Станіслав Юзеф Тугутт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Станіслав Тугутт
пол. Stanisław Thugutt
Станіслав Тугутт
Прапор
2-й Прем'єр-міністр Тимчасового Народного Уряду (формально)
14 листопада 1918 — 18 листопада 1918
Попередник: Іґнаци Дашинський
Спадкоємець: Єнджей Морачевський як 1-й Прем'єр-міністр Республіки Польща
Прапор
4-й Віце-прем'єр-міністр Республіки Польща
17 листопада 1924 — 21 травня 1925
Попередник: Войцех Корфанти
Спадкоємець: Казимир Бартель
Прапор
6-й Міністр внутрішніх справ Королівства Польща
11 листопада 1918 — 14 листопада 1918
Попередник: Станіслав Устьяновський
Спадкоємець: він сам
Прапор
1-й Міністр внутрішніх справ Республіки Польща
14 листопада 1918 — 16 січня 1919
Попередник: він сам як міністр внутрішніх справ Королівства Польща
Спадкоємець: Станіслав Войцеховський
Прапор
3-й Президент Селянської партії «Визволення»
1921 — 1924
 
Партія: Селянська партія «Визволення»
Освіта: Тартуський університет
Народження: 30 липня 1873(1873-07-30)
Ленчиці
Смерть: 15 червня 1941(1941-06-15) (67 років)
Стокгольм
Громадянство: Польща
Нагороди:
Хрест Свободи 1 класу 1 ступеня

Медіафайли у Вікісховищі?

Станіслав Тугутт (пол. Stanisław Thugutt; нар. 30 липня 1873(18730730), Ленчиці — пом. 15 червня 1941, Стокгольм) — польський політик, прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністр, міністр внутрішніх справ, депутат Сейму, письменник, масон.

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Станіслав Тугутт був молодшим із шести дітей Августа Тугутта, лікаря Ленчиці. Майбутній політик закінчив економічну школу У Варшаві. Після її закінчення працював різноробом на текстильній фабриці в Лодзі, у кравецькому магазині. Незадовго до від'їзду у Варшаву став бухгалтером.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Урядова діяльність[ред. | ред. код]

У 1917 році Тугутт приєднався до польської селянської партії «Визволення». У 1918 році Тугутт отримує пропозицію щодо входження до складу уряду Владислава Вроблевського як міністра внутрішніх справ. Ту саму посаду він зберігає і в наступному короткостроковому польському Кабінеті — Тимчасовому Народному Уряді Іґнація Дашинського. У зв'язку з відставкою останнього на декілька днів формально перебирає на себе повноваження Прем'єр-міністра[1]. У складі уряду Єнджея Морачевського посідає посаду міністра внутрішніх справ.

Учать у миріній конференції[ред. | ред. код]

Після створення уряду Ігнація Падеревського, Тугутт стає членом польської делегації на Паризькій мирній конференції.

Партійно-парламентська робота[ред. | ред. код]

У 1921 році Тугутт став президентом Польської селянської партії «Визволення». У 1922 році в результаті парламентських виборів був обраний до Сейму від своє партії. Він був одним з прихильників Юзефа Пілсудського на посту президента Польщі[2]. У 1923 році він був кандидатом на посаду прем'єр-міністра, але його кандидатура не була підтримана Християнсько-демократичною партією.

Повернення в уряд[ред. | ред. код]

У 1924 році він перестав бути лідером партії і депутатом, але його було призначено міністром без портфеля і віце-прем'єр-міністром в кабінеті Владислава Грабського. У тому ж році він вийшов з партії «Визволення». У 1925–1926 роках Тугутт належав до партії Праці, однак вже у 1928 році він приєднує Партію Праці до партії «Визволення». У 1931 році він знову виходить з «Визволення» та переходить до С роках стає членом Політичнї Ради[3].

Смерть[ред. | ред. код]

В результаті початку Другої світової війни емігрував до Швеції, де він помер.

Військова служба[ред. | ред. код]

Під час радянсько-польської війни 1920 року добровольцем відправляється на фронт і бере участь у боях з більшовиками. Після важкого поранення в цій війні втратив руку.

Література[ред. | ред. код]

  • Станіслава Тугутт. Листи молодому другу, Лодзь 2013.
  • Володимир Suleja, Тимчасова Державна рада, Варшава, 1998.
  • Remigiusz Okraska, «Про народну Польщу. Станіслав Тугутт»

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Володимир Suleja, Тимчасова Державна рада, Варшава, 1998.
  2. Станіслава Тугутт. Листи молодому другу, Лодзь 2013.
  3. Remigiusz Okraska, «Про народну Польщу. Станіслав Тугутт»