Лівицький Андрій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Андрій Миколайович Лівицький
Андрій Миколайович Лівицький

Coat of Arms of UNR.svg 3-й Голова Директорії УНР Україна
Час на посаді:
25 травня 1926 — 1948
Попередник Симон Васильович Петлюра
Наступник він сам як Президент УНР в екзилі

Час на посаді:
1948 — 17 січня 1954
Попередник він сам як Голова Директорії УНР
Наступник Степан Витвицький

Час на посаді:
14 жовтня 1920 — 18 листопада 1920
Попередник В'ячеслав Прокопович
Наступник Пилип Пилипчук

Час на посаді:
1922 — 1926
Попередник Пилип Пилипчук
Наступник В'ячеслав Прокопович

Час на посаді:
квітень 1919 — травень 1920
Попередник Маркевич Дмитро Васильович
Наступник посада скасована

Народився 9 квітня 1879(1879-04-09)
хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніський повіт, Полтавська губернія,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 17 січня 1954(1954-01-17) (74 роки)
Карлсруе, Баден-Вюртемберг,
Німеччина Федеративна Республіка Німеччина
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Політична партія Українська соціал-демократична робітнича партія
Нагороди
Хрест Симона Петлюри

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ліви́цький Андрі́й Микола́йович (9 квітня 1879(18790409), хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 17 січня 1954, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, ФРН) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (19261954).

Біографія[ред.ред. код]

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 pоці вступив до Київського університету святого Володимира. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався в Лук'янівській тюрмі (1897, 1899) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913), мировим суддею Золотоніського повіту (1913—1917).

Початок партійної діяльності (РУП, УСДРП)[ред.ред. код]

Як один із засновників РУП протягом 19021903 років належав до ядра київського комітету партії. У 1903–1906 роках очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 pоку — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 pоку був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався з шести бойових дружин. На початку січня 1906 pоку заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 pоку під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

Член Центральної Ради[ред.ред. код]

У березні 1917 pоку призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради (УЦР). Від серпня 1917 по травень 1918 року був гласним (депутатом) Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату Павла Скоропадського[ред.ред. код]

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Доба Директорії[ред.ред. код]

За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. У жовтні 1919 року, як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований у Кам'янці-Подільському разом із представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві[1]. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір із Польщею. В уряді УНР на чолі з В'ячеславом Прокоповичем з травня 1920 року залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції[ред.ред. код]

Андрі́й Лівицький з родиною. Варшава. 1920
Могила, цвинтар Вальдфрідгоф, Мюнхен

Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 років — виконувач обов'язків голови уряду УНР, в 19221926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926–1954 років очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 року активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 році ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Родина[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • 27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»).
  • Одна з вулиць міста Канева носить ім'я Андрія Лівицького.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]


Попередник
Симон Петлюра
Coat of Arms of UNR.svg 3-й Голова Директорії УНР
19261948
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
 — він сам як 1-й Президент УНР
Попередник
 — він сам як 3-й Голова Директорії УНР
Coat of Arms of UNR.svg 1-й Президент УНР
19481954
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
Степан Витвицький