Електровакуумна лампа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Електронна лампа

Електрова́куумна ла́мпа або Електро́нна ла́мпа (ЕЛ) — електровакуумний прилад, що призначений для різноманітних перетворень електричних величин шляхом утворення потоку електронів та його керуванням.

Класифікація електронних ламп[ред.ред. код]

Електронні лампи поділяються на:

  • Залежно від призначення:
    • Генераторні
    • Модуляторні
    • Підсилювальні
    • Перетворювальні
    • Випрямлювальні,
    • Вимірювальні
    • Індикаторні
    • інші
  • Залежно від режиму роботи:
    • Безперервного режиму
    • Імпульсні
  • Залежно від діапазону частот
    • Низькочастотні (НЧ)
    • Високочастотні (ВЧ)
    • Надвисокочастотні (НВЧ)
  • Залежно від кількості електродів
    • Діоди — двохелектродні лампи
    • Тріоди — трьохелектродні лампи
    • Тетроди — чотирьохелектродні лампи

і т. д.

та ін.

Принцип дії[ред.ред. код]

Glass envelope — скляна колба, Filament (cathode) — нитка (катод), Grid — сітка, Plate (anode) — анодна пластина

Дія ЕЛ базується на принципі термоелектронної емісії. У електровакуумній лампі емісія електронів відбувається у вакуумі із розжареної поверхні катода.

Історія створення[ред.ред. код]

В 1883 році Т.Едісон, експериментуючи з лампою розжарювання, встановив в ній додатковий електрод — анод. Коли на розжарену нитку (катод) був поданий від'ємний потенціал, а на анод позитивний потенціал, через лампу пішов струм, що створювали електрони, які емітував гарячий катод, за який правила нитка розжарювання. Це був перший ламповий діод. Він пропускав струм тільки в одному напрямі і широко використовувався для перетворення змінного струму в постійний. Для керування потоком електронів в балоні лампи між катодом і анодом почали поміщати металеві сітки, змінюючи електричний потенціал яких можна змінювати величину струму, що протікає через лампу.

Приклади застосування електронних ламп[ред.ред. код]

Такі лампи широко використовувалися для підсилення і генерації електричних сигналів, а також перетворення частот сигналів. Вакуумні електронні лампи, які сьогодні можна побачити тільки в старих телевізорах і радіоприймачах, були в тому числі елементною базою комп'ютерів першого покоління. Головним недоліком електронних ламп було те, що пристрої на їх основі були досить громіздкими. Для живлення ламп необхідно було підводити додаткову енергію для розжарювання катоду (саме він є джерелом електронів, необхідних для утворення струму в лампі), а утворене ними тепло відводити. Наприклад, в перших комп'ютерах використовувалися тисячі ламп, які розміщувалися в металевих шафах і займали багато місця. Важила така машина десятки тонн.

Для забезпечення роботи такої ЕОМ була потрібна електростанція. Для охолоджування машини використовували потужні вентилятори у зв'язку з виділенням лампами величезної кількості тепла.

Залежно від кількості електродів, що міститься в лампі, лампи отримали відповідну назву (два електроди — діод, три — тріод, чотири — тетрод, п'ять — пентод і т.ін.). Незважаючи на чимало недоліків, електронні лампи й досі не витіснені з ринку напівпровідниковими приладами, а продовжують існувати і використовуватись у радіотехнічних та радіоелектронних пристроях. Наприклад, магнетронні генератори. Магнетрони також використовуються в НВЧ пічках.

Електронні лампи мають високу лінійність модуляційної кривої тому вони використовуються як підсилювальні елементи у сучасній аудіопрогравальній техніці класу high-end в основному японського виробництва.

Також, лампові схеми продовжують використовуватися у підсилювачах для електрогітар. Це зумовлено намаганнями гітаристів отримувати від електрогітари вінтажний звук, як півсторіччя назад. Обробка звуку лампою відрізняється від транзисторної, вона викликає підсилення парних гармонік і, звідси, високо поціновуваний професіоналами «ламповий звук».

Література[ред.ред. код]

  • Український Радянський Енциклопедичний Словник. — Київ: Гол. ред. Української Радянської Енциклопедії, 1986. — Т. 1.
  • Вержиковский А. П. и др. Краткий словарь по радиоэлектронике / Под ред. Г. П. Попова, В. Г. Григорьянца. — Москва: Воениздат, 1980. — 512 с.