасна платформа СДП намагається об'єднати соціалізм із демократією, прагнучи такої організації суспільства, для якої були би першочерговими як соціальна справедливість, так і свобода. Партія ставить за мету зміцнення координованої соціальної ринкової економіки та справедливий розподіл вироблених благ. Вона вважає необхідним розвиток економічної системи для забезпечення добробуту всього населення. Водночас вона намагається захистити соціальними програмами знедолених. СДП виступає за громадянські права у відкритому суспільстві. У міжнародній політиці вона відстоює мир у всьому світі, намагаючись збалансувати глобальні інтереси демократичними засобами. Одним із пріоритетів СДП є європейська інтеграція.

Внутрішні угруповання[ред. | ред. код]

Більшість членів СДП належать до одного з двох крил: кейсіанські ліві соціал-демократи та центристи, помірковані соціал-демократи. Центристи підтримують програму реформ, запропоновану колишнім канцлером Герхардом Шредером, кейнсіанці продовжують відстоювати класичну ліву політику, наприклад, розширення соціальних програм.

Електоральна база[ред. | ред. код]

Соціальний склад[ред. | ред. код]

Перед Другою світовою війною соціал-демократи, як основна нереволюційна партія лівого спрямування, мала найбільшу підтримку серед некатолицьких робітників та інтелектуалів, які виступали за соціальний прогрес та економічну рівність. Під проводом Курта Шумахера після Другої світової війни СДП спочатку чинила опір як програмі соціальної ринкової економіки, так і закликам Конрада Аденауера до інтеграції Заходу, але після смерті Шумахера вона прийняла ринкову економіку й положення Німеччини в Західному альянсі з метою здобуття ширшого електорату. СДП ще й досі асоціюють із боротьбою за економічні права профспілок та робітничим рухом. У 1990-х виділилися ліве та помірковане крила, що призвело до виходу з партії значної кількости членів, які пізніше утворили соціалістичну партію лівих (Die Linke).

Колишній голова СДП Мартін Шульц

Географія[ред. | ред. код]

Найбільшу підтримку СДП має у великих містах, особливо у північній та західній Німеччині та Берліні. Впродовж XX століття значну підтримку СДП отримувала з району Руру, де колись основними виробництвами були гірничі шахти та сталеплавильні заводи. У Бремені СДП керує безперервно з 1949 року. У південній Німеччині СДП має незначну підтримку, окрім найбільших міст. На виборах 2009 СДП втратила свій єдиний виборчий округ у Баварії. Малі міста та села традиційно підтримують СДП у протестантських областях північної Німеччини та Бранденбургу, за кількома винятками, наприклад, Західної Померанії, де Ангела Меркель здобула переконливу перемогу 2005 року, а також деякі з університетських містечок. Далі на південь СДП має підтримку в північному Ессені, частині Палатінату, Саарі та південно-західному Бадені.

Дієпис[ред. | ред. код]

Партія заснована 1869 року, але найважливішою подією того часу було злиття 1875 року Загально-німецького товариства робітників (1863) та Соціал-демократичної робітничої партії (нім. Sozialdemokratische Arbeiterpartei). З 1878 до 1890 року партія була заборонена, але її представники мали значну підтримку на виборах. Останнього року підпільного періоду вона затвердила свою сучасну назву. До Першої світової війни партія залишалася ідеологічно радикальною, хоча багато її функціонерів дотримувалися поміркованих дій у щоденній політиці. До 1912 року партія стала збирати найбільше голосів.

Попри згоду із Другим інтернаціоналом про опозицію до Першої світової війни, 1914 року СДП проголосувала за війну. З огляду на це та на більшовицьку революцію, члени ультралівого крила СДП утворили інші партії, спочатку Незалежну СДП, а потім Комуністичну партію Німеччини. Після 1918 року СДП відігравала важливу роль у політиці Веймарської Республіки, хоча входила до складу коаліційних урядів тільки кілька разів (1918–1921, 1923, 1928–1930). Адольф Гітлер заборонив СДП 1933 року, деякі партійні функціонери потрапили до в'язниці, убиті або ж втекли у заслання.

1945 року союзники, які тримали під своїм контролем Західну зону окупації, спочатку дозволили чотири партії: Християнсько-демократичний союз, Партію вільних демократів, Комуністичну партію та СДП. У радянській окупаційній зоні утворилась Єдина соціалістична партія, куди ввійшли соціал-демократи та комуністи. Згодом влада Західної зони відновила запроваджену нацистами заборону Комуністичної партії.

Починаючи з 1949 року, СДП була однією з двох основних партій Федеративної Республіки Німеччина поряд із християнськими демократами. З 1969 до 1982 року та з 1998 до 2005 року соціал-демократи були канцлерами Німеччини.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б https://www.tagesschau.de/inland/spd-spitze-gewaehlt-103.html
  2. Nordsieck, Wolfram (2017). Germany. Parties and Elections in Europe. 
  3. Merkel, Wolfgang; Petring, Alexander; Henkes, Christian; Egle, Christoph (2008). Social Democracy in Power: the capacity to reform. London: Taylor & Francis. ISBN 978-0-415-43820-9. 
  4. Almeida, Dimitri (2012). The Impact of European Integration on Political Parties: Beyond the Permissive Consensus. CRC Press. с. 71. ISBN 978-1-136-34039-0. Процитовано 14 July 2013. 
  5. Ashley Lavelle (2013). The Death of Social Democracy: Political Consequences in the 21st Century. Ashgate Publishing, Ltd. с. 7. ISBN 978-1-4094-9872-8. Процитовано 18 July 2013. 
  6. Krell, Christian (2009). Sozialdemokratie und Europa: Die Europapolitik von SPD, Labour Party und Parti Socialiste. VS Verlag für Sozialwissenschaften/Springer-Verlag. 
  7. Europawahl 2019: Vergleich der Positionen. Wahl-O-Mat. 
  8. Cliffe, Jeremy (1 December 2019). The SPD's new left-wing leadership could prove just the jolt Germany needs. New Statesman America. 
  9. Knight, Ben (2 May 2019). Collectivization remarks split German Social Democrats. Deutsche Welle. 
  10. Maron, Thomas (28 April 2017). Das Sozialliberale ist tief in der SPD verwurzelt. Stuttgarter Zeitung. 
  11. Brustein, William. Logic of Evil: The Social Origins of the Nazi Party 1925–1933. New Haven, CT: Yale University Press, 1996. p. 131.
  12. Cooper, Alice Holmes. Paradoxes of Peace: German Peace Movements since 1945. Ann Arbor, MI: University of Michigan Press, 1996. p. 85

Література[ред. | ред. код]

  • Carl E. Schorske, German Social Democracy, 1905–1917: The Development of the Great Schism (Harvard University Press, 1955).
  • Vernon L. Lidtke, The Outlawed Party: Social Democracy in Germany, 1878–1890 (Princeton University Press, 1966).
  • Abraham J. Berlau The German Social Democratic Party, 1914–1921 (Columbia University Press, 1949).
  • Erich Matthias, The Downfall of the Old Social Democratic Party in 1933 pages 51-105 from Republic to Reich The Making of the Nazi Revolution Ten Essays edited by Hajo Holborn, (New York: Pantheon Books, 1972).

Посилання[ред. | ред. код]