Сільвіо Берлусконі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сильвіо Берлусконі
Сильвіо Берлусконі

Час на посаді:
5 травня 2008 — 12 листопада 2011
Президент   Джорджо Наполітано
Попередник Романо Проді
Наступник Маріо Монті
Час на посаді:
11 червня 2001 — 17 травня 2006
Президент Карло Чампі
Попередник Джуліано Амато
Наступник Романо Проді
Час на посаді:
11 червня 2001 — 17 травня 2006
Президент Оскар Луїджи Скальфаро
Попередник Карло Чампі
Наступник Ламберто Діні

Народився 29 вересня 1936(1936-09-29) (78 років)
Мілан, Італія Італія
Громадянство Італія Італія
Дружина Карла Далль'Ольо (1965-1985)
Вероніка Ларіо (1985-2009)
Діти сини: П'єрсільвіо, Луїджі
дочки: Марія Ельвіра, Барбара і Елеонора

Сильвіо Берлуско́ні (італ. Silvio Berlusconi; *29 вересня 1936, Мілан) — італійський політик, Голова Ради Міністрів Італії (1994—1995, 2001—2006, 2008—2011). Водночас третій у рейтингу найбагатших людей країни (118 місце в списку найбагатших людей планети за версією журналу Forbes за 2011 рік)[1], медіа-магнат і власник контрольного пакету акцій холдингу «FinInvest», який об'єднує близько 150 компаній, що діють практично у всіх сферах життя італійців, зокрема футбольного клубу «Мілан».

Біографія[ред.ред. код]

Народився 29 вересня 1936 в Мілані. Його батько, Луїджі, був банківським службовцем, матір звали Розелла Боссі. Після закінчення звичайної середньої школи в 1955 році він поступив до Міланського університету на факультет прикладної юриспруденції, який закінчив на відмінно в 1961 році, діставши можливість написати наукову роботу з реклами.

Бізнесмен[ред.ред. код]

Сильвіо Берлусконі почав своє ділове життя в будівельній індустрії, і ця діяльність залишалася його основним заняттям протягом 20 років.

Медіамагнат[ред.ред. код]

У кінці 70-х, у момент збільшення обсягів показу локальної телевізійної мережі (TeleMilano), Сильвіо Берлусконі усвідомив, що Італія готова до перегляду комерційного телебачення в національних масштабах і сконцентрував усю свою енергію на цьому новому і захоплюючому напрямі роботи. У 1980 він заснував Canale 5 — першу національну комерційну телевізійну мережу в Італії, яка відразу ж завоювала популярність серед телеглядачів. Дещо пізніше він створив ще два телеканали: Italia 1 (почав мовлення з Расконі в 1982) і Retequatro (почав мовлення в 1984 з Мондадорі).

Ключовими чинниками його успіху в цьому почині виявилися створення Pubitalia80, компанії, що займається виготовленням інформаційної реклами, та програмних графіків з підбором найпопулярніших телепрограм. Телевізійний комерційний бізнес отримав новий поштовх в своєму розвитку у момент створення телевізійного огляду TV Sorrisi e Canzoni, який практично відразу ж став одним з найпопулярніших журналів, наклад якого склав більше 2 мільйонів. Це укріпило позиції, які Сільвіо Берлусконі вже займав у світі видання газет і журналів, спираючись на володіння контрольним пакетом акцій Il Giornale, національної щоденної газети, що видається Індро Монтанеллі, одним з найвідоміших журналістів Італії. В кінці 80-х інтерес до видавничої справи увінчався створенням провідного Видавничого Будинку Італії Mondadori.

Успіх комерційного телебачення в Італії дозволив Сильвіо розвинути ще кілька напрямів діяльності 80-х роках, які були об'єднані в рамках Fininvest holding company (заснованою в 1978 році). Сюди можна віднести створення телевізійного комерційного телеканалу La Chinq у Франції, який почав мовлення в 1986 році, створення телеканалів в Німеччині (Telefunt, 1987) і Іспанії (Telechinco, 1989). Унаслідок такого стрімкого зростання на початок 90-х Fininvest стала другою за величиною приватною компанією в Італії (кількість працівників компанії становила близько 40 000) і найбільшою медіагрупою не тільки в Італії, але і в Європі. У 1986 році Сильвіо Берлусконі став президентом A.C.Milan — одного з найвідоміших футбольних клубів в Італії.

Політик[ред.ред. код]

На початку 1994 року Сильвіо Берлусконі вирішив залишити бізнес і зайнятися політикою. 26 січня того ж року він пішов зі своєї посади в Fininvest і створив новий політичний рух Forza Italia. На виборах 27 березня новий рух набрав найбільшу кількість голосів, а коаліція партій довкола руху Il Popolo della liberta, склала абсолютну більшість в парламенті. Надалі Президент Республіки доручив Берлусконі сформувати уряд, який було затверджено Парламентом в травні 1994.

На всіх рівнях, від національного до сімейного було визнано, що Уряд, очолюване Сільвіо Берлусконі, зумів досягти важливих результатів.

Від 1999 року сам Берлусконі кілька разів поставав перед італійським судом за звинуваченням в економічних злочинах (несплаті податків, даванні хабара), але був повністю виправданий.

Берлусконі знов очолив уряд після того, як новий правоцентристський блок «Дім свободи» отримав перемогу на виборах 15 травня 2001 року. Передвиборні обіцянки Берлусконі включали скорочення податків і бюрократичного апарату, збільшення пенсій і числа робочих місць, боротьбу з нелегальною імміграцією. Передбачалося провести реформи систем освіти і охорони здоров'я, судової системи. У вересні 2003 року прем'єр заявив про запуск масштабного реформування державного устрою Італії.

Результатами невдало спланованого входження Італії в зону євро в 2002 році стали зростання цін, зниження купівельної спроможності населення і загострення соціального тертя. У 2002 і 2003 роках пройшли масові акції протесту. Незадоволеність італійців викликав і зовнішньополітичний курс Берлусконі: після терактів 11 вересня 2001 року країна надавала активну підтримку США в Афганістані, а потім в Іраку. У квітні 2005 року коаліція «Дім свободи» зазнала нищівної поразки на регіональних виборах, і Берлусконі відповідно до конституції вимушений був піти у формальну відставку. Загальні вибори в квітні 2006 року праві партії програли, хоч і з мінімальним розривом у голосах. Хоча факт перемоги лівоцентристів був підтверджений конституційним судом і навіть деякі прихильники Берлусконі закликали свого лідера визнати поразку, політик і медіамагнат покидав свій пост вельми неохоче. Лише 2 травня 2006 року він нарешті подав офіційне прохання про відставку. Але йти з політичної арени Берлусконі не збирався, він став депутатом Європарламенту від своєї партії.

Впродовж своєї кар'єри Берлусконі неодноразово притягувався до суду за звинуваченням в приховуванні доходів і даванні хабарів, а також в зв'язках з мафією і незаконному фінансуванні передвиборної кампанії. Проте адвокатам підприємця вдавалося позбавити його від відповідальності, вдаючись до апеляційних судових інстанцій. Два чергові процеси проти Берлусконі було припинено в 2008 році у зв'язку з участю екс-прем'єра в парламентських виборах.

Сам Берлусконі називав своє переслідування політично вмотивованим і наслідком спрямованих дій «судової мафії». На користь позиції Берлусконі говорить той факт, що судові розслідування неодмінно поновлювалися в момент його повернення до влади, і самі собою стихали, коли він залишав владні кабінети.

Повернення до влади 2008[ред.ред. код]

Політична коаліція політичних опонентів з лівого табору виявилася нестійкою і розвалилася від внутрішніх чвар через 18 місяців. На позачергових виборах 14-15 квітня 2008 року нова партія Берлусконі «Народ свободи» і її союзники по правоцентристській коаліції здобули перемогу і отримали більшість в обох палатах італійського парламенту. Сильвіо Берлусконі став єдиним державним політиком, якому вдалося за 14 років тричі очолити італійський уряд. Із 5 травня 2008 року Сильвіо Берлусконі офіційно прийняв присягу прем'єра, обійнявши цю посаду вчетверте.

В березні 2009 прем'єр-міністр Сильвіо Берлусконі оголосив про створення нової правоцентристської партії «Народ свободи». Прообразом нової політичної сили стала правляча коаліція, до якої входять партія Берлусконі «Вперед, Італія» та права партія «Національний альянс» Джанфранко Фіні, а також деякі менші політичні організації.[2]

Влітку 2009 Берлусконі потрапив у серію скандалів із сексуальним присмаком. Від нього пішла жінка, звинувативши його в подружніх зрадах. Преса винуватила прем'єра у зв'язках з неповнолітньою моделькою; у включенні в списки кандидатів до Європарламенту молодих привабливих жінок; у вечірках на віллі прем'єра із запрошенням моделей коштом приватних підприємців. З Берлусконі пов'язують появу в сучасному італійському лексиконі специфічного вислову «бунґа-бунґа».

Водночас були відновлені кілька процесів, в яких Сильвіо Берлусконі проходив як співучасник протизаконних дій у господарській діяльності. Прем'єра захищав закон про недоторканість вищих посадових осіб держави, прийнятий правою більшістю. Але 7 жовтня 2009 Конституційний суд Італії ухвалив, що імунітет прем'єр-міністра країни Сильвіо Берлусконі від кримінального переслідування порушує конституцію.[3] Крім того, служителі Феміди вирішили, що вигідний прем’єрові закон був ухвалений з порушенням норм. Він пройшов у парламенті як звичайний закон, хоча мав прийматися як конституційна реформа, що набагато складніше.

Особисте життя[ред.ред. код]

Прозваний італійцями Il Cavaliere («Лицар», «Кавалер»), Берлусконі експлуатував образ «людини з народу». Водночас він є найбагатшою людиною Італії. Журнал Forbes в 2005 році оцінив його статки в 12 мільярдів доларів і надав йому 25 місце в своєму рейтингу багатіїв планети. Проте восени 2008 року в результаті світової фінансової кризи він позбувся більше півтора мільярда доларів і відкотився в рейтингу на 90-е місце.

Сильвіо Берлусконі був одружений двічі і виховує п'ятьох дітей: двох дітей від першого шлюбу і трьох від другого. Старші діти Берлусконі допомагають батьку керувати сімейним бізнесом.

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Попередник: Прем'єр-міністри Італії Наступник:
Проді Романо Маріо Монті