Синдром Золлінгера — Еллісона

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Синдром Золлінгера - Еллісона
ZES endo.jpg
Эндоскопічна картина численних дрібних виразок в дистальній частині дванадцятипалої кишки у пацієнта з синдром Золлінгера - Еліссона.
МКХ-10 E16.4
MedlinePlus 000325
eMedicine med/2437 ped/2472
MeSH D015043

Синдром Золлінгера-Еллісона (гастринома, ульцерогенна аденома підшлункової залози) — пухлина острівкового апарату підшлункової залози, що характеризується виникненням пептичних виразок дванадцятипалої кишки і шлунка, що не піддаються лікуванню і супроводжується постійними проносами.

Гастринпродукуючі пухлини (гастриноми) відносяться до аденом ендокриноподібних клітин APUD-системи і представлені одиничними або множинними вузлами темно-червоного кольору округлої (овоїдной) форми, щільної консистенції, невеликого розміру (зазвичай від 0,2 до 2 см). При синдромі Золлінгера — Еллісона гастриноми в переважній більшості випадків локалізуються в області тіла або хвоста підшлункової залози, близько третини — у дванадцятипалій кишці або перипанкреатичних лімфовузлах (рідко — в шлунку, селезінці, печінці).

Дві третини гастрином є злоякісними пухлинами, ростуть повільно, метастазують в основному в регіонарні лімфовузли, печінку, селезінку , середостіння, очеревину і шкіру.

Для синдрому Золлінгера — Еллісона характерна наявність множинних виразок верхніх відділів шлунково-кишкового тракту з нетиповою локалізацією (наприклад, в дистальної частині дванадцятипалої кишки, в порожній кишці), що мають тривалий перебіг і часті рецидиви. Синдром Золлінгера — Еллісона є нечастою патологією в гастроентерології (близько 4 випадків на 1 млн чол.), зустрічається переважно в осіб чоловічої статі у віці від 20 до 50 років.

Історія[ред.ред. код]

Хоча були окремі повідомлення про незвичайні випадки виразкової хвороби у присутності пухлин підшлункової залози раніше, проте перший постулат причинно-наслідкового зв'язоку було встановлено хірургами в Університеті штату Огайо Робертом Золлінгером і Едвіном Еллісоном. Синдром був вперше описаний на американському хірургічної засіданні асоціації у Філадельфії в квітні 1955 року.[1]

Етіологія[ред.ред. код]

Синдром виникає в результаті пухлини, що розташовується в підшлунковій залозі (85% випадків). У 15% випадків пухлина локалізується в шлунку або є проявом множинної ендокринної неоплазії з ураженням не тільки підшлункової залози, але й гіпофіза, щитовидної та паращитовидних залоз, наднирників). Множинна ендокринна неоплазія I типу (MEН-I) — успадковується за аутосомно-домінантним типом з високим ступенем передачі (приблизно у 50% дітей таких хворих цей синдром розвивається до 20 років). Розвиток пептичних виразок, стійких до лікування, пов'язане з підвищеним виробленням шлункового соку і, відповідно, соляної кислоти і ферментів.

Клінічна картина[ред.ред. код]

Клінічними проявами захворювання є болі у верхній частині живота, які мають ті ж закономірності по відношенню до прийому їжі, що і при звичайній виразці дванадцятипалої кишки і шлунку, але відрізняються великою інтенсивністю і не піддаються противиразковій терапії .

Характерні інтенсивна печія і відрижка кислим . Важливою ознакою є проноси, обумовлені попаданням в тонкий кишечник великої кількості соляної кислоти і посиленням внаслідок цього моторики тонкої кишки та уповільненням всмоктування. Стілець рясний, водянистий, з великою кількістю жиру (стеаторея). Можливе значне зниження маси тіла, що характерно для злоякісної гастринемії. При синдромі Золлінгера-Еллісона спостерігається схильність до розвитку деструктивних процесів і ускладнень (перфорації і шлунково-кишкових кровотеч).

Виразки шлунка і дванадцятипалої кишки при синдромі Золлінгера — Еллісона не піддаються загоєнню навіть при тривалій відповідній терапії . У багатьох пацієнтів спостерігаються явища езофагіту, іноді навіть з виникненням виразок і звуженням стравоходу . Пальпаторно визначається виражена болючість у верхній частині живота, і області проекції нижньої частини шлунка, може бути позитивний симптом Менделя (локальна болючість в проекції виразки). У разі злоякісного перебігу хвороби можливі пухлинні утворення в печінці і значне її збільшення.

Патофізіологія[ред.ред. код]

Гастрин впливає на паріетальні клітини шлунка, зв'язується зі специфічними гастриновими рецепторами. Рецептори до гастрину є метаботропними, їх ефекти реалізуються через підвищення активності гормончутливої аденілатциклази. Результатом посилення аденілатциклазної активності в парієтальних клітинах шлунка є збільшення секреції шлункового соку, особливо соляної кислоти. Крім того, гастрин діє як трофічний фактор, викликають гіпертрофію слизової оболонки шлунка, посилення її складчастості, функціональну гіперплазію залоз шлунка, головних і парієтальних клітин. Гіперсекреція гастрину, приводячи до гіперсекреції соляної кислоти і пепсину, сприяє розвитку множинних пептичнних виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, гастроезофагального рефлюксу.

Діагностика[ред.ред. код]

Диференційно- діагностичне значення при синдромі Золлінгера — Еллісона має дослідження рівня базального гастрину в сироватці крові і показників шлункової секреції з проведенням функціональних тестів із стандартизованим харчовим навантаженням або внутрішньовенним введенням секретину , глюкагону, солей кальцію. Для синдрому Золлінгера — Еллісона, на відміну від звичайної виразкової хвороби, характерно значне підвищення рівня гастрину в крові (до 1000 пг/мл і більше) і величини дебіту вільної соляної кислоти (у 4-10 разів). Специфічним для синдрому Золлінгера — Еллісона є тест з секретином, в/в введення якого призводить до підвищення рівня гастрину у більшості хворих (при звичайних дуоденальних виразках його концентрація знижується) . Аналогічний ефект викликає навантажувальний тест з глюкагоном і глюконатом кальцію. Нормальна секреція базальна шлункової кислоти становить менше 10 мг-екв / год, у той час як при синдромі Золлінгера-Еллісона це зазвичай більше 15 мг-екв/год.[2]

Діагностику синдрому Золлінгера — Еллісона доповнюють інструментальними методами дослідження. Підозра на синдром Золлінгера — Еллісона може викликати наявність множинного виразкового ураження і незвичайне розташування виразок, виявлене при рентгенографії шлунка і ФГДС .

УЗД органів черевної порожнини та КТ дозволяє візуалізувати пухлину підшлункової залози, при злоякісній гастриномі можливо також значне збільшення печінки і наявність у ній пухлинних утворень .

Найбільш інформативним, але технічно більш складним методом діагностики синдрому Золлінгера — Еллісона є селективна абдомінальна ангіографія з визначенням рівня гастрину в панкреатичних венах .

Синдром Золлінгера — Еллісона диференціюють з часто рецидивуючими виразками верхніх відділів ШКТ, целіакією, пухлинами тонкої кишки, з гіпергастринемією при гіпертиреозі, гастриті, стенозі воротаря, В12 -дефіцитній анемії.

Лікування[ред.ред. код]

Радикальним методом лікування синдрому Золлінгера — Еллісона є повне видалення гастриноми.

Консервативне лікування при синдромі Золлінгера — Еллісона — застосовуються препарати, що знижують виділення соляної кислоти: блокатори Н2- рецепторів гістаміну (ранітидин, фамотидин), іноді в комбінації з селективними м-холінолітиками (платифілін, пірензепін), інгібітори протонного насоса (омепразол, лансопразол). Препарати можуть призначатися довічно за високого ризику рецидиву виразки, їх дози вищі, ніж при лікуванні звичайної виразкової хвороби і залежать від рівня базальної секреції соляної кислоти.

При злоякісному характері і неоперабельності гастриноми застосовується хіміотерапія (комбінація стрептозоцину, фторурацилу і доксорубіцину).


Примітки[ред.ред. код]

  1. Zollinger RM, Ellison EH (1955). «Primary peptic ulcerations of the jejunum associated with islet cell tumors of the pancreas». Ann. Surg. 142 (4). с. 709–23; discussion, 724–8. doi:10.1097/00000658-195510000-00015. PMID 13259432. 
  2. Page 192 in: Elizabeth D Agabegi; Agabegi, Steven S. (2008). Step-Up to Medicine (Step-Up Series). Hagerstwon, MD: Lippincott Williams & Wilkins. ISBN 0-7817-7153-6.