Церква Введення Пресвятої Богородиці (Розтока)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Церква Введення Пресвятої Богородиці
Церква в селі Розтока
Церква в селі Розтока
48°42′16″ пн. ш. 23°17′58″ сх. д. / 48.704611° пн. ш. 23.299583° сх. д. / 48.704611; 23.299583Координати: 48°42′16″ пн. ш. 23°17′58″ сх. д. / 48.704611° пн. ш. 23.299583° сх. д. / 48.704611; 23.299583
Країна Україна Україна
Місто Закарпатська область
Тип церква і православний храм
Тип будівлі церква
Стиль дерев'яна архітектура
Перша згадка 1759
Дата заснування 1650
Прибудови Дзвіниця
Реліквії і святині Іконопис та різьблення XVIII ст., старовинні гравюри, ікони «Страшний суд», «Богоматір Одигітрія», «Покров»
Стан задовільний
CMNS: Церква Введення Пресвятої Богородиці у Вікісховищі

Церква Введення Пресвятої Богородиці — дерев'яна церква, яка знаходиться у селі Розтока, Міжгірського району, Закарпатської області. З межигірської групи церков найстаріша і найбільш досконала.

Архітектура[ред. | ред. код]

З межигірської групи церква в селі Розтока найстаріша і найбільш досконала. Ймовірно, у свій час вона вразила уяву сучасників і справила вплив на майстрів, що зводили храми в Подобовці, Пилипці, Буковці, Ізках, Торуні та Присліпе. У плані, як і в інших архаїчних закарпатських храмах, її бабинець і нава (архітектура) однієї ширини, і тільки квадратний вівтар трохи вужче. Перше горизонтальне членування церкви Введення — це широке опасання на кронштейнах, яке оточує її з усіх боків. На західному фасаді воно посилено ще й чотириколонним ґанком. Друге горизонтальне членування — це покрівля опасання, що охоплює також і вежу над бабинцем. Покрівлі нава і вівтаря як би злиті: перехід від одного зрубу до іншого приховує ґонтова обшивка. Вежа над бабинцем, яка з кожним членуванням по висоті стає вужча, увінчана двоярусним верхом вишуканого малюнку. Численні горизонтальні лінії ґонтової покрівлі церкви викликають мимовільні асоціації з силуетами вікових ялин. Якщо зі східної сторони храм сприймається досить нерухомим, то з західної, навпаки, він весь — гра мас, яка будується на контрасті великої форми єдиних нава, вівтаря і витонченої вежі. [1]

Зважаючи на те, що схил пагорба, де розташований храм Введення, дуже крутий, дзвіниця поставлена ​​окремо, ближче до вершини пагорба. Якщо піднятися на пагорб, то церква, що стоїть нижче, вимальовується в просвітах величезних дерев на тлі навколишніх гір і являє собою чарівну картину. [1]

Історія[ред. | ред. код]

Церква Введення Пресвятої Богородиці, розташована на крутому схилі в оточенні дерев поважного віку, має тільки їй притаманні пропорції та художні деталі. У XVII столітті це була бойківська церква з трьома верхами, що зменшувалися догори ступінчастими заломами. Можливо, у 1759 році, згідно з написом на південних дверях, церква набула сучасного барокового вигляду. [2] Судячи з величезних колод і патині на зрубі, спорудження храму можна віднести до XVII століття. У XVIII столітті, ймовірно, було зроблено лише нове вінчання вежі. На користь більш давнього походження церкви говорить також наявність ще одного входу в наву з південної сторони і готична форма арок-вирізів з боків великий арки, що з'єднує бабинець і наву. [1] Вежа з восьмигранною банею має горизонтальне членування. Колись відкритий ґанок перетворено на засклену веранду. Дерев'яну дзвіницю, типову для закарпатської Бойківщини, збудували біля церкви у XVIII столітті. Такі дзвіниці поширені по всій Міжгірщині. За формою і конструкцією вони подібні до дзвіниць сусідньої Воловеччини, але воловецькі значно менші. [2]

У селі розповідають, що заможні господарі Розтоки купили церкву в сусідньому Студеному і, розібравши, перевезли волами через гори, що розділяють долинки двох сіл. За іншим переказом, церкву купили в одному з галицьких бойківських сіл і привезли в нижнє село, але заможні люди з Вишнього Кінця вночі перетягли волами розібрану церкву до своєї частини села. [2]

Збереглися написи, що доносять до нас імена людей, що колись піклувалися про церкву. Це Василь Довганич, що купив у 1709 році ікону Благовіщення, Роман Тяскайло, що «ізробив» образ Богородиці, Ілько Головчин, що вирізав царські врата. Напис на дошці біля південних дверей повідомляє про смерть ктитора церкви 1800 року. [2]

У 2001 році громада продала за безцінь старий іконостас та багато окремих ікон, а кошти використала для обладнання нової дерев'яної церкви, доволі немічної у порівнянні зі стародавньою красунею. Величезну ікону народного малювання «Страшний суд» теж перенесли до нової церкви. Стара Введенська церква залишилася порожньою, покриття дахів було в критичному стані, все реальнішою ставала загроза знищення чудової пам'ятки. Влітку 2005 року майстри з Синевирської Поляни на чолі з Іваном Руснаком перекрили дахи церкви новою дранкою [2]

Інтер'єр[ред. | ред. код]

Інтер’єр повністю відповідає стилю, характеру та образу зовнішньої архітектури. В ньому все невеликих розмірів — і арка-виріз, і двері та вікна, і чудовий іконостас з численними іконами різних часів, розвішаними по стінах. Якщо в усіх попередніх іконостасах панує строга прямокутна сітка горизонтальних і вертикальних членувань, то в розтоцькому всі верхні яруси, крім першого, розташовуються по зламаній вгору лінії, чим досягаються динаміка й експресія композиції. Живопис іконостаса, можливо, виконала та ж артіль, що і в Присліпі, про що свідчать і скупа фрескова манера живопису, і типаж, і палітра барв [3]

Інтер'єр Введенської церкви за своїми розмірами невеликий, але завдяки іконостасу, а також численним іконам різного часу справляє незабутнє враження. Тут зберігається багато вишитих рушників, килими, а також старовинних гравюр. [1]

Іконостас XVII століття цікавий тим, що його елементи — колонки і карнизи — утворюють не прямокутну сітку, а динамічну композицію. Вона створюється завдяки зламу його горизонтальних членувань, підйом якого в центральній частині з кожним ярусом стає все крутіше. [1]

Талант різьбяра з особливим блиском проявився в різьбі царських врат, де представлена ​​композиція «Древо Єссея». Гілки древа, витіювато звиваючись, утворюють дванадцять завитків з біблійними персонажами в центрі. Різьба вражає своєю ажурністю, а фігури, зображені в невисокому рельєфі, — виразністю. [1]

Майстер, який писав ікони для цього іконостаса, працював у монументально-фресковій манері, він уникав подрібненої деталізації, а святим надавав риси українських простолюдинів. Його Марія в іконі «Богоматір Одигітрія» схожа скоріше на селянку, ніж на канонічні зображення Марії. Лаконічна палітра синіх, червоних і вохристих тонів цієї ікони якнайкраще гармонує з теплим тоном золотих дивно пластичних різьблених орнаментів її обрамлення. [1]

Дві ікони в кіотах, розташовані на північній і південній стінах наву, «Святий Микола» і «Свята Параскева» XVII століття належать, ймовірно, майстру, вихованому на гравюрах, адже манера його письма графічна і конструктивна. На південній стіні висять ікони з святкового і деісусного чину, що належали, очевидно, іконостасу першої чверті XVII століття. Вони виконані у прекрасній фресковій манері, де абсолютно відсутні світлотіньові моделювання форми, а складки одягу прокреслені жирною лінією тільки пензлем. Можна з упевненістю сказати, що ці ікони зберігають у собі традиції мистецтва XVI століття. [1]

На одній з них — іконі «Покров» майстер, ймовірно місцевий живописець, залишив свій підпис. Крім того, ця ікона цікава ще й тим, що, хоча її сюжет і повторює традиційну іконографію, головним персонажем композиції є не Богоматір, а Роман Сладкоспівець. Він намальований значно більших розмірів, ніж всі інші персонажі. Напис на іконі все пояснює: «сі чином ізробівь раб Божий Роман тягати за відпущення своє». Художник підлещувався до свого тезки Сладкопівця Романа. Про моральні ідеали і етичні норми виконавців і замовників місцевих ікон дає уявлення величезна ікона «Страшний суд», вміщена на північній стіні наву і виконана, скоріш за все, на рубежі XVIII і XIX століть. Перед судом історії проходять не окремі особистості або лиходії, але цілі народи, весь світ. Особливо охоче майстер зображує сюжети на злобу дня, пороки і зло свого часу, персоніфіковані в суддях і чиновниках митниць, а також лихварів, п'яниць, шинкарів, ворожбита і перелюбників, наклепників і донощиків, злодіїв і розбійників. Всі ці персонажі майстер пише з дитячою безпосередністю і наївністю. Відсутність у нього високого рівня професійної майстерності окупається щирістю і почуттям гумору. Він вказує на порок не стільки страхом, скільки сміхом. [1]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к Логвин Г. Н. Украинские Карпаты. — М.: Искусство. — 1973. — С.84-90
  2. а б в г д М. Сирохман. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. — К.: Грані-Т, — 2008.
  3. Логвин Г. Н. По Україні. — К.: Мистецтво. — 1968. — С.383

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Пам’ятники архітектури УРСР, що перебувають під державною охороною: список. — К.: Держбудвидав. — 1956.
  • Логвин Г. Н. Украинские Карпаты. — М.: Искусство. — 1973.
  • Сирохман М. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. — К.: Грані-Т, — 2008. — 88с.