Гері Снайдер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гері Снайдер
Гері Снайдер, 2007 рік, Колумбійський університет
Гері Снайдер, 2007 рік, Колумбійський університет
Дата народження 8 травня 1930(1930-05-08) (86 років)
Місце народження Сан-Франциско
Рід діяльності Поет, есеїст, філософ, еколог

Гері Снайдер (нар. 8 травня 1930, Сан-Франциско) — американський поет, есеїст, філософ, еколог. Викладає в університеті у Каліфорнії. Член редколегії журналу «Екологічна етика» (англ. «Environmental ethics»). Лауреат Пулітцерівської премії (1975) за книгу «Черепашачий острів», що принесла йому світову славу. Його погляди можна охарактеризувати як «духовна екологія». Опублікував кілька десятків книг поезії та прози на захист дикої природи, серед яких «Досвід життя на лоні дикої природи», «Місце у просторі», «Гори і річки без кінця». Поет неодноразово заявляв, що його виборчим округом є дика природа, а він — її спікер у конгресі[1][2].

Біографія[ред.ред. код]

Гері Снайдер народився у Сан-Франциско. Його батьки були німецько-шотландсько-англійського походження, окрім Гері у них була молодша дочка Антея. У роки Великої депресії батько збіднів, тому 1932 року забрав сім'ю до себе на батьківщину у штат Вашингтон, де мав молочну ферму. У результаті Гері захопився життям на лоні дикої природи і побутом американських індіанців. Зацікавленням літературою Гері завдячує матері. Він згадував, що багато почав читати з 1937 року, коли попік ноги і не міг чотири місяці ходити; найбільше враження справили книги Ернеста Сетона-Томпсона. «У юності у мене була безпосередня, інтуїтивна глибока симпатія до природного світу, якої мене ніхто не вчив. У цьому сенсі природа є моїм «гуру»[3].

1942 року, коли батьки розлучилися, Гері з матір'ю і молодшою сестрою переїхав до Портленда, штат Орегон. Працював на місцевій радіостанції разом з матір'ю, а після війни торговим моряком, лісорубом і лісовим сторожем. 1947 року директор «Reed College» у Портленді, прочитавши ранні вірші Гері, допоміг йому отримати стипендію для навчання у коледжі. У коледжі познайомився з майбутніми поетами Біт-покоління Філіпом Вейленом і Лью Велчем; тоді ж уперше опублікував свої вірші у студентському журналі. У «Reed College» зробив дослідження з життя індіанської резервації штату Орегон. 1951 року закінчив «Reed College» зі спеціальностей антропологія і англійська мова, отримавши ступінь бакалавра мистецтв.

1950 року Гері Снайдер одружився з Елісон Гасс, проте через сім місяців вони розійшлися, а офіційно розлучилися 1953 року. 1951 року відправився автостопом до Університету штату Індіана, поступати в аспірантуру з антропології, але провчився там лише один семестр. 1952 і 1953 років у теплий період працював наглядачем за лісовими пожежами у Каскадних горах у штаті Вашингтон. 1953 року вступив до аспірантури зі східних мов у Каліфорнійський університет. 7 жовтня 1955 року відбулася знакова подія — перший публічний виступ молодих поетів із Сан-Франциско та Нью-Йорка у «Six Gallery» на Філмор-стріт у Сан-Франциско, на якому Гері познайомився з Алленом Гінсбергом і Джеком Керуаком. Гері Снайдер став прототипом головного героя Джефі Райтера в всесвітньо відомому романі Керуака "Волоцюги Дхарми", який був написаний в 1957 році. 1956 року Снайдер отримує стипендію для навчання в Японії, де проводить два роки у вивченні східної філософії та релігії дзен-буддизму. 1958 року повернувся до Сан-Франциско матросом танкера. У червні 1958 року познайомився з поетесою Джоан Кайгер, яка так само захоплювалася східними філософіями. 1959 року вдруге відбув до Японії, де в лютому 1960 одружився із Джоан Кайгер. Разом із нею здійснив подорож до Індії; з ними подорожував також Аллен Гінсберг зі своїм коханцем поетом Пітером Орловскі.

1964 року Гері Снайдер повернувся до університету Берклі викладачем. 1965 року розлучився із Джоан Кайгер. 1966 року утретє відбув до Японії, де перебував до 1968 року. 1967 року одружився з японкою Маса Уехара, у них народилися сини Кай (1968) і Джен (1969).

Після 1971 року зосередився на екологічних темах творчості і громадської діяльності. Оселився у північній частині Сьєрра-Невади, на березі річки Юба, на межі Національного заповідника Тахо, розвиваючи гірське фермерське господарство і працюючи з новими і старими поселенцями регіону.

Дзен залишається центром його життя. Гері Снайдер пише, що його спроба повернутися до землі є «не якимось ностальгічним відтворенням дев'ятнадцятого століття. Тут є покоління білих людей, яке врешті-решт готове вчитися у старших, як жити на континенті, пам'ятаючи, що наші діти і надалі протягом століть будуть жити тут (не на Місяці). Ті, що люблять і захищають цю землю, ці дерева, цих вовків, тубільці Черепашачого острова»[4].

Творчість[ред.ред. код]

Протягом усіх цих років Гері Снайдер написав одинадцять книг поезії і вісім книг есеїстики. У дусі Генрі Девіда Торо Снайдер досліджує близький зв'язок між людиною і місцем, людиною і життям. «Ми тільки в останні десять років почали тут створювати пісні, які будуть співатися від імені рослин, гір, тварин і дітей. Коли ви бачите свого першого оленя посеред дня, ви співаєте, щоб привітати оленя або вашого першого чорного дрозда — я бачив одного цього ранку! Така поезія буде створена нами, коли ми заново заселимо цю землю людьми, які знають, що вони належать їй; для яких «первісне» — це не слово, яке позначає минуле, але первинне і майбутнє»[5].

Поезія Снайдера несе у собі зв'язок між примітивними формами свідомості і способами буття у світі. «Черепашачий острів» — загальнолюдський міф древніх народів, де маса Землі, яка підтримує життя, піднімаючись як спина космічної черепахи, височить над водою. Цивілізація у поета характеризується, як ракова пухлина, що розповзається, яку він діагностує, як викликану вірусом грошей[5].

«

У неділю чотириколісний джип
компанії з нерухомості привозить
землемірів, проектувальників,
вони кажуть Землі:
«Розсунь свої ноги...»

 »

Снайдер спонукає нас вчитися мудрості у американських тубільців, шукати знань не для того, щоб панувати над природою, а для того, щоб знайти своє місце в павутині життя[5].

«

Ця жива поточна Земля,
це все, що існує назавжди.
Ми — це вона,
вона співає через нас.
Ми б могли жити на цій Землі
без одягу або інструментів!

 »

Філософія Снайдера проста і зрозуміла. «Мислителі глибинної екології наполягають на тому, що природний світ має власну цінність, що здоров'я природних систем має стати найпершою турботою, і що це найкраще служить інтересам людства. Вони усвідомлюють, що первісні люди — наші вчителі цих цінностей»[3]. Коли Снайдер пише про ці речі, вони стають глибоко філософськими — у віршах і прозі думки автора виражені гранично ясно і чітко. «Дика земля, хороша земля, священна земля. Наше поняття Доброї Землі йде від сільського господарства, де воно звужується до значення землі родючої, обробленої, і таким чином є протилежністю дикій», — пише вчений, і відразу наводить приклад, що тільки дикі землі визнавалися язичниками священними. «Тільки від стародавніх культур ми чуємо про священні ліси, священні землі в контексті істинної віри і звичаїв»[3].

На думку Снайдера, зараз начасі провести переоцінку цінностей, повернувшись до стародавніх понять. Дика земля — одночасно хороша і священна: «поняття Хороша (та, що сприяє існуванню безлічі життів), Дика (природна, натуральна) і, нарешті, Священна насправді виявляються єдиними. (…) Хороша, дика і священна не можуть бути розділені і перебувати на відстані одна від одної»[3].

Снайдер наводить синтоїстську заповідь про збереження священних куточків природи: «Ніколи не ріжте нічого, ніколи не зводьте нічого, не стверджуйте, ніколи не з'ясовуйте нічого в святих природних місцях, добираючись до наукової істини, і не розбирайте, не деформуйте нічого з тієї ж причини. Не полюйте, не ловіть рибу, не проріджуйте лісу, не запалюйте і не гасіть те, що горить»[3].

Різні дикі місця мають безліч застосувань. «Це місця, де усамітнюються жінки, місця, що приймають тіла померлих, і де молоді юнаки та дівчата отримують особливі настанови. Такі місця пророчі, заряджені особливим значенням і силою. Пам'ятаються такі місця дуже довго»[3].

Можна помітити, що романтизм екології Снайдера дуже практичний. Він не тільки оспівує, але й вчить. Спостерігаючи за ставленням різних культур до природи, Снайдер підкреслює спільну рису — ставлення у жителів сіл завжди дбайливіше до природи, ніж у городян. І навіть «етикет жителів сіл може бути таким же вишуканим, складним, як і будь-якої міської людини»[3]. Цікавий приклад з давньої китайської поеми, у якій після чергового повстання її герой вигукнув: «Державу зруйновано, але гори і річки живі!». Японський поет Нанао Сакакі нещодавно переробив цей рядок, давши йому сучасне прочитання: «Гори і річки зруйновані, а держава живе!» Гірка іронія.

У своїх книгах Гері Снайдер закликає[3]:

«

Ми благословенні невеликим залишком дикої природи, спадщиною, яку необхідно зберегти для народів усього світу... Глухі ліси знову повертаються. Праліси Заходу все ще навколо нас. Усі будинки Сан-Франциско, Портленда, Сіетла, Лонгвью збудовано зі стовбурів дерев. Здеріть фарбу у старій квартирі в Сан-Франциско, і ви побачите першокласні панелі червоного дерева. Ми щодня живемо в укритті стародавніх дерев. Нашим праправнукам, найвірогідніше, доведеться жити в укритті, що складатиметься з окремих рослин поблизу гирла річки.
Таку ж кількість років, як живому дереву, необхідно й упалому дереву, щоб повернутися в ґрунт. Якби суспільства навчилися жити таким темпом, не було б вимирання, були б чисті річки, і лосось повернувся б відкладати ікру.
Незайманий
ліс,
стародавній,
чистий,
міцний досяг висоти.

 »

Гері Снайдер є лідером «великої революції рюкзаків» 1960–1970-х років, коли мільйони американців покидали церкви і вирушали молитися в гори. Його етика сполучає в собі буддизм, американський культ дикої природи та екологічну мудрість американських індіанців. «Рослини і тварини це ті ж люди», — пише Снайдер. Тому він вимагає перефразувати відоме гасло «владу людям» на «владу усім людям», пояснюючи: «Нам необхідно включити інших людей, тих, що повзають і ходять, і тих, що літають і плавають, у нашу вселенську спільність. Адже якщо всіх цих людей не вчити, то вони повстануть проти нас, як американські колоністи проти британського уряду»[1]. Снайдер вважає, що «скривджена людиною природа не буде вести з нею переговори про її виживання». Як вихід він пропонує розширювати моральну спільність і включати «всю решту життя» у наше демократичне суспільство[1].

Снайдер навмисно застосовує правовий лібералізм до проблем взаємин людини з природою. Він ототожнює природу з пригніченою меншістю, права якої постійно порушуються людиною. Як поет і буддист, він бачить себе у ролі захисника «дерева, яке не представлено ні на інтелектуальному, ні на урядовому рівні». Його вахтою стала дика природа, ідеологією — глибинна екологія, зброєю — проза і вірші[5].

«

О Сило, що вихором несеш нас одне до одного,
даруй нам блаженство,
даруй нам велике звільнення
і всьому живому,
тому, що зникає, зраненому,
чиє життя на Землі під загрозою,
ми віддаємо цю любов.
Нехай примножиться їх число.

 »

Поети, вважає Снайдер, унікальні тим, що «можуть розуміти дерева». На відміну від багатьох американських екофілософів, невідомих широкій публіці, Гері Снайдер є відомим оратором, лектором, популярним об'єктом для телевізійних інтерв'ю, свого роду спікером прав природи. Він говорить про нову, розширену демократію, яка включатиме сферу нелюдського.

Іншою екологічною ідеєю, яку активно розвиває Гері Снайдер, є ідея біорегіоналізму — політично і екологічно децентралізованої культури, де люди намагаються жити у злагоді з природою.

В есе Снайдера екофілософські питання обговорюються з лінгвістичними витонченістю і стилем, і читання його книжок стає задоволенням. Збірка екологічних есе «Практика дикого» — одна з найкращих[2]. Екофілософ Макс Оелшлегер відносить цю збірку до таких видатних екофілософських праць як «Уолден» Генрі Девіда Торо і «Альманах піщаного графства» Олдо Леопольда[5].

Бібліографія[ред.ред. код]

Поетичні збірки
  • Бруківка (1959)
  • Міфи і тексти (1960)
  • Глушина (1967)
  • Відносно хвилі (1969)
  • Черепашачий острів (1974)
  • Топорища (1983)
  • Покинутий на дощі (1986)
  • Суще (1992)
  • Гори і річки без кінця (1996)
  • Ризик на вершинах (2004)
  • Тут і тепер (2015)
Проза і збірки есе
  • Земне господарство (1969)
  • Старі шляхи (1977)
  • Той, що ловив птахів у батьківському селі (1979)
  • Справжня робота: інтерв'ю та розмови 1964–1979 рр. (1980)
  • Подорож Індією (1983)
  • Досвід життя на лоні дикої природи (1990)
  • Місце у просторі (1995)
  • Назад у вогонь (2007)

Див. також[ред.ред. код]

Про Гері Снайдера[ред.ред. код]

  • Halper J. Gary Snyder: dimensions of a life. — San Francisco: Sierra Club Books, 1991. — 452 p.
  • McLean W. Scott / ed. Gary Snyder: The real work. — New York: New Direction, 1980.
  • Murphy P. Understanding Gary Snyder. — Columbia, S.C: Univ. South California Press, 1992.
  • Steuding В. Gary Snyder. — Boston: Twayne Publishers, 1976.

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Nash J. The rights of nature. — Madison: Univ. Wisconsin Press, 1989. — 290 p.
  2. а б Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  3. а б в г д е ж и Snyder G. Good, wild, sacred. — Madley, Hereford: Five Seansons Press, 1984.
  4. Snyder G. Turtle island. — New York: New Directions, 1974.
  5. а б в г д Oelshlaeger M. The idea of wilderness. — New Haven and London: Yale Univ. Press, 1991. — P. 243–281.