Російсько-чукотські війни (1641—1778)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Завоювання Сибіру

Росі́йсько-чуко́тські ві́йни (1641–1778) — серія воєн у XVII-XVIII столітті між московитсько-російськими завойовниками і їхніми союзниками та чукотськими племенами.

Перші сутички[ред. | ред. код]

Прагнення Московії підкорити нові сибірські землі наразилось на шалений опір тубільного населення.

Перша сутичка між чукчами і московитами відбулась 1641 року. Тубільці в районі Колими напали на урядових збирачів ясака (натуральної податі).

Росія постійно нарощувала свою військову присутність в тих краях. 1648 року на Чукотці з'явились козаки під проводом отамана Семена Дежньова. 1649 року Дежньов у верхній течії Анадира заснував зимовище, на місці якого 1652 року звели Анадирський острог (в районі нинішнього села Маркове [ru] Анадирського району Чукотського автономного округу). Вони продовжували збирати ясак з підкорених народів.

Водночас будь-які спроби змусити чукчів платити данину виявились марними. Цей народ, на відміну від інших племен Крайньої Півночі, чинив найбільший опір російській колонізації.

Мапа Чукотки (1773), на якій показаний шлях експедиції Дежньова 1648 р.

Каральні експедиції[ред. | ред. код]

Характерні ознаки[ред. | ред. код]

Усі походи на Чукотку в 1730-1740-х роках мали суто каральний характер. Росіяни проявляли невиправдану жорстокість щодо чукчів. Підкорювачі Сибіру постійно проявляли підступ. Так, сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх убив.

А Дмитро Павлуцький[ru] так свідчив про свій похід 1731 року:

«9 травня дійшли до першої юрти чукчів, сидячих близько того моря, в якій чукчів побили… Угледіли від того місця неподалік… одну юрту і чукчів, що були в ній, побили… І дійшли до їхнього чукотського острожку… і в тому острозі було юрт до восьми, які розорили і спалили».[1]

Анадирські козаки також підтверджували крайню жорстокість Павлуцького: «Чукчів, не закликаючи в підданство, побив до смерті». Часто чукчі чинили самогубство всією сім'єю, щоб не вмерти від рук завойовників.[1]

Павлуцький діяв виключно за допомогою придушення і залякування. Після такого досвіду стосунків з росіянами довіра до них була підірвана на довгі роки.[1]

У результаті цієї війни цілі народності були в буквальному сенсі слова стерті з лиця землі.[2]

Похід проти чукчів 1702 року[ред. | ред. код]

У квітні — червні 1702 року російські козаки і союзні їм юкагіри і коряки на чолі з Олексієм Чудіновим здійснили рейд проти чукчів з метою підкорити тубільців. Московити завдали чукчам значні втрати, але серйозних стратегічних успіхів не досягли і під натиском противника були змушені відступити із заселених чукчами територій.

Озброєний чукча. Малюнок Лоґґіна Хоріса, 1816

Битва на річці Егач[ред. | ред. код]

1727 р. Сенат Російської імперії і Верховна таємна рада ухвалили рішення про підпорядкування російській владі народів крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки. На Охотське узбережжя вислали військову експедицію. Так звана Анадирська партія налічувала 400 вояків і козаків, кілька моряків і кораблебудівників, озброєних артилерією, боєприпасами, будівельними та морськими інструментами. Очолили її капітан Тобольського драгунського полку Дмитро Павлуцький[ru] і козачий голова якутського гарнізону Афанасій Шестаков[ru]. Проте між завойовниками стався розбрат і військо розділилось на два загони.[3]

1729 Шестаков із загоном, що складався з козаків і ясачних якутів, тунгусів і коряків відправився в Охотськ, а звідти до Тауйського острогу. Він прагнув підкорити немирних коряків, що мешкали в північній частині Охотського узбережжя, а потім сухим шляхом рушити до Анадира.

14 березня 1730 на річці Егач (Шестаковка) сталась битва[ru] між російським військом і чукотськими загонами. Росіяни були вщент розбиті двома тисячами чукчів. У бою загинули 10 козаків і 18 їхніх союзників, решта розбіглась. Сам Шестаков був важко поранений стрілою в горло і зрештою убитий.[1]

Чукотський каяк, мал.1880

Битва на річці Орловій[ред. | ред. код]

Спочатку Сенат закликав підкоряти тубільців мирним шляхом й умовляти їх «у підданство добровільно і ласкою», але завойовники застосували силу. Чукчі відповіли їм тим же. І хоча тубільці мали примітивну зброю (стріли і списи), вони досягли значних успіхів у війні з озброєним мушкетами і шаблями противником.

Дізнавшись про війну, Сенат 1742 року видав указ: «на тих немирних чукчів військовою озброєною рукою наступати, викорінити зовсім». Тих, хто здався, наказувалося «з їхніх осель вивести і надалі для безпеки розпорошити в Якутському відомстві у різних острогах і місцях».[1]

У 17441746 роках Дмитро Павлуцький, піднесений до чина майора, з командою в 400–650 солдатів, козаків і ясачних юкагірів і коряків здійснив три походи на Чукотський півострів. Чукчі у цих битвах зазнали серйозних втрат. Проте після поразок тубільці перейшли до партизанських дій.

14 березня 1747 року в битві на річці Орловій[ru] поблизу Анадира чукчі розгромили вщент загін Павлуцького.[4] З російської сторони в битві загинули сам майор, 40 козаків і 11 коряків. До того ж чукчі захопили оленів Анадирського гарнізону, зброю, боєприпаси та спорядження, зокрема одну гармату і прапор.[5] Цей розгром справив приголомшливе враження на російську владу. Сенат і Сибірський приказ спішно ухвалили рішення про перекидання в Анадир додаткових військ.[6]

Чукотка на мапі «Новий опис Азії» (1610)

Продовження протистояння[ред. | ред. код]

Російсько-чукотська війна тривала майже 150 років. На початковому етапі чукчі навіть здобули в ній перемогу. Поразка російських військ вселила страх у завойовників, в одному з документів йшлось: «Негайно вселити всьому російському населенню Нижньо-Колимської частини, щоб вони аж ніяк нічим не дратували чукчів, під страхом, в іншому випадку, відповідальності по суду військовому».[2]

1763 року новий комендант Анадира підполковник Фрідріх Пленіснер, ознайомившись зі станом справ, запропонував сибірському губернатору Федору Соймонову зовсім ліквідувати Анадирську партію, оскільки витрати на її утримання в 50 разів перевищували доходи. Водночас чукчів у підданство не навернули, а чукотсько-коряцько-юкагірські зіткнення не припинились.[1]

Сенат погодився з цією пропозицією. 1765 року з Анадиру евакуювали військо і цивільне населення, а 1771 року зруйнували фортечні укріплення. Це означало фактичну поразку Росії у війні. Чукчі поступово проникнули на Анадир, відтіснивши звідти коряків і юкагірів.

Проте поява біля берегів Чукотки англійських і французьких експедицій викликала стурбованість росіян. 1776 року Катерина II наказала докласти всіх зусиль для підкорення чукчів. Цього разу цей проект вдалось реалізувати не силою, а підкупом. У березні 1778 року був підписаний договір про прийняття чукчами російського підданства.

Водночас чукчі звільнялися від ясака на 10 років і зберігали незалежність у внутрішніх справах. До кінця XIX ст. чукчі у порівнянні з іншими народами мали більш привілейоване становище й значну автономію.

Чукчів остаточно підкорили після Громадянської війни в Росії.

Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».[2]

Образ московитського завойовника в чукотській міфології[ред. | ред. код]

Жорстокість росіян чукчами сприймається як абсолютно невмотивована. У фольклорі так описують російських завойовників: «Одяг весь залізний, вуса як у моржів, очі круглі залізні, списи завдовжки до ліктя і поводяться задирливо — викликають на бій». Жодних раціональних пояснень причини конфлікту чукчі не мають.

Головним лиходієм і збірним образом росіян чукотського фольклору став Якунін, одним з головних прототипів якого був майор Дмитро Павлуцький. Якунін (Павлуцький) — лихий ворог з «кресальним луком» (кремінною рушницею), який жорстоко вбиває чоловіків і жінок, розрубуючи їх сокирою. Він відправив до царя двадцять возів шапок убитих.

Вихваляючись перед царем, Якунін розповідає:

«Більше їх немає, всіх винищили. Багато стад пограбували. Наші неждано напали, перемогли, всіх перерізали, тільки начальника живим взяли мучити».[2]

Існує безліч казок і легенд про боротьбу чукчів з Якуніним і його загибель. В одній казці його поранили стрілою в око, а потім добили, в іншій він гине у герці з чукотським богатирем Нанкачгатом.

Чукчі повідомляли, що вони відтяли майору голову і зберегли її як реліквію. Жителі Нижньоколимська вірили, що тіло Павлуцького було розрізано на шматки, які висушили й зберігали чукчі. Однак насправді Павлуцький був похований в Якутську.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Зуев А. С. «Немирных чукчей искоренить вовсе…»
  2. а б в г В. Г. Богораз-Тан Краткий путеводитель по выставке «Чукотское общество». Ленинград, Издательство Академии наук СССР, 1934
  3. Зуев А. С. Начало деятельности Анадырской партии и русско-корякские отношения в 1730-х годах
  4. Зуев А. С. Русская политика в отношении аборигенов крайнего Северо-Востока Сибири (XVIII в.) Вестник НГУ. Серия: История, филология. Т. 1. Вып. 3: История / Новосиб. гос. ун-т. Новосибирск, 2002. C. 14-24.
  5. Колониальная политика царизма на Камчатке и Чукотке в XVIII веке. Сб. арх. мат. под ред. Я. П. Аль-кора и А. К. Дрезено. Л. : Изд-во Ин-та народов Севера ЦИК СССР, 1935. стр. 169–174
  6. Вдовин И. С. Очерки история и этнографии чукчей М.; Л.: «Наука» 403с. 1965. стр. 123

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]