Міжнародні відносини (1814–1919): відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
SimondR (обговорення | внесок)
7428 редагувань
(Немає відмінностей)

Версія за 03:39, 22 жовтня 2022

Бісмарк маніпулює трьома імператорами — російським Олександром III, німецьким Вільгельмом I й австро-угорським Францом Йосифом I — як маріонетками черевомовця. Джон Теніел, журнал PUNCH, 1884 рік

Ця стаття охоплює світову дипломатію та, загалом, міжнародні відносини великих держав з 1814 по 1919 рік[ком 1]. Ця епоха охоплює реченець від закінчення наполеонівських воєн і Віденського конгресу 1814/15 року і до кінця Першої світової війни і Паризької мирної конференції 1919/20 років.

Важливі теми включають швидку індустріалізацію та зростаючу міць Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Пруссії/Німеччини, а згодом — також Королівства Італії і Японії. Це призвело до імперіалістичного і колонізаторського суперництв за вплив і владу усім світом, найвідомішим епізодом чого стала боротьба за Африку у 1880-х та 1890-х роках. Відлуння минулої політики досі вагоме і широко впливає на сьогодення, в 21 столітті. Велика Британія створила світову економічну мережу, яка у поєднанні з її колоніями і Королівським флотом зробила її країною-гегемоном, аж допоки новооб'єднана Німеччина не кинула виклик її пануванню. В основному дане століття видалося мирним, без воєн між великими державами, за винятком відрізку 1854–1871 років, та деяких воєн між Російською й Османською імперіями. Після 1900 року на Балканах відбулася низка воєн, які вийшли з-під контролю і переросли в Першу світову війну (1914–1918 рр.) — масштабне руйнівне лихо, несподіване за часом, тривалістю, жертвами і довгостроковими наслідками.

1814 року дипломатами визнано п'ять великих держав: Францію, Велику Британію, Росію, Австрію (від 1918 р. — Австро-Угорщину) та Пруссію (від 1918 р. — Німецьку імперію). Італійське королівство увійшло до цієї групи після об'єднання італійського народу 1860 року (відоме як «Рісорджименто»). 1905 року до великих держав приєдналися дві швидкорослі неєвропейські країни — Японія та Сполучені Штати Америки. Перш ніж здобути незалежність, королівства Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія існували як автономні васали, юридично підпадаючи приблизно до 1908–1912 років під Османську імперію, що непримиренно занепадала[1].

1914 року, напередодні Першої світової війни, в Європі існувало два великі блоки: Антанта, утворена Францією, Великобританією і Росією, та Троїстий союз, утворений Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією. Королівство Італія залишалася нейтральною та приєдналася до Антанти у 1915 році, а Османська імперія та Болгарія приєдналися до Центральних держав. Нейтралітет був політикою Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Данії, Швеції, Норвегії, Греції, Португалії, Іспанії та Швейцарії[ком 2]. Перша світова війна несподівано довела військові, дипломатичні, соціальні й економічні можливості великих держав до власних меж. Німеччина, Австро-Угорщина й Османська імперія зазнали поразки — Німеччина втратила статус великої держави, інші ж дві розпалися на сукупність національних країн. Переможці Великобританія, Франція, Італія та Японія отримали постійні місця в керівній раді новоутворенної Ліги Націй. Сполучені Штати Америки, які мали стати п'ятим постійним членом, вирішили діяти незалежно і ніколи не приєднувалися до Ліги.

1814–1830: Реставрація і реакція

Про попередню дипломатичну епоху див. Міжнародні відносини (1648–1814).
Докладніше: Віденська система міжнародних відносин
Національні кордони в Європі, встановлені Віденським конгресом, 1815 р.

Коли чотири головні європейські держави (Велика Британія, Пруссія, Росія та Австрія), які протистояли Французькій імперії в наполеонівських війнах, побачили крах влади Наполеона 1814 року, вони узялися за розпланування післявоєнного світу. Шомонський договір від березня 1814 року підтвердив рішення, які вже буде схвалено і ратифіковано надважливим Віденським конгресом 1814/15 рр. Це включало створення Німецької конфедерації, до якої увійшли як Австрія, так і Пруссія (та чеські землі на додачу), розподіл французьких протекторатів й анексованих земель на незалежні держави, відновлення династії Бурбонів в Іспанському королівстві, розширення Нідерландів за рахунок земель, що 1830 року склали сучасну Бельгію, а також продовження британських субсидій своїм союзникам. Шомонський договір об'єднав сили задля перемоги над Наполеоном і став наріжним каменем «Системи європейського концерту», яка розподілила баланс сил на наступні два десятиліття[2][3].

Однією з цілей тодішньої дипломатії протягом усього періоду було досягнення так званого «балансу сил», аби жодна держави чи дві не домінували над усіма іншими[4]. Якщо серед двох держав, що воюють, одна з них отримувала перевагу — наприклад, виграючи війну і набуваючи нових земель, — її суперниці могли домагатися своєрідних «компенсації», тобто територіальних чи інших вигод, навіть якщо власне держави-суперниці зовсім не брали участь у війні. Стороння держава-спостерігач могла би розлютитися, якби переможець війни не компенсував би достатньо. Наприклад, 1866 року Пруссія і підтримуючі північні німецькі держави перемогли Австрію та її південнонімецьких союзників, але Франція була обурена тим, що не отримала жодної «компенсації», щоб збалансувати прусські завоювання[5].

Віденський конгрес: 1814–1815

Докладніше: Віденський конгрес та Історична оцінка Клеменса фон Меттерніха

Віденський конгрес (1814/15 рр.) припинив наполеонівські війни і спробував відновити монархії, повалені Наполеоном, що започаткувало епоху реакції[6]. Під керівництвом Клеменса фон Меттерніха, прем'єр-міністра Австрії (1809–1848 рр.), та лорда Каслрі, міністра закордонних справ Великобританії (1812–1822 рр.), Конгрес створив систему для збереження миру. Відповідно до Європейського концерту (або «системи Конгресу») основні європейські держави — Велика Британія, Росія, Пруссія, Австрія і (після 1818 р.) Франція — зобов'язалися регулярно зустрічатися для вирішення суперечностей. Цей план був першим таким в історії Європи і, здавалося, обіцяв спосіб колективного управління європейськими справами та зміцнення миру. Це стало попередником Ліги Націй і Організації Об'єднаних Націй[7][8]. Деякі історики вважають, що формальніша версія Європейського концерту, що склалася одразу після Віденського конгресу, впала 1823 року[7][8], тоді як інші історики вважають, що Європейський концерт зберігався протягом більшої частини XIX століття[9][10]. Історик Річард Ланґхорн вважає, що Концерт регулював міжнародні відносини між європейськими державами до утворення Німеччини 1871 року, а потім механізми Концерту мали слабший, але помітний вплив на міжнародну політику аж до початку Першої світової війни[9].

Примітки

  1. ↑ Міжнародні відносини малих країн висвітлено у власних статтях з історії.
  2. ↑ Данія, Нідерланди, Іспанія, Швеція та Швейцарія зберігали нейтралітет протягом усієї війни.

Посилання

  1. ↑ Carlton J. H. Hayes, A Generation of Materialism: 1871—1900 (1941) pp. 16–17.
  2. ↑ Frederick B. Artz, Reaction and Revolution: 1814—1832 (1934) p. 110
  3. ↑ Paul W. Schroeder, The Transformation of European Politics: 1763—1848 (1996) is an advanced history of diplomacy
  4. ↑ Paul W. Schroeder, «The nineteenth century system: balance of power or political equilibrium?» Review of International Studies 15.2 (1989): 135–53.
  5. ↑ James L. Richardson (1994). Crisis Diplomacy: The Great Powers Since the Mid-Nineteenth Century. Cambridge UP. с. 107, 161, 164. ISBN 978-0521459877.
  6. ↑ René Albrecht-Carrié, A Diplomatic history of Europe since the Congress of Vienna (1958) pp. 9–16.
  7. ↑ а б Heinz Waldner, ред. (1983). The League of Nations in retrospect. Walter De Gruyter. с. 21. ISBN 978-3110905854. Процитовано 24 лютого 2016.
  8. ↑ а б Norman Rich, Great Power Diplomacy: 1814–1914 (1992) pp. 1–27.
  9. ↑ а б Langhorne, Richard (2015). The Collapse of the Concert of Europe. London: Macmillan Education, Limited. с. 4, 10. ISBN 978-1-349-86092-0. OCLC 1084400309.
  10. ↑ Tsygankov, Andrei P., ред. (2012), The Holy Alliance, 1815–1853, Russia and the West from Alexander to Putin: Honor in International Relations, Cambridge: Cambridge University Press, с. 63—77, doi:10.1017/CBO9781139179072.008, ISBN 978-1-139-17907-2, процитовано 8 жовтня 2021

Зовнішні посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Міжнародні_відносини_(1814–1919)&oldid=37409676