Війна за незалежність США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна за незалежність США
American War of Independence
Американська революція
Rev collage.png
Зверху зліва за годинниковою стрілкою: Битва біля Банкер-Гілл, загибель Річарда Монтгомері в битва при Квебеку, Битва при Ковпенсі, Битва при місячному сяйві
Дата: 19 квітня 17753 вересня 1783
Місце: Східне узбережжя США, Східне узбережжя Канади, Центральна Америка, Центральна Канада, Атлантичний океан, Гудзонова затока, Карибське море,Балеарські острови,
Привід: Надмірні податки для жителів Тринадцяти колоній парламентом королівства Великої Британії
Відсутність представництва в парламенті:
Результат: Політична та військова перемога США
Паризький договір 1783
Територіальні зміни: Велика Британія визнала незалежність Сполучених Штатів, віддала Іспанії Західну та Східну Флориду та острів Менорка, Франції острів Тобаго.
Республіка Об'єднаних провінцій передала Негапатам Великій Британії
Сторони
Grand Union Flag.svg Тринадцять колоній (з 4 липня 1776 US flag 13 stars – Betsy Ross.svg США)
Pavillon royal de France.svg Французька імперія
Bandera de España 1760-1785.svg Іспанська імперія
Prinsenvlag.svg Республіка Об'єднаних провінцій
Індіанські племена:
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Королівство Великої Британії
Командувачі
US flag 13 stars – Betsy Ross.svg Джордж Вашингтон
US flag 13 stars – Betsy Ross.svg Натанієль Грін
US flag 13 stars – Betsy Ross.svg Гораціо Гейтс
US flag 13 stars – Betsy Ross.svg Фрідріх фон Штубен
US flag 13 stars – Betsy Ross.svg Марі Жозеф де Лафаєт
Pavillon royal de France.svg Жан-Батіст де Рошамбо
Pavillon royal de France.svg Франсуа де Грасс
Pavillon royal de France.svg П'єр-Андре де Сан-Тропе
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Вільям Хоу
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Томас Ґейдж
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Генрі Клінтон
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Чарльз Корнуолліс
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Ґай Карлтон
Union flag 1606 (Kings Colors).svg Джон Бергойн
Військові сили
35000 солдатів континентальної армії

45000 міліція
5000 Континентальна моряків
12000 французів
[1]

56000 британців

171000 моряків 19000 лоялістів
20000 афроамериканців
30000 німeців
13000 індіанців

[2]

Втрати
Aмерика: 8000 загинув у бою
25000 вбиті іншими причиними
Франція: 10000 загинув (75% в морі)
Великобританія: 3500 загинув у бою
24000 вбиті іншими причиними
лоялістів: 1700 загинув у бою
німці:1200 загинув у бою


75000 біженці

Війна́ за незале́жність США (англ. American Revolutionary War, American War of Independence) (1775-1783)  — війна між королівством Великої Британії і лоялістами (прибічниками британської корони) з одного боку та революціонерами 13 англійських колоній (патріотами) з іншого, які проголосили свою незалежність від Великої Британії, як самостійна союзна держава, від 4 липня 1776 року. Значні політичні і соціальні зміни в житті жителів Північної Америки, викликані війною і перемогою в ній прибічників незалежності, іменуються в американській літературі «Американською Революцією»[3].

Війна стала кульмінацією політичної Американської Революції, коли багато колоністів не визнали легітимність Парламенту Сполученого Королівства, що продовжував керувати ними без жодного представництва американців, керуючись тезою про те, що це порушує права англійського населення. Перший Континентальний Конгрес було скликано у 1774 році задля урегулювання відносин між Великою Британією та тринадцятьма суверенними колоніями, складання петиції королю Великої Британії Георгу ІІІ про необхідність втручання у справи Парламенту, організації бойкоту англійських товарів, в той же час формально залишаючись підданими Британської Корони. Їхні вимоги було проігноровано, тож у 1775 році силами Місцевих конгресів було скликано Другий Континентальний Конгрес, що створив Континентальну Армію з частин британських солдатів, розквартированих у Бостоні, Массачусетс. Подальші петиції до короля з вимогою втрутитися в справи парламенту призвели до того, що Конгрес було звинувачено в державній зраді, а тринадцять штатів оголошено територією заколоту. У 1776 році американці відповіли формальним проголошенням незалежності у кордонах однієї держави - Сполучених Штатів Америки, заявляючи про свій суверенітет та відмову від будь-яких зобов'язань перед Британською монархією.

Уряд Франції під керівництвом короля Людовика XVI, починаючи з 1776, таємно постачав повсталим провіант, зброю та амуніцію, але воєнні успіхи Британії у 1777 році спонукали Францію відкрито вступити в війну у 1778 році, тим самим зрівнявши сили по обидва боки. Іспанія та Голландія, союзники Франції, втрутилися у війну з Англією протягом наступних двох років, погрожуючи вторгненням на територію Британських островів. Крім того, своїми військовими кампаніями в Європі вони серйозно випробовували військову силу Англії, влаштувавши атаку на Мінорку та Гіблартар, що призвело до ескалації повномасштабної війни на морі. Вступ у війну Іспанії завершився вигнанням британських військ із Західної Флориди та прикриттям південного флангу Американських колоній.

Протягом усієї війни англійці вдало використовували свою перевагу на морі задля захоплення прибережних американських міст, але контроль над сільською місцевістю (де на той час мешкало 90% населення) значною мірою було втрачено через відносно невеликий розмір сухопутної армії. Французький внесок у війну був вирішальним і досяг своєї кульмінації у перемозі французького флоту в Чесапікській битві, що призвела до підписання акту про капітуляцію Другої Британської армії у місті Йорк 1781 року. Згідно з Паризьким договором 1783 року, було визнано суверенітет США над територією, що простягається від кордонів сучасної Канади на півночі, Флориди на півдні та річки Міссісіпі на заході.

Передісторія війни[ред.ред. код]

У 1765 році англійський уряд провів через парламент Акт про гербовий збір, за яким усі торговельні та інші цивільні документи обкладалися штемпельним збором. Одночасно вирішено було розквартирувати в Америці англійські війська кількістю 10 тис. осіб із зобов'язанням американців забезпечити їх житлом, певними харчовими продуктами і предметами меблів для зручності солдатів. Акт про гербовий збір був відверто несправедливим щодо американців. Так, наприклад, щоб отримати права нотаріуса, в Англії треба було заплатити 2 фунти стерлінгів, а в Америці - 10. До того ж це був перший закон про податки, які були призначені безпосередньо для Англії, тобто, він був вигідний лише Англії. До того податки йшли на розвиток інфраструктури торгівлі і промисловості й були, переважно, зрозумілі населенню.

В обговоренні доцільності введення податків не брали участі представники американців. Ситуацію ускладнювало введення податку на газети, що викликало невдоволення самих власників газет. Ці обставини викликали крайнє обурення, що знайшло вираження в мітингах, а також у різних вуличних заворушеннях (наприклад, у будинок англофільського письменника Говарда, який полемізував з Хопкінсом, увірвалася юрба і розтрощила все в будинку. Сам Говард ледве врятувався) і мали значення для періодичного і неперіодичного друку Америки (брошури массачусетського юриста Джеймса Отіса[en] «Права британських колоній», губернатора Колонії Род-Айленд та власника плантацій Провіденса Стівена Хопкінса[ru] «Права колоністів» доводили, що право обкладення податками повинно перебувати у зв'язку з представництвом). На законодавчих зборах були прийняті урочисті протести проти цих двох законів.

У Массачусетсі було виголошено знамениту фразу, яку приписують Дж. Отісу, що стала девізом у боротьбі: «Податки без представництва - це тиранія», і пізніше перетворилася в більш коротке гасло «Ні - податкам без представництва[en]». Віргінські збори угледіли в штемпельному акті явне прагнення зменшити свободу американців. Того ж 1765 року в Нью-Йорку зібрався «Конгрес проти штемпельного збору», який представляв більшу частину колоній. Він виробив Декларацію прав колоній. Майже у всіх колоніях стали з'являтися організації, які називали себе Синами свободи. Вони спалювали опудала та будинки англійських посадових осіб. Серед лідерів Синів волі був Джон Адамс - один із отців-засновників США і майбутній другий президент країни.

Всі ці події справили враження на англійський парламент, і в 1766 році Акт про гербовий збір було скасовано; але разом з тим англійський парламент урочисто оголосив про своє право й надалі «видавати закони і постанови, що стосуються всіх сторін життя колоній». Ця заява, попри її декларативний характер, могла лише посилити обурення в Америці, якій, водночас, реальна перемога в питанні про штемпельний збір додавала енергії та сил. 1767 року Англія обклала митом скло, свинець, папір, фарби і чай, які ввозилися до колоній. Згодом, коли Нью-Йоркські законодавчі збори відмовили в субсидії англійському гарнізону, англійський парламент відповів відмовою в затвердженні яких би то не було постанов Нью-Йоркських законодавчих зборів, доки вони не скоряться; водночас міністерство наказало губернаторам розпускати законодавчі збори, які будуть протестувати проти англійської влади. Американці відповідали агітацією про неспоживання товарів, за які належить сплачувати мито. І дійсно, ці товари стали доставляти англійській скарбниці не більш як 16 000 фунтів стерлінгів доходу (при 15 000 фунтах витрат на стягування мит), тобто, в 2,5 раза менше, ніж очікувалося. Зважаючи на це нові мита були скасовані в 1770 році, але мито на чай продовжувало утримуватись, як підтвердження прав метрополії.

Розкол Населення[ред.ред. код]

«Патріоти» і «Лоялісти»[ред.ред. код]

Населення тринадцяти колоній було далеко не однорідним, проте з початком революційних подій серед англомовних колоністів відбувається розкол на прихильників незалежності («революціонери», «патріоти», «віги», «прихильники Конгресу», «американці») і їхніх супротивників («лоялісти» , «торі», «прихильники Короля»). Деякі групи, разом з тим, заявляють про свій нейтралітет; однією з найвідоміших подібних громад стали квакери штату Пенсільванія, які й після революції зберегли зв'язки з метрополією.

Основним ґрунтом для лоялізму стали, перш за все, міцні зв'язки тієї чи іншої людини з метрополією. Найчастіше лоялістами ставали, зокрема, великі торговці в основних портах, таких, як Нью-Йорк, Бостон і Чарльстон, торговці хутром з північного фронтира, або ж чиновники колоніальної адміністрації. У деяких випадках лоялісти також могли мати і родичів у метрополії, або в інших колоніях Британської імперії.

З іншого боку, за незалежність найчастіше виступали фермери, ковалі й дрібні торговці фронтиру штату Нью-Йорк, глибинки Пенсільванії та Вірджинії, поселенці уздовж Аппалачів. Багато плантаторів Віргінії і Південної Кароліни також підтримували цей рух.

І серед «патріотів», і серед «лоялістів» були і бідні, і багаті. Лідери обох сторін належали до освічених класів. До лоялістів також могли приєднуватися недавні іммігранти, які ще не встигли перейнятися революційними ідеями.

Із закінченням війни в Тринадцяти колоніях залишилося 450-500 тисяч лоялістів. Водночас, близько 62 тис. противників незалежності втекли до Канади, близько 7 тис. до Британії, до 9 тис. у Флориду або Британську Вест-Індію. Втікачі-лоялісти з Півдня також захопили з собою кілька тисяч чорних рабів.

Індіанці[ред.ред. код]

Більшість індіанських племен не бачили особливого сенсу вплутуватися в конфлікт одних європейців з іншими, і намагалися не брати участь у війні, зберігаючи нейтралітет. Водночас, індіанці загалом підтримували Британську Корону. Основною причиною цього був той факт, що метрополія забороняла колоністам, задля уникнення конфліктів з індіанцями, селитися на захід від Аппалачів - одна із заборон, що найсильніше дратувала самих колоністів.

Британці організували серію індіанських рейдів на поселення фронтира від Кароліни до Нью-Йорка, забезпечуючи індіанців зброєю і підтримкою лоялістів. В ході подібних рейдів було вбито багато поселенців, особливо в Пенсільванії, а в 1776 році Черокі атакували американських колоністів уздовж усього південного фронтира. Найвизначнішим індіанським вождем під час цих нападів став мохавк Джозеф Брант, в 1778 і 1780 роках він атакував ряд дрібніших поселень силами загону в 300 ірокезів і 100 білих лоялістів. Племена ірокезької конфедерації Сенека, Онондага і Каюга уклали союз з британцями проти американців.

У 1779 році частини Континентальної армії під командуванням Джона Саллівана здійснили у відповідь каральний рейд, спустошивши 40 ірокезьких сіл в центральній і західній частинах штату Нью-Йорк. Сили Саллівана систематично спалювали села і знищили до 160 тис. бушелів зерна, залишивши ірокезів без запасів на зиму. Зіткнувшись із загрозою голодної смерті, ірокези втекли в район водоспаду Ніагара, і в Канаду, переважно - в район майбутнього Онтаріо, де британці надали їм земельні наділи в якості компенсацій.

Після закінченням війни британці, не проконсультувавшись зі своїми індіанськими союзниками, передали контроль над усіма землями американцям. Водночас до 1796 року Корона відмовлялася залишити свої форти на західному фронтирі, плануючи організувати там незалежну індіанську державу («Індіанська нейтральна зона»).

Представники негроїдної раси[ред.ред. код]

Вільні негри билися по обидва боки, однак частіше вони все ж підтримували повстанців. Обидві сторони намагалися залучити чорношкіре населення на свою сторону, щедро обіцяючи свободу і земельні наділи тим, хто буде воювати на їхньому боці. Особливо відзначалися при цьому раби, що належали протилежній стороні.

Десятки тисяч чорних рабів скористалися революційним хаосом і втекли від своїх господарів, що призвело плантації Південної Кароліни і Джорджії мало не в напівзруйнований стан. Південна Кароліна втратила до однієї третини (25 тис. осіб) від усіх своїх рабів внаслідок втечі або загибелі. У 1770-1790 роках чорне населення Південної Кароліни (переважно раби) скоротилося з 60,5% до 43,8%, Джорджії - з 45,2% до 36,1%.

Багато рабів також сподівалися, що Корона дасть їм свободу. Метрополія дійсно планувала створити проти повстанців масову армію рабів взамін на їхнє звільнення, однак, водночас, британці побоювалися, що такий крок може спровокувати масові повстання рабів і в інших колоніях. Одночасно вони опинилися під тиском багатьох плантаторів - лоялістів американського Півдня, а також карибських плантаторів і работорговців, яким зовсім не сподобалась перспектива бунтів.

У Віргінії королівський губернатор лорд Данмор почав масово рекрутувати рабів, пообіцявши їм свободу, захист сім'ям, і земельні наділи. При відступі з Савани і Чарльстона британці евакуювали до 10 тис. чорних рабів, з яких близько 3 тис. «чорних лоялістів» були поселені в Канаді. Решта були переселені в метрополію, або вест-індські колонії Карибського моря. Близько 1200 «чорних лоялістів» були пізніше переселені з Нової Шотландії (Канада) до Сьєрра-Леоне, де вони стали лідерами етнічної групи Кріо.

З іншого боку, боротьба за незалежність під гаслами захисту свободи ставала досить двозначною; багато революційних лідерів, виступаючи за свободу, самі були багатими плантаторами і володіли сотнями чорних рабів. Низка північних штатів від 1777 року почали скасування рабства. Першим з них став штат Вермонт, який закріпив скасування рабства у своїй конституції. За ним пішли Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі і Коннектикут. Форми скасування рабства в різних штатах різнилися; передбачалося або негайне звільнення рабів, або поступове, без жодних компенсацій. Низка штатів утворили школи для дітей колишніх рабів, в яких вони зобов'язані були вчитися до свого повноліття.

У перші двадцять років після війни законодавчі збори штатів Віргінія, Меріленд і Делавер полегшили умови для звільнення рабів. До 1810 частка вільних негрів зросла у Віргінії з менш ніж 1% в 1782 до 4,2% в 1790, і 13,5% в 1810. У Делавері до 1810 було звільнено три чверті негрів, в цілому на верхньому Півдні частка вільних негрів зросла з менш ніж 1% до 10%. Після 1810 хвиля звільнень на Півдні практично припинилася, в першу чергу - у зв'язку з початком бавовняного буму.

Перший Етап, 1775-1778[ред.ред. код]

Массачусетс[ред.ред. код]

У лютому 1775 року парламент оголосив Массачусетс територією заколоту. Генерал-лейтенант Томас Ґейдж[en], головнокомандувач британської Північної Америки, командував чотирма полками британської залоги (близько 4000 осіб) зі своєї штаб-квартири в Бостоні, але сільська місцевість була в руках революціонерів. 14 квітня він отримав наказ роззброїти повстанців та заарештувати їх лідерів.

У ніч на 18 квітня 1775 року генерал Ґейдж відправив 700 осіб, щоб захопити боєприпаси, які зберігаються в колоніальній міліції в Конкорді (штат Массачусетс). Вершники, в тому числі Пол Ревір, попередили людей у сільській місцевості, і, коли британські війська зранку 19 квітня увійшли в Лексінгтон вони виявили, що 77 ополченців вишикувались на сільській площі. Після обміну пострілами було вбито кілька ополченців. Британські війська пішли до Конкорду, де 500 повстанців атакували і відкинули на північний міст загін з трьох підрозділів. Коли британські війська відступали назад в Бостон, тисячі мінітменів нападали на них по дорозі, завдаючи великих втрат, перш ніж британські підкріплення якраз своєчасно прибули, щоб запобігли повному розгрому. Битвою при Лексінгтоні та Конкорді почалася війна[4].

Міліція підійшла до Бостона, взявши в осаду британців[en] у місті. Більш ніж 4500 британських солдатів прибуло по морю, і 17 червня 1775 року британські війська під командуванням генерала Вільяма Хоу захопили півострів Чарлзтаун в битві при Банкер-Хіллі[en]. Британці кинулись у фронтальну атаку, яка коштувала їм дорого[5]. Американці відступили, але британські втрати перевищили 1000 осіб. Облогу не вдалося зняти і Хоу невдовзі замінив Ґейджа як британський Верховний головнокомандувач.

У липні 1775 року незадовго до цього призначений генерал Вашингтон прибув у околиці Бостона, щоб взяти на себе відповідальність за колоніальні сили і організувати Континентальну армію. Усвідомивши нестачу у військах пороху, Вашингтон попросив нових джерел. У арсеналах були проведені обшуки, а також здійснені спроби його виробництва; 90% поставок (2000000 фунтів) було ввезено наприкінці 1776 року, переважно з Франції. Патріоти в Нью-Гемпширі захопили порох, мушкети і гармати з Форту Вільяма і Мері[en] в Портсмутській гавані наприкінці 1774 року. Деякі з боєприпасів були використані в бостонській кампанії.

Протистояння тривало протягом осені та зими. За цей час Вашингтон був здивований нездатністю Хоу напасти на його погано озброєну армію[6]. На початку березня 1776 року важкі гармати, які патріоти захопили у Форті Тікондероґа, привіз в Бостон полковник Генрі Нокс, і їх розмістили на Дорчестерських висотах[en]. Оскільки артилерія тепер обстрілювала британські позиції, положення Хоу виявилося нестерпним, і британське військо було змушене тікати 17 березня 1776 пливучи до військово-морської бази в Галіфаксі (Нова Шотландія). Згодом події, які відбувалися в Массачусетсі, назвали «День Евакуації[en]». Вашингтон потім переїхав з більшою частиною Континентальної армії, щоб зміцнити Нью-Йорк[7].

Квебек[ред.ред. код]

Британські солдати і провінційна міліція відбивають американський напад у битві при Квебеку, грудень 1775

Через три тижні після початку облоги Бостона, загін добровольців міліції на чолі з Ethan Allen[en] і Бенедиктом Арнольдом захопили форт Тікондероґа, стратегічно важливу точку на озері Шамплейн між Нью-Йорком і провінцією Квебек. Після цієї дії вони зробили набіг на форт Сент-Джон[en], неподалік від Монреаля, який стривожив населення і владу там. У відповідь губернатор Квебеку Гай Карлтон[en] почав зміцнювати Сент-Джонс і розпочав переговори з ірокезами та іншими індіанськими племенами про підтримку. Ці дії, в поєднанні з тиском з боку Аллена та Арнольда і страхом британського нападу з півночі, зрештою переконали Конгрес санкціонувати вторгнення до Квебеку, з метою вигнати британські війська з цієї провінції. (Квебек тоді часто називали Канадою, оскільки більша частина її території охоплювала колишню французьку провінцію Канаду[8].)


Відбулись дві Квебекські експедиції. 28 вересня 1775 бригадний генерал Річард Монтґомері вирушив на північ з форту Тікондерога[en] з близько 1700 міліціонерами, обложивши і захопивши форт Святого Іоанна[en] 2 листопада, а потім в Монреалі 13 листопада Генерал Карлтон втік до Квебек-Сіті і розпочав підготовку цього міста до захисту. Друга експедиція, очолювана полковником Арнольдом, була по пустелі, де зараз знаходиться північний Мен. Умови були важкі, приблизно 300 осіб повернулися, і ще 200 загинуло через суворі умови. Арнольд досяг Квебеку на початку листопада, але лише 600 із 1100 чоловіків досягли міста. До сил Монтгомері приєднався Арнольд, і вони напали на місто Квебек 31 грудня, але були переможені Карлтоном в битві, яка закінчилася смерт'ю Монтгомері та пораненням Арнольда, і більше 400 американців взято у полон. Решта американців залишилася за межами Квебеку продовжуючи облогу, і навесні 1776 р. вони страждають від поганих умов у таборах і віспи, потім облогу було знято, коли ескадра британських кораблів під командуванням капітана Чарльза Дугласа прибула на зняття облоги.

Ще одна спроба наступу була зроблена американцями в сторону Квебека, але вони програли під Труа-Рів'єр 8 червня 1776 р. Картон який пішов у наступ переміг Арнольда в бою біля острова Валькур в жовтні. Арнольд повернувся назад у Форт Тикондерога, де почалося облога. У той час як облога закінчилася катастрофою для американців, зусиллями Арнольда в 1776 р. було затримано повномасштабний наступ британців до Саратога, у Сараготській кампанії 1777 р..

Облога коштувала американцям своєї підтримки Британської громадської думки, "Насильницькі заходи відносно Америки вільно прийняті і схвалюються більшістю людей всіх звань, професій, чи занять, в цій країні". Це дало в кращому випадку обмежену підтримку серед населення Квебека, яке на початку вторгнення хоча б якось підтримувало американців, але під час окупації з часом підтримка зменшилась, коли американські політики стали жорсткішим проти підозрюваних лоялістів, і тверда валюта армії скінчилася. Були залучені два невеликих полки Канадієнс під час операції, і вони мали відступити до Тикондерога. Навіть після їх відступу Патріоти продовжували розглядати Квебек у складі своєї справи, передбачивши конкретні положення для того, щоб приєднати у 1777 р. до Статті Конфедерації.

Кампанія 1776-77[ред.ред. код]

Нью-Йорк[ред.ред. код]

Американські солдати в Битва при Лонг-Айленда, 1776 р.

Вийшовши свою армію з Бостона, генеральний Хоу в даний час зосереджена на захопленні Нью-Йорк, який потім був обмежений до південного краю острова Манхеттен. Сила Хоу прибутку від Стейтен-Айленд 30 червня 1776 і його армія захопила його без опору. Для захисту міста, генерал Вашингтон розповсюдити свої сили уздовж берегів гавані Нью-Йорка, зосереджена на Лонг-Айленді і Манхеттені. У той час як британські, нещодавно найняв Гессе війська монтаж, Вашингтон знову випущених Декларація Незалежності США читати його чоловіки і жителі міста.

Позиція Вашингтона було вкрай небезпечно, тому що він розділив свої сили між Манхеттеном і Лонг-Айленд, піддаючи перемогти в деталях. Англійці висадили 22 000 чоловік на Лонг-Айленді в кінці серпня і погано переміг повстанської армії в найбільшому битві війни, беручи більше 1000 ув'язнених і заганяючи їх назад в Бруклін Хайтс. Хоу потім осадили висот, стверджуючи, що він хотів позбавити своїх чоловічих життів від негайного нападу, хоча за його власним визнанням, такі напади вдалося б. Він повинен був активно стримувати своїх підлеглих від посадки добити. Вашингтон спочатку зміцнив його вразливе становище, але потім особисто керував виведенням всієї своєї залишилася армії і всіх їх поставок через Іст-Рівер в ніч на 29-30 серпня без істотних втрат живій силі і техніці. Хоу не вдалося провести адекватну розвідку для виявлення відступ.

Мирна конференція відбулася 11 вересня вивчити можливість переговорного рішення. Формула попереднього року британського просунутого лорда Норта «фіксованого внеску», і вказав, що інші закони можуть бути переглянуті або скасовані, поки влада Великобританії була визнана. Але сторона Patriot і раніше наполягає, що повна незалежність потрібно.

Хоу потім відновив атаку. 15 вересня Хоу висадився близько 12000 чоловік на нижньому Манхеттені, швидко взявши під свій контроль Нью-Йорку. Американці зняли на північ острова в Гарлем Хайтс, де вони перестрілку наступний день, але провели свою землю. 21 вересня руйнівної пожежі спалахнув у місті, яке заколотники були широко звинувачують у, хоча немає переконливих доказів не існує. 12 жовтня британська зробив спробу оточити американців, які не змогли через рішення Хоу, щоб приземлитися на острові, який був легко відрізаний від материка. Американці евакуювали Манхеттен, і 28 жовтня боролися битви на Білій рівнини проти переслідує англійців. Під час битви Хоу відмовився атакувати дуже вразливі основних сил Вашингтона, а не напад на пагорб, який не має ніякого стратегічного значення.

Вашингтон відступив, і Хоу повернувся на Манхеттен і захопили Форт-Вашингтон в середині листопада, приймаючи близько 3000 ув'язнених. Так почалася сумно відомої "тюремні кораблі" Система Британський вестися в Нью-Йорку для іншої частини війни, в якій більше американських солдатів і матросів помер від зневаги та хворобами, ніж помер у кожному бою всієї війни, разом узятих.

Хоу потім відділяють Загальна Клінтон з 6000 чоловіків, щоб захопити Ньюпорт, Род-Айленд для британського флоту, що й було зроблено, не зустрічаючи будь-яких серйозних опір. Клінтон заперечував проти цього кроку, вважаючи, що сила була б краще працювало до річки Делавер де вони могли б завдано непоправної шкоди відступаючих американців

Нью-Джерсі[ред.ред. код]

Вашингтон переправляється через Делавер 1851 р.

Загальна Господь Корнуоллис продовжували переслідувати армію Вашингтона через Нью-Джерсі, але Хоу наказав йому припинити і Вашингтон уникнув через річку Делавер в Пенсільванії 7 грудня Хоу відмовився замовити погоню через річку[9], хоча Прогноз Континентальної армії була похмурою. "Ось ті раз, які намагаються чоловічі душі", писав Томас Пейн, який був з армією на відступ. Армія скоротилася до менш ніж 5000 чоловіків, придатний для обов'язки, і буде скорочений до 1400 після солдатів закінчився в на кінець року. Конгрес пішов вглиб і залишив Філадельфію в розпачі, хоча народний опір британської окупації ріс в сільській місцевості.[10]


Хоу приступив до розділити свої сили в Нью-Джерсі в невеликі загони, які були уразливі, щоб перемогти в деталях, з найслабших сил, розміщених ближче всього до армії Вашингтона. Вашингтон вирішив перейти в наступ, крадькома перетину Делавер в ніч грудня 25-26 і захопивши майже 1000 здивовані і неукріплених гессенця в битві при Трентоні. Корнвалліс пройшли, щоб повернути Трентон, але спочатку відбив, а потім переграли у Вашингтоні, який успішно атакував британський ар'єргард в Прінстоні 3 січня 1777 йде близько 200 ув'язнених. Хоу потім поступився більшу частину Нью-Джерсі у Вашингтоні, незважаючи на масивній чисельної переваги Хоу над ним. Вашингтон вступив на зимові квартири в Моррістаун, Нью-Джерсі, давши моралі поштовх до американської причини. Всю зиму Нью-Джерсі міліції продовжували переслідувати британських і Гессе сил поблизу своїх решти трьох постів уздовж річки Рарітан.

Кампанії 1777-78[ред.ред. код]

Коли англійці почали планувати операції для 1777 р., у них було два основних армій в Північній Америці: армія у Квебеку (пізніше під командуванням Джона Бургойна), і армія Хоу в Нью-Йорку. У Лондоні, лорд Джордж Жермен схвалив кампанію для цих армій сходяться на Олбані, Нью-Йорку і розділити американські колонії на дві частини. Замовлення Жермен були розпливчасті і не були інтерпретовані своїми командирами, як він очікував. Хоу вирішив почати атаку на повстанців капіталу, Філадельфії, який був схвалений на тому розумінні, що його армія буде як і раніше доступні для з'єднання з армією Бургойна в Олбані. Але Хоу незабаром вирішив піти по морю через Chesapeake, які б місяці і надати йому повністю недоступні для безпосереднього надання допомоги Бургойна. В результаті, хоча Хоу успішно захопили Філадельфію, Північної армії була втрачена в катастрофічному капітуляції в Саратога. І Карлтон і Хоу подав у відставку після 1777 р. кампанії.

Північній частині штату Нью-Йорк[ред.ред. код]

Перший з 1777 кампаній був експедиція з Квебека на чолі з генералом Джоном Бургойна. Мета в тому, щоб захопити коридор Озеро Шамп й річки Гудзон, ефективно ізолюючи Нову Англію від іншої частини американських колоній. Вторгнення Бургойна з двох компонентів: він приведе близько 8000 чоловік уздовж озера Шамплейн до Олбані, штат Нью-Йорк, в той час як друга колонка близько 2000 чоловіків, на чолі з Баррі Санкт-Леже, буде рухатися вниз Могак долині річки і пов'язати з Бургойна в Альбані.

Берґойнь відправився в червні, і відбили форт Тикондерога на початку липня. Після цього походу був уповільнений американців, які буквально збив дерева на своєму шляху, і великої обозі його армії. Загін, посланий, щоб схопити поставок був нищівної поразки в битві Беннінгтон американськими міліції в серпні, позбавляючи Бургойна майже 1000 осіб.

Між тим, в Санкт-Леже-більше половини його силу корінних американців на чолі з Сайенге- що обложили Форт Стенвікс. Американські міліціонери і їх індіанські союзники рушили до зняти облогу, але потрапили в засідку і розсіяні в битві при Оріскані. Коли друга експедиція рельєф підійшов, на цей раз на чолі з Бенедиктом Арнольдом, індійської підтримки Святого Леже залишив його, змушуючи його розірвати облогу і повернутися в Квебеку.

Армія Бургойна було скорочено близько 6000 чоловік через втрату в Беннінгтон, і необхідність в гарнізонному Тикондерога, і він був під кінець витратні матеріали. Незважаючи на ці невдачі, він вирішив висунути на сторону Олбані. Американська армія в 8000 чоловіків, офіційно під командуванням генерала Гораціо Гейтса (але ефективно керуючись свого підлеглого Бенедикта Арнольда), в окопах приблизно в 16 км на південь від Саратога, штат Нью-Йорк. Burgoyne спробував обійти американців, але було перевірено на першій битві Saratoga у вересні. Ситуація Бургойна був у відчаї, але тепер він сподівається, що допомога від армії Хоу в Нью-Йорку може бути на цьому шляху. Це не було: Хоу замість цього відплив на його експедиції, щоб захопити Філадельфії. Американські міліціонери зібралися в армії Гейтса, набряк свої сили в 11000 до початку жовтня. Після того, як жорстоко побитий в ході другої битви при Saratoga, Burgoyne здався 17 жовтня.

Британський генерал Клінтон в Нью-Йорку намагалися диверсію на користь Бургойна на початку жовтня, захопивши дві ключові фортеці, але висновок Дізнавшись про капітуляцію.

Саратоґа був переломний момент війни. Революційна впевненість і рішучість, які страждають від успішної окупації Хоу у Філадельфії, був продовжений. Що ще більш важливо, перемога закликала Францію, щоб відкритий союз з американцями, після двох років полусекретная підтримки. Для британців, війна тепер стали набагато складніше.

Американці провів британських ув'язнених не прийняті на Саратоґа до кінця війни, в пряме порушення умов капітуляції, в якому зазначено, що вони будуть репатрійовані відразу.

Пенсільванія[ред.ред. код]

Хоу почав свою кампанію в червні, зробивши серію маневрів у Нью-Джерсі, яка не змогла брати участь в значній мірі поступається сили Вашингтона. Потім він занурив свої війська на транспорті і повільно поплив до північного кінця Chesapeake Bay, посадка 15000 війська 25 серпня на чолі річки Елк. Вашингтон розташував свої 11 тисяч чоловіків в сильній позиції вздовж річки Brandywine, між англійцями і Філадельфії, але Хоу обійшов і переміг його 11 вересня 1777 французьких спостерігачі відзначили, що Хоу вдалося стежити за його перемоги, яка могла знищити Вашингтона армія.

Континентальний Конгрес знову відмовився Філадельфії, а 26 вересня Хоу нарешті переграти Вашингтон і рушили в місто без опору. Частина армії Хоу був потім розділити, щоб скоротити повстанців фортеці, що блокують його зв'язок вгору по річці Делавер. Сподіваючись залучити ще про один Трентон-як перемогу, а англійці були розділені, 4 жовтня Вашингтон встановлений штурм сюрприз проти англійців в Germantown. Хоу не вдалося попередити свої війська там, незважаючи на те, відомо про атаку попередній день. Британці були в небезпеці розгрому, але несправні американські рішення призвели в Вашингтоні відбиваючись з важкими втратами.

Війська зустрілися на White Marsh в грудні, де через деякий сутички Хоу вирішив піти у відставку, не звертаючи уваги на уразливості задньої Вашингтона, де напад може бути відрізаний Вашингтоні з його багажу і положень. Вашингтон і його армія таборували в Веллі-Фордж в грудні 1777 p. приблизно в 20 милях (32 км) від Філадельфії, де вони залишалися протягом наступних шести місяців. За зиму 2500 чоловіків (з 10000) померли від хвороб і впливу і армія була скорочена до 4000 effectives. За цей час армія Хоу, зручний у Філадельфії, не вжив жодних зусиль, щоб експлуатувати слабкість американської армії. Наступної весни армія вийшла з Веллі-Фордж в хорошому стані, зокрема, завдяки програмі навчання під керівництвом барона фон Штойбен , який ввів найсучасніші прусських методів організації та тактики.

Історики припускають, що британський "втратив кілька шансів на військову перемогу в 1776-1777 ..." і "якби генерал Хоу порушив військову традицію просування в грудні на континентальному військ, розквартированих [в Веллі-Фордж], він, можливо, доведеться легко перевантажені їх і, можливо закінчилася війна. "

Хоу подав у відставку в жовтні 1777 p.; поки він не був прийнятий, він проводив свій час у Філадельфії підготовці своїх аргументів для очікуваного парламентського розслідування. Хоча він мав в два рази більше чоловіків, ніж Вашингтон, гірка пам'ять про Банкеp-Гілл зробив його дуже неохоче атакувати окопалися американські війська. Генеральний Клінтон замінити Хоу, як британський Верховний головнокомандувач на 24 травня 1778

Іноземна інтервенція[ред.ред. код]

З 1776 року Франція неофіційно була залучена в американську війну за незалежність з французьким адміралом Latouche. Тревіль, забезпечивши поставки боєприпасів і зброї з Франції до США, після Томаса Джефферсона закликав французький союз. Зброя типу Вальер була використана в таких боях, як у битві при Саратога. Після американської перемоги в Саратога, французький став стурбований тим, що англійці залагодити свої розбіжності з колоністами і черга на Францію. Зокрема, король Людовик XVI був під впливом панічних повідомлень про те, що Великобританія готується зробити величезні поступки в колонії, а потім, в поєднанні з ними, страйк на французьких та іспанських володінь у Вест-Індії. [14] щоб розладнати це, вони уклали договір про союз зі Сполученими Штатами 6 лютого 1778 скоєнні американців не шукати нічого менше, ніж абсолютна незалежність. Раніше Франція була лише готовий діяти спільно з іспанськими союзника, але тепер вони були готові піти на тільки в разі потреби війни. Великобританія відповіла, згадавши свого посла, хоча франко-британські військові не насправді не вийти, поки 17 червня 1778.

У 1776 році граф Аранда познайомився в уявленні Іспанії з першою американською комісією, що складається Бенджамін Франклін, Сайлас Дін і Артур Лі. Континентальний Конгрес доручив комісарів, щоб поїхати в Європу і альянси з іншими європейськими державами, що може допомогти зруйнувати британську морську блокаду вздовж узбережжя Північної Америки. Аранда запросив комісію для його будинку в Парижі, де він виступав у ролі іспанського посла, і він став активним прихильником боротьби недосвідчені колоній, рекомендуючи якнайшвидший і відкрите іспанська прихильність до колоній. Тим не менш, він був скасовано Хосе Моніно, 1 графа Floridablanca, хто зробив вибір на користь більш стриманий підхід. Іспанська позиція була пізніше узагальнені Посол Іспанії в суді Франції, Херонімо Грімальді, в листі до Артура Лі, який був у Мадриді, намагаючись переконати іспанський уряд оголосити відкритий союз. Грімальді сказав Лі, що "Ви розглянули свою ситуацію, а не наші момент ще не прийшов час для нас війна з Португалією - .. Франція неготовності, а не прибули наші скарби кораблі з Південної Америки - робить його невідповідним для нас негайно оголосити ". тим часом, Грімальді запевнив Лі, магазини одягу та порошку були депоновані в Новому Орлеані і Гавані для американців, і подальші поставки ковдр були зібрані в Більбао.

Іспанія, нарешті, вступив офіційно у війну в червні 1779, таким чином, реалізації Договору Аранхуес, хоча іспанський уряд надає допомогу революціонерам з самого початку війни. Так само було Голландська республіка, яка була офіційно приніс у війну в кінці 1780 р.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Lehman, On Seas of Glory ... p. 43.
  2. Gardiner Navies and the American Revolution 9-20
  3. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок nps не вказаний текст
  4. David Hackett Fischer, Paul Revere's Ride (1994), Pulitzer Prize-winning history of the campaign.
  5. Adams, Charles Francis, "The Battle of Bunker Hill", in American Historical Review (1895–1896), pp. 401–13.
  6. Lecky, William Edward Hartpole, A History of England in the Eighteenth Century (1882), pp. 449–50.
  7. John R. Alden (1989). A History of the American Revolution. Da Capo Press. с. 188–90. 
  8. Mark R. Anderson, The Battle for the Fourteenth Colony: America's War of Liberation in Canada, 1774–1776 (University Press of New England; 2013).
  9. Stedman, Charles The History of the Origin, Progress and Termination of the American War Volume I (1794) p. 223
  10. Stedman, Charles The History of the Origin, Progress and Termination of the American War Volume I (1794) pp. 224–225