Федеральний канцлер Федеративної Республіки Німеччини (нім.Bundeskanzler der Bundesrepublik Deutschland) — політичний лідер Німеччини і глава федерального уряду. Ця посадова особа несе відповідальність за вибір всіх інших членів уряду і веде засідання уряду .
Федеральний канцлер головує в кабінеті міністрів. Тільки він має право формувати уряд: він відбирає міністрів і висуває обов'язкову для федерального президента пропозицію про їхнє призначення або звільнення. Канцлер вирішує, скільки міністрів буде в кабінеті, і визначає сферу їхньої діяльності.
Поняття «канцлер» з'явилося в Середні віки: при дворах феодалів канцлером називали главу цеху переписувачів, що володів авторитетом, порівнянним з авторитетом переписувачів в Стародавньому Єгипті.
В історії конституційного розвитку Німеччини поняття «федеральний канцлер» вперше з'явилося для позначення глави уряду Північнонімецького союзу в 1867 році. В Німецькій імперії і Веймарській республіці — «рейхсканцлер». Протягом короткого часу (1918—1919) глава уряду іменувався «головою Ради уповноважених» або «міністром-президентом». В НДР (1949—1990) — Головою Ради міністрів.
Рейхсканцлер в Німецької імперії призначався і знімався з посади імператором і був в його безпосередньому підпорядкуванні. Крім того, він не мав можливості прямо впливати на законодавчий процес.
Після 1918 року канцлер був підзвітний парламенту, але призначався і відкликався рейхспрезидентом. Також канцлер повинен був відправитися у відставку в тому випадку, якщо рейхстаг заявить про свою недовіру до нього. Таким чином в Веймарській республіці канцлер залежав як від президента, так і від парламенту. Стаття 56 Веймарської конституції містить таке положення: "Рейхсканцлер визначає основні напрямки політики і несе відповідальність за них перед рейхстагом. В межах цих напрямків рейхсміністра самостійно здійснюють керівництво ввіреній йому галузі та несуть відповідальність перед Рейхстагом " . Ця стаття практично дослівно повторює перші пропозиції ст.65 Основного закону Німеччини. Згодом це положення було піддано критиці за що міститься в ньому невідповідність: рейхсканцлер призначався президентом, але був відповідальний перед рейхстагом. Таке співвідношення повноважень (сильний рейхспрезидент, недієздатний парламент і слабкий канцлер) в 1933 дозволило прийти до влади націонал-соціалістам на чолі з Адольфом Гітлером.
Парламентський рада (1948—1949) прийняла рішення обмежити повноваження федерального президента, в той же час надавши додаткової політичнної ваги посаді федерального канцлера. Подальше зміцнення так званої «канцлерської демократії» було пов'язане з новим положенням про вибори канцлера, введенням механізму конструктивного вотуму недовіри (уряду з боку парламенту) і звичайного вотуму недовіри (парламенту з боку уряду) в сукупності зі збереженням за федеральним канцлером права визначати основні напрямки політики, яким в обов'язковому порядку повинні дотримуватися члени кабінету міністрів. У зв'язку з цим канцлер на сьогоднішній день є найбільш сильною фігурою в політичній системі Німеччини.
Федеральний канцлер головує в кабінеті міністрів. Тільки він має право формувати уряд: він відбирає міністрів і висуває обов'язкову, для федерального президента, пропозицію про їх призначення або звільнення. Канцлер вирішує, скільки міністрів буде в кабінеті, і визначає сферу їх діяльності.
Німеччина
.svg){kind=small}
