Альбігойські війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Альбігойські війни
частина Хрестових походів
Cartes Occitanie.png
Мапа Лангедоку
під час Альбігойських війн
Дата: липень 1209 — 12 квітня 1229
Місце: Лангедок, Франція
Результат: знищення альбігойського (катарського) релігійного руху — від 200 тисяч до можливо 1 млн. прихильників альбігойського руху було вбито, перемога хрестоносців, підписання Паризького договору[fr], формування інквізиції, як засобу боротьби проти єресі, створення ордену домініканців.
Сторони
* Emblem of the Papacy SE.svg Римо-католицька церква * Blason Languedoc.svg Графство Тулузи
Командувачі
* Emblem of the Papacy SE.svg Іннокентій III * Blason Languedoc.svg Раймунд VI

Альбіго́йські ві́йни — спровоковані католицькою церквою війни північнофранцузьких лицарів, а пізніше і французького короля проти альбігойців Лангедоку наприкінці XII — на початку XIII століть. Призвели до викорінення «альбігойської єресі» та остаточного підкорення регіону французькій короні. Багато істориків вважають, що вбивство альбігойців слід розглядати як геноцид по відношенню до них[1][2][3]. З цим був згоден зокрема Рафал Лемкін, фундатор дослідження цього поняття, який ввів цей термін[4].

Передумови[ред. | ред. код]

Римська католицька церква завжди конфліктувала з різного роду релігійними рухами. У XII столітті ці групи об'єдналися в невеликі громади навколо нелояльних по відношенню до римського папи проповідників або в маленькі секти. Катари виникли в результаті руху реформ у храмах богомильців Далмації та Болгарії, які закликали до повернення до християнської досконалості, бідності та проповідування у поєднанні з голодним способом життя. Їхнє богослов'я було в основному дуалістичним. Деякі їхні практики, особливо їх віра у зловісний фізичний світ, суперечили вченням про Христа та таїнствам, ініціювали звинувачення в гностицизмі і принесли їм переслідування католицькою церквою. Катари вважали також, що земне життя є «творінням сатани». Вони стали відомі як альбігойці, тому що в місті Альбі та його околицях (Лангедок) у XII—XIII століттях скупчилося багато катарів. Вони являли собою досить згуртований релігійний рух такого роду, який церква засуджувала вже дев'ятсот років ще з часів аріанства. У період з 1022 по 1163 рік альбігойців засудили вісім місцевих церковних рад, останнє з цих засуджень відбулося в Турі і наголошувало, що всіх альбігойців слід забрати у в'язницю, а їхнє майно буде конфісковано.

Перший хрестовий альбігойський похід[ред. | ред. код]

Третій Латеранський собор 1179 року підтвердив це засудження і оголосив перший хрестовий похід проти «єретиків». Однак цей похід зібрав мало учасників, і його сил не вистачало для проголошеної мети, тож, розграбувавши деякі райони Лангедоку, хрестоносці у 1181 році припинили війну.

Другий альбігойський похід[ред. | ред. код]

Дипломатичні спроби Іннокентія ІІІ подолати альбігойство мали незначний успіх. Після вбивства його легата, П'єра де Кастельнау, в 1208 році Інокентій III оголосив другий хрестовий похід проти альбігойців. Він запропонував земля катарських єретиків будь-якому французькому шляхтичу, який хотів би взяти зброю. Таким чином у 1209—1229 стався другий альбігойський або катарський хрестовий похід, проведений північно-французькими феодалами з ініціативи папи Інокентія ІІІ. До середини 1209 р. близько 10 тисяч хрестоносців зібралися в Ліоні перед тим, як йти на південь. Велика кількість їх прийшла з Північної Франції, були й добровольці з Англії. Потім значні сили хрестоносців на чолі з бароном Симоном де Монфором вторглися в Лангедок. Хрестоносці рушили до Монпельє та земель Раймунда Роже Транкавеля[fr], націлюючись на катарські громади навколо Альбі та Каркасона. Раймунд Роже де Фуа[fr], племінник Транкавеля, був прихильником катарського руху. Спочатку він пообіцяв захищати місто Бес'є, але, почувши про прихід армії хрестоносців, покинув це місто і попрямував до Каркассона, щоб підготувати його оборону.

Хрестоносці тим часом захопили маленьке село Сервіан, а потім вирушили в Бес'є, прибувши туди 21 липня 1209 року. Під командуванням папського легата Арнольда Амальріка, вони почали облягати місто, закликаючи католиків вийти звідти, вимагаючи від катарів здатися. Але ані католики, ані катари цього не зробили. Місто впало наступного дня. Все населення було вбито, а саме місто спалено. Як повідомлялося, Амальрік, коли його запитали, як відрізняти катарів від католиків, відповів: «Вбивайте всіх, Господь своїх впізнає». Чи це насправді було сказано піддають сумніву, але вбито було кожного чоловіка, жінку та дитину в місті.

Амальрік та ще один з легатів у листі до Папи стверджували, що хрестоносці «поклали на меча майже 20 тисяч людей». Вважається, що ця оцінка є занадто високою, але у своєму листі легат «не висловив жалю про різанину, навіть не співчуття співчуття священиків собору, які були вбиті перед власним вівтарем». Новини про цю різню швидко поширилися, потім багато поселень здавалися без бою.

Після різанини в Бес'є, наступною головною метою хрестоносців був Каркассон, місто з багатьма відомими катарами. Каркассон був добре укріпленим, але вразливим і переповнений біженцями]. Хрестоносці пройшли 45 миль між Бес'є і Каркассоном за 6 днів, прибули до міста 1 серпня 1209 року. Облога тривала недовго, до 7 серпня вони перекрили водопостачання міста. Раймунд Роже де Фуа прагнув переговорів, але був узятий під варту під час перемир'я, і Каркассон здався 15 серпня. Людей не вбили, але вони були змушені покинути місто без речей та одежі. Після падіння Каркассона, інші міста катарів здалися без бою. Альбі, Кастельнодар, Кастр, Фаньйо, Ліму, Ломбери та Монреаль швидко пали восени. Наступна битва відбулася навколо Лостура, що в 12 км від Каркасона, і сусіднього замку Кабаре. Спочатку у грудні 1209 року військовий лідер альбігойців П'єр Роже де Кабаре[fr] відбив напад. Бойові дії в значній мірі зупинилися протягом зими, але коли прибули свіжі хрестоносці, у березні 1210 був захоплений після короткої облоги Брам в 20 км від Каркасона. У червні хрестоносці підійшли до укріпленого міста Мінерв.

Місто не мало особливого стратегічного значення. Рішення Симона де Монфора напасти на нього, ймовірно, було прийняте через те. що у місті було багато катарів. Не вдалося взяти місто швидким штурмом через особливості його розташування. Де Монфор розпочав важке бомбардування стін міста, і наприкінці червня головна водяна свердловина була зруйнована, а 22 липня місто здалося через брак питної води. Катарам дозволили повернутися до католицизму. Тих, хто відмовився це зробити, спалили. Деякі добровільно пішли у вогонь, не чекаючи своїх катів.

У серпні хрестоносці обклали фортецю Термез. Катари добре захищалися, хоча й страждали від браку води. Було укладене тимчасове перемир'я. Проте катари отримали воду завдяки сильному дощу. Вони спробували розірвати облогу, зробити це повністю не змогли, але зрештою 22 листопада залишили місто і втекли. Хрестоносці продовжили бойові дії в березні наступного, а П'єр-Роджер де Кабаре незабаром погодився здатися. У травні був захоплений замок Аймері де Монреаль; його хазяїн і старші лицарі були повішені, а кілька сотень катарів було спалено. Ле-Кассе легко захопили на початку червня.

Пізніше де Монфор пішов у напрямку до Монферрана, де Раймунд VI поставив на чолі гарнізону свого брата, Болдуїна. Після нетривалої облоги Болдуін підписав угоду про здачу форту в обмін на присягу не боротися знову проти хрестоносців. Потім він на короткий час повернувся до Раймунда, але швидко перейшов до хрестоносців і залишився вірним їм після цього. Після взяття Монферрана хрестоносці відправилися в Тулузу. Місто було обложене, але для військ Монфора існувала проблема відставання поставок і відсутність резервів, через що він відійшов від Тулузи. Раймунд тим часом зібрав сили для нападу на Монфора в Кастельнодуарі у вересні. Де Монфор вийшов з-під облоги, але Кастельнодуар капітулював у грудні, після цього загони альбігойців звільнили більше тридцяти гарнізонів і містечок.

Між тим становище альбігойських військ було важким. Щоб відбити натиск хрестоносців, вони звернулися до арагонського короля Педро II по допомогу. Улюбленець католицької церкви Педро II був коронований Іннокентієм III у 1204 році. Він вдало воював з маврами в Іспанії. Його сестра Елеонора вийшла заміж за Раймунда VI. Тому Педро II вступився за Раймунда VI, і його перемоги на півдні Іспанії проти маврів, а також доводи делегації, відправленої до Риму, спонукали Іннокентія III припинити хрестовий похід. 15 січня 1213 він написав листа своєму легату Амальріку та де Монфору з вимогою припинення бойових дій і наказав повернути землі, які захопили хрестоносці. Водночас Іннокентій III був стурбований тим, що де Монфор став надто потужним. Тим часом Педро II вирішив особисто прийти зі своїми військами на допомогу Тулузі. Ці дії викликали занепокоєння Іннокентія III, який засудив арагонського короля і наказав відновити хрестовий похід. 21 травня він надіслав Педро II листа, в якому суворо засудив його за те, що він нібито надавав неправдиву інформацію та попереджав, що король не робив спротиву хрестоносцям.

Вирішальну перемогу хрестоносці отримали в битві при Мюре в 1213 році. Коаліційні сили Педро II 12 вересня виступили проти військ де Монфора. Сили хрестоносців було значно більшими. Педро II та де Монфор обидва організували свої війська у три лінії. Першу з ліній хрестоносців було прорвано, але де Монфору вдалося перебити коаліційну кавалерію. Педро II був убитий. Сили коаліції, почувши про його смерть, розсіялись у сум'ятті. Це дозволило військам де Монфора зайняти північну частину Тулузи. Це був серйозний удар проти опору альбігойців, і в 1214 році ситуація погіршилася. Коли хрестоносці продовжили натиск, Раймунд VI і його син втекли до Англії. Його землі Іннокентій III передав французькому королю Філіппу II Августу заохотивши його таким чином до участі у конфлікті з альбігойцями. У листопаді 2014 де Монфор захопив Перігорд, замки Домм і Монфор, окупував Кастельнод і знищив укріплення Бейнака. У 1215 році Кастельнод був відновлений де Монфором, а хрестоносці увійшли до Тулузи. Місто виплатило відшкодування у розмірі 30000 марок. Тулуза була подарована де Монфору Четвертою Латеранською радою в 1215 році, його самого офіційно проголошено графа Тулузьким і йому надано багато захоплених земель альбігойців. Війна була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення. Південь Франції було спустошено, а місцеву знать у більшості винищено. Її місце зайняли хрестоносці — вихідці з північної Франції.

Але з 1216 по 1224 рік серія повстань призвела до втрати шляхтичами багатьох земель. Раймунд VI разом з сином Раймундом VII повернулися в регіон у квітні 1216 року і незабаром підняли значні сили альбігойців з незадоволених міст. Бокер був обложений у травні. Через три місяці його мешканці відчули проблеми з постачанням і домовилися з Раймундом про здачу замку в обмін на те, що їм буде дозволено безперешкодно покинути місто зі зброєю. Спроби де Монфора звільнити місто були відбиті. Іннокентій III помер раптово в липні 1216 року і керування походом перейшло до більш обережного Філіпа II Августа, який не бажав активно продовжувати хрестовий похід, тим більше, що тоді він був у стані війни проти короля Джона Англійського.

Тим часом 12 вересня 1217 року Раймунд оволодів Тулузою без бою, тоді як де Монфор був зайнятий у регіоні Фуа. Де Монфор поспішив назад, але його сили виявилися недостатніми, щоб захопити Тулузу. У відповідь на заклик папи Гонорія III відновити хрестовий похід, де Монфор поновив облогу навесні 1218 року. 25 червня цього року, намагаючись відбити вилазку захисників міста, де Монфор був убитий каменем, випущеним з метальних машин. Тулуза втрималась, а хрестоносці були змушені відійти. Легенди свідчать про те, що з метальних пристроїв стріляли жінки та дівчата Тулузи.

Вигнання катарів

Королівська інтервенція[ред. | ред. код]

Французький король Філіп II Август відмовився командувати особисто, але погодився призначити свого сина Людовика втрутитися у війну в 1224 році для захоплення графства Тулузького. Його військо пройшло на південь, починаючи з травня, пройшовши через Пуату. У червні армія під головуванням сина Симона де Монфора, Аморі VI де Монфор, до якої приєднався принц Людовик, обложив Марманд. Місто було захоплено у червні 1219. Його мешканці, за винятком тільки командира та його лицарів, були вбиті. Після захоплення Марманда Людовик спробував зайняти Тулузу. Але після шеститижневої облоги армія зняла її та пішла додому. Гонорій III назвав це «жалюгідною невдачею». Без військ Людовика, Аморі не зміг втримати землі, яку він захопив, а альбігойці повернули більшу частину своєї землі. Кастельнод був захоплений військами під Раймунда VII. Аморі знову обложив місто з липня 1220 по березень 1221, але воно витримало восьмимісячну облогу. У 1221 році дії альбігойців були успішними: Аймері де Монреаль і Фаньйо були звільнені, через що багато католиків були змушені тікати. До 1222 р. Раймунд VII повернув усі втрачені землі. Того ж року його батько Раймунд VI помер, і Раймонд VII став на чолі альбігойського руху і військ. 14 липня 1223 року французький король Філіп II Август також помер і принц Людовик став новим королем Людовиком VIII. У 1224 році Аморі де Монфор покинув Каркассон і віддав залишки землі, що у нього залишилися, Людовику VIII.

У листопаді 1225 року Бургський Собор був скликаний для того, щоб справитися з єрессю катарів. На Соборі Раймунда VII, як і його батька, відлучено від церкви. Собор зібрав тисячу церковників, щоб легітимізувати податок, так звану «альбігойську десятину», для підтримки хрестового походу.

Людовик VIII очолив новий хрестовий похід. Його армія зібралася в Бурже в травні 1226 року. Хоча точна кількість військ невідома, це, безумовно, була найбільша військова сила, яку коли-небудь надсилали проти альбігойців. Похід почався в червні 1226 року, хрестоносці ще раз захопили міста Безезер, Каркассон, Бокер та Марсель, цього разу без опору. Проте мешканці Авіньйона, який був номінально під владою німецького імператора, чинили опір, відмовляючись відкривати ворота королівським військам. Не бажаючи штурмувати добре укріплені мури міста, Людовик VIII зчинив осаду. Штурм в серпні був відбитий. Нарешті, на початку вересня, місто здався, погодившись заплатити 6 тисяч марок і знищити стіни. Місто було окуповане 9 вересня. Жодного вбивства чи розграбування не відбулося. Людовік VIII помер у листопаді, і його заступив Людовик IX, який був ще дитям. Королева-регент Бланш з Кастилії дозволила продовжувати хрестовий похід під головуванням Умберто V де Бойє. Лабідед капітулював у 1227 році, Варель — у 1228 році. Тоді хрестоносці знову обложили Тулузу. При цьому вони систематично нищили навколишні об'єкти та ландшафт, спалюючи поля, виноградники та ферми, забивали худобу. Врешті-решт, місто було знову взяте, тому що в Раймунда VII не було вже достатньо військ.

Врешті-решт, королева Бланш запропонувала Раймунду VII підписати договір про визнання його правителем Тулузи в обмін на те, що він почне боротьбу проти катарів, поверне всю католицьку церковну власність, знищить його замки та оборонні споруди Тулузи. Крім того, Раймунд мав був одружитися з Іоанною, дочкою брата Людовика VIII, Альфонса, а їхні можливі діти як спадкоємці отримують Тулузу по смерті Раймунда, і їхня спадщина повернеться до королівських земель. Раймунд погодився і підписав Паризький договір 12 квітня 1229.

З 1243 по 12 березня 1244 року фортеця катарів Монсегюр[en] була обложена військами сенешаля Каркассона і П'єра Аміеля, нарбоннського архієпископа і ними захоплена. 16 березня 1244 року відбулася велика бійня, в якій понад 200 катарських просвітлених спалено у величезному багатті біля підніжжя замку («поле спалених»).

Жовтий хрест, яким помічали одяг колишніх катарів.

Подальше переслідування катарів[ред. | ред. код]

Свята Інквізиція була створена папою Григорієм IX в 1234 році для знищення еретичних рухів, включаючи першочергово катарів. Діючи на півдні в Тулузі, Альбі, Каркасоні та інших містах протягом всього XIII століття і значної частини XIV, вона зуміла зруйнувати катарський рух. Покарання за слідування катарським принципам сильно варіювали. Найчастіше вони були змушені жовті хрести на їхньому одязі, як знак покаяння. Інші мали зробити обов'язкові паломництва, які часто включали участь у бойових діях проти мусульман. Відвідування голими місцевої церкви щомісяця також було звичайним покаранням, у тому числі і для прочан, які повернулися з паломництва. Катари, які відтягували покаяння, позбавлялися волі та майна. Інші, які взагалі відмовлялися каятися, були спалені. Католицька церква знайшла ще один інструмент для боротьби з єресями створивши Орден Домініканців. Домініканці мандрували до міст та сіл, проповідуючи на користь вчення Церкви та проти єресі. У деяких випадках вони брали участь у судовому переслідуванні катарів. Інквізитори іноді використовували катування як спосіб виявити катарів, але все-таки вдалося зловити лише відносно невелику їхню кількість. Інквізитори отримували фінансування від французької монархії аж до 1290-х років, коли французький король Філіп IV, який конфліктував з папою Боніфацієм VIII, суворо обмежив його. Проте, після відвідування південної Франції в 1303 році, він стурбувався антимонархічними настроями людей регіону, особливо в Каркасоні, і вирішив зняти обмеження, що були покладені на інквізицію.

Папа Климент V запровадив нові правила, спрямовані на захист прав обвинуваченого. Домініканський священик Бернард Гуї, який був інквізитором Тулузи з 1308 по 1323 рік, написав керівництво, де обговорювалися звичаї некатолицьких сект і методи, які слід використовувати інквізиторам у боротьбі з єресями. Велика частина цього посібника описує відомі звичаї катарів. Гуї також описав методи, які слід використовувати для допиту обвинувачених катарів. Почався останній період боротьби проти катарського руху. До 1350 року всі відомі залишки цього руху були знищені. Альбігойські хрестові походи збільшили владу французької монархії та зробили папство більш залежним від неї. Це, врешті-решт, призвело до авіньйонського полону пап упродовж 1309—1377 років.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Chalk, Frank Robert; Jonassohn, Kurt (1990). The History and Sociology of Genocide: Analyses and Case Studies. New Haven, Connecticut: Yale University Press. ISBN 978-0-300-04446-1 (англ.)
  2. Jonassohn, Kurt; Björnson, Karin Solveig (1998). Genocide and Gross Human Rights Violations: In Comparative Perspective. Piscataway, New Jersey: Transaction Publishers. ISBN 978-1-4128-2445-3. (англ.)
  3. Tatz, Colin Martin; Higgins, Winton (2016). The Magnitude of Genocide. ABC-CLIO. ISBN 978-1-4408-3161-4 (англ.)
  4. Lemkin, Raphael (2012). Jacobs, Steven Leonard, ed. Lemkin on Genocide. Lanham, Maryland: Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7391-4526-5. (англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • William of Tudela; Anonymous [1213]. The Song of the Cathar Wars: A History of the Albigensian Crusade. (2004), Burlington, VT: Ashgate Publishing Company. (англ.)
  • Strayer, Joseph R. (1971). The Albigensian Crusades. New York, NY: The Dial Press. ISBN 0-472-09476-9. (англ.)
  • Costen, Michael D. (1997). The Cathars and the Albigensian Crusade. Manchester and New York: Manchester University Press. ISBN 0-7190-4331-X. (англ.)
  • Graham-Leigh, Elaine (2005). The Southern French Nobility and the Albigensian Crusade. Suffolk, UK: Boydell & Brewer. ISBN 1-84383-129-5. (англ.)
  • Georges Bordonove, La Tragédie cathare, Paris, Pygmalion — Gérard Watelet, coll. " Les Grandes Heures de l'Histoire de France ", 1991, 462 p. ISBN 2-85704-359-7. (фр.)

Література[ред. | ред. код]