Бойківщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Музей народної архітектури і побуту у Львові, сектор «Бойківщина». Садиба середини XIX століття з с. Пилипець
Музей народної архітектури і побуту у Львові, сектор «Бойківщина». Хата 1912 року з с. Либохора

Бо́йківщина — історико-етнографічний регіон на північних і південних схилах Карпат, простягається від річок Лімниця і Тересва (на сході) до річок Уж і Сян (на заході), охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, охоплює близько 8 тисяч км². Походить від назви населення регіону — бойків.

До історичної Стрийщини належав чималий шмат етнографічної Бойківщини, включаючи Сколе (перша письмова згадка — 1397 р.). Сколе відоме в нашій історії ще зі Середньовіччя. З трагічною загибеллю у 1015 р. князя Святослава Володимировича тут пов'язано чимало топоніміки. Це й Сколе, й Славське, й урочище Святославова могила, й ріка Опір. Досі збереглися скельні монастирі поблизу сіл Розгірче та Труханів («Скелі Довбуша»), а також залишки фортеці Тустань поблизу села Урич, де тепер щороку відбувається фестиваль середньовічної культури[1].

Найбільші міські поселення — Турка, Сколе, Бориня, Воловець, Міжгір'я, Старий Самбір, Борислав, Долина, Калуш й інші.

Історія[ред.ред. код]

Історія Бойківщини є стародавньою: Серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали «Бойки» (див. Бойки, Білі серби, Білі хорвати).

Через Бойківщину здавна проходив головний торговельний і військовий шлях з України в Угорщину й Західну Європу.

У 17721918 Бойківщина перебувала у складі володінь Габсбурґів (згодом Австрійська імперія й Австро-Угорщина), у 19191939 — Польщі. Після приєднання 1939 року Західної України та 1945 року Закарпаття до УРСР входить до складу Української держави.

На Бойківщині народилися багато відомих діячів, зокрема гетьман Петро Сагайдачний, генеральний суддя з часів Хмельниччини Іван Креховецький, письменник Іван Франко.

Дослідження Бойківщини[ред.ред. код]

Іван Вагилевич був першим з українських дослідників, який в основному визначив територію розселення бойків Карпатським хребтом між верхів'ям річок Сяну і Лімниці та підгірськими землями на півночі, а також займався вивченням матеріальної культури Бойківщини. 1839 року опублікував у чеському журналі велику статтю «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині», де всебічно і науково висвітлює історію, побут, територію розселення.

Іван Франко присвятив історії та культурі цього краю низку художніх, публіцистичних та наукових творів («Етнографічна експедиція на Бойківщину», «Карпато-руське письменство» та інші).

Протягом 1934–1939 в Самборі виходив «Літопис Бойківщини» — видання, присвячене дослідженню історії, культури та побуту етнографічного регіону. В період незалежності воно знову почало виходити, але тепер у Дрогобичі.

Бойківське сузір'я

«Бойківське сузір'я» — книга-довідник Наталі Кляшторної, яка вийшла друком у 2012.[2][3] Словник з короткими відомостями про 300 видатних осіб, котрі своїм походженнням, життям чи діяльністю пов'язані з бойками і Бойківською землею.[4] Також подані відомості про представників інших етнічних груп та національностей, котрі кожен у своїй царині допомагали бойкам, популяризували їхню культурну спадщину та в цілому сприяли розвою Бойківщини. Книга стала дипломантом І ступеня XVI Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска від 30 серпня 2012 року в Турці.[5]

Межі Бойківщини[ред.ред. код]

Північна

На початку XIX століття північною етнографічною межею Бойківщини був Дністер. Пізніше дослідники констатують її дедалі більше поступове пересування на південь. Так, Ю.Гошко північну межу Бойківщини (станом на кінець XIX — початок ХХ ст.) проводив південніше від Дністра — по передгір'ях Карпат (по лінії населених пунктів Ясень, Липовиця, Спас, Вигода, Витвиця, Болехів, Розгірче, Нижня і Верхня Стинави, Орів, Тустановичі, Опака, Підбуж, Недільна, Сушниця, Стара Сіль та Лопушна)[6].

Західна

Роман Райнфус написав фундаментальну працю пол. «Ze studiow nad kultura materialna Bojków». Окреслив межі етнографічної Бойківщини, зокрема на найдискусійнішому в наукових колах відтинку — західному.[7]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.gazeta.lviv.ua/print/article/4381 Стрий і Стрийщина
  2. Нові краєзнавчі видання. Бойківське сузір’я.
  3. Кляшторна Н. Бойківське сузір'я. Словник персоналій Бойківщини: народилися бойками; мешкали на Бойківщині; прислужилися бойкам. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. — 80 сторінок: ілюстрації. ISBN 978-966-668-291-1.
  4. В. Ланчак. Вийшла з друку книга Наталі Кляшторної "Бойківське сузір’я" Турка-перлина Карпат
  5. ПОСТАНОВА організаційного комітету XVI Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска
  6. Гошко Ю. Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. — К. : Наук. думка, 1983. — с. 25, 28
  7. Кляшторна Н. Бойківське сузір'я. Словник персоналій Бойківщини: народилися бойками; мешкали на Бойківщині; прислужилися бойкам. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. — 80 сторінок: ілюстрації. ISBN 978-966-668-291-1. Сторінка 55.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Бойківщина: історико-етнографічне дослідження / [З. Є. Болтарович, А.Ф.Будзан, Р. П. Гарасимчук та ін.]. - К. : Наукова думка, 1983. - 303с.
  • Етнографічне дослідження Бойківщини / Р. Ф. Кирчів. - К. : Наукова думка, 1978. - 174 с.

Посилання[ред.ред. код]