Електронна музика
Електро́нна му́зика — це широкий термін, що позначає музику, створену з використанням електронного устаткування.
За класичним визначенням Е. Денисова, електронна музика — це «Музика, звукові об'єкти якої утворені електронними генераторами» [1]. В цьому означенні матеріальною основою електронної музики є електронно вироблені, препаровані та синтезовані звуки [2]
В більш широкому сенсі, під електронною музикою мають на увазі «весь спектр жанрових різновидів музичної композиції, пов'язаних з використанням електронних засобів в музичній творчості, включно з електронним синтезом звуку та алгоритмічною композицією» [3] Як маркетинговий термін, електронна музика означає музику, створену переважно за допомогою електронних засобів, таких як синтезатори, семплери, комп'ютери і драм-машини.
Вперше термін «електронна музика» з'явився в 1951 в декларації групи музикантів, що працювали в Кельнській студії RTF, як Elektronische Musik.
Будь-який звук, створений за допомогою електричного сигналу, може бути названий електронним. Тому термін електронна музика іноді помилково застосовують до музики, що виконується на звичайних акустичних інструментах тільки тому, що при її запису або виконанні використовувалися електронні підсилювачі (наприклад в джазі або в народній музиці).
Зміст |
[ред.] Історія
[ред.] Витоки
Ера електронної музики тісно пов'язана і в певному сенсі є продовженням ери звукозапису. Перший електронний інструмент — музичний телеграф, винайшов Еліша Грей в 1876 році. Наступне десятиліття принесло кілька подібних винаходів, однак початково вони сприймалися, як курйози і не отримували більшої значимості.
В 1907 Ферруччо Бузоні опублікував есе «Нарис нової музичної естетики», в якому спрогнозував розвиток електромузичних інструментів і їх вплив на становлення нових напрямків сучасної музики. Цьому співзвучна нова ідеологія авангардної музики, найліпше висловлена в маніфесті італійського поета Ф. Маріонетті «Музиці Футуриста», проголошеному в 1912 році, в якому зазначалось:
-
"Метою є створення музики робочих мас, великих фабрик, залізниць, трансатлантичних лайнерів, автомобілів і літаків, яка поєднає музичний тематизм з царством машин і переможної електроенергії".
З самого початку електронна музика увійшла до найбільш авангардних течій мистецтва 20 століття.
Перший концерт «футуристичної музики» («Art of Noises») відбувся в 1914 році в Мілані. 12 червня 1926 в Нью Йорку відбулася перша радіотрансляція першого поліфонічного електроінструменту Піанорад. Твори з класичного репертуару грав Ральф Крістман.
В 1919 російський винахідник Лев Термен сконструював терменвокс.
В Парижі в 1928 було презентовано електромузичний інструмент Динафон. На концерті було зіграно два твори, спеціально написані для динафону: Характерні варіації для шести динафонів Ernesta Fromaigeata та балет «Металеві рози» Артура Онеггера.
В 1929 заснована перша студія електронної музики Studiogesellschaft für Elektroakustische Musik в Дармштадті (Німеччина), в якій використовувались інструменти, сконструйовані Jörga Megera, серед яких — електрофон.
В 1932 на Радіовиставці в Берліні виступав Електронний оркестр під керуванням Heinrich Hertz, даючи по десять концертів щоденно. Кожному з виступів передували лекції професора Gustawa Leithausera. До складу оркестру входили: 2 Терменвокси, Траутоніум, Гелертіон, електророяль, електропіаніно, електроскрипка та електрична віолончель.
В 1939 році Джон Кейдж створив Imaginary Landscape #1, який вважається першою композицією, в яких було використано попередньо записані немузичні звуки (відтворювані з двох грамофонів).
[ред.] Роки 1940—1960
1940-ві роки — новий етап розвитку електронних інструментів. Новітнє обладнання звукозапису намагаються використати для пошуків нових музичних форм, побудованих на перетворених звуках музичних інструментів або немузичних звуків. Цей напрямок пошуків дав початок т.зв. конкретній музиці. Піонером нового напрямку став французький композитор П'єр Шафер. Іншим напрямком була власне електронна музика, творці якої працювали над штучною електричною генерацією звуку, його перетвореннями та організацією в цілісні музичні твори. Першою значною композицією цього напрямку електронної музики стали твори Карлхайнца Штокхаузена (який раніше працював в напрямку конкретної музиці) в 1953—1954 роках — Studie I та Studie II. В 1950 синтезатор RCA MkII був переданий до музичного центру Princeton Electronic навколо якого гуртуються композитори Otto Luening, Vladimir Ussachevsky, Milton Babbit та інші, створюючи авангардних електронинх композицій.
В тому ж році італійський композитор Лучано Беріо відкриває студію електронної музики в Мілані. Через рік подібна студія відкривається в RTF, а в 1952 — в Кельні. В 1957 створена студія при Польському Радіо в Варшаві.
У 1958 році на Всесвітній виставці у Брюсселі Едгар Варез та архітектор Ле Корбюзьє (автор ідеї візуальної акустики) демонстрували свій грандіозний проект — «Електронну поему». Світлові ефекти, фотознімки, конструкція з ідеальною внутрішньою акустикою, величезна кількість гучномовців для кращої просторової організації звучання твору і найточнішого втілення задуму. Це одна з найперших спроб новими «молодими» засобами виразності втілити глибинні, загальнолюдські проблеми.
В 1959—1969 роках для німецьких музикантів (Мауріціо Кагель, Bengt Hambreus Miko Kelemen, Josef Riedl) отримують доступ до електромузичної студії Сіменса, початково створеної для прикладної музики.
В 1957 р. радянським інженером Є. В. Мурзіним був сконструйований фотооптичний синтезатор АНС. З 1967 по 1971 в Москві була відкрита спеціалізована Експериментальна студія електронної музики, в якій працювали композитори Альфред Шнітке, Софія Губайдуліна, Едісон Денисов та інші.
Одночасно, з розвитком комп'ютерних технологій винаходять алгоритми, що дозволяють комп'ютерного створення музики. Щоправда більшості комп'ютерним композиціям крім технічної коректності бракувало витонченості. Найбільших успіхів в цьому напрямку вдалося досягти Янісу Ксенакісу.
Найвидатнішими творцями електронної музики з часів її початку до 70-х років були: Едгар Варез, Олів'є Мессіан, Даріус Мійо, Артур Онеггер, Яніс Ксенакіс, Карлхайнц Штокхаузен, Джон Кейдж, Луїджі Ноно та інші.
[ред.] 1970-ті роки
З початком 70-х років електронна музика входить до масової культури. Записана в 1971 році Hot Butter'ом версія твору Popcorn стає першим сінгловим хітом в історії електронної музики. В 1974 ансамбль Tangerine Dream видає альбом Phaedra, перший в сфері електронної музики відомий широкій публіці настільки, щоб потрапити до переліку хітів. В 1976 стає популярним альбом Oxygène Жан Мішель Жарра. Інші альбоми цього напрямку, які здобули міжнародний успіх — Autobahn (1974) i Die Mensch-Maschine (1978) групи Kraftwerk.
 Hot_Butter - «Popcorn»опис файлу , оригінальна версія 1971 року |
| Kraftwerk - «Autobahn»опис файлу , сингл-версія 1974 р. |
В середині 70-х кристалізуються перші чисто електронні течії, спочатку в авангардному напрямку. В 1975—1978 роках Брайан Іно в своїй діяльності і записах визначає та просуває поняття ембієнт на окреслення музики, що імітує або відтворює природні оточуючі звуки. В тому ж році напрямку група англійських виконавців (Genesis P-Orridge, групи Throbbing Gristle, Cabaret Voltaire) починають використовувати синтезатори та семплери для створення агресивних, провокаційних звукових масивів, започаткувавши течію індастріал.
В той же час традиційні електронні техніки адаптуються до андеграундової танцювальної музики; народжується традиція семплування, що використовує в своїй музиці відтворення здійснених попередньо записів гри інших виконавців — інструменталістів. В жанрі даб, що розвивався на Ямайці, отримані звуки в такий спосіб звуків складають суцільну ритмічну основу композицій. Народжений в США хіп-хоп використовує для творення ритмічного шару склеювані разом або закільцьовані короткі барабанні фрагменти.
Під кінець 70-х років в рамках рокового напрямку «Нова хвиля» починають з'являтися перші альбоми електронної популярної музики. До найзначніших творців цього напрямку належать DEVO, Ultravox, Gary Numan, Japan, Yellow Magic Orchestra, a також експерементатори Kraftwerk. МОжливості електорніки відкривають також музиканти, що працюють в диско. Найвище оцінений з них — Giorgio Moroder, його композиція I Feel Love, виконана Donnę Summer, часто вважається першою композицією в стилі техно.
В той же час, електронна музика продовжує розвиватись як академічне мистецтво. В ряді міст Європи над вивченням електронного звуку працюють потужні інститути, такі як Elektronmusikstudion (Стокгольм, з 1964), STEIM (Амстердам, з 1969), IRCAM (Париж, з 1970).
[ред.] 1980-ті до сьогодення роки
На зламі 1970-х—80-х років наступає стрімкий розвиток технологій в галузі електроінструментів. З'являються перші масово вироблені секвенцери, а пізніше — програмувачі барабанів. В 1983 році впроваджується стандарт MIDI. Розвиток мікрокомп'ютерів на початку 1980-х років уможливив їх використання як програмних синтезаторів і секвенцерів.
З приходом 80-х років електронне звучання назавжди улаштовується в популярній музиці. Представники таких напрямків, як електропоп, new romantic, синті-поп i італо-диско створює цілу низку хітів, а їх музика стане пізніше символом того десятиліття. Розвиток таких напрямків як техно, хауз спочатку в Чікаго, а потім і по всій Європі, відкриває епоху популярності танцювальної електронної музики. Електронній танцювальній музиці стає використання ритмів, значно швидших і точніших ніж можуть бути виконаними на традиційних ударних інструментах. Переважно така музика розраховувалася для танцювальних клубів, а людина, що вмикала такого роду музику на танцмайданчиках отримала назву Ді-джея. Серед найвідоміших авторів танцювальної електронної музики - Tiesto, Paul Van Dyk, BT, Paul Oakenfold, Armin van Buuren і Above and Beyond
На початку 1990-х танцювальна електронна музика остаточно утверджується як провідний напрямок ("мейнстрім"). Крім того розвиваються нові течії, оперті на поєднанні традиційних напрямків популярної музики з електронною, такі як ню-джаз чи Індастріал-метал.
[ред.] Електронна музика в творчості українських авторів
Одним із перших українських авторів, що зацікавився електронікою в тому числі АНС, був Крутиков. Він сумісно з радіоінженером П. Здрілюком створив синтезатор, подібний Муґу, але з різних причин він не отримав розвитку.
Яскравим стало звернення Годзяцького, в 1964-65 роках склав перший твір «конкретної музики» — «4 Scherzi domestiki», заснованого на шумах побутових предметів. Інший приклад — власна система алгоритмічно композиції Л. Грабовського, розроблена за сприяння Українського інституту кібернетики, твори — Гомеоморфії 1-3 для фно, 68-69), Concerto misterioso для 9 інструментів (1977).
1970-80 ті роки починається освоєння електроінструментів. В Україні почав синтезатори вивчав Ігор Стецюк, бас-гітарист О.Нестеров розробляв використання гітарних процесорів. Проте в силу політичних і соціальних причин, приклади звернення українських авторів до електронної музикив ці роки — одиничні.
З середини 1990-х в Україні з'являється власна база для академічної електронної музики. В 1997 в НМАУ відкрита перша в Україні кафедра музично-інформаційних технологій, що дало можливість реалізувати… Композитори — І.Небесний, К. Цепколенко, Л.Юріна, А.Загайкевич стажувалися в IRCAM, EMS (Стокгольм), у Дармштадті, студія Visby — studio Alfa (Швеція), при Краківській академії.
- Використано матеріали зі статті в польській Вікіпедії
[ред.] Жанри електронної музики
Сучасна електронна музика включає в себе цілу низку різних жанрів і напрямків:
|
|
|
[ред.] Література
- Камінський В. Електронна та комп'ютерна музика. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів із спеціальності «музичне мистецтво» (Львів: «Сполом», 2001) — 212 с.
- Włodzimerz Kotoński. Muzyka elekltoniczna. — PWM, 2002/ ISBN 83-224-0810-2
- Puckette, Miller Smith (2007). The Theory and Technique of Electronic Music. World Scientific Press, Singapore
- Алла Загайкевич. Українська електронна музика: практика дослідження.// музика в інформаційному суспільстві. — Київ 2008. с.39-62
[ред.] Примітки
- ↑ Денисов Э. Современная музыка и проблемы эволюции композиторской техники. — М.: Советский композитор, 1986. с.152
- ↑ Шип С. Про «техніцизм» в авангардистській музиці// Музика. — 1979. — № 3. — с. 7 — 9.
- ↑ Алла Загайкевич. с. 39
- Використано матеріали зі статті в англійській Вікіпедії.
