Літко Анатолій Якович

Анатолій Якович Літко
Народився	23 вересня 1935(1935-09-23) Городнє
Помер	27 лютого 2008(2008-02-27) (72 роки) Харків, Україна
Поховання	Міське кладовище № 14 (Харків)d
Країна	СРСР  Україна
Діяльність	театральний режисер, театральний педагог
Alma mater	Харківський державний театральний інститут (1956) і Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського (1963)
Відомі учні	Макогонов Володимир Сергійович
Заклад	Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка Миколаївський академічний художній драматичний театр Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка
Нагороди

Анато́лій Я́кович Літкó (23 вересня 1935(1935-09-23), Городнє — 27 лютого 2008(2008-02-27), Харків) — український театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Володимира Блавацького Національної спілки театральних діячів України.

Життєпис

Народився 23 вересня 1935 року в селі Городнє Краснокутського району Харківської області. Навчався у Харківському театральному інституті, у 1952—1956 рр. на курсі Олеся Сердюка. Це був час, коли у інституті працювало сузір'я видатних акторів і режисерів, корифеїв українського театру, учнів і соратників геніального Леся Курбаса: І. Мар'яненко, Д. Антепович, В. Чистякова, Д. Бондаренко, Р. Черкашин, з російського театру — І. Крамов, Б. Глаголін, Б. Скибневський, О. Азімов та ін. Поряд с А. Літком навчалися яскраво обдаровані, майбутні видатні діячі театру Л. Тарабарінов, Л. Биков, О. Барсегян, Б. Прокопович, В. Кожевникова, С. Чибісова, Р. Колосова.

Як студент А. Літко відразу привернув до себе увагу викладачів внутрішньою зосередженістю, тяжінням до пошуку, аналітичним мисленням. Успішно зігравши свої перші сценічні роботи в дипломних виставах: Гнат в «Безталанній» І.Карпенко-Карого, Петько в «Останніх» М.Горького, — А. Літко отримав запрошення до Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка, однак митець вирішив інакше: він підписав направлення до Сумського музично-драматичного театру ім. М.Сусаніна, де головний режисер О. Льдов обіцяв молодому актору «багато роботи». У Сумському театрі за півтора роки А.Літко зіграв 12 ролей, серед яких Василь «Циганка Аза», Родріго «Отелло» В.Шекспіра, Вайненен «Оптимістична трагедія» Всеволода Вишневського, та інші.

Однак у молодого актора виникає бажання піти шляхом режисера. В цей час до Сумського театру з важливою місією на чолі комісії з перевірки стану театру приїхав його вчитель Олесь Сердюк і після недовгих роздумів А. Літко приймає його пропозицію і переходить до Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка. Зігравши ряд ролей в чергу з Л. Тарабаріновим, Л. Биковим: Валерій в «Третій патетичній» М. Погодіна, Генка в «В добрий час» В. Розова, Чоловік у «Всіма забутий» Надима Химера та ін. У той час А. Літко несподівано для себе був призначений асистентом режисера для постановки вистави «Сава Чалий» І. Карпенко-Карого. Постановник — Лесь Сердюк. Робота над цією виставою ще більше зблизила вчителя і учня і одночасно остаточно переконала в тому, що його головне призначення — режисура. Переконавшись у вмінні А. Літко працювати з акторами, в його організаційному хисті, Лесь Сердюк зараховує Анатолія Яковича педагогом-асистентом на свій випускний акторський курс, де відразу доручив йому постанову дипломної вистави «Злочин і покарання» за Ф. Достоєвським з якою він блискуче впорався. Це буввдалий початок режисерської і педагогічної діяльності. А. Літко доручають керівництво курсом робітничої молоді, де викладачем працювала народна артистка України, талановитий педагог Валентина Чистякова.

У 1960 році А. Літко переходить на постійну роботу до театрального інституту і одночасно розпочинає навчання на ІІІ курсі режисерського факультету, під керівництвом видатного режисера Б. Норда, на той час головного режисера Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка.

Після закінчення режисерського факультету, він знову переходить на постійну роботу до театру ім. Т. Г. Шевченка і успішно здійснює постановку декількох п'єс «Украли Консула» Г.Мдівані «Людина за бортом» А. Школяра «Дружина Клода» О.Дюма (1965—1966 рр.)

У 1964 А. Литку пропонують поїхати на вищі режисерські курси до Москви. Молодий режисер стає асистентом відомого режисера Л. Варпаховського, який ставив в Малому Театрі «Оптимістичну трагедію» В. Вишневського. Після тримісясного перебування у Москві його призначають режисером Миколаївського музично-драматичного театру, який на той час був у досить занедбаному стані. Починається творчій шлях Анатолія Литка.

Творча діяльність

На Україні якраз в 60-ті роки гостро відчувається брак нових театральних, зокрема режисерських ідей. Це було пов'язано із зміною творчих поколінь. Адже саме в цей час залишають театр зовсім або відходять від активних творчих робіт майстри режисури: М. Крушельницький, Г. Юра, Б.Тягно, Б. Норд, В. Василько, В. Силяренко, які зіграли визначну роль в розвитку національної сценічної культури. Режисери середнього покоління В. Грипич, В. Магар, працювали в основному в естетиці національного героїко — романтичного театру і були далекі від нових тенденцій в театральному мистецтві. Своє окреме місце в режисерській палітрі України займав В. Оглоблін, послідовний прихильник витонченого психологічного театру. Поступово на театральну арену виходить молоде покоління українських режисерів — «шестидесятників». Це насамперед С. Данченко, В. Опанасенко, Л.Танюк, Р. Степаненко, Г. Кононенко, Б. Головатюк, та інші. До цього покоління належить і А. Літко.

Миколаївський період творчості (1967—1973)

Миколаївський академічний український театр драми і музичної комедії

Миколаївський академічний художній драматичний театр

Анатолій Якович був призначений на посаду головного режисера Миколаївського українського музично-драматичного театру, в час так званої «відлиги» і зростання все більш жорсткого контролю за діяльністю мистецьких установ зі сторони керівних органів. Тому всі надії і сподівання молодого режисера на творчу свободу у першому власному театрі не виправдались. Він змушений був розпочати свою діяльність виставою за п'єсою надзвичайно впливового на той час І. Рачади «Коли мертві оживають». Вистава виявилась «прохідною» і особливо сліду не залишила. Наступною виставою Литка в цьому театрі стала «Партизанська іскра» за п'єсою місцевих авторів Б. Арова та М. Саєнко, яка розповідала про партизанський рух на Миколаївщини у роки війни. «Ця вистава стала етапною у творчості режисера і значною подією не лише в житті міста, але й всієї України». Переконавшись у тому, що А. Літко талановитий перспективний режисер, вмілий керівник мистецького колективу, керівництво області пропонує йому Миколаївський російський драматичний театр ім. В. Чкалова, посідаючи одночасно дві посади — головного режисера і директора. І. Давидова підкреслює, що А. Літко очолив цей театр «в складний, якщо не сказати, найважчий період життя цього колективу». Переглянувши всі 19 вистав репертуару театру, він "без жалю розлучається з тим традиційно нафталіновим мистецтвом на котурнах… яке було позбавлене особистісного начала і яке заполонило сцену театру (там само). На афіші залишилось декілька вистав — «Рюі Блаз», «Угрюм-ріка», «Марія Стюарт», «Дуель», які за своєю сценічною культурою, художнім рівнем, могли ще певний час представляти театр. Сам же новий головний режисер для свого дебюту обирає п'єсу польського К. Хоїнського «Нічна повість». Саме цією виставою вдалося отримати визнання в рамках країни — на Всесоюзному фестивалі польської драматургії перше місце було поділено між Миколаївським драматичним театром і Московським театром «Современнік». За більш ніж три роки Анатолій Літко поставив у театрі ім. Чкалова всього 7 вистав. Найбільш художньо-довершенними і принципово важливими для виявлення пріоритетних естетичних і етичних засад режисури А. Литка виявилися три з них: «Каса Маре» Й. Друце, «Солдатська вдова» М. Амкілова та «Ідіот» Ф. Достоєвського.

На чолі Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка (1973—1978)

Харківський театр для дітей та юнацтва

Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка

Повернувшись до Харкова, молодий режисер очикував призначення на посаду головного режисера театру ім. Т. Г. Шевченка. А доки довелось попрацювати на сцені Театру Юного Глядача. Збереглась рецензія на виставу «Женітьба» за М. Гоголем (1973).

70-ті роки — це історія українського театру, який переможно крокував до прірви. Хронічна усередненість театральних колективів так чи інакше сигналізувала про загальну хворобу. Сцена задихалась від фіміаму, оглухла від апофеозу. Страшним було навіть не те, що лакована театральна картина не відповідала дійсності…, але насамперед те, що потроху самі театри почали вважати своє припудрене, прикрашене зображення своїм справжнім обличчям…. Не уникнув процесу художнього усереднення і театр ім. Т. Г. Шевченка. Це позначилося як на репертуарній політиці, так і на сценічному його втіленні. Саме за таких умов до театру повертається А. Я. Літко.

У 1974 році Літко стає головним режисером Харківського академічного українського театру ім. Т. Г. Шевченка. Йому була близка героїко-романтична направленість театру, проблемність, масштабність сценічних полотен. Саме в цей період він створює найкращі свої вистави. Його постановки «Ричард ІІІ» У. Шекспіра, «Живий труп» Л.Товстого, «Не стріляйте в білих лебедів» В.Васильєва дозволяли говорити про нього як про режисера крупної проблеми, який відчуває рух і віяння годині. Вміє працювати в різних жанрах: як в класичних творах, так і у сучасних. З протоколів художньої Ради ясно, що вистави Литка в театрі Шевченка дорівнювали перевороту. У відгуках у пресі писали про режисерську винахідливість і акторську зібраність, талановитість виконання, що складали новий мистецький стиль, творчу пристрасність шевченківців за часи діяльності молодого А. Литка. У ті роки Літко розуміє український театр як частину загальноєвропейського, навіть всесвітнього театрального руху. І, виходячи з цього твердження, режисер формував творчу платформу. Дивлячись на складну архітектоніку кожної із вистав, які ставив Літко, оцінюючи їх тематичну та жанрову поліфонію, слід виявити програмне режисерське кредо всіх постановок, зокрема: по-перше, — поетичність з особливим національним колоритом (який добре виявлявся А.Літком і художниками Т.Медвідь, Т.Пасечник та І.Шуликом, драмах Б.Васильєва та І. Друце, п'єсі С. Родіонова); по-друге, — процес пошуку істини (який режисер разом з акторами намагались довести глядачеві через своє розуміння сенсу життя людини.

Дніпропетровський період (1979—1983)

Дніпровський академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка

У 1979 році Анатолія Яковича призначають головним режисером Дніпропетровського Українського музично-драматичного театру. Він вже був знайомий з трупою і театром: у 1975 році Літко ставив виставу за п'єсою В.Анкілова «Солдатська вдова». У 1979 році відбулася прем'єра «Не стріляйте білих лебедів». Режисер вже ставив цю п'єсу у Харківському театрі Шевченка. Саме ту виставу він вважає своєю найкращою режисерською роботою. Тому він знову вирішив звернутися до цього матеріалу. Його турбували проблеми міцних зв'язків людини і природи, проблеми збереження чистоти і краси навколишнього світу, захист і збагачення людської душі.

Баку. Хмельницький (1986—1987). Селістра

Хмельницький музично–драматичий театр імені Г. І. Петровського

1983 рік — час важких випробувань. Анатолія Яковича виключають з партії. З початку знімають з посади головного режисера, а потім зовсім звільняють з театру. Півроку творчого простою. Анатолій Якович був змушений навіть працювати таксистом. Та закінчилося все несподіваним запрошенням в місто Баку для постановки п'єси О. Дударева «Рядові». Півтора роки роботи в Бакинському театрі закінчилися поверненням на Україну: він отримує запрошення на посаду головного режисера у Хмельницький музично–драматичий театр імені Г. І. Петровського. Режисер погоджуєтся, переїзджає і одразу прямує до Болгарії де ставиь виставу «Останній відвідувач».

Другий Миколаївський період (1988—1993)

Після того, як Літко довів керівництву країни, що він не загубив вміння бути попереду часу, його призначають знов головним режисером до Миколаїва. У Миколаївському російському драматичному театрі імені В. П. Чкалова відбулась прем'єра вистави «Олімпійки», за п'єсою А. Галіна. Театр ім. В.Чкалова в перше в Україні звернувся до цієї гострої п'єси в жанрі трагікомедії. А. Я. Літко згадав, що «Олімпійки» було зроблено — майже за півтора місяці. Вистава, на його думку, стала найбільш успішною за час перебування його у другий приїзд в Миколаїв. Квитки перекуповували і продавали у двічі дорожче.

Той час був дуже важким для театру. Не все вдавалося. Це було зумовлено і різною школою акторів, різними підходами до акторської гри. А ще — почалася перебудова. Літко згадує: «Головним для театру тоді було вижити. Доводилося ставити замість чотирьох вистав в сезон — дев'ять. Не було часу на те, щоб підтягувати акторів до одного рівня. Були постійні виїзди в обласні центри з метою заробити гроші. А у перервах репетирували прем'єри…». Театру не щастило: загинув провідний актор Олександр Гашинський, восени 1988 року закривають велику сцену на ремонт. Але Літко знайшов можливість грати вистави. За допомогою зав. постановочним цехом В. Дікштейна, блакитне фойє переробили в малу сцену. В наслідок цього з'являється вистава, яку Літко вважає ще однією великою вдачею, — це «Гра тіней» (за пєсою Ю. Едліса). За словами І. Давидової "відбувся новий духовний злет театру. Літко представив не просто виконавців, а команду. До неї увійшли Людмила Літко, А. Вербець, Є. Сокольченко, С. Лозовенко.. У 1990 році Російський драматичний театр відкрив новий сезон прем'єрою — «Страсті за Іісусом» за мотивами Святого писання, творів М.Булгакова, Ч.Айтматова, Л.Андрєєва, А.Франса, С.Лагерлеф. П'єсу написав миколаївський письменник Анатолій Малярів. Вибір текстів з різних літературних джерел вказує на народження пост модерної естетики: він є показовим для пошуків митців останньої третини XX ст., особливо теми духовності. Режисер обирає високу в художньому відношенні драматургію. Використовуються нові засобі театральної виразності, звукова символіка (дощ, гроза, дим) та метафорична мова (шлях на голгофу, диск планети Земля, звучання духовної музики).

Другий Харківський період (1996—2001)

У 1996 році Литку запропонували зробити постановку у Харківському театрі імені Шевченка. Виставу, якою театр міг би відсвяткувати 75 річний ювілей. Літко обрав п'єсу «Макбет» Е. Йонеско. Вистава відбулась на початку 1997 року. Прем'єра пройшла з шумним успіхом. Літко знов примусив заговорити про себе та свою режисуру. Після шумної прем'єри, Літко запропонували очолити театр на посаді головного режисера. Він довго сумнівався повертатися чи ні, адже у Миколаєві його чекала трупа з якою він був багато років. Але все ж таки театр Шевченко був йому рідним. Це була його альма матер. А ось, що сказав про своє повернення сам Анатолій Якович: «Повертаючись, я наївно мріяв, що театр імені Шевченка залишився таким, яким був у сімдесяті роки. Тоді мені, здається, таланило. Робота над формуванням трупи і репертуару ішла напрочуд легко. За три з половиною роки театр створив чудесні вистави. З ними мі успішно гастролювали в Києві. І коли частка знов покликала міні до харківського театру я з радістю погодився. Другий початок теж був багатообіціяючим. Прем'єру „Макбет“ добре сприйняв глядач. І це закономірно, бо актори, були мені добре знайомі і матеріальне забезпечення було на належному рівні. Я не знаю, де тодішній директор театру брав гроші (вистава була досить дорогою), але нас ці проблеми не торкалися. Хоча вже тоді держава не виділяла коштів на театральні постановки. Як не дивно, але таку масштабну виставу вдалося підготувати в дуже стислий термін»

Анатолій Якович пишається тим, що ще у свій перший період перебуванні в театрі Шевченка він разом з Тетяною Медвідь відкрив малу сцену (тоді це був зал імені Заньковецької). Він вважає, що мала сцена є необхідною: саме вона є творчою лабораторією митця. Мала сцена не дозволяє брехати, вона потребує від актора щірості. Не всі актори можуть працювати на ній: її дію можна порівняти з решетом. Камерна сцена доладна сучасному глядачеві тому, що вона є більш умовною.

Викладацька діяльність

Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського

Працював у Харківському національний університет мистецтв імені Івана Котляревського (1958—1965, 1973—1978, 1997—2007): від 2002 і до 2008 — завідувач кафедри майстерності актора драматичного театру і кіно..

Відомі учні

• Володимир Сергійович Макогонов
• Мирослава Вікторівна Філіпович
• Олександр Сергійович Шпильовий

Особисте життя

Був одружений чотири рази на актирисах: А. Свистуноваій, Л. Платоновій, О. Копітиній та Літко Людмилі Андріївні.Анатолій Якович Літко помер 27 лютого 2008 у Харкові. Похований на 14 міському цвинтарі за адресою: місто Харків, Слобідский район, вулиця Луи Пастера, 1.

Список поставлених вистав на сценах різних театрів

Миколаївський обласний український музично-драматичний театр

• «Коли мертві оживають» І. Рачада
• «Партизанська іскра» Б. Аров, М. Саєнко

Миколаївський обласний російський драматичний театр ім. В. П. Чкалова

• «Нічна повість» К. Хоїнський
• «Каса маре» І. Друце
• «Солдатська вдова» В. Анкілов
• «Третя патетична» М. Погодін
• «Гнів» Н.Троянов
• «Ідиот» Ф. Достоєвський
• «Людина зі сторони» І. Дворецький
• «Олімпійкі» А. Галін
• «Гра тіней» Ю. Едліс
• «Страсті за Ісусом» А. Маляров
• «Поминальна молитва» Г. Горін по Шолом-Алейхему
• «Жиди города Пітера» А. Стругацький, Б. Стругацький
• «Викрадення Джонні Дорсета» О. Генрі
• «Геркулес і Авгієві конюшні» Ф. Дюренмант
• «Рос непереможний» В. Ганічев, А. Маляров
• «Купую вашого чоловіка» М. Задорнов
• «Ваша сестра і полонянка» Л. Розумовські
• «Чертова мельниця» Я. Дарда, І. Шток
• «Перед західом сонця» Г. Гауптман
• «З ночі в ніч» А. Вербець
• «Шельменко Денщик» Г. Квітка-Основ'яненко
• «Божевільний день Фігаро» П. Бомарше
• «Три сестри» А. Чехов
• «А далі — тиша» В. Дельмар

Харківський театр юного глядача

• «Женітьба» за М. Гоголем
• «Звернення до Петра» А. Літко, Л. Філіпенко

Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка

• «Украли консула» Г. Мдівані
• «Дружина Клода» О. Дюма
• «Людина за бортом» А. Школьник
• «Дарую тобі життя» Д. Валєєв
• «Таке довге, довге літо» М. Зарудний
• «Живий труп» Л. Толстой
• «Російські люди» К. Симонов
• «Ричард ІІІ» В. Шекспір
• «Не стріляйте білих лебедів» Б. Васильєв
• «Макбет» Е.Іонеско
• «Сьома свіча» З.Сагалов
• «Соло щасливої людини» А.Милер
• «Фортінбрас не прийде» Валерій Гитін
• «Хто Винен» або «Безталанна» І. Карпенко-Карий

Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка

• «Солдатська вдова» В. Анкілов
• «Не стріляйте білих лебедів» Б. Васильєв
• «Птахи нашої молодості» Й. Друце
• «Допит» С. Родіонов
• «Святий і грішний» М. Варфоломєєв
• «Безталанна» І. Карпенко-Карий
• «Оборона Буші» М. Старицький
• «Ричард ІІІ» В. Шекспір
• «Шельменко Денщик» Г. Квітка-Основ'яненко
• «Десант» А. Літко, Л. Філіпенко

Бакінський російський драматичний театр ім. С. Вургуна

• «Рядові» О. Дударєв

Хмельницький музично-драматичний театр ім. Г. І. Петровського

• "Хто винен… або «Безталанна» І. Карпенко — Карий.
• «Мамина хатина» О. Карпенко.
• «Провінціалки» Я. Стельмах

Селістрінський драматичний театр ім. С. Доброплодного (Болгарія)

• «Геркулес і Авгієві конюшні» Ф. Дюренмант
• «Останній відвідувач» У. Дозорцев

Джерела

1.Абрамова К. «Гра у мерехтінні свічок» // Панорама. — 1998. — No15.

2.Абрамова І. «Один среди чужих» // Вечерний Свердловск.– 1975.– 24 черв.

3.Абрамова Т. «І приходить визнання» // Зоря .– 1981.– 5 лют.

4.Актуш М. «Фортінбрас таки не прийшов» // Теленеделя. — 1998. — 12-18 верес.– No 41.

5.Барончук В. «Вся отданая жизнь» // Челябинск.– 1975.– 13 черв.– No 162.

6.Бочерова Н. «Врятувати гинучу надію» // Южний край. — 1988. — 20 берез.

7.Блажкунов В. «Життя і смерть Єгора Полушкіна» // Дніпр Вечірній.– 1979.–13лист.

8.Вакуленко К. «Беден ли театр талантами» // Дніпр вечірній .– 1980.– 28 трав.

9.Вартанова Т. «Алый цвет памяти» // Вышка .– 1984.– 9 груд.

10.Виск О. «Наш единомышленник Саттаров» // Красное знамя .– 1974.– 7 лип.

11.Волов В. «Черт нас не побери» // Теленеделя.– 1997.– 16-26 січ. –No3.

12.Горбенко А. Г. «Харківський театр імені Т. Г. Шевченка» . — К.: Мистецтво, 1979.– 200 с.

13.Горська М. В. «Режисерська діяльність А. Я. Литка в контексті театрального процесу україни другої половини хх — початку ххі ст.», Магістерська робота за спеціальністю 8.020201 «Театральне мистецтво», // Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського. — Харків 2006

14.Григоренко Л. «Звернення до Петра» // Красное знамя . — 1973.- 15 груд.

15.Гріщук Б. «Осяяні й звеличені любовю» // Радянське поділля.– 1986. — 26 груд. — No 245.

16.Грумберг Г. «Живой труп» // Красное знамя.– 1975.– 22 січ.

17.Давидова І. «Театр міста корабелів». — Миколаїв: Ріон, 1994.- 200 с.

18.Десятерик В. «Становлення» // Дніпр Вечірній .– 1980.– 20 трав.

19.Дорош А. «Ночная повесть» // Вечірній Кишинів .– 1971.– 20 лип.

20. Добрикін Е. «Бій байдужості» // Придніпровська правда .– 1970.– 16 черв.

21. Дрозд Н. «Я ніколи не гнався за модою» // Слобода .– 2000.– 14 лист.

22. Дрозд Н. «Импровизация на тему счастья» // Слобода .– 1999.– 16 квіт.

23. Єжелов Р. «Ми не могли інакше» // Южная правда .–1968 .– 6 жовт.

24. Жукова А. «Русская долюшка женская» // Огни Славутича .– 1983.– 23 берез.

25. Іванова К. «Свято дружби в театрі» // Сілістринська трибуна.– 1987.– 21січ.– No 15.

26. Колесніков А. «Как стать молодым?» // Комсомолець кубани .– 1980 .– 26 лип.

27. Коробов Д. «Відьма — наше друге Я» // Время.– 1996.- 17 груд.

28. Коломієць Р. «Франківці».- К., 1995.- с 302.

29. Коробов Д. «А по части художественного оформления дружное ах!» //Событие .– 1997.– 18 січ.

30. Каминіна С. «Березіль означає оновлення» // Городская газета .– 1997.– 26 січ.

31. Лапіна А. «Улыбка Шельменко» // Уральский рабочий .– 1980.– 1 серп.

32. Лівенцева Л. «Гастроли» // Советская Кубань .– 1980.– 27 черв.

33. Літко А. «Острів останніх донкихотів» // Время.– 1999.– 20 квіт.

34. Лмтко А. «К сердцу зрителя» // Красное знамя .– 2000.– 15 трав.

35. Літко А. «Музика душі» // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти. Зб. наук. праць. — Харків, ХДУМ, 2004. — С.72-78.

36. Логвіненко Л. «Театр невиправних романтиків» // Слобідський край.– 1997.– 27 берез.– No 34.

37. Логвиненко Л. «Життя приносить нам не лише успіхи» // Слобідський край .– 2000.– 14 берез.

38. Логвінова Н. «Мотиви прості і головні» // Ленінська зміна.- 1975.– 6 лют.

39. Логвінова Н. «Естетика Анатолія Літко» // Время.- 1999.- 28 верес.

40. Малиновська Г. «На сцені класика» // Зоря.-1980.- 6 трав.

41. Матафнова Ю. «Быть войны не должно никогда» // Свердловськ .– 1984.– 8 лип.

42. Міронюк С. «Пам'ятаймо птахів нашої молодості» // Зоря .–1982 .– 17 лют.

43. Михайлов Б. «Людина за бортом» // Львівська правда. — 1965.- 20 трав.

44. Михайлов І. «В добрый путь» // Орский рабочий .–1983.– 17 черв.

45. Михайловська Н. «Спонукає до добра» // Челябінськ. — 1978.- 5 лют.

46. Муратова О. «Традиції шевченківців» // Житомир учора .– 1984.– 20 берез.

47. Муратова О. «І подих залу відчувати» // Зоря .– 1981.– 30 жовт.

48. Петров. У // «Красний прапор» .– 1975.– 18 берез.

49. Перлова С. «Краса» // Дніпр вечірній .- 1979.- 5 верес.

50. Полонский Л. «Гимн героям» // Тюменская правда .– 1981.– 5 серп.

51. Попова Л. «Перегук поколінь» // Красное знамя . — 1974.– 10 груд.

52. Плетнев А. «Совершенно невероятное событие» // Красное знамя .– 1973.-5 жовт.

53. Пучков В. «Святі і грішні» // Южний край.– 1988.– 20 берез.

54. Райковська О «Людина за бортом» // Івано-Франківськ .– 1966.– 14 лип.

55. Розенфельд С. «Валерка та його друзі» // Червоний прапор. — 1976.- 18 черв.

56. Румянцева І. «Князь Мишкін герой нашого часу» // Время .– 1997.– 1 січ.

57. Салімова З. «Солдатами не рождаются» // Бакинський рабочий .– 1984.– 20груд.

58. Саніна Н. «Дарую тобі життя» // Вечірній Харків .– 1974.– 14 серп.

59. Седунова О. «Запізніле прозріння» // Культура і життя .– 1997.– 19 лют.

60. Седунова О. «Уравнение з одним невідомим» // Слобода .– 1999.– 26 лют.

61. Седунова О. «Містерія від Анатолія Літка» // Культура і житття .– 1998.– No6.

62. Седунова О. «Полеты з Марком Шагалом» // Время .– 1997.– 27 груд.

63. Седунова О. «Шагал у ракурсі малої сцени» // Культура.– 1998.– 30 лип.

64. Спиридонова А. «Висока нота правди» // Культура і життя.– 1975.– 27 берез.

65. Станішевський Ю. О. «Театр народжений революцією» .– К.: Мистецтво, 1987.– 242 с.

66. Столярова Г. «Три вистави» — три кохання // Панорама .– 2000.– 1 груд.–No48.

67. Сумишин М. «Село і люди» // Радянське поділля .– 1986.– 5 лют.

68. Павлова Н. «Обращаясь к истории» // Дніпр вечірній .– 1980 .– 24 жовт.

69. Тавровський Ю. «Кохання і Любов» // Время.- 1998.- 20 лют.

70. Тавровский Ю. «Коли сплітаються навіки доля, мистецтво і любов» // Слобода .– 1998.–17 лют.

71. Толок Г. «Сказання про мадонн російських» // Прапороносці .– 1973.– 8 берез.

72. Филипенко Л. «Третье измирение» // Вечерний Харків .– 1997.– 28 січ.

73. Хомайко Ю. «Очарованье замислов високих» // Вечірній Харків.– 1999.– 22верес.

74. Хомайко Ю. «Не плохо очень иметь три жены» // Вечірній Харків. — 1999.– 27 берез.

75. Чепалов О. «Трагедии конец, кто выжил — молодець, или второе „я“ Шекспира — Ионеско — Літко» // Время .– 1997.– 14 січ.

76. Шелепало О. «Шлях до Галатеї» // Радянське поділля .– 1986.– 2 трав.– No 87.

77. Шеліхова Н. «Осененные любви крылом» // Днепр вечерний.– 1987.– 20 берез.

78. Шеліхова Н. «Ричард ІІІ» // Дніпр вечірній .– 1983.– 4 лип.

79. Шеліхова Н. «Любя театр» // Дніпр вечірній .–1979.– 23 жовт.

80. Шеліхова Н. «Все побеждает сила доброты» // Днепр вечерний .– 1982.–8 січ.

81. Шеліхова Н. «Как умеет любить» // Днепр вечерний.-1973.– 24 берез.

82. Шлапак Д. «Джерела і барви героїки» // Київська правда .– 1982.- 16 лют.

83. Шпаковська Т. «Перший Державній» — Дніпропетровськ, 2001.–382с.

84. Щербаков А. «Поклонися солдатці» // Одеська правда. — 1983.- 20 берез.

85. Яковлєва В. "Неотразимые ведьмы «Макбета» // Панорама. — 1997.- 25 січ.

86. Енциклопедичний словник «Миколаївці, 1789 — 1999 р.р.», м. Миколаїв, «Возможности Киммерии», 1999

Посилання

• Харьков простился с Анатолием Литко [Архівовано 9 грудня 2012 у Wayback Machine.]

• Литко Анатолий Яковлевич^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Інтерв'ю з А. Літко