Лучано Беріо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Луча́но Бе́ріо (Luciano Berio, 24 жовтня 1925 — 27 травня 2003) — італійський композитор, експериментатор і піонер електронної музики, автор багатьох транскрипцій та аранжувань музичних творів різноманітних композиторів - від Генрі Перселла до Ігоря Стравінського).

Біографія[ред.ред. код]

Народився у містечку Борго-д'Онельї на північному заході Італії. Перші уроки гри на фортепіано отримав від батька і діда, які були органістами. У часи Другої світової війни був призваний до армії, однак, поранивши руку, більшу частину часу провів у госпіталі. З 1947 року навчався у Міланській консерваторії.

В Мілані Лучано Беріо був учнем у Луїджі Даллапікола (клас фортепіано), а пізніше продовжує навчання у Дармштадтській школі. Через травмовану руку Беріо вирішив не продовжувати вивчення фортепіано, натомість - зосередився на композиції. Перше публічне виконання одного зі своїх творів, сюїти для фортепіано, відбулося в 1947 році. В 50-тих роках познайомився з видатними сучасниками П'єром Булезом, Карлгайнцем Штокгаузеном та Дьордем Лігеті, проявивши інтерес до серіальної музики та електронної композиції. У 1955 році разом із Studio di Fonologia Беріо заснував експериментальну студію електронної музики в Мілані, серед інших мистців в цій студії експериментував також Джон Кейдж.

У цей період він працював як концертмейстер в класах співу, де і познайомився з американською співачкою (мецо-сопрано) Кетрін Берберян, із якою одружився відразу після закінчення (вони розлучилися в 1964 році). В ці роки багато композиторів створювали свої твори для прекрасного голосу цієї співачки.

З 1962 року, на запрошення Даріуса Мійо, розпочав викладацьку діяльність в Mills College (Окленд, Каліфорнія). У 1965 році він викладав в Juilliard-школі (Нью-Йорк), де він заснував ансамбль Juilliard - товариство, яке зосередилось на опрацюванні сучасної музики. У тому ж році він одружився з доктором філософських наук - Сьюзан Ояма (розлучилися у 1971 році).

Серед видатних учнів Лучано Беріо;— Луї Андрессен, Стів Райх та Філ Леш (соліст гурту Grateful Dead). В ці роки Беріо здобуває визнання як композитор, 1966 року він здобув Італійську премію за твір Laborintus II, значний успіх мала його Симфонія (1968).

У 1972 році Беріо повернувся до Італії. Між 1974 і 1980 роками, на прохання П'єра Булеза, був директором електро-акустичної студії IRCAM в Парижі. У 1977 році він одружився втретє з музикознавцем Талією Пекер. У 1987 році Лучано відкрив Tempo Reale у Флоренції - центр для дослідження та викладання музики, який діє і сьогодні з метою вивчення та застосування нових технологій в області музики.

У 1994 році Лучано Беріо визнаний заслуженим композитором резиденції Гарвардського університету, де він залишався до 2000 року. До останніх днів свого життя продовжував композиторську та диригентську діяльності.

З 2000 року Лучано Беріо став Президентом Національної академії Санта Чечільї (Accademia Nazionale di Santa Cecilia).

Лучано Беріо помер у 2003 році в Римі.

Творчість[ред.ред. код]

Для творчості Лучано Беріо характерні авангардні пошуки нового акустичного середовища й музичної текстури, використання серійної техніки, електронної музики.

Перший електронний твір - «Mutazioni» (1956) Беріо створив у Мілані в студії фонології. Пізніше він експериментував з поєднаннями інструментальних звучань з електронними шумами й звуками людської мови, наприклад у п'єсі «Temar — Omaggio a Joyce» (1958) для голосу й магнітофона.

Прагнення об'єднати в новій звучній формі різноманітні сфери мистецтва й природи спонукало композитора до використання цитат найрізноманітнішого музичного матеріалу. Так, у своїй "Симфонії" (1968) для восьми голосів й оркестру він цитує в третій частині скерцо з до-мінорної симфонії Густава Малера. Однак Беріо з іншими сучасними йому композиторами 60-х років поєднувала не тільки ця техніка колажу, але й схильність до сценічної музики й експериментального театру. Уже його твір "Коло", закінчений в 1960 році, демонструє сценічну концепцію, побудовану на жестах і русі вокалістів по сцені.

В 1970-х роках Беріо звернувся до театрального жанру. Театральна постановка "Опери" Беріо була здійснена 1970-го року, а пізніше були написані "La Vera Storia" (1982) і "Un Re inAscolto" (1984).

За роки творчості йому була вручена велика кількість престижних міжнародних нагород і премій, у тому числі "Золотий лев" Венеціанського фестивалю за внесок у мистецтво світового кінематографа.

Транскрипції та аранжування в творчій спадщині Лучано Беріо[ред.ред. код]

Лучано Беріо аранжував як музику інших композиторів, так і свою власну, адаптуючи її для різноманітних складів. Зокрема, серія Sequenza породила серію робіт під назвою Chemins, кожна з яких базується на одній з Sequenza. Так, в основі Chemins II (1967) є Sequenza VI (1967) для альта, адаптована для альта соло і дев'яти інших інструментів. Chemins II композитор редагує в Chemins III (1968) шляхом додавання оркестру. Також існує Chemins IIb - версія Chemins II без альта соло, але з великим ансамблем, та Chemins IIc, яка є, по суті, Chemins IIb з доданим соло кларнета.

Окрім аранжувань оригінальних творів, Лучано Беріо зробив ряд аранжувань творів інших композиторів, серед яких - Клаудіо Монтеверді, Генрі Перселл, Йоганнес Брамс, Густав Малер та ін. Для Кетрін Берберян композитор написав в’язку обробок народних пісень (1964). Він також завершив оперу «Турандот» Джакомо Пучіні (прем'єра відбулася в Лас-Пальмас 24 січня 2002 і в тому ж році в Лос-Анджелесі, Амстердамі та Зальцбурзі).

Транскрипція є важливою частиною композиторської спадщини Лучано Беріо для розуміння та осягнення глибин його творчої постаті. В статті «Два інтерв'ю» Беріо розмірковував про те, що в навчанні композиторів курс з транскрипції повинен займати не другорядне місце, а бути вагомою рушійною силою, основним потенціалом в ознайомленні та опануванні композиторських технік різних епох. Адже, «лише, спробувавши на дотик, музику Ференца Ліста, Феручо Бузоні, Ігоря Стравінського, Йоганна Себастьяна Баха, ми зможемо осягнути всю глибину їх композиторського дару та творчого мислення». Транскрипція власних композицій, «самотранскрипція» - це, на думку Лучано Беріо, можливість зазирнути у «святая святих» своєї душі. У зв'язку з цим, ЛучаноБеріо дистанціювався від поняття «колаж», воліючи натомість позиціонувати себе як «переписувач». Композитор пояснював це тим, що «колаж» має на увазі певну гру довільно спрямованої енергії музичної матерії, що йде в розріз не тільки з ретельним контролем його високо інтелектуальні гри, особливо в Sinfonia, але й у всій його «деструктивній» роботі. Швидше, кожна цитата обов'язково викликає певний контекст з позиції першоджерел та створює «відкриту мережу так званого спілкування конкретних референтів, що самостійно розростаються, і в підсумку переходять в своєрідні відносини». «Я не зацікавлений в колажах, і вони цікавлять мене тільки тоді, коли я роблю їх з моїми учнями. Під час занять вони стають всього лиш вправами з опрацювання «деконтекстуальності» зображення, елементарними вправами, які не здатні заподіяти ніякої шкоди».

Сценічні твори[ред.ред. код]

  • Opera, музичний театр (1970)
  • Per la dolce memòria di quel giorno, балет (1974)
  • La vera storia, музичний театр (1978)
  • Un re in ascolto, музичний театр (1984)
  • Outis, музичний театр (1996)

Для оркестру[ред.ред. код]

  • Simfonia, для восьми голосів і оркестру (1969)
  • Chemins IIb, для оркестру (1970)
  • Moviment, для оркестру (1971)
  • Concert, для двох фортепіано з оркестром (1972)
  • Still, для оркестру (1973)
  • Eindrücke, для оркестру (1974)
  • Cor, для оркестру і хору (1976)
  • Rèquiem, для оркестру(1984)
  • Continu, для оркестру (1991)
  • Ekphrasis (Continu II), для оркестру (1996)

Для інструментів соло з оркестром[ред.ред. код]

  • Chemins I, для арфи з оркестром (1965)
  • Chemins II, для альта і 9 інструментів (1967)
  • Chemins III, для альта і оркестру (1968)
  • Chemins IIc, для бас-кларнета з оркестром (1972)
  • Chemins IV, для гобою і струнного оркестру (1975)
  • Il ritorno degli snovidenia, для віолончелі і 30 інструментів (1977)
  • Alternatim, для кларнета, альта і оркестру (1997)

Електронна музика[ред.ред. код]

  • Thema (Omaggio a Joyce), магнітофонний запис (1958)
  • Allez-Hop, магнітофонний запис (1959)
  • Visage, магнітофонний запис (1961)
  • Chants parallèles, магнітофонний запис (1975)
  • Diario immaginario — електронна музика (1975)

Вокальні твори[ред.ред. код]

  • Circles, для голосу, арфи та ударних (1960)
  • Folk Songs, для мецо-сопрано і 7 інструментів (1964)
  • Laborintus II, для голосу, інструменту і магнітофонної плівки (1965)
  • Sequenza III, для голосу (1966)
  • O King, для мецо-сопрано і 5 інструментів (1968)
  • Simfonia, для електрично оброблених голосів і оркестру (1968)
  • Recital (for Cathy), для мецо-сопрано і 17 інструментів (1971)
  • Cries of London, для 8 голосів (1974)
  • A-Ronne, для 5-8 голосів (1975)
  • Canticum Novissimi Testamenti I, для хору (1988)
  • Canticum Novissimi Testamenti II, для 8 голосів, 4 кларнети і 4 саксофонів.

(1988)

Камерно-інструментальні твори[ред.ред. код]

  • Sequenza I, для флейти (1958)
  • Sequenza II, для арфи (1963)
  • Sequenza III, для голосу (1966)
  • Sequenza IV, для фортепіано (1966)
  • Sequenza V, для тромбону (1966)
  • Sequenza VI, для альта (1967)
  • Sequenza VII, для гобою (1969)
  • Línia, для двох фортепіано, вібрафона і маримби (1973)
  • Points of the Curve to Find, для клавіру і 22 інструментів (1974)
  • Sequenza VIII, для альта (1975)
  • Sequenza IX, для альт-саксофона (1980)
  • Accordo, для духових і ударних (1981)
  • Sequenza X, для труби і електропіаніно (1984)
  • Voci, для альта і 2 інструментів (1984)
  • Sequenza XI, для гітари (1988)
  • Chemins V, для гітари і 42 інструментів (1992)
  • Notturno, для струнного квартету (1994)
  • Sequenza XII, для фаготу (1995)
  • Sequenza XIII, для акордеону (1995)
  • Altra voce, для флейти, мецо-сопрано і електроніки (1999)
  • Sequenza XIV, для віолончелі (2002)

Посилання[ред.ред. код]