Електровакуумна лампа
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Електрова́куумна ла́мпа або Електро́нна ла́мпа (ЕЛ) — електровакуумний прилад, що призначений для різноманітних перетворень електричних величин шляхом утворення потоку електронів та його керуванням.
Зміст |
[ред.] Класифікація електронних ламп
Електронні лампи поділяються на:
- Залежно від призначення:
- Генераторні
- Модуляторні
- Підсилювальні
- Перетворювальні
- Випрямлювальні,
- Вимірювальні
- Індикаторні
- інші
- Залежно від режиму роботи:
- Безперервного режиму
- Імпульсні
- Залежно від діапазону частот
- Низькочастотні (НЧ)
- Високочастотні (ВЧ)
- Надвисокочастотні (НВЧ)
- Залежно від кількості електродів
і т.д.
- Залежно від конструктивного виконання
- комбіновані (декілька систем електродів з незалежними електронними потоками в одній оболонці, наприклад, подвійний діод, подвійний тріод, тріод-пентод та ін.)
- ЕЛ з вторинною емісією
- ЕЛ з прямим або непрямим розжарюванням катода
та ін.
[ред.] Принцип дії
Дія ЕЛ базується на принципі термоелектронної емісії. У електровакуумній лампі емісія електронів відбувається у вакуумі із розжареної поверхні катода.
[ред.] Історія створення
В 1883 році Т.Едісон, експериментуючи з лампою розжарювання, встановив в ній додатковий електрод — анод. Коли на розжарену нитку (катод) був поданий від'ємний потенціал, а на анод позитивний потенціал, через лампу пішов струм, що створювали електрони, які емітував гарячий катод, за який правила нитка розжрювання. Це був перший ламповий діод. Він пропускав струм тільки в одному напрямі і широко використовувався для перетворення змінного струму в постійний. Для керування потоком електронів в балоні лампи між катодом і анодом почали поміщати металеві сітки, змінюючи електричний потенціал яких можна змінювати величину струму, що протікає через лампу.
[ред.] Приклади застосування електронних ламп
Такі лампи широко використовувалися для підсилення і генерації електричних сигналів, а також перетворення частот сигналів. Вакуумні електронні лампи, які сьогодні можна побачити тільки в старих телевізорах і радіоприймачах, були в тому числі елементною базою комп'ютерів першого покоління. Головним недоліком електронних ламп було те, що пристрої на їх основі були досить громіздкими. Для живлення ламп необхідно було підводити додаткову енергію для розжарювання катоду (саме він є джерелом електронів, необхідних для утворення струму в лампі), а утворене ними тепло відводити. Наприклад, в перших комп'ютерах використовувалися тисячі ламп, які розміщувалися в металевих шафах і займали багато місця. Важила така машина десятки тонн.
Для забезпечення роботи такої ЕОМ була потрібна електростанція. Для охолоджування машини використовували потужні вентилятори у зв'язку з виділенням лампами величезної кількості тепла.
Залежно від кількості електродів, що міститься в лампі, лампи отримали відповідну назву (два електроди — діод, три — тріод, чотири — тетрод, п'ять — пентод і т.ін.). Незважаючи на чимало недоліків, електронні лампи й досі не витіснені з ринку напівпровідниковими приладами, а продовжують існувати і використовуватись у радіотехнічних та радіоелектронних пристроях. Наприклад, магнетронні генератори. Магнетрони також використовуються в НВЧ пічках.
Електронні лампи мають високу лінійність модуляційної кривої тому вони використовуються як підсилювальні елементи у сучасній аудіопрогравальній техніці класу high-end в основному японського виробництва.
Також, лампові схеми продовжують використовуватися у підсилювачах для електрогітар. Це зумовлено намаганнями гітаристів отримувати від електрогітари вінтажний звук, як півсторіччя назад. Обробка звуку лампою відрізняється від транзисторної, вона викликає підсилення парних гармонік і,звідси, високо поціновуваний професіоналами «ламповий звук».
 |
Це незавершена стаття з електроніки. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
[ред.] Література
- УРЕС, т.1, Київ, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1986
- Вержиковский А. П. и др, «Краткий словарь по радиоэлектронике», Под редакцией Г. П. Попова, В. Г. Григорьянца, Москва, Воениздат, 1980, 512 с.
