Іллєнко Юрій Герасимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Юрій Герасимович Іллєнко
Юрій Ілллєнко.jpg
Народився 18 липня 1936(1936-07-18)
Черкаси, УРСР УРСР
Помер 15 червня 2010(2010-06-15) (73 роки)
Прохорівка, Черкаська область, Україна Україна
тривала невиліковна хвороба
Громадянство Україна Україна
Національність Українець
Діяльність кінорежисер, політик, кінооператор
Відомий Тіні забутих предків
Криниця для спраглих
Білий птах з чорною ознакою
Легенда про княгиню Ольгу
«Лебедине озеро. Зона»(рос.)укр.
Молитва за гетьмана Мазепу
політичною та громадянською позицією
Alma mater Всесоюзний державний інститут кінематографії
Титул Академік Академії мистецтв України
Посада професор кафедри кінорежисури і кінодраматургії
Партія ВО «Свобода»
Конфесія Українська православна церква Київського патріархату
Родичі брати:
Іллєнко Михайло Герасимович, Іллєнко Вадим Герасимович
Дружина Єфименко Людмила Пилипівна
Діти Пилип Іллєнко, Андрій Іллєнко
Нагороди

Національна премія України імені Тараса Шевченка Народний артист України

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (*18 липня 1936, Черкаси — 15 червня 2010[1], с. Прохорівка Черкаської області) — український політик, кінооператорТіні забутих предків»), кінорежисерКриниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценаристМріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв). Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО Свобода Андрія Іллєнка (1987).

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Народився 1936 в Черкасах. Під час Другої Світової війни (1941) опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі (Російська Федерація). Молодший брат помер від виснаження. Повернення до спустошеної України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому, російськомовному. 1946 батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москву, щоб дати дітям освіту. Родина жила в бараці просто на території заводу «Ізопліт». Мати захворіла на туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.

Творчість в СРСР[ред.ред. код]

1960 зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав за роботу нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу. 1963 отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Параджанова. Фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї.

Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України на 22 роки. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко). Наступний фільм «Вечір напередодні Івана Купала» — алегорична історія України, було знято з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му.

1967 дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.

1971 на XXIV з'їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено наступний, третій фільм «Білий птах з чорною ознакою», як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з'їздові, посилає «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм «Жівіо заінат», що перекладається як «живу наперекір всьому». Це чорногорське вітання. Коли зустрічаються двоє чорногорців, вони так вітаються: — Како сте? (Як ти?), — Жівіо заінат! (Живу всупереч). Всупереч всьому. Всупереч усім тяжким обставинам: голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів'ю, хворобам… тощо… Фільм отримав «Срібну арену» на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Двічі, з інтервалом в три роки, режисер отримує запрошення і контракти з Голлівуду. Сам Юрій Ілієнко говорив про це так: "Про перший контракт дізнався з «Голосу Америки», де почув дослівно таке:

„КДБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голівуду, бо він постійно знімає фільми десь у горах“. Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса»

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти 12 інстанцій — від худради об'єднання до ЦК КПРС. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка. На XXV з'їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым „поэтическим кино Украины“ наконец покончено». Одним з представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко. Після такої заяви Іллєнко перебирається до Москви і починає на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур «Очі землі». Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ.

У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки. (Постановка якої була здійснена двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.

Творчість у незалежній Україні[ред.ред. код]

Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю.

Наступні десять років Юрій Іллєнко був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій найкращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи»[2].

Могила кінорежисера

Помер 15 червня 2010 року у селі Прохорівці на Черкащині. Він тривалий час хворів на невиліковну хворобу.

Родина[ред.ред. код]

Політична діяльність[ред.ред. код]

На парламентських виборах 2006 та 2007 року Юрій Іллєнко балотувався у народні депутати України, входячи під другим номером у список політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Під час передвиборчих кампаній Іллєнко подорожував Україною, агітуючи виборців за ВО «Свобода» та поширюючи національну ідею.

Фільмографія[ред.ред. код]

Оператор
Режисер
Актор
Сценарист

Він написав лібрето балетів «Прометей-Распутін» (1982) і «Ольга» (1990) Євгена Станковича, роман-сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» (1994), монографію «Парадигма кіно» (К., 1999) тощо.

Літературні твори[ред.ред. код]

  • Юрка Іллєнка. Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтер его. (в трьох книгах). — Вид-во Навчальна книга Богдан, 2008; 2011
    Кн. І., 704 с. ISBN 9789661002387
    Кн. 2, 432 стр. ISBN 966100286X
    Кн. 3, — 642 с. ISBN 978-966-10-0755-9

Звання, титули, нагороди[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Кинословарь: В 2-х т, Т.2. М., 1970. — С.1098;
  • Спілка кінематографістів України. К., 1985. — С.65;
  • Кино: Знциклопедический словарь. М., 1987. — С.149;
  • Митці України. К., 1992. — С.277;
  • Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С.275;
  • Хто є хто в Україні. К., 1997. — С.195;
  • Всемирный биографический энциклопедический словарь. М., 1998. — С.302;
  • УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С.550;
  • Хто є хто в Україні. К., 2000. — С.181;
  • Шевченківські лауреати: 1962–2001. К., 2001. — С.211-212;
  • Кинословарь. Т.1. СПб., 2001. — С.455-456.
  • Універсум Юрій Іллєнко: коротка автобіографічна довідка
  • Ольга Жук. Остання доповідна Юрія Іллєнка // Україна Молода, № 108, 16.06.2010