Мейнбрейс
| Мейнбрейс | |
|---|---|
| частина Холодної війни (1947–1953) | |
 Північний фланг НАТО | |
| Тип | Комплексні морські навчання НАТО |
| Місце | Північ Атлантичного океану, GIUK-прохід, Норвезьке море, Баренцове море, Північне море, півострів Ютландія і Балтійське море |
| Заплановано | SACLANT & SACEUR |
| Завдання | Розгортання протичовнових сил, авіаносних ударних сил і продовольчих конвоїв |
| Дата | 14–25 вересня 1952 |
| Виконання | .svg){kind=small} Адмірал сер Патрік Бринд (CINCNORTH) |
| Результат | Навчання успішно проведені |
Навчання «Мейнбрейс» (Exercise Mainbrace) — перші масштабні військово-морські навчання, проведені восени 1952 року новоствореним Об'єднаним командуванням в Атлантиці (ACLANT) — одним з двох головних військових командувань Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Були частиною серії навчань НАТО, що проводились під спільним командуванням Верховного головнокомандувача в Атлантиці адмірала Лінде Маккорміка (флот США) і Верховного головнокомандувача в Європі генерала Метью Ріджвея (армія США).
Передумови[ред. | ред. код]
Активність в Північній Атлантиці (1946–1951)[ред. | ред. код]
_during_Operation_Frostbite,_March_1946.jpg)
Англо-американські військово-морські планувальники визнали стратегічну важливість контролю над Норвегією і суміжними Норвезьким і Баренцевим морями ще в Першій світовій війні. Вторгнення й окупація Норвегії нацистською Німеччиною під час Другої світової війни підтвердили важливість регіону. Німеччина створила там бази для підводних і повітряних операцій проти конвоїв союзників, що прямували до радянського морського порту Мурманськ[1].
Після Другої світової війни флоти кількох колишніх союзників провели ряд індивідуальних і багатосторонніх військово-морських навчань, в тому числі:
- Операція «Фростбайт» (на фото) — військово-морські навчання, проведені в 1946 році за участю спеціальної групи 21.11 ВМС США на чолі з авіаносцем USS Midway (CVB-41), що знаходився в Дейвісовій протоці між Лабрадором і Ґренландією[2];
- Навчання «Веріті» — комбіновані військово-морські навчання, проведені у 1949 році за участю британських, французьких і голландських флотів, які здійснювали такі маневри, як бомбардування з моря, супроводження конвоїв, тралення і атаки на моторні міноносці[3];
- Навчання «Активіті» — військово-морські навчання, проведені у 1950 році Нідерландами для удосконалення спільного зв'язку та тактичних операцій[3];
- Навчання «Прогрес» — комбінована морська операція, проведена у 1951 році на чолі з Францією та з залученням бельгійських, французьких, данських, голландських, норвезьких і британських військово-морських сил, що брали участь в протичовнових операціях, маневрах з протиповітряної оборони, траленні і конвоюванні[3].
Радянська стратегія стримування[ред. | ред. код]
Спочатку у своїй «довгій телеграмі», а згодом у статті «Витоки радянської поведінки» (The Sources of Soviet Conduct), яка з'явилася в липні 1947 року в журналі Foreign Affairs, американський дипломат Джордж Кеннан стверджував, що Йосип Сталін не буде (і, більш того, не зможе) стримувати прагнення Радянського Союзу повалити західні уряди після Другої світової війни, зазначивши:
«…наріжним каменем будь-якої політики США щодо Радянського Союзу має бути тривале, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських тенденцій… Радянський тиск на вільні інститути західного світу можна стримати лише за допомогою вправної і пильної протидії в різних географічних і політичних точках, постійно мінливих в залежності від зрушень і змін у радянській політиці, але його не можна усунути за допомогою заклинань і розмов»[4].
Підтримка Кеннаном політики стримування по відношенню до Радянського Союзу легла в основу американської зовнішньої політики в роки Холодної війни, породивши доктрину Трумена, план Маршалла і створення НАТО.
Командна структура НАТО[ред. | ред. код]
Зі створенням Об'єднаного командування в Атлантиці (ACLANT) 30 січня 1952 року Верховний головнокомандувач в Атлантиці (SACLANT) на ряду з Верховним головнокомандувачем в Європі (SACEUR) став одним з двох головних військових польових командирів Альянсу[5]. 21 лютого 1952 року також було створено командування ОЗС НАТО у зоні Ла-Маншу для контролю над районом Ла-Маншу і Північного моря, захисту морських шляхів комунікацій та операцій з підтримки, що проводились SACEUR і SACLANT[6][7].
Проведення навчань[ред. | ред. код]
_boards_USS_Columbus_(CA-74)_on_20_September_1952_(80-G-447768).jpg)
Планування навчань «Мейнбрейс» було ініційовано генералом Дуайтом Ейзенхауером перед його відставкою з поста Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі (SACEUR) для балотування на пост президента США[8]. Самими навчаннями командували спільно SACLANT адмірал Лінде Маккормік і SACEUR генерал Метью Ріджвей. Безпосереднім командувачем на місці був британський адмірал сер Патрик Бринд, який був Верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО у Північній Європі[9][10][11][12][13].
Навчання «Мейнбрейс» проводилися протягом дванадцяти днів з 14 по 25 вересня 1952 року за участі дев'яти флотів: ВМС США, британського Королівського флоту, ВМС Франції, канадського Королівського флоту, данського Королівського флоту, норвезького Королівського флоту, ВМС Португалії, нідерландського Королівського флоту і ВМС Бельгії — які проводили маневри в Норвезькому морі, в Баренцевому морі, в Північному морі поблизу півострова Ютландія і в Балтійському морі. Метою навчань було переконати Данію і Норвегію, що вони можуть бути захищені від нападу з боку Радянського Союзу[8]. Під час навчань були імітовані авіаносні повітряні удари по формуванню «противника», що атакував північний фланг НАТО поблизу порту Буде (Норвегія), морські повітряні атаки проти агресорів поряд з Кільським каналом, протичовнові і протикорабельні операції і була здійснена висадка американських морських піхотинців в Данії[9][10][11][12][13][14][15].
Склад сил[ред. | ред. код]
 | Цей розділ потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення його перевірності. (жовтень 2014) |
80 тисяч людей, більше 200 кораблів і 1000 літаків взяли участь у навчаннях «Мейнбрейс». Військовий репортер «Нью-Йорк Таймс» Хенсон Болдуін описав ці військово-морські сили НАТО як «найбільший і найпотужніший флот, що був присутній в Північному морі після Першої світової війни».
| Член НАТО | Авіаносці | Лінкори | Крейсери | Конвої | Протимінні кораблі | Підводні човни | Ескадри міноносців | Теплоходи/військово-морські траулери | Усього |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| США | 6 | 1 | 3 | 40 | — | 9 | — | — | 59 |
| Велика Британія | 3 | 1 | 2 | 31 | — | 17 | 4 | 8 + траулери | 66 |
| Канада | 1 | — | 1 | 5 | — | — | — | — | 7 |
| Франція | — | — | — | 7 | 11 | — | — | 2 | 20 |
| Данія | — | — | — | 3 | 2 | 2 | — | — | 7 |
| Норвегія | — | — | — | 2 | 16 | 2 | 3 | 3 | 26 |
| Португалія | — | — | — | 3 | — | — | — | — | 3 |
| Нідерланди | — | — | — | 5 | — | 3 | — | 5 | 13 |
| Бельгія | — | — | — | — | 2 | — | — | — | 2 |
| Усього: | 10 | 2 | 6 | 96 | 31 | 33 | 7 | 18 | 203 |
_steaming_off_the_Firth_of_Clyde_in_September_1952.jpg)
_after_her_commissioning_1951.jpg)
1.jpg)
- Авіаносне ударне з'єднання блакитного флоту
«Франклін Рузвельт» з 17-ю авіаносною авіагрупою (CVG-17)[16]:
|
|
«Мідвей» з 6-ю авіаносною авіагрупою (CVG-6)[17]:
|
|
«Уосп» з 1-ю авіаносною авіагрупою (CVG-1)[18]:
|
|
|
|
- 4-а морська повітряна ескадрилья
- 824-а морська повітряна ескадрилья
- 860-а морська повітряна ескадрилья (Королівський флот Нідерландів)
- Легкі авіаносці
- Ескортні авіаносці
- Лінкори
- USS Wisconsin (BB-64)
- HMS Vanguard
- Крейсери
- USS Quincy (CA-71)
- USS Columbus (CA-74)
- USS Des Moines (CA-134)
- HMS Swiftsure
- HMCS Quebec
- Флагман десантних військ
- USS Mount Olympus (AGC-8)
Інші навчання НАТО восени 1952[ред. | ред. код]
Навчання «Мейнбрейс» були частиною серії навчань НАТО, що проводились під спільним командуванням адмірала Маккорміка і генерала Ріджвея восени 1952 року із залученням 300 тисяч військовослужбовців, що брали участь в маневрах від Полярного кола до Середземного моря[10][12].
Двоє навчань проводилися Об'єднаним командуванням ОЗС НАТО в Південній Європі[20]. Одне з них, «Еншент вол», було серією військових маневрів, що зокрема включали тактичну підготовку невеликих сухопутних підрозділів, наземну тактичну підтримку з повітря і авіаносну підтримку з повітря[21].
Другі навчання, «Лонґстеп», були десятиденними військово-морськими навчаннями, що проводились в Середземному морі в листопаді 1952 року за участю більше 170 бойових кораблів і 700 літаків під загальним командуванням адмірала Карні. Метою союзних («блакитних») сил було вибити ворожі («зелені») сили з окупованих ними позицій в Східному Середземномор'ї. Блакитні морські сили були зосереджені навколо Шостого флоту США, зокрема, авіаносців Franklin D. Roosevelt та Wasp, під командуванням віце-адмірала Джона Кессіді. Зелені сили включали підводні човни і літаки наземного базування. Навчання завершилися висадкою десанту в затоці Лебідос на південь від Ізміра за участю 3000 французьких, італійських та грецьких військ, в тому числі 3-го батальйону 2-ї дивізії Корпусу морської піхоти під загальним командуванням генерала Роберта Хогабума[20][22].
Реакція[ред. | ред. код]
Радянський Союз охарактеризував «Мейнбрейс», «Холдфаст» та інші військові навчання НАТО як «войовничі акти» НАТО, зробивши особливий акцент на участі Норвегії і Данії, причому в цей же час СРСР готувався до власних військових навчань в радянській зоні окупації[10][12].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Allard. «Strategic Views of the US Navy and NATO on the Northern Flank, 1917–1991»
- ↑ Midway History and Events: Shake Down and Operation Frostbite. Архів оригіналу за 18 липня 2011. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ а б в «SACLANT: Guardian of the Atlantic» All Hands, October 1952
- ↑ "X" (July 1947). . Foreign Affairs. 25 (4): 575—576. doi:10.2307/20030065. ISSN 0015-7120. JSTOR 20030065.
- ↑ Chapter 7 - The Military Structure - Atlantic Command. NATO the first five years 1949-1954. NATO. Архів оригіналу за 10 січня 2008. Процитовано 3 січня 2008.
- ↑ Chapter 7 - The Military Structure - Channel Command and Channel Committee. NATO the first five years 1949-1954. NATO. Архів оригіналу за 10 січня 2008. Процитовано 3 вересня 2008.
- ↑ Appendix 1 — Chronicle. NATO the first five years 1949-1954. NATO. Архів оригіналу за 13 березня 2014. Процитовано 3 вересня 2008.
- ↑ а б Thompson. Lessons Not Learned, p. 15 — 16
- ↑ а б Time, September 22, 1952
- ↑ а б в г Time, September 29, 1952
- ↑ а б NATO Military Command Roster (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 10 вересня 2013. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ а б в г «NATO Ships Enter Baltic Sea» — Sydney Morning Herald, p. 2
- ↑ а б «The NATO Exercises, Part 1» Flight (September 26, 1952) p. 402–404.
- ↑ «HMS Vanguard: A short history of Britain's last battleship», p. 18
- ↑ «USS QUINCY CA-71», p. 34
- ↑ Carrier Air Group Seventeen. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ Carrier Air Group Six. Архів оригіналу за 24 жовтня 2007. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ Carrier Air Group One. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ Royal Navy Aircraft Carriers Part 3. Архів оригіналу за 30 червня 2012. Процитовано 15 серпня 2014.
- ↑ а б A Big Step Forward: Operation Longstep (PDF). All Hands. BUPERS - U.S. Navy. January 1953. Архів оригіналу (PDF) за 3 вересня 2014. Процитовано 1 серпня 2010.
- ↑ The NATO Exercises, Part 1. Flight: 402—404. 26 вересня 1952. Архів оригіналу за 19 серпня 2014.
- ↑ Official Biography - General Robert E. Hogaboom, USMC. Manpower & Reserve Affairs. United States Marine Corps. 2010. Архів оригіналу за 20 серпня 2007. Процитовано 1 серпня 2010.
Джерела[ред. | ред. код]
- Allard, Dean C. (January 2001). Strategic Views of the US Navy and NATO on the Northern Flank, 1917-1991 (PDF). The Northern Mariner (Le Marin du nord). XI (1): 11—24. Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2015. Процитовано 5 серпня 2009.
- Fry, Roger (October 2007). HMS Vanguard: A short history of Britain’s last battleship (PDF). Vanguard: the Official Journal of the Royal Navy Association No. 10: 33. Архів оригіналу (PDF) за 24 липня 2011. Процитовано 30 липня 2009.
- Gary, USN (Ret.), GMC Richard M. (Summer 2009). USS QUINCY CA-71. U.S. Navy Cruiser Sailors Association (USNCSA) magazine: 34. Архів оригіналу за 15 квітня 2013. Процитовано 30 липня 2009.
- L’Heureux CD, RCN (Ret’d), Commander E.J. Aircraft Carriers Royal Canadian Navy (RCN) (PDF). Canada Aviation Museum. Архів оригіналу (PDF) за 10 січня 2011. Процитовано 30 липня 2009.
- Till, Geoffrey (April 2005). Holding the Bridge in Troubled Times: The Cold War and the Navies of Europe (PDF). The Journal of Strategic Studies. Taylor & Francis Group Ltd. 28 (2): 309—337. doi:10.1080/01402390500088379. ISSN 0140-2390. Архів оригіналу (PDF) за 4 листопада 2009. Процитовано 30 липня 2009.
- Sydney Morning Herald — «NATO Ships Enter Baltic Sea» [Архівовано 12 травня 2017 у Wayback Machine.] — September 16, 1952
- Time Magazine, «Operation Mainbrace» [Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.], September 22, 1952
- Time Magazine, «NATO: Hedgehogs» [Архівовано 21 липня 2013 у Wayback Machine.], September 29, 1952
- Thompson, Roger (2007). Lessons Not Learned: The U.S. Navy's Status Quo Culture. Naval Institute Press. ISBN 1-59114-865-0.
Посилання[ред. | ред. код]
- All Hands magazine online
- Photo Gallery — Operation Mainbrace [Архівовано 6 листопада 2013 у Wayback Machine.]- CV41.org
- Senior officials in the NATO military structure, from 1949 to 2001 [Архівовано 10 вересня 2013 у Wayback Machine.]
- NATO the first five years 1949–1954:
- Chapter 7 — The Military Structure [Архівовано 10 січня 2008 у Wayback Machine.]
- Chapter 9 — The Increase in Strength — International Exercises [Архівовано 10 листопада 2008 у Wayback Machine.]
- Appendix 1 — Chronicle [Архівовано 13 березня 2014 у Wayback Machine.]
- Annex — Chapter IX-B: Soviet armed strength (as estimated in 1954) [Архівовано 13 березня 2014 у Wayback Machine.]
- «Exercise Mainbrace» [Архівовано 27 вересня 2011 у Wayback Machine.] — Pathé Films online