Адріано Челентано

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Адріано Челентано
фотографія
Адріано Челентано на 65 Венеційському кінофестивалі в 2008 році
Основна інформація
Повне ім'я Adriano Celentano
Дата народження 6 січня 1938(1938-01-06) (76 років)
Місце народження Мілан, Італія
Роки активності від 1957
Інструменти гітара
Жанри поп-рок
італо-диско
реп
блюз
Псевдоніми «Molleggiato»
«Сеньйор Буфф»
«Король невігласів»
Колективи «Rock Boys»
«I Ribelli»
Лейбли Clan Celentano
Universal Music
BMG Records
Ariola Records
http://clancelentano.it
Автограф Адріано Челентано

Адріано Челентано (італ. Adriano Celentano; народився 6 січня 1938 року в Мілані) — італійський актор, естрадний співак, композитор, режисер, громадський діяч і ведучий телепрограм.

Челентано є одним із найуспішніших виконавців в Італії — за всю свою кар'єру записав сорок студійних альбомів загальним накладом 150 мільйонів[1][2], а також знявся більш ніж в сорока кінофільмах. Володар двох премій: «Давид ді Донателло» за найкращу чоловічу роль у картинах «Блеф» (1976) і «Оксамитові ручки» (1979)[3][4]. В 2007 очолив список «100 найяскравіших кінозірок» за версією журналу Time Out[5]. На честь Адріано Челентано названо астероїд № 6697, відкритий 24 квітня 1987 року.

Зміст

Біографія[ред.ред. код]

«Він увесь — інстинкт, обдарованість, несамовитість. Протягом багатьох років він творить образ простого хлопця і вірний йому до цього дня»[6]. — Даріо Фо

Ранні роки[ред.ред. код]

Дім Адріано Челентано на вулиці Глюка (14), де пройшли ранні роки співака

Адріано Челентано народився в Мілані 6 січня 1938 року, на вулиці Ґлюка (іт. Via Gluck). Його батько — Леонтіно Челентано (1890–1951), мати Джудітта Джува (1897–1973), Адріано став п'ятою дитиною в сім'ї, яка переїхала у 1927 році з міста Фоджа, в Апулії, на північ у пошуках роботи, в нього були: брат Алессандро (1920–2009), сестри Роза (1917–2003), Марія (1922–2012), Адріана (1925–1934). Своє ім'я Адріано отримав на честь сестри Адріани, що померла в дитинстві. У Мілані Адріано провів своє дитинство й парубоцтво. Багато років потому спогади про цей час стали основою для пісні «Il ragazzo della via Gluck» (укр. Хлопець з вулиці Ґлюка).

З дванадцяти років, коли помер батько, Адріано поєднував навчання з роботою підмайстра у годинниковій майстерні свого дядька. Цієї пори майбутній співак часто зображав відомого американського коміка Джеррі Льюїса, і сестра Челентано послала на конкурс двійників одну з фотографій, де її брат був в образі цього артиста — у підсумку Адріано посів перше місце і виграв 100 000 лір. З початку 50-х років Адріано почав писати пісні й цікавитися музикою, зокрема, рок-н-ролом, особливо у виконанні Джеррі Лі ​​Льюїса і Елвіса Преслі. Сенсаційною для Адріано, як і для багатьох інших молодих італійців, стала прем'єра фільму 1955 року «Шкільні джунґлі» (англ. «Blackboard Jungle»), музичним супроводом до якого була пісня «Rock Around The Clock» у виконанні Біла Гейлі і «The Comets».

Челентано відвідував по четвергах і суботах танцювальний зал «Filocontanti», де вперше почав успішно виступати на сцені. Так тривало досить довго, Адріано вже мав успіх у своєму районі Мілана, де з друзями переходив з одного танцювального залу в інший, виконуючи «Rock Around The Clock». Так він потрапив одного разу в клуб «Свята Текла» (Club «Santa Tecla» існує до цих пір), де атмосфера була особливою, в основному там збиралися джазисти, танцюристи танго і бугі-вугі. Перший виступ Адріано в «Святій Теклі» було відразу відмічено всіма, тут він став зіркою, і всі чекали його появи кожного вечіра. Очевидці відзначалі: співак поводився на сцені неймовірно рухливо, він тримався як на електрошоці і підстрибував як пружинка, ніби «трохи зі зрушенням», тому його вперше прозвали «Il Molleggiato» (укр. «Хлопець на пружинах»)[7], це була манера виконання запозичена у кумира — Елвіса Преслі.

«Мама будила мене рок-н-ролом, який обожнювала, вмикала платівку і казала: „Адріано, подивися, вже восьма година!“» — Адріано Челентано[6]

1956–1969[ред.ред. код]

Початок музичної кар'єри. «Rock Boys», «I Ribelli»[ред.ред. код]

Адріано Челентано з гуртом «Il ribelle» (1960 рік)

У «Святій Теклі» співак познайомився з Бруно Доссеною, кращим в Мілані танцівником бугі-вугі, який згодом став організатором першого італійського фестивалю рок-н-ролу, куда було запрошено і Челентано. По суті, це була заявка на фестиваль, а насправді — зустріч перших імпровізованих груп чи окремих співаків, які намагалися наслідувати англо-американській музиці. Серед них були і ті, кого назвуть потім засновниками італійського рока: Тоні Рентіс, Бетті Куртіс, Тоні Даллара, Клем Сакко, Альберто Лангонь. Там же Адріано познайомився з групою «Rock Boys», до складу входили: Енцо Янначчі (фортепіано і гітара), Луїджі Тенко (саксофон) і Джорджо Ґабер (лідер групи, згодом став товаришем співака), а також брати Ратті. Групі не вистачало вокаліста, і вони запропонували Челентано виконати на майбутньому фестивалі пісню «Я скажу тобі „чао“!» («Ciao di tirò»). На загальному фоні це виглядало незвично, так як усі в основному брали собі псевдоніми з американськими іменами, Адріано вирішив вийти під своїм ім'ям і виконати пісню італійською мовою.

Нарешті 18 травня 1957 відбувся «Primo Festival» (укр. «Перший фестиваль») в «Льодовому палаці» (іт. «Forum di Assago») у Міланi. За умовами фестивалю, кожен кандидат мав зіграти по три-чотири невеликі пісні американських рок-зірок (які тривали зазвичай не більше 2 хвилин). Своїм виступом «Rock Boys» з піснею «Ciao di tirò» у виконанні Адріано, зірвали ходу єпископа Мілана, Монтіні, яка проходила в той момент. Деякі люди, які йшли за статуєю Мадонни, почувши звуки незнайомої музики, стали відділятися від процесії і зникати на вулиці Піранезі. Там зібралося близько п'яти тисяч міланців, під звуки ритмів рок-н-ролу молоді люди почали нестримно танцювати, почалися заворушення, не обійшлося і без поліції. Наступного дня газета «Корр'єре делла Сера» опублікувала статтю, яка оголосила Челентано новою зіркою італійського рок-н-ролу. Серед глядачів фестивалю був присутній швейцарський продюсер Вальтер Гуертлер, власник студії звукозапису «Music», який вперше запропонував співаку контракт на запис пісень у стілі американського рок-н-ролу, в результаті цієї співпраці між 1958-1964 роками було випущено 31 платівку у 45 обертів містивших по дві пісні, і 4 студійних альбома на дисках у 33 оберти. За перемогу на фестивалі Адріано нагородили запрошенням для виступу на концерті в Сан-Ремо, організаторами цієї поїздки були Доссена і Мікі Дель Прете — який згодом став найближчим приятелем і брав участь у багатьох творчих заходах співака протягом всього життя. У Сан-Ремо, Дель Прете також організовує виступи Адріано в клубах і ресторанах, які не мали успіху. Після Сан-Ремо співпраця співака з «Rock Boys» завершується, яка тривала один рік, протягом цього часу вони виступали в різних міланських клубах.

Навесні 1958-го вийшли перші записи співака, Гуертлер наполіг, щоб Адріано співав тільки англійською, і першими випустив дві 45-хвилинні платівки з каверами американських рок-хітів, серед яких були: «Rip It Up», «Tutti Frutti», «Jailhouse Rock», «Blueberry Hill». Платівки мали певний успіх, і тоді Гуертлер почав випускати диски по два сингла кожна на іншому своєму лейблі — «Jolly», тут він розщедрився і дозволив Челентано на зворотному боці обох платівок заспівати що-небудь італійською. Адріано записав тоді відомий міжнародний хіт «Buonasera Signorina» (укр. «Добрий вечір, синьйорино») і пісню «Hoola Hop Rock», на першій стороні платівок як і раніше були англомовні пісні.

13 липня 1959-го співак перемагає на фестивалі в Анконі з власними піснями, котрі стали першим вагомим успіхом: «Il ribelle» (укр. «Бунтар») — своєрідний протест підлітків проти батьків і застарілих традицій та понять, і піснею «Il tuo bacio è come un rock», після чого виходить платівка з цими піснями, яка продається в кількості 300.000 копій протягом одного тижня.

1960 — Челентано створює власну рок-групу «I Ribelli», до складу увійшли Джанні Далль'Альо (ударні), Натале Массара (саксофон), Джино Сантерколе (гітара, племінник Адріано), Джорджо Бенаккіо (гітара) і Джанніні (бас). У березні Вальтер Гуертлер погодився випустити перший студійний альбом Челентано — «Adriano Celentano con Giulio Libano e la sua orchestra» під маркою «Jolly», участь оркестра Джуліо Лібано з яким був записаний і наступний диск, вплинула на назву альбому. За складом альбом нагадував збірку, що складалася з кавер-версій американських хітів, де тільки перша («Il Tuo Bacio E 'Come Un Rock») і остання («Il ribelle») були на музику Адріано. В альбомі була жартівлива пісня з натяком на Микиту Хрущова — «Nikita Rock», вона була сприйнята тоді як політична сатира. 30 листопада вийшов другий альбом — «Furore», куди увійшла пісня «Serafino Campanaro» (укр. «Дзвонар Серафіно»), в якій співак примудрився з'єднати в одне ціле відому народну пісню — мелодію лондонського Біг-Бена і рок-н-рольний номер.

1961-го Адріано Челентано йде до армії, його колекція платівок на той момент досягла 25 найменувань. Військову службу він спочатку відбував у місті Казале-Монферрато, потім у артилерійській частині міста Турина, по проспекту «Радянського Союзу» (італ. «Corso Unione Sovietica»), співак там з'явився вже відомою рок-зіркою. В армії Адріано познайомився з клавішником Детто Маріано, якого, після служби, включив до складу своєї рок-групи. У лютому 1961 року співак вперше бере участь у фестивалі в Сан-Ремо з піснею «Ventiquattromila baci» (укр. «24000 цілунків»), для цього він потребував спеціального дозволу, який власноруч підписав міністр оборони Джуліо Андреотті. На сцені Адріано шокував публіку тим, що під час виконання пісні став до неї спиною, що викликало обурення журі, яке назвало це нахабною витівкою. У зв'язку з цим «Ventiquattromila baci» було присуджено друге місце замість першого — що викликало невдоволення публіки, яка вважала Адріано переможцем. Пісня одразу ж стає лідером в ефірі італійських радіостанцій, упродовж наступних кількох тижнів було розкуплено понад півмільйона платівок із записом цієї пісні. У грудні того року співак здобуває ще одну перемогу в музичному телеконкурсі «Canzonissima», де він знову посідає друге місце з піснею «Nata per me».

Дім на проспекті Європи (5) у Мілані, у якому в 60-ті роки розміщувалася студія «Клан Челентано»

«Клан Челентано»[ред.ред. код]

19 грудня 1961 року Адріано Челентано створює власну студію з виробництва фільмів та звукозапису «Clan Celentano» (укр. «Клан Челентано»), яка стала першою музичною студією в Італії такого масштабу, ідею запозичив у заокеанського співвітчизника Френка Сінатри, при цьому витрати склали 900.000 лір, однак це забезпечило співакові фінансову незалежність. До складу студії в перші часи входило всього десять чоловік, з часом «Клан» виріс до штату у понад 150 чоловік, сьогодні туди входять видавництво, концертне агентство, студія відео- та аудіозапису. Незважаючи на створення власної студії, Адріано згідно з чинним на той момент контрактом з Вальтером Гуертлером змушений був протягом трьох років видавати свої платівки під лейблом «Jolly», серед яких два студійні альбоми «Peppermint twist» (1962) і «A New Orleans» (1963), що містили найкращі пісні за останні 5 років. І лише 1965 року виходить перша платівка-збірка з 15 пісень останніх років під маркою «Clan» — «Non mi dir», було продано 1,3 млн копій.

«Клан Челентано» до 1968 року проіснував як музична студія, що має в своєму складі яскравих музикантів, які випускали платівки з маркою «Clan», та займається записом молодих талантів і пошуком нових імен. Потім фірма перетворилася на зразок музичного синдикату, який випускав виключно альбоми Челентано. Усі учасники студії, що з'являлися там в різний час, отримували своєрідне «зелене світло» на телебачення або ринок продажу платівок тільки завдяки тому, що вони співпрацювали з «Кланом». З часом Адріано переглядає умови роботи студії, у зв'язку з тим, що практично нікого з друзів співака по музичному цеху не хотіли бачити на телебаченні без Челентано, і тільки його участь забезпечувала їм деякий успіх. Адріано зрозумів, що у нього просто немає часу на турботу про всіх інших, співак відмовляється від первинної ідеї і змінює склад «Клану», залишивши тільки найближчих родичів і музикантів, які допомагають у виробництві його власних платівок. У 1961–1972 роках адміністратором студії був старший брат співака Алессандро, 1972-го по 1976-й Коррадо Пінтус (дядько Клаудії Морі), потім кермо влади знову перейшло знову до брата Адріано, з 1991 року керівником «Клану» стала дружина співака. Студія також співпрацювала з іншими музичними лейблами, які також випускали альбоми Челентано: «Messaggerie Musicali» (1969-1973 серія BF), «CGD» (1975-1995 серія CLN), «BMG» (1995-1996), «RTI Music» (1996-1999), «Sony Music» (1999-2009) і «Universal Music» (з 2010-го).

«Non mi dir» перший студійний альбом Адріано Челентано з логотипом студії
«Clan Celentano»

Іншими успіхами цього періоду були: 1962 року Челентано співає пісню «Stai Lontana Da Me» (укр. «Ти далеко від мене») на знаменитому конкурсі «Кантаджиро» і здобуває перемогу, а в жовтні того року співак знову вразив італійських слухачів, випустивши «Preghero» (укр. «Я буду молитися»), італійську версію хіта Бена Кінга «Stand by Me», що стане одним з найяскравіших в його репертуарі і відкриє цілу серію пісень релігійної тематики, яких згодом буде багато у творчості співака, наприклад, «Ким був він» («Chi era Lui») або «Людина народжується голою» («L'uomo nasce nudo») та інші. Після цього Челентано здійснює турне Францією, йому аплодує публіка відомого паризького мюзик-холу «Олімпія». Газета «Вечірня Франція» писала:

«Якщо у успіху може бути ім'я, то сьогодні воно звучить як Челентано! Ми стали свідками незвичайного тріумфу італійця у Франції. Щось зовсім нове, запалююче є в його музиці і танці. У нього досить оригінальна манера руху і шарм, перед яким не встояти. Талант цього італійця-бунтаря, настільки потужний, що відчувається щось революційне в тому, що він робить. Челентано такий переконливий у своїй силі, що якби він захотів бути президентом своєї країни, то став би ним без сумніву»

1964 року співак переживає гострий напад неврастенії, викликаний дуже напруженим графіком. 25 квітня того ж року на телеканалі Rai Uno, Челентано випустив свою першу авторську музичну передачу «Adriano Clan», де постав перед глядачами у вигляді боса мафіозного клану.

Кіно 60-х. Початок кінокар'єри «Серафіно»[ред.ред. код]

Кінокар'єра Челентано, що тривала в період з 1959 по 1992 рік, склала 41 фільм та майже збіглася з музичною діяльністю, дебютувавши картиною Лучіо Фульчі «Хлопці і музичний автомат».

Маючи дивовижну природну харизму, Челентано особливо не доводиться шукати і створювати рольові образи, у кіно йому достатньо грати самого себе, до того ж успішному дебюту в кіно сприяла вже визнана популярність у світі музики, що забезпечувала хороший рейтинг переглядів, навіть при досить посередньому сценарію деяких фільмів. У 60-х роках Адріано отримує переважно епізодичні ролі в музичних комедіях і мюзиклах, серед яких — дві картини американських режисерів, де грає модного співака, зірку молодіжної пісні, що співає в стилі рок-н-роллу, рокабілі, й танцює твіст. Переважну більшість фільмів за своєї участі співак оформлює піснями і музикою власного виконання, у зв'язку з цим вийшла платівка з саундтреками «Uno Strano Tipo» (1963) до однойменного фільму.

У 1960 році Адріано пощастило знятися в ролі рок-співака у драмі «Солодке життя» знаменитого Федеріко Фелліні, що стала еталоном класики кіно. 1964 року виходить його перша режисерська робота — комедія «Суперпограбування в Мілані», в якій знялися дружина і друзі Адріано з «Клану Челентано». Фільм розповідає про банду грабіжників банку, які потрапили в кумедні обставини та вимушені з ними миритися з метою конспірації.

Дуже важливою подією в кінокар'єрі Челентано стала роль Серафіно у фільмі режисера П'єтро Джермі «Серафіно» (1968), яка вважається його першою серйозною роллю. Адріано створив близький своєму іміджу образ простого сільського хлопця, гульвісу, що приховує під маскою невігластва й неотесаності природний гострий розум та шляхетність.

«Створюваний ним образ порівнянний з персонажами народної комедії — він простакуватий і лукавий, наївний і мудрий одночасно. У своїй роботі на екрані він продовжує розвивати характер героя своїх пісень, а головне — в їхнії народності. Він настільки впевнено працює на знімальному майданчику, так намагається вникнути в усі нюанси кіновиробництва, що мені здається, він скоро сам стане режисером».[8] — П'єтро Джермі

У 1969 році цей фільм отримав золотий приз VI Московського кінофестивалю.

Клаудія Морі[ред.ред. код]

Клаудія Морі і Адріано Челентано, 1980-ті роки

У 1963 році на знімальному майданчику фільму «Якийсь дивний тип» Адріано Челентано познайомився зі своєю майбутньою дружиною, актрисою Клаудією Морі. «Спочатку він здався мені схожим на шимпанзе, — через багато років признавалася Клаудіа. — Але потім я зрозуміла, що нікого цікавішого в житті не зустрічала!» 10 липня 1964 року вони таємно повінчалися в церкві Святого Франциска в місті Гроссето о третій годині ночі, щоб позбутися настирливих папараці.

З самого початку подружнього життя Клаудія бере участь практично у всіх творчих заходах чоловіка: спільно знімається у 10 фільмах, записі альбомів, створенні сценаріїв і текстів до фільмів та пісень, телепередачах, фестивалях, а з середини 80-х, покинувши кар'єру співачки, практично стає продюсером Адріано і генеральним директором студії «Клан Челентано» з 1991 року.

Саме своїй дружині Адріано зобов'язаний, в багатьох сенсах, народженням свого сценічного іміджу — яскравого непричесаного хулігана, який одягається стильно і контрастно, звичного сучасному глядачеві, таким чином Клаудія стала ще й костюмером і в багатьох сенсах «режисером» співака. Також частиною цієї «сценічності» були і скандальні епатажні витівки, в цілях піару, прикладом тому може послужити танець Челентано на центральній площі Рима, створивший автомобільні пробки, в результаті яких співака забрали в поліцейську дільницю, або славнозвісна скандальна фотосесія на залізниці, пригорнувша натовпи журналістів, що зображувала іронічне псевдосамогубство, де співак постилив матрац і ліг на рейки, а поряд стояла Клаудія, яка лаялася на нього.

Проте не весь час все було добре в житті подружжя, коли відкрився любовний зв'язок артиста з Орнеллою Муті під час зйомок 1980–1981 років, Адріано публічно просив вибачення у своєї сім'ї — дружини і дітей. В газетах навіть з'явилися заголовки, що Челентано розлучається з дружиною, вони з Клаудією навіть тимчасово роз'їхалися, але потім все повернулося на свої круги.

У них троє дітей: дочки Розіта (1965) і Розалінда (1966), син Джакомо (1968). 2007 року у Джакомо народився син Самуеле — єдиний онук Адріано і Клаудії. Зараз подружжя живе на віллі в гірській місцевості поблизу невеликого містечка Гальб'яте, що за 45 кілометрів на північ від Мілана.

«Хлопець з вулиці Глюка», «Azzurro»[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Міна виконують пісню «La coppia più bella del mondo» на телепередачі «Sabato Sera» (1967 рік)

28 січня 1966 року на фестивалі Сан-Ремо, Адріано виконує свою першу соціально-політичну і автобіографічну пісню про долю простого міланського хлопця — «Il ragazzo della via Gluck» (укр. «Хлопець з вулиці Глюка»), під акомпанемент тріо з «Клану» (Іко Черутті, Лоренцо Пілат і Джино Сантерколе). Хоча пісня не отримує жодних призів, здобуває народну і світову славу, було перекладено на 22 мови і з часом включено в шкільні підручники, як заклик до дбайливого ставлення до природи. Сингл посідає 2 позицію в італійських хіт-парадах 1966–1967 років і також окремо продається мільйон платівок з двома піснями «Il ragazzo della via Gluck/Chi era lui». Пісня увійшла в альбом «La festa», зарезервований для читачів журналу «Bolero Film», у зв'язку з цим через кілька місяців вийшов альбом «Il ragazzo della via Gluck», останній диск співака за участю гурта «I Ribelli» з яким було записано 7 платівок, у записі наступних альбомів 1968-69 років були залучені оркестри Нандо Де Луки та Іллера Паттачіні (іт. «Orchestra Nando De Luca» і «Pattacini E La Sua Orchestra»).

У травні 1968-го року «Clan» випускає альбом «Azzurro» (згодом іменувався як «Azzurro/Una carezza in un pugno»). Особливо відзначилися чотири сингли, посівші перші позиції в чартах сезону 1967/68. «La coppia più bella del mondo» (укр. «Ми найпрекрасніша пара в світі») — своєрідний гімн подружнього життя та саундтрек до однойменного мюзиклу, вперше представлений на телепередачі «Sabato Sera» 1967 року разом з Міною Мацціні, до альбому увійшов в дуеті з Клаудією Морі. «Canzone» — посівший третє місце 3 лютого на фестивалі Сан-Ремо '68. Але особливо відзначився — «Azzurro» з музикою Паоло Конте і текстом Віто Паллавічіні, одна з найулюбленіших композицій Адріано, що стала піснею століття в Італії. 2006 року фанати збірної футбольної команди Італії — «Squadra Azzurra» (укр. «Синя команда»), обрали «Azzurro» неофіційним гімном для спортивного футбольного чемпіонату. Пісню виконували і багато інших музикантів й колективів, серед яких — Джанні Моранді, Міна, «Die Toten Hosen» і «Ricchi e Poveri». Також вийшла окрему платівку накладом у два мільйони з синглами: «Azzurro» і «Una carezza in un pugno». У листопаді цього ж року вийшов ще один альбом — «Adriano Rock», один з небагатьох альбомів 60-х, що складався повністю з нових, раніше неопублікованих пісень у стилі рок-н-ролу і бугі-вугі. В цей же час Френк Сінатра запрошує Челентано в США, але співак не погоджується, мотивуючи свою відмову боязню авіаперельотів.

1969-го вийшла платівка «Le robe che ha detto Adriano», у якій співак повернувся до традиційної «формули», характерної альбомам перших років, частина складалася з раніше опублікованих хітів і нових пісень, серед яких найвідоміші: «La storia di Serafino» — саундтрек до фільму «Серафіно» і «Storia d'amore», що посідав шістнадцять тижнів у чартах італійського радіо.

1970–1980[ред.ред. код]

Сан-Ремо '70 '71 '73[ред.ред. код]

Лютий 1970-го — Челентано нарешті перемагає на фестивалі в Сан-Ремо, заспівавши дуетом з дружиною Клаудією Морі, пісню «Chi non lavora non fa l'amore» (укр. «Хто не працює, той не кохається»). Сингл виходить окремою платівкою у 800.000 копій і посідає лідируючі позиції в «Топ-10» пісень протягом 10 тижнів. Пісня, створена «спекотною осінню» 1969-го, напередодні битви італійського пролетаріату (у період злету юнацького бунту), була дуже негативно сприйнята громадскістю, газета «L’Unità» назвала її плутаною і нетактовною. Герой пісні — робочий, він не може ні працювати, ні їсти, ні пити, тому, що всі кругом страйкують, а його дружина відмовляється його годувати, і викидає неробу-чоловіка на вулицю… Пісня, виконана з іронічно глузливою інтонацією, прозвучала явним дисонансом всьому що відбувається, виявивши занадто скоростигле бажання співака розкрити пекучі проблеми страйкарів. Це був серйозний етап у житті Челентано, так як на кінець 60-х років прийшов час подумати про подальшу долю співака та актора і задуматися над долями естрадних пісень у Італії — у той час преса писала про характер і зміні стилів естрадної пісні: «Італійські співаки не співають більше з серцем в руках». У грудні того ж року вийшла платівка «Il forestiero» більшість пісень була присвячена святкуванню Різдва.

26 лютого 1971 року Адріано посідає 5 місце на фестивалі в Сан-Ремо з піснею «Sotto Le lenzuola» (укр.«Під простирадлом»), виконавши разом з хором італійської народної пісні — «Coro Alpino Milanese», пісня увійшла до альбому «Er più – Storia d’amore e di coltello» містившого саундтреки до однойменного фільму. Також у 1971-72 роках співак бере участь у щотижневій музичній телепередачі «Teatro 10».

1972 року виходить альбом «I mali del secolo», повністю написаний Челентано за участю групи «Il Balletto di Bronzo». Три основні пісні порушували різні соціальні проблеми цивілізації, такі як забруднення довкілля, полювання на тварин, наркоманії і іншого, що зумовило назву і основну ідею альбому — «Біди століття». Альбом, посідав 4 позицію у італійському хіт-параді 100 найкращих платівок 1972 року. Особливий успіх мала пісня «Un albero di trenta piani» (укр. «Тридцятиповерхове дерево»), в якій сатирично критикується надмірна урбанізація населення і як приклад подається хмарочос компанії «Pirelli» у Мілані (який дійсно має тридцять поверхів); також було випущено іспаномовну версію цієї пісні під назвою «Arbol DE 30 pisos», яка стала дуже популярною у країнах Латинської Америки та в Іспанії.

1973 року Адріано Челентано оголошує про свою участь у фестивалі Сан-Ремо з піснею «L'unica chance» (укр. «Єдиний шанс»), у пісні піддаються критиці генетично модифіковані харчі та можливі наслідки їхнього споживання, проте несподівано відмовляється брати участь у черговому фестивалі Сан-Ремо, мотивуючи це гастритом, що, вже не вперше, приголомшило глядачів своєю епатажністю. Однак причиною гастриту, за його словами, слугувало несправедливе ставлення оргкомітету фестивалю до деяких його учасників. «Прошу вибачення, якщо через мою відсутність Сан-Ремо втратить свою привабливість», — оголосив Челентано.

Адріано Челентано танцює під час виконання «Prisencolinesinanciusol» (уривок з телепередачі «Milleluci» 1974 року)

«Prisencolinesinanciusol» 1972[ред.ред. код]

3 листопада 1972 року Челентано випустив інноваційну, дивну і одну з всесвітньо-найвідоміших своїх пісень — «Prisencolinesinanciusol», яка й досі має великий успіх в Італії і часто транслюється на місцевому телебаченні у вигляді кліпів-нарізок з телепередач — «Gran varietà», «Formula Due» (у якій співак, в зовнішності професора, виконує пісню своїм учням) і «Milleluci» (1974), де Челентано та італійська співачка Раффаелла Карра, співаючи, виконують ритмічний, синхронний із музикою танець. Назва та сам текст пісні складені з безглуздих слів, що нічого не означають і нагадують суміш англійської та італійської мов, згодом такі словозвороти стали називатися «челентанесками» (італ. «celentanesca»). Згодом Челентано так пояснював складову пісні, що символізувала некомунікабельність, роз'єднаність між деякими сучасними людьми, які не можуть зрозуміти один одного:

«Коли я її писав, мені хотілося спілкуватися — роз'єднаність вибивала людей з колії. І я як би повстав проти цього. Шукав такий спосіб виконати її, який був би між співом і промовою, але з інтенсивною основною ритмікою. Тією що майже не змовкає. І так народився реп: „підготував у студії звукозапису "цикл", який весь час повторював один і той же музичний і ритмічний пасаж, і почав наспівувати. Придумуючи жаргон, який для мене з'явився бунтом проти умовностей. І музичних теж. Точно так, як я роблю сьогодні“ »

Пісня стала революційною на той час, тому що вона виконується у стилі, подібному до сучасного репу — ритмічного речитативу, що можна вважати одним із перших реп-експериментів (реп виник у США тільки на початку 80-их років). Спочатку композиція вийшла окремою платівкою як сингл у багатьох країнах Європи і США, маючи велику популярність і посідаючи верхівки хіт-парадів. У грудні 2009 року «Prisencolinesinanciusol» знову була помічена у США завдяки американському письменнику і блогеру Корі Докторову, який був у захваті від неї, назвавши її попередницею репу, а самого Челентано «легендою, піонером музичної інновації» і стала відомою як інтернет-мем. Цікаво, що сам Челентано називає себе «батьком репу». Сингл увійшов до альбому «Nostalrock», який вийшов 31 жовтня 1973 року, платівка стала своєрідною ностальгією Челентано по рок-н-ролу і творчим прощанням з цим музичним напрямком.

Кіно 70-х. «Юппі-Ду». Кастеллано і Піполо[ред.ред. код]

«Юппі-Ду»
«Юппі Ду — це крик любові і горя. Це мораль будинків, мораль простих людей: любов проти влади, любов замість влади»
 — Адріано Челентано

З 1971 року Адріано щорічно знімається, іноді у декількох фільмах за рік, переважно комедійного жанру, що іноді складаються з декількох новел, винятком стає тільки драма «Біле, червоне і…» 1972 року. Його персонажі отримують головні ролі, стають більш зрілими, залишаючи юнацькі пориви, властиві для 60-х років, сюжети фільмів дещо відступають від теми музики. У ці роки співаком також записується три однойменних студійних альбоми з саундтреками до своїх фільмів.

Починаючи з 70-х років, партнерками по фільмах, крім дружини — Клаудії Морі, що знялася з Адріано в десяти картинах, стають такі красуні європейського кіно, як Софі Лорен, Орнелла Муті, Кароль Буке, Елеонора Джорджі, Едвіж Фенек, Моніка Вітті та інші. Зокрема, доводиться працювати у дуеті з такими відомими коміками, як Ренато Поццетто, Енріко Монтесано, Паоло Вілладжіо, знаменитостями — Марчелло Мастроянні і Ентоні Квінном у комедії «Блеф» (1976), що стала особливо відомою, за постановку цієї картини взявся відомий італійський режисер спагеті-вестернів Серджо Корбуччі, саме за цей фільм Адріано вперше був удостоєний нагороди «Давид ді Донателло».

1974 року вийшов фільм-мюзикл «Юппі-Ду» — друга режисерська робота співака. У головних ролях знялися, крім Челентано, Шарлотта Ремплінг, дружина і діти співака. Для створення картини Челентано залучив до бюджету фільму 420 мільйонів лір, віддавши в заставу свою віллу і землю у Бріанці. Фільм мав великий успіх, ставши одним з найкасовіших сезону 1974-75 років. 1976 року фільм представили на 28-му Каннському кінофестивалі, де його нагороджено «Срібною пальмовою гілкою» за кращу музику. Після блискучої прем'єри фільм був забутий і багато років пролежав на полицях, в основному через небажання Челентано видати його у форматі VHS, хоча надалі показувався на італійському телебаченні 12 разів.

1978 — вихід музичної комедії «Безумство Джеппо», у якій Челентано створив свій автопортрет на екрані, зігравши головного героя Джеппо таким, яким він сам себе бачить у житті: втомленого від слави популярного естрадного співака, який усвідомив, що найцінніше це любов. У тому ж році починається новий етап у кінокар'єрі Адріано — співпраця з дуетом комедійних сценаристів Кастеллано і Піполо, протягом якої вийдуть 8 комедій, першими їхніми роботами стають фільми «Дядько Адольф на прізвисько Фюрер» і «Оксамитові ручки», що зібрав виручку у 2,5 мільярда лір і отримав дві нагороди «Давид ді Донателло» за кращу чоловічу роль і продюсування.

Альбоми в стилі диско. Концерти по Італії.[ред.ред. код]

Друга половина 70-х — у розпалі епоха диско, згідно віянням часу, Челентано записує серію альбомів в стилі диско: 1976-го виходить «Svalutation», заголовна пісня мала таку ж назву, що означала економічний термін, який можна інтерпретувати як девальвація, а сама пісня починалася словами: «І щодня бензин коштує дедалі дорожче, а ліра відступає і падає вниз, девальвація, девальвація…», таким наголосом Челентано іронічно коментував проблему економічної кризи, яка існувала на той час в Італії. Сингл «Svalutation» мав великий успіх і в інших країнах, особливо у Франціїї, де було продано 348.000 платівок. Наступними були: «Tecadisk» (у СРСР перевидавався аш 7 разів), «Disco dance» (обидва 1977 року), «Ti avrò» (1978), альбоми мали хороший комерційний успіх, окрім випуску у 9 країнах Європи, стали першими платівками Адріано випущеними у США, у звязку з цим значна частина пісень виконувалася англійською мовою, також до цієї серії відносився диск «Geppo il folle» (1978) з саундтреками до однойменного фільму.

1977 року співак організовує серію аншлагових концертів на стадіонах Італії, з програмою приблизно з 12 пісень, зібравші багатотисячні натовпи шанувальників, один з виступів, який відбувся 5 вересня, транслюється на державному телеканалі Rai Uno під назвою «Arriva Il Celebre» (укр. «Поява знаменитого»). 1979-го Адріано відновлює гастролі даючи турне присвячене першому концертному альбому «Me live!» записаному ще на стадіоні «Діно Мануцці» в місті Чезена 28 серпня 1977 року. Повторюючи успіх попереднього турне, співак збирає на стадіонах — «Комуналь» у Турині 45000 чоловік, «Сан-Паоло» в Неаполі — 65000, на концерті в Ріміні — 50000. Кульмінацією турне став концерт 16 вересня, який транслювався наживо під назвою «Тріумфальний жах» (іт. «Paura di trionfo») на телеканалі Rai Due, встановивши багатомільйонний рекорд переглядів.

Співпраця з Тото Кутуньйо[ред.ред. код]

1979 року починається особливо успішна співпраця Челентано з композитором Тото Кутуньйо, в результаті виходять два альбоми в стилі мелодійного італо-диско і шансону — «Soli» (укр. «Наодинці»), один із найпопулярніших альбомів співака, який посів 2 позицію в чартах, отримавши статус «золотого», а заголовний сингл — «Soli» протримався на 1 позиції італійського хіт-параду 58 тижнів. Альбом випущений загальною кількістю понад 3 мільйони платівок мав великий успіх не тільки в Італії, але і вдругих країнах Європи, особливо в СРСР — де перевидавався під лейблом фірми «Мелодія» 9 разів. Наступного 1980 року мільйонним тиражем, виходить ще один зірковий альбом «Un po' artista un po' no» (укр. «Трохи артист, трохи ні»), отримавший 3 місце у «Топ-100» кращих альбомів Італії, хітом стала пісня «Il tempo se ne va» посівша 2 позицію у чартах, присвячена старшій дочці Челентано — Розіті. Всього Кутуньйо написав для Челентано 14 пісень, серед яких свій найвідоміший хіт — «L'italiano», але Адріано відмовився від нього вирішивши виконання цієї пісні «великою відповідальністю», після чого їхня співпраця скінчилася. До сьогодні Адріано і Кутуньйо залишаються добрими друзями, в інтерв'ю передачі «ТСН» (28 січня 2013 року) під час концерту у Києві Тото Кутуньйо так охарактеризував співпрацю з Адріано Челентано:

Справжня праця була з Адріано Челентано. Я написав для нього з десяток пісень. Мені подобається лють, неймовірна енергетика Адріано, ми ж обидва італійці — він з Мілана, я — тосканський. Ми сім'ями дружимо, я навіть дочці Челентано — Розіті пісню присвятив. Втім, з Челентано просто, тому що ми думаємо на одній мові, виросли на однакових фільмах, знаємо, що таке бідне дитинство, сміємося над одними і тими же жартами. І нам завжди подобалися однакові жінки.

З Адріано я познайомився завдяки Віто Паллавічіні, це дуже відомий італійський композитор, який працював з Челентано. Челентано колись був моїм постійним партнером з тенісу, ще ми часто грали в футбол. Це було щось на зразок великої творчої тусовки — вибратися пограти, обкласти один одного лайливим словом, випустити пару, всі емоції, потім помиритися, хоча насправді ми не сварилися, адже це лише гра, просто футбол — найпростіший спосіб випустити пар. Ми здружилися за перші 30 секунд в першу ж зустріч. Я зрозумів, що це — наша людина, свій мужик, з яким буде неймовірно цікава історія співпраці. Так і вийшло» — Кутуньйо[9]

Вісімдесяті роки[ред.ред. код]

У музиці Челентано 80-х років відзначається домінування синтезатору під керівництвом клавішника Гаетано Леандро і аранжувальника Пінучіо Піраццолі. В результаті виходять 4 альбоми в жанрі електронної музики з інтонаціями сінті-попа та італо-диско, що було обумовлено впливом Нової Хвилі: 1982-го — «Uh… uh…» за участю композитора Джанкарло Бігацці, диск відзначився залученням великої бек-вокальної групи та концептуальної складової з фільму «Бінго-Бонго»; 1983-го — «Atmosfera», досить слабкий альбом, що посів всього 18 позицію у чартах; 1985-го — «Joan Lui», альбом-саундтрек до однойменного фільму; 1987-го — «La pubblica ottusità», мавший великий успіх посівши 1 позицію у рейтингу «Italian Albums Chart», що вплинуло на випуск у 5 країнах Європи і наклад у 800.000 копій.

Також ці роки відзначаються високою творчою активністю, співак поєднує зйомки в кіно, запис альбомів, написання автобіографічної книги «Il paradiso è un cavallo bianco che non suda mai» (укр. «Рай — це білий кінь, який ніколи не втомлюється») (1982), починаючи від 1987 року бере участь у телевізійних ток-шоу — де вперше складається своєрідна традиція презентації його альбомів на телебаченні.

Триб'ют-альбоми[ред.ред. код]

Починаючи з платівки «Deus» (1981), потім однойменними «I miei americani» (1984) — перший альбом Челентано на CD, та «I miei americani 2» (1986), вийшли альбоми з однаковою концептуальною складовою, які представляли збірку кавер-версій (триб'ют-альбоми) американських та англійських виконавців таких як: Джо Кокер, «The Beatles», «The Platters», Літл Річард, Рей Чарльз, Елвіс Преслі і чимало інших. Композиції альбомів виконано італійською мовою з текстом близьким до оригіналу і вдалими змінами аранжування мелодій. Альбоми 1984-86 років мали особливий успіх і добре продавалися, було випущено мільйон копій першого та півмільйона платівок другого, також ці дві роботи вважаються найкращими за 80-ті роки у творчості Челентано, і в певному сенсі, дуже важливими в кар'єрі співака, Челентано в подальшому постійно використовував композиції з альбомів у цілій низці телевізійних шоу, концертів і фільмів, за його участі. До альбому «Deus» було знято два відеокліпи, які були показані в телевізійній передачі «Un po' artista un po' no» 1981 року.

Кіно 80-х. «Джоан Луй»[ред.ред. код]

«Приборкання норовистого»
Ідеєю до створення сюжету і назви комедії послужила відома п'єса Вільяма Шекспіра «Приборкання норовливої».

1980 рік був особливо успішним для Челентано в кіно, комедіями: «Ось рука» — фільм, який вперше подолав позначку в 10 мільярдів лір по зборах в кінотеатрах, «Господарка готелю» — перша картина за класичним твором, за п'єсою венеційського драматурга Карло Ґольдоні. Саме цього року вийшла одна з найкращих і всесвітньо-відомих робіт актора — «Приборкання норовистого»[10], де Адріано зіграв грубуватого фермера — жінконенависника Еліа Кодоньйо, який цілком щасливий і задоволений своїм холостяцьким життям. Проте в його житті несподівано з'являється незнайомка Ліза (у виконанні Орнелли Муті), що намагається зачарувати та змінити його погляди на життя. Комедія стала однією з найуспішніших за всю історію італійського кінопрокату, зібравши 19 мільярдів лір і посівши друге місце за касовими зборами. Було відзначено великий успіх і за межами Італії, наприклад, вийшовши на радянські екрани у 1983 році, комедія стає однією з лідерів перегляду, посідаючи 11-е місце за відвідуваністю в кінотеатрах.

1981 року з'явилася не менш успішна комедія — «Шалено закоханий», з тим же зірковим дуетом Адріано і Орнелли, що зібрала у прокаті 21 мільярд лір. В наступні, до 1984-го, роки виходять фільми з рівним комерційним успіхом, як у співпраці з Кастеллано і Піполо, так і з іншими режисерами, у яких актор в основному використовує образ італійського грубуватого мачо, улюбленця жінок.

Унікальною для Адріано у ці роки виявилася роль людини-мавпи у комедії «Бінго-Бонго» (1982), актору не довелося до зйомок фільму вчити текст, тому що персонаж його ролі повинен був видавати протягом картини звірині, нерозбірливі звуки, і тільки в кінці фільму починає говорити людською мовою. Ідея сюжету до фільму, що полягала у дбайливому ставленні до тварин, послужила для створення альбому «Uh… uh…», що містив два саундтреки.

25 грудня 1985 — прем'єра картини «Джоан Луй», режисером, актором та композитором був Челентано. Сюжет фільму розповідає про Месію, посланого вдруге на Землю незадовго до кінця світу. Картина стала провальною, незважаючи на фантастичну амбітність задуму, насичене музичне оформлення протягом всього перегляду, на зразок мюзиклу, колосальний бюджет у 20 мільярдів лір, фільм зібрав у прокаті всього 7 мільярдів, отримавши негативні відгуки критиків, хоча в Німеччині та СРСР мав успіх. Глядачами була відзначена сумбурність сюжету, відсутність основної ідеї картини, невдалий сценарій. Того ж року випущено однойменний альбом із саундтреками до фільму. Наступного року Адріано знявся в останній комедії у співпраці з Кастеллано і Піполо — «Буркотун», після чого настала п'ятирічна перерва у зйомках.

Концерт у Москві, «Fantastico 8» (1987)[ред.ред. код]

14 червня 1987 року, після восьмирічної концертної перерви, на запрошення радянської спілки кінематографістів організованим актором Роланом Биковим і особисто Михайла Горбачова, Челентано разом із Клаудією Морі прибув до Москви на прем'єру свого фільму «Джоан Луй», було дано два двогодинних концерти у спорткомплексі «Олімпійський» розрахованого на 25.000 глядачів, збори від одного з виступів передано до «Фонду виживання людства», також було проведено зустрічі з відомими радянськими митцями і вченими. Програма виступів складалася з 17-ти пісень за концерт, з репертуару різних років. Незважаючи на свою аерофобію співак вирішив прилетіти до СРСР літаком. Було записано телеверсію концерту Центральним телебаченням.

Я їду в СРСР завдяки своєму «Джоан Луй». Я задоволений запрошенням, яке мені направили радянські кінематографісти. Але я приїхав би все одно, рано чи пізно, не цього разу, так в іншій. Я повинен був побувати у вашій країні. Мені подобається (я поки можу судити про це здалеку), політика гласності, проведена Горбачовим. Цією людиною я захоплююся. Я думаю, що в його особі, ми бачимо надію на мир...

Наприкінці 80-х популярність Челентано стала спадати, щоб якось повернути минулу славу, з 3 жовтня 1987-го співак стає ведучим і автором телешоу «Fantastico 8» восьмого сезону, яке транслювалося щотижня суботнім вечором на каналі Rai Uno, старт виявився вдалим і Адріано бере участь у 14 випусках, які тривали до 6 січня 1988-го.[11] Передача стала першим телешоу співака з презентацією нового альбому, на «Fantastico 8» — це диск «La pubblica ottusità», що мав великий комерційний успіх, було продано 800.000 копій і досягнення #1 в чартах Італії, багато в чому цьому сприяло виконання 6 пісень на шоу, також платівка видавалася в Німеччині, Греції та Чехословаччини.

Сюжет передачі був побудований за такою схемою, яка буде застосовуватися Челентано в цілому ряді майбутніх телепроектів: протягом телешоу співак виконував свої пісні (на «Fantastico 8» Адріано виконав 30 пісень), запрошував гостей — VIP-персон — відомих музикантів, акторів, спортсменів, журналістів, політиків, вів монологи на різні теми з глядачами або гостями, жартуючи, місцями філософствуючи, іноді з елементами гумору і сатири, періодично демонструючи відповідні сказаному документальні відеокадри, наприклад: про шкоду політиканства, знищення довкілля, питань музики та релігії, життєвих цінностей. Упродовж цієї передачі довгі промови не завжди вдавалися ведучому, який робив місцями довгі паузи між фразами, у зв'язку з цим на адресу Челентано від глядачів йшли звинувачення в нікчемному ораторстві, що не особливо бентежило співака, який компенсував цю ваду своєю харизмою, і бути господарем програми.

Гостями Челентано в шоу стали: Микита Міхалков, Дзуккеро, «Bee Gees», Стінг, Елтон Джон, Ренато Поццетто, Ріккардо Коччанте та інші знаменитості.

Найяскравішою подією телепроекту став такий випадок: користуючись народною любов'ю, напередодні всеіталійського референдуму з екології, у день, коли агітацію заборонено, в одному з випусків 7 листопада Челентано продемонстрував відеокадри Greenpeace — вбивства тюленів торговцями хутра, після чого написав на дошці гасло «Полювання проти любові» (іт. «la caccia è contro l'amore») і закликав телеглядачів писати це на бюлетенях, при цьому допустивши грубу орфографічну помилку — слово «è» він написав без акценту зверху, пізніше це викликало цілу серію критики на його адресу, Челентано отримав прізвисько «Король невігласів», яке згодом стало назвою одного з його альбомів. В результаті великий відсоток бюлетенів був зіпсований, а референдум зірваний, за законом ця витівка загрожувала Челентано п'ятирічним тюремним строком, але співакові пощастило відбутися штрафом у 200 мільйонів лір (приблизно 150 тисяч доларів). У певному сенсі, за цього випадку співак зробив перерву в кар'єрі, протягом 1988–1990 років не випустивши жодного альбому, і не знімаючись у кіно.[12]

1991–1999[ред.ред. код]

«Король невігласів». Завершення кінокар'єри.[ред.ред. код]

Адріано Челентано в образі «Короля невігласів», поруч зі старшою дочкою — Розітою
(уривок з відеокліпа 1991 року)

1991 року співак повертається до музики, випустивши платівку «Il re degli ignoranti» (укр. «Король невігласів»), така назва закріпилася за Челентано як чергове прізвисько. Альбом здобув успіх, було випущено близько півмільйона проданих копій, однак він не увійшов до числа найбільш пам'ятних робіт співака. Починаючи з цього диска, використовуються комп'ютерні технології запису музики. У цій роботі співак уперше з 1973 року виконує 2 пісні з елементами репу. До платівки увійшло 10 композицій, з них 3 ремейки вже виконаних пісень. Зміст деяких пісень попереджає про загрозу третьої світової війни. Під час записування альбому та знімання кліпів Челентано залучив своїх дітей як співаків бек-вокалу та акторів. Концепція назви альбому була зумовлена пошуком для простого люду виходу з тяжких світових проблем. До пісень: «Il re degli ignoranti», в яких Челентано втілював образ брутального «Короля невігласів», та «Fuoco» було знято відеокліпи. Того ж року вийшла автобіографічна книга співака з такою назвою.

На підтримку альбому 5 листопада 1991 року, ввечері на каналі Rai Uno, співак випустив телепередачу «La Notte Rock» (укр. «Нічний рок»), що стала одним зі спецвипусків однойменної програми. У рамках передачі співак опубліковав 5 нових пісень (всього виконав 11 пісень), відеокліпи, вівши дискусію з міланськими студентами і журналістом Енцо Б'яджі. Наступного 1992 року, 12 і 19 грудня, Адріано випускає телешоу у двох епізодах «Svalutation» — перший великоформатний телепроект за п'ять років, протягом якого виконав 13 славнозвісних пісень. Саме у цій програмі, що зібрала приблизно 8 мільйонів глядачів, співак уперше знайомиться з Джованотті, з яким протягом багатьох років буде творчо співпрацювати.

1992 року Челентано повернувся у кіно, виконавши головну роль у фантастичній комедії «Джекпот», будучи одним з авторів сценарію. Сюжет картини розповідає про винахід еліксиру вічної молодості. Фільм виявився вкрай провальним у комерційному плані, зібравши 105 мільйонів лір, при витратах у 18 мільярдів. Не менш негативними були оцінки кінокритиків, які назвали найгіршим фільмом італійського кіно. Цим фільмом завершується кінокар'єра Адріано, який так прокоментував цю подію в інтерв'ю російській газеті «Аргументи та факти» 1995 року:

«Та набридло. До того ж немає хорошого сценарію, щоб мені сподобався. Хай краще люди захоплюються, в яких чудових фільмах Челентано колись знімався, ніж почнуть плюватися — та що він, голодує, чи що, навіщо погодився грати в такому кошмарі?»[13]

«Quel Punto» та турне по Європі 1994[ред.ред. код]

27 листопада 1994 — прем'єра на телеканалі Rai Uno у передачі «Scommettiamo che…?» альбому «Quel Punto» (укр. «Ця точка»), який посів особливе місце у творчості співака завдяки своєї оригінальній та яскравій музиці. Диск містив вдалу переробку 5 пісень, серед яких 1972-76 років і композиція «Uh … uh …» 1982-го перероблена на ремікс, оскільки ді-джей, який створив цей трек, заявив про порушення авторських прав, перше видання альбому на деякий час було вилучено з продажу, що дуже завадило продажам, які, за офіційними заявами Клаудії Морі, становили близько 250.000 примірників. Успіху диску сприяла мелодійна різноплановість з гармонійним поєднанням в жанрах електроніки, хіп-хопу, поп-року, шансону і євроденсу, також додавання тромбону у п'яти піснях надало деяку джазову інтонацію, а безліч шумових ефектів серед яких прибуття поїзду стали своєрідною візитівкою альбому.

Текст до пісень написаний Адріано порушував різні життєві проблеми, в основному любовні стосунки між людьми, що найбільш відбилося у чотирьох нових композиціях диска: «Quel Punto», у якій жорстоко критикувалися секс-меншини, що викликало бурхливий протест серед останніх, «La casa dell’amore» про позитивність любові та негатив політики, єдиному синглі «Attraverso Me», «La trappola» з роздумами про сенс любові і «Ja tebia liubliu» («Я тебе люблю») з приспівом п'ятьма мовами.

Восени того року, на підтримку «Quel Punto», співак дає концертне турне, що дебютувало 29 вересня на стадіоні «La Favorita» у Палермо. На відновлення гастрольної діяльності Челентано в основному вплинули фінансові проблеми, які співак відчував в цей час, у звязку з провалом у створенні власного телеканалу «Пірат TV» і невдача з ресторанним бізнесом, що спричинило борги у 3 мільйони доларів. Майже весь жовтень співак давав аншлагові концерти у таких містах Італії як: Кава-де'-Тіррені, Барі, Рим, Пескара, Флоренція, Болонья, Тревізо, Турин. 28 жовтня співак прибув до Парижа, листопад пройшов з виступами у Брюсселі, Цюриху, Кельні, Дортмунді, Берліні, Мангеймі, Штутгарті і Монако. 18 листопада відбулось завершення турне, місце символічно було обрано у спорткомплексі «Forum di Assago» (укр. «Льодовий Палац») у Мілані, саме там, 37 років тому, 17 травня 1957 року, співак виступав уперше, цей концерт транслювався у прямому ефірі телеканалу Rai Uno, під назвою «Adriano Celentano Live», зібравши близько 8 мільйонів глядачів. Турне супроводжувалося оркестром з 22 музикантів під керівництвом шотландського продюсера та диригента Тоні Міммса. Протягом виступів репертуар Челентано складав приблизно 17 пісень різних років, серед яких лише одна нова «Attraverso Me».

Виступи у Лурді і Болоньї, «Arrivano gli uomini», «Mina Celentano»[ред.ред. код]

27 вересня 1995 року співак взяв участь у благодійному концерті, присвяченому хворим дітям у французькому місті Лурд у «Базиліці Святого Пія X», на якому були присутні 18000 глядачів. Концерт організувала спільнота італійських співаків і музикантів, серед яких були Джуліо Могол і Джанні Моранді. На цьому концерті були виконані: «Il forestiero», «Ragazzo della via Gluck», «Susanna», «Siamo angeli», «Solo tu», «Ciao ragazzi», «Preghero», «Yuppi Du» і «Azzurro». Того ж року співак випустив єдиний збірник реміксів — «Alla corte del remix», в альбомі найпопулярніші хіти співака було перероблено під ремікси, для цього було запрошено багато інших виконавців, серед яких найвідоміший Скетмен Джон.

1996, травень — прем'єра «Arrivano gli uomini» (укр. «Йдуть люди») ставшого незвичайним і не «типовим» для творчості Челентано, як альбом з найбільш роковим ухилом у кар'єрі співака, в основному цьому сприяли доволі жорсткі ударні Леле Мелотті (особливо в композиції «Balla con me»), різке вокальне виконання Адріано і особливо яскрава гра американського соло-гітариста Майкла Томпсона та участь аранжувальника Фіо Дзанотті, які в подальшому візьмуть участь у записі 6 альбомів і створенні 4 телешоу співака протягом понад 10 років.

Диск активно пропагувався на телебаченні, в передачах: Піппо Баудо «Numero Uno», «Il Boom» на Canale 5 товариша співака Тео Теоколі, «Super» Амбри Анджоліні і однойменній «Arrivano gli uomini», передачі представляли музичні телевистави з поданням 5 нових пісень. Участь 8 авторів, мелодійна різноманітність з чергуванням музики від швидкого до спокійного ритму, залучення великої бек-вокальної групи і дитячого хору в заголовній пісні-«триллері про людство» з незвичайною текстівкою Адріано — «Arrivano gli uomini», також сприяло успіху альбому і в інших європейських країнах, особливо в Німеччині куди Челентано запрошувався на місцеве телебачення.

1997 — Адріано отримав запрошення, від якого відмовитися як чесний католик не зміг, виступити на 23-му Євхаристичному конгресі, церковно-духовного зібрання католицького світу міжнародного масштабу, на якому був присутній Іван-Павло II. Концерт відбувся у Болоньї, співак виконав три пісні: «Preghero», «Ciao ragazzi», «Disse».

14 травня 1998 року представлено «Mina Celentano» — спільний проект Челентано і Міни Мацціні, за задумом Клаудії Морі, диск став альбомом року в Італії (понад 1.600.000 проданих копій) та найбільш тиражованим у творчості Міни. На любовну тему альбому був випущений буклет з коміксами і знято перший анімаційний відеокліп співака до пісні «Che t'aggia di» (укр. «Що такого я сказала»).

«Io non so parlar d'amore» і телешоу «Francamente me ne infischio»[ред.ред. код]

1999, 6 травня — вийшов інтимно-ліричний за своєю тематикою «Io non so parlar d'amore» (укр. «Я не вмію говорити про любов»), саме з нього починається нова епоха та повернення чергової віхи популярності у творчості співака — співпраці з композитором Джанні Белла і поетом-пісенником Джуліо Моголом, протягом якої випущено п'ять платинових альбомів, хоча Могол писав тексти для Адріано ще з 60-х років. Починаючи з цього диску вперше склався характерний для цього творчого союзу образ більшості пісень — дуже красива поезія, що оповідала про любовні страждання похилого італійця, спокійно-сумна, лірична музика, підспівка з жіночим бек-вокалом і експерименти в різних музичних жанрах.

Альбом мав приголомшливий успіх в Італії і увійшов до числа найкращих робіт Челентано, ставши самим тиражованим за останні 20 років, перед більш ніж двохмільйонним випуском було заздалегідь замовлено 150000 примірників, рекордні 8 пісень стали синглами, які протрималися 101 тиждень у чартах за версією FIMI та 11 тижнів в «топ-50». Альбом получився різноплановим за мелодіями, від найбільш повільно-меланхолійних пісень «L'emozione non ha voce» і «L'arcobaleno» (присвячену популярному співаку та композитору Лучіо Баттісті, що помер 1998 року) — до найбільш жорстко-рокових композицій «Gelosia», «Senza amore» і «Sarai uno straccio», написаної спільно Адріано з Марко Ваккаро.

З 7 жовтня 1999 року на підтримку альбому виходило телешоу у чотирьох епізодах під назвою «Francamente me ne infischio» (укр. «Сказати по правді — мені наплювати»), в якій було об'єднано музику з соціально-політичними питаннями. Ведучими були Челентано та Франческа Нері, а новими гостями співака стали: Лучіано Лігабуе, Ману Чао, Компай Сегундо, Jamiroquai, Горан Брегович, П'єро Пелу, Том Джонс, Джо Кокер, Девід Боуї, Джанні Моранді, Б'яджо Антоначчі, співачка Nada, Макс Пеццалі та багато інших.

Для репетицій і з'йомок було обрано цех колишнього авіазаводу у Мілані який переобладнали під так зване «Челентано-сіті» — концертний зал з апаратурою і освітленням, встановленою дерев'яною завісою з вікнами, що підіймалася при виході співака на сцену, оздобленою барною стійкою і великим екраном, на протилежній стороні розташовувалися багатоповерхові яруси для глядачів. Новинкою стало розміщення в окремому секторі оркестру під керівництвом диригента Фіо Дзанотті і участю хореографічної групи. Мегашоу обійшлося в 5 мільйонів доларів (з яких один мільйон — гонорар ведучому).

Крім виконання 16 пісень (3 з нового альбому) Челентано намагався залучити громадськість до наболілих проблем світу, демонструючи жорстокі кадри тортур, війни, покалічених вибухами мін, дослідів над тваринами, голоду в Африці і тощо — за що шоу визвало шквал скандалу і критики, проте наступного року передачу на фестивалі «Золота троянда» було нагороджено призом «Срібна роза». Шоу мало різку контрастність, крім кадрів насильства, велика увага приділялася гумору, з запрошенням коміка Тео Теоколі, який протягом всього шоу, ведучи напару з ведучим жартівливі діалоги, імітував Адріано та інших відомих персон, для цього Тео буде запрошуватися і на наступні телешоу співака.

«Il Conformista» (переконання і політичні погляди)[ред.ред. код]

1999 року на телешоу «Francamente me ne infischio» Челентано виконав власну версію пісні свого старовинного товариша актора-барда Джорджо Ґабера«Il Conformista» (укр. «Конформіст»). Пісня не потрапила в студійні альбоми співака, за винятком офіційного кліпу до неї, який вийшов на DVD-додатку до альбому 2004 року, композиція увішла тільки у альбом Ґабера 2001 року. Перший куплет пісні звучить так:

Я Новий чоловік.
Настільки новий, що вже давно не є більше фашистом,
Я чутливий і альтруїст,
Орієнталіст.
І в минулому я був трохи шестидесятником,
З деяких пір — еколог,
Кілька років тому був у повному захваті,
Ну і як усі — трохи соціаліст.

Тобто ця іронічна пісня у деякій мірі зображує картину переконань і політичних поглядів обох співаків, у цьому плані Джорджо Ґабер і Челентано мали багато спільного, мінливих з калейдоскопічною швидкістю протягом життя: від комуніста, соціаліста — до пацифіста і екологіста, а з 2005 року — ще й вегетаріанця. Таку непостійність у поглядах можно аргументувати такими словами Адріано:

«Я бунтую проти всіх політиків, незалежно від того, яким прапором вони прикриваються. Адже жоден з них не зупинив руйнівну хвилю новобудов. Я бунтую проти бідняків, які погоджуються заживо ховати себе в цих бетонних коробках. Я бунтую проти тих, для кого йти в ногу з часом — це означає знищувати на своєму шляху все, що було створено до них. Адже це приблизно те ж саме, що влаштуватися жити на шостому поверсі, коли п'ять нижніх віддані під знесення»

2000–2008[ред.ред. код]

«Esco di rado e parlo ancora meno» і телешоу «125 milioni di caz..te»[ред.ред. код]

Адріано Челентано на телепередачі «La situazione di mia sorella non e buona» з Джанні Белла і Джуліо Моголом.
З 1999 по 2007 рік відбулася особливо успішна співпраця Челентано з композитором Джанні Белла (у центрі) і поетом Джуліо Моголом (праворуч), протягом якої записано п'ять платинових альбомів

10 листопада 2000 — прем'єра альбому «Esco di rado e parlo ancora meno», що вийшов накладом 1.800.000 копій і став платиновим попри те, що попередній «Io non so parlar d'amore» все ще входив до «Топ-10» найбільш продаваних альбомів Італії.

Продовження співпраці з композиторами — Моголом і Беллою зробило альбом тематично аналогічним попередньому, але з невеликим відступом у вигляді ритмів у стилі даунтемпо, євроденс і сальси. Завдяки дуже вдалій першій половині альбому, що містила красиві любовні пісні, особливо у вигляді композицій «Per averti» та «Quello che non ti ho detto mai» і кліпів до них, 2001 року диск було номіновано на премію «Italian Music Awards». Особливістю диску були жорсткі філософські пісні — «Il figlio del dolore» (укр. «Син болю») у дуеті зі співачкою Надою, яка оповідала про сексуальне насильство під час війни і композиція «Io sono un uomo libero» (укр. «Я вільна людина») Івано Фосатті, у якій співак «декларував» про свою свободу і стриманість у бік політики, а ключова фраза «Виходжу рідко, а кажу ще рідше» послужила назвою альбому, сенс якої полягав у способі життя співака — в цей час Адріано рідко з'являвся і виступав на публіці більше віддаючи перевагу домашньому затишку.

26 квітня 2001 року на підтримку альбому виходить аналогічне попереднім телепроектам — музично-соціальне телешоу «125 milioni di caz..te», в чотирьох серіях (рейтинг перегляду передачі на каналі Rai Uno склав 42%, приблизно 10 мільйонів глядачів), що в пом'якшеному перекладі означало «125 мільйонів різної маячні», яка пояснювалася словами:

«Ситуація в Італії і в світі викликає все більші побоювання: війна в Ізраїлі, глобальне потепління, Боснія, випробування нової атомної бомби... Мене турбує багато чого. Однак найгірше те, що люди сприймають трагічні події як якусь звичайну "маячню". Ось що найстрашніше — звідси і назва» — Челентано

Слідуючи сформованої телетрадиції співведучою Челентано була запрошена актриса Азія Ардженто і гості: Браян Адамс, Енцо Янначчі, Антоніо Албанезе, Джуліано Ферарра, Фіорело, Джорджо Ґабер, Джорджо Панаріелло, гурт «Lunapop», Shaggy, Кармен Консолі, Giorgia, Марко Мазіні і Даріо Фо — драматург, лауреат нобелівської премії.

Завдяки рекордному бюджету у 23 мільярди лір, була створена багато декорована студія, з розміщенням оркестру, технічним персоналом у 150 осіб, яка символізувала Америку — джерело рок-н-ролу, з бензоколонкою на Дикому Заході і стару післявоєнну Італію з міланською вулицею, що простягнулася вздовж каналу, подібно до тієї на якій пройшло дитинство Адріано.

Також в рамках телешоу, крім виконання 23 пісень (7 з нового альбому), транслювався 10-15 хвилинний детективно-сатиричний серіал з політичною підосновою «Інспектор Глюк» (італ. «L'ispettore Gluck»), написаний письменником Карло Лукареллі, де Челентано зіграв головного персонажа. Вийшло 3 серії під назвами: «Дім жінки порізаної на шматки», «Рука смерті» і «Хто вбив красу», у яких був натяк на теми: поширення ГМО, страти, руйнування природи і її краси.

На передачі стався і неприємний інцидент — в одному з випусків, під час номера з Даріо Фо, Челентано невдало підстрибнув, впав і зламав ногу, але незважаючи на цей факт, шоу не було закрито, і йому довелося вести наступні серії з гіпсом на нозі.

«Per sempre» і пісня «Confessa»[ред.ред. код]

15 листопада 2002 — прем'єра диску «Per sempre» (укр. «Назавжди»), незабаром представленого Челентано на авторській передачі Джанні Моранді «Uno di noi». Завдяки вдалому поєднанню сучасної музики та пісенних традицій 60-х, альбом випущений в кількості 900.000 копій, стає третім платиновим, займаючи першу позицію в «Топ-100» кращих альбомів Італії.

Особливо успішним став сингл «Confessa» (укр. «Зізнання») написаний Джанні Белла, який вважається одним з найбільш красивих і всесвітньо відомих пісень Челентано, а також кліп до нього, що є лідером багатомільйонних переглядів серед пісень співака на YouTube, хоча всього до альбому знято 4 кліпи.

Крім традиційної команди музикантів: дуету Могол — Белла, аранжувальника Фіо Дзанотті, гітариста Майкла Томпсона, для запису альбому було запрошено два відомих кантауторе — Пачіфіко з піснею «I passi che facciamo» і Франческо Гуччіні — пісня «Vite», а також знаменитий американський джазовий піаніст — Чік Коріа, отанню композицію «Radio Chick» було поністю віддано під імпровізацію музиканта.

«Коли ми з Джанні Белла, Клаудією і Джанмарко говорили про можливість включити фортепіано в акомпанемент пісні «Per sempre», нам прийшло в голову ім'я одного з самих великих піаністів у світі — Чік Коріа. Ми знали, що це майже нереально, оскільки до цих пір він ніколи не погоджувався грати з іншими, тими, хто не входив до його групи. Як же він все-таки погодився, нехай він вам краще сам розповість. Факт той, що ми тепер з ним друзі, я цим пишаюся» — Адріано Челентано

Альбом був виданий в п'яти варіантах: самостійний CD, SACD, CD-DigiPak, LP і вперше в кар'єрі співака — випуск CD + DVD, що містив відеокліпи.

Адріано Челентано і Сезарія Евора. (Офіційний буклет альбому «C'è sempre un motivo»)

«C'è sempre un motivo»[ред.ред. код]

На початку березня 2004 року як запрошений гість співак був присутній на фестивалі в Сан-Ремо, де виконав лише одну пісню — «Rip it up», а 12 листопада того ж року виходить альбом «C'è sempre un motivo» (укр. «Завжди є причина»), що досяг другої позиції в рейтингу асоціації FIMI. Ця робота стала цікава своєю різноманітністю музичних стилів, таких як босанова, морна, джазу, поп-року, ритм-енд-блюзу і шансону.

Перед виходом диска, випущеного накладом 700.000 копій, було зроблено близько півмільйона попередніх замовлень, прокламацією альбому стало телешоу «Рок-політика», протягом якого співак виконав 5 пісень-синглів. З тією ж метою було випущено диск у 7 варіантах, просто на CD, SACD і LP, так і у вигляді CD + DVD і CD + DVD + LP. До видання 2005 року додатково увійшла пісня Паоло Конте «L'indiano» та застосовано новаторство — вперше в Італії використано формат DualDisc (у вигляді подвійного диску, з музикою на одному боці та з DVD до кліпів на другому).

Новинками альбому стало виконання іншими, окрім італійської, мовами — пісні «Lunfardia», написаної відомим бардом Фабріціо Де Андре, незадовго до своєї смерті, аргентинським діалектом «лунфардо», та ремейку пісні «Il ragazzo della via Gluck», що увійшов до альбому під назвою «Quel casinha», за участю Сезарії Евори — креольською мовою, в народному ритмі Кабо-Верде стилі морна. У своєму інтерв'ю журналу «Sorrisi» від 11 листопада 2004 Челентано прокоментував цей незвичайний дует так:

«Я завжди слухав і люблю музику Сезарії, яка зберігає дух своєї культури. Одного разу я попросив Клаудію розшукати її, щоб запропонувати заспівати разом. Але я не знав, про що її попросити. Під час бесіди я сказав, що мені було б приємно заспівати разом із нею. Або одну з її чудових пісень, або „Хлопця з вулиці Глюк“, аранжував і з текстом, перекладеним її групою. Вона захотіла послухати пісню. Їй дуже сподобалося, і вона схвалила цю останню ідею».

Особливістю також стала остання композиція альбому — «Vengo dal jazz», кавер-версія відомої пісні «Bensonhurst Blues» американського музиканта Арті Каплана 1973 року, виконана Челентано італійською.

«Рок-політик»[ред.ред. код]

В четвер увечері 20 жовтня 2005 року на телеканалі Rai Uno, Челентано відкрив своє чергове щотижневе музично-соціально-політичне і найскандальніше телешоу — «Рок-політик» (італ. «Rockpolitik»), протягом якого співак виконав 28 пісень зі свого репертуару різних років. Всього вийшло 4 двогодинних серій, з середнім рейтингом перегляду у 46-47% аудиторії (близько 10-12 мільйонів глядачів). Програма відкривалася під акомпанемент американського гітариста Майкла Томпсона, що символізувало ідеологічну концепцію передачі — своєрідний поділ світу на рок і «попсу» (італ. «rock e lento»).

Оформлення студії для зйомок зображувало: Бруклінський міст і хмарочос Мангеттену, пагоди на зразок китайського містечка, розташування залишків стародавніх храмів, скель по обидві сторони залу, іноді майже у натуральну величину, символізуючи протистояння країн заходу і сходу. Посеред сцени розміщувався п'єдестал, або стіл, за яким Челентано вів діалоги, чи співав. Також було встановлено декілька великогабаритних екранів, традиційно розміщено оркестр, та багатоярусні місця для глядачів, у протилежній до сцени стороні — таким чином, студія собою являла напів-амфітеатр. За участь у проекті Челентано отримав гонорар у 1.4 мільйона євро (по 350 тис. за серію).

Цього разу гостями Адріано вперше стають: Жерар Депардьє, Джанна Нанніні, Франко Баттіато, Валентіно Россі, Патті Сміт, Лоредана Берте, Ерос Рамаццотті, Карлос Сантана; гурти «Sud Sound System», «Subsonica», «Eurythmics» і «Negrita».

Співведучою співака на цей раз стала акторка-фотомодель Луїза Ранієрі, також були запрошені крім Тео Теоколі, гумористи Антоніо Корнаккіоне і Мауріціо Кроцца, які висміювали протягом усього шоу як правих, так і лівих політиків, приділяючи особливу увагу Сільвіо Берлусконі. Починаючи з першої серії Адріано звинуватив прем'єр-міністра в придушені свободи слова і як факт привів дослідження Freedom House у якому Італія посіла 77 місце за свободою преси, також щоб викрити цензуру, введену урядом, було запрошено до студії лівого депутата Європарламенту і колишнього журналіста Мікеле Санторо, вигнаного з телеканалу Rai Uno в 2001 році (Берлусконі звинуватив його у «використанні телебачення в злочинних цілях»). Такі події викликали великий резонанс у суспільстві, голова каналу Rai Uno Фабріціо Дель Ноче навіть тимчасово самоусунувся від своєї посади на час проведення зйомок, послідувала гнівна реакція голови уряду Італії:

Адріано Челентано і Роберто Беніньї пишуть листа Сільвіо Берлусконі на телешоу «Рок-політика».
«Щоб на телебаченні дув вітер свободи, немає необхідності присутності на ньому Челентано» — Сільвіо Берлусконі

Проте опозиційні лідери підтримали такий такт передачі:

«Челентано в цій програмі говорив абсолютно вільно», — заявив Романо Проді, лідер лівоцентристської опозиції. — «І мене вражає, що люди зляться лише від цього факту. Було б краще, якби та ж сама свобода була забезпечена на телебаченні щодня»

Кульмінацією шоу стала друга серія, привернувша увагу рекордних 12 мільйонів глядачів, протягом якої Челентано разом з актором-коміком Роберто Беніньї написав сатирично-іронічний лист до прем'єр-міністра з вимогою його відставки, назвавши «корупцьоні» (ідеєю цієї сцени став сюжет з комедії «Totò, Peppino e la… malafemmina» 1956 року знаменитого італійського коміка Тото), що викликало особливу образу прем'єр-міністра:

«Програма Челентано — лише останній епізод тієї атаки, яку ЗМІ ведуть з 2001 року на уряд і його голову» — Сільвіо Берлусконі

Сюжет наступних серій був аналогічний, з різкою критикою уряду Італії та його голови, викликаючи шквал люті політиків. На думку оглядачів, саме цим пояснювалися фантастичні показники глядацької присутності. Незважаючи на успіх телешоу, в основному через тиск влади на голову телерадіокомпанії RAI Альфредо Моччі, 11 листопада «Rockpolitik» було закрито.

20 листопада 2006-го вийшла однойменна книга, присвячена цій передачі, а через тиждень після цієї події — 2 грудня, співак взяв участь у програмі журналіста Фабіо Фаціо «Che tempo che fa» на каналі Rai Tre, що зібрала аудиторію в 6,2 мільйона глядачів, де обговорив невдачу з закритим телешоу і виконав три пісні. Також 10 листопада того року Челентано випустив перший багатодисковий збірник — «Unicamente Celentano». На 3-х дисках містилося 42 пісні, серед яких була нова «Oh Diana», в дуеті з Полом Анкою. Альбом, проданий у кількості 600.000 копій, знаходився на 3 місці в турнірній таблиці FIMI в перший тиждень прем'єри і майже 3 місяці в першій десятці італійських чартів.

«Dormi amore, la situazione non è buona»[ред.ред. код]

«Dormi amore, la situazione non è buona»
Агресивна та войовнича обкладинка альбому є різким контрастом спокійним та меланхолійним композиціям

Напередодні свого сімдесятиріччя, 23 листопада 2007 року, співак випустив диск «Dormi amore, la situazione non è buona» — один з найкращих своїх альбомів, а 26 листопада на каналі Rai Uno вийшла двогодинна передача «La situazione di mia sorella non e buona», у якій було виконано 4 пісні з нового диску. Програму зняли у досить цікавому форматі — зйомки відбувалися прямо у студії звукозапису «Клан Челентано», де був інсценований процес запису і створення альбому, деталі побуту студії, атмосферу роздумів та дискусій між Челентано і музикантами-творцями альбому.

У записі альбому співак задіяв найбільшу кількість музикантів і інструментів ніж будь-коли. Альбом відрізняється використанням фортепіано у виконанні Лудовіко Ейнауді, саксофону за участю квартету Стефано Ді Баттіста, а також акордеону, мандоліни і контрабасу, які плавно поєдналися з електрогітарою та іншими електронними інструментами.

Сумна лірично-елегійна музика і блискуче виконання Челентано у душевно-страждальних тонах було тепло зустрінуте критикою і публікою, що вплинуло на хороший комерційний успіх диска, за півтора місяці розпродалось 320.000 копій, відзначившись п'ятою платиною.

Це остання робота за участю Могола і Джанні Белла, але на диску є твори й інших авторів, наприклад, сингл «Aria… non sei più tu» Лоренцо Джованотті і Даніеля Вулетича, що став гімном святкування Дня Землі в Італії на телеканалі «Sky». Також була записана однойменна пісня Кармен Консолі і Вінченцо Черамі, присвячена знаменитій італійській актрисі Анні Маньяні. Однією з головних складових диску стала заголовна пісня «La situazione non è buona» Франческо Трікаріко і раніше неопублікована робота великого кантауторе Доменіко Модуньйо «Ragazzo del sud» 1972 року. Новинкою альбому був анімаційний кліп у 3D форматі до синглу «Fiori» репера Неффа.

Особливістю стала оригінальна обкладинка альбому, розроблена художником Вайнером Ваккарі, де Челентано зображено у вигляді боксера, сам співак коментував це так:

«На обкладинці одного з дисків художник зобразив мене в образі боксера. Здається, він вгадав правильно. Боксер — це той, хто б'ється. Він приймає і завдає ударів, мріє про перемогу, а іноді зазнає поразок. І тоді, повернувшись додому з пластирем на брові, він запитує себе: а може, даремно я мріяв?»[14]

2008 рік[ред.ред. код]

5 січня 2008 — телеканал Rai Uno вирішив відзначити 70-річчя Челентано випустивши документальну телепередачу «Buon Compleanno Adriano» (укр. «З Днем Народження Адріано»), передача збирає 28,65% глядачів маючи найвищий рейтинг перегляду суботньої програми, хоча сам співак віддав перевагу відзначити свій ювілей у домашньому колі.

8 березня — Адріано, будучи фанатом футболу, привітав свою улюблену міланську команду «Інтернаціонале» зі 100-річним ювілеєм, виконавши на стадіоні «Stadio Giuseppe Meazza», де відбувалося святкування, пісні: «Хлопець з вулиці Глюка» і «Sei rimasta sola».

4 вересня з нагоди відкриття 65-го Венеційського кінофестивалю, де був присутній Адріано разом з дружиною, поза програмою в «Палаццо дель Сінема» було представлено відреставровану версію фільму «Юппі-Ду». Незабаром після цього фільм видано на DVD разом з ремастованим альбомом із саундтреками. Протягом пресконференції фестивалю співак дав нову оцінку фільму:

«Юппі Ду — це крик насолоди. Крик любові між жінкою і чоловіком. Але це також крик жалю через насильство жінки і через втрату друга. Це дуже наївний фільм, який буде цікавий і через двадцять років» — Челентано

У листопаді того ж року співак вирішив повторити успіх «Unicamente Celentano», записавши збірник на 2-х дисках — «L'animale» (укр. «Тварина»), який містив 28 пісень — «Canzoni d'amore» (укр. «Пісні про кохання») і «Canzoni contro» (укр. «Пісні проти»), така складова за словами Адріано розкривала дві сторони його душі — Любов і Протест. Прем'єрою диска стала пісня «La cura» (укр. «Оберіг») Франко Баттіато і сингл «Сни про Чорнобиль» (іт. «Sognando Chernobyl»), до якого було знято 11-хвилинний відеокліп, що показував наслідки Чорнобильської аварії. У своєму інтерв'ю газеті «La Stampa» співак відзначив, що приводом для написання цієї композиції стало «відверте безвідповідальне рішення уряду про будівництво нових атомних електростанцій».

2011–2013 Наш час.[ред.ред. код]

«Facciamo finta che sia Vero»[ред.ред. код]

29 квітня 2011 — Челентано написав листа в газету «Fatto Quotidiano», в якому в черговий раз різко розкритикував прем'єр-міністра Сільвіо Берлусконі і звинуватив його у брехні, заявивши, що він не здатний управляти великою країною. Також, у своєму листі Челентано закликав італійців взяти участь у референдумі, який відбувся в Італії 12 червня.

29 листопада — вихід «Facciamo finta che sia vero» (укр. «Припустимо, що це правда»), який одразу ж мав великий ажіотаж та успіх серед публіки, яка чекала його ще з 2010-го, саме тоді дружина співака Клаудія Морі оголосила про нову роботу. Прем'єрі нового альбому також передувало відкриття офіційної сторінки Адріано у Facebook, та трансляції на італійських радіостанціях першого синглу «Non ti accorgevi di me». Всього за 20 днів вже було продано 200 тисяч дисків. Альбом посів третє місце в музичних гіт-парадах, відзначившись п'ятою платиною у скарбниці співака. Одночасно планувався вихід 26-ти серійного мультсеріалу «Адріан», який за задумом мав стати одним цілим з альбомом, автором та сценаристом виступав сам Челентано. У записуванні диску брали участь такі музиканти як Джованотті, Джуліано Санджорджи, Франко Баттіато, Ману Чао, які у квартеті разом з Адріано, заспівали сингл «Non so più cosa fare» та знялися у кліпі до нього, також запросили молодого співака Рафаеля Гуалацці. За словами Клаудії Морі, новий альбом — «це крик люті, памфлет, деякі композиції порушують тему міжнародних конфліктів» сам співак охарактеризував «найполітичнішою роботою у своїй кар'єрі». У диск увійшло 9 пісень, шість з яких Адріано виконав соло, а інші три — із запрошеними співаками.

Сан-Ремо 2012[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Джанні Моранді, 14 лютого 2012 року

14 лютого 2012 року, на сцені «Арістона», Челентано виступив на 62-му відкритті Фестивалю Сан-Ремо. Його появу не було підтверджено до останнього моменту, особливо після чуток про його хворобу і можливу відмову показатися публіці, та небажання телекомпанії RAI знімати співака через критику уряду в попередніх телешоу, він не брав участі в жодній репетиції, і, все ж таки, виступ «зірки» був найочікуванішим і мав стати головною подією фестивалю. Поява Челентано супроводжувалася тривалим світловим шоу, що імітує війну і бомбардування, потім з клубу диму, як на обкладинці нещодавно випущеного диска, з'явився ветеран італійської сцени.

У першому епізоді 14 лютого Челентано говорив про несправедливість церкви, європейську кризу, проблеми Італії, суверенітет, технічний уряд, референдуми, конституційний суд і цензуру державної телекомпанії RAI, яка проводить і демонструє у прямому ефірі фестиваль. Разом із Челентано виступили також два інші ветерани італійської естради: ведучий фестивалю Джанні Моранді та Пупо. Великий резонанс в італійських ЗМІ мала критика співака на адресу католицьких газет «Famiglia Cristiana» і «Avvenire», які на його думку — даремні та лицемірні, занадто багато говорять про політику, а не віру. Того вечора він виконав чотири пісні, «Facciamo finta che sia Vero» (2011), «Il Forestiero» (1971), «Thirtheen women», і «You are my sunshine».

Останнього вечора, 18 лютого Челентано продовжив свій політичний монолог з критикою ЗМІ, протягом якого, він пояснює, що релігійним газетам «треба говорити про сенс життя і смерті, і особливо про те, що буде далі …» . Після тривалої промови співак виконав три пісні зі свого останнього альбому — «Facciamo finta che sia vero», «La Cumbia di chi cambia» ,«Ti Penso і Cambia il Mondo». Протягом фестивалю критики зазнав і сам співак через свій гонорар у 700 000 євро, після чого Челентано виправдовувався, що ці гроші підуть на благодійність.

Концерт «Rock Economy» — сучасність[ред.ред. код]

Концерт Адріано Челентано «Rock Economy» 8 жовтня 2012 року.

8 і 9 жовтня 2012 року Адріано Челентано дав концерт у двох частинах «Rock Economy» — перший сольний концерт за останні 18 років. Подія відбувалася на прославленій сцені «Арена ді Верона» у Вероні, що розташувалася в давньоримському цирку-амфітеатрі і відомої більше як класичний оперний майданчик. На «Арені», розрахованої на 12 тисяч глядачів майже не було вільних місць. Концерт став сенсацією, яка миттєво облетіла весь світ, хоча сам співак іронічно коментував: «Що такого сенсаційного в тому, що я співаю? Мені це подобається». За словами організаторів, число звернень за квитками перевищило 500 тисяч. Цією прем'єрою Адріано першим серед зірок анонсував продаж квитків на концерти всього за 1 євро, хоча були і дорогі — від 65 до 200 євро.

Протягом концерту, традиційно для Челентано, було запрошено таких гостей як Джанні Моранді, з яким спільно виконувалися пісні, відомого французького економіста Жана-Поля Фітуссі, обговорювалася проблема несправедливого «диктату» у сучасному світі економіки, яка утискає демократичні права громадян, саме це пояснювало назву концерту. Лейтмотивом стала критика нинішнього світового ладу, але коли Челентано і його гості надто захоплювалися розмовами, публіка починала свистіти і вимагати музики. Протягом концерту Челентано виконував свої найвідоміші хіти та пісні, як зі старого репертуару, так і з пізніх альбомів (в тому числі з «Facciamo finta che sia vero»).

Багатомільйонна аудиторія змогла стежити за концертом у прямому ефірі «П'ятого каналу» — Canale 5, зібравши 9 мільйонів глядачів — найбільший показник цього каналу за кілька років. Челентано після скандалу довкола його «неполіткоректного» ​​виступу в Сан-Ремо перервав співпрацю з державною телекомпанією RAI і віддав права на ексклюзивну зйомку компанії, що належить сім'ї Берлусконі медіакорпорації «Медіасет». Взимку до продажу надійшли DVD і CD диски із записом «Рок-економії» — «Adriano Live».

У лютому 2013-го у зв'язку з парламентськими виборами в Італії Адріано написав пісню «Ti fai del male», щоб підтримати «Рух П'ять зірок» — партію свого друга, відомого коміка та актора Беппе Ґрілло. Пісня є зверненням до населення, проти байдужості до виборів, з головним гаслом: «Якщо ти не голосуєш — ти шкодиш собі».

19 листопада 2013 — співак випустив новий збірник на чотирьох дисках «...Adriano».

10 липня 2014 — випуск автобіографічної книги «Два закоханих борця» (іт. «Due guerrieri innamorati»), написаної Клаудією Морі, яку присвячено 50-річчю подружнього життя Адріано і Клаудії.[15]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Адріано Челентано на лекції в Міланському технічному університеті, 2013
  • На честь Челентано названа всеукраїнська мережа ресторанів швидкого обслуговування — «Піца Челентано».
  • Зріст Адріано Челентано — 178 см.
  • На його честь також названо астероїд 6697 Челентано[16].
  • Челентано цікавиться футболом і є вболівальником міланського клубу «Інтернаціонале».
  • Улюбленим хоббі співака є колекціонування та ремонт годинників, а також захоплення тенісом, більярдом, фотографуванням і шахами.
  • Адріано Челентано кілька разів брав участь у зйомках рекламних роликів. У 1980 році він озвучив мультиплікаційний ролик фірми «Pirelli», 1987-го артист знявся в рекламі прального порошку німецької фірми «Dash», а 1995-го — в рекламі компанії державних залізниць Італії «Ferrovie dello Stato».
  • В січні 2013 року, напередодні свого 75-го дня народження, Челентано вирішив піднести шанувальникам невеликий сюрприз, розмістивши у своєму інтернет-блозі раніше не опубліковане відео з кінопроби на роль у фільмі 1965 року знаменитого режисера Джузеппе де Сантіса «Вони йшли на Схід» (зйомки фільма відбувалися в Україні, біля Полтави). Незважаючи на те, що актор успішно пройшов проби, він не став зніматися в цій картині, оскільки начебто не хотів надовго розлучатися зі своєю дружиною.
  • В одному з інтерв'ю Челентано заявляв, що єдиний режисер у якого хотів би знятися — Квентін Тарантіно. Улюблені актори співака — Кларк Ґейбл і Фред Астер.

Дискографія[ред.ред. код]

Студійні альбоми[ред.ред. код]

  1. 1960 — Adriano Celentano con Giulio Libano e la sua orchestra — Jolly
  2. 1960 — Furore — Jolly LPJ 5017
  3. 1962 — Peppermint twist — Jolly LPJ 5021
  4. 1963 — A New Orleans — Jolly LPJ 5025
  5. 1965 — Non mi dir — Clan, ACC 40002
  6. 1966 — La festa — Clan, ACC 40006
  7. 1966 — Il ragazzo della via Gluck — Clan, ACC
  8. 1968 — Azzurro/Una carezza in un pugno — Clan, ACC 40011
  9. 1969 — Adriano Rock — Clan, BF 501
  10. 1969 — Le robe che ha detto Adriano — Clan, BF 502
  11. 1970 — Il forestiero — Clan, BFM 700
  12. 1971 — Er più – Storia d’amore e di coltello — Clan, BFM 602
  13. 1972 — I mali del secolo — Clan, BFM 701
  14. 1973 — Nostalrock — Clan, CLN 65764
  15. 1974 — Yuppi du — Clan, CLN 69120
  16. 1976 — Svalutation — Clan, CLN 86013
  17. 1977 — Disco dance — Clan, CLN 86026
  18. 1977 — Tecadisk — Clan, CLN 86033
  19. 1978 — Ti avrò — Clan, CLN 20053
  20. 1978 — Geppo il folle — Clan, CLN 20099
  21. 1979 — Soli — Clan, CLN 20150
  22. 1980 — Un po' artista un po' no — Clan, CLN 20201
  23. 1981 — Deus — Clan, CLN 20257
  24. 1982 — Uh… uh… — Clan, CLN 20324
  25. 1983 — Atmosfera — Clan, CLN 20380
  26. 1984 — I miei americani — Clan, CLN 20445
  27. 1985 — Joan Lui — Clan, CLN 20485
  28. 1986 — I miei americani 2 — Clan, CLN 20545
  29. 1987 — La pubblica ottusità — Clan, CLN 20699
  30. 1991 — Il re degli ignoranti — Clan, 9031 74439-1
  31. 1994 — Quel Punto — Clan, 4509 97319-1
  32. 1995 — Alla corte del remix — Clan, CLCD 74321 331042
  33. 1996 — Arrivano gli uomini — Clan, CLCD 74321 381192
  34. 1998 — Mina Celentano — Clan/PDU, 90011
  35. 1999 — Io non so parlar d'amore — Clan, CLN 13641
  36. 2000 — Esco di rado e parlo ancora meno — Clan, CLN 20482
  37. 2002 — Per sempre — Clan, CLN 20511
  38. 2004 — C'è sempre un motivo — Clan, CLN 20551
  39. 2007 — Dormi amore, la situazione non è buona — Clan, CLN 2058
  40. 2011 — Facciamo finta che sia vero — Universal Music/Clan, CLN 2098

Концертні альбоми[ред.ред. код]

  1. 1979 — Me live! — Clan, CLN 22203
  2. 2012 — Adriano Live — Universal Music/Clan, CLN 2111

Фільмографія[ред.ред. код]

Рік Назва українською мовою Назва мовою оригіналу Роль
1992 Джекпот Jackpot Фуріо
1986 Буркотун Il burbero Тіто Торрізі
1985 Джоан Луй Joan Lui Джоан Луй
1984 Він гірший за мене Lui è peggio di me Леонардо
1983 Сінг-сінг Sing Sing Альфредо
1983 Особливі прикмети: Чарівний красень Segni particolari: bellissimo Маттіа
1982 Гранд-готель «Ексельсіор» Grand Hotel Excelsior Менеджер готеля Тадеус
1982 Бінго-Бонго Bingo Bongo Бінго-бонго
1981 Ас Asso Ас
1981 Шалено закоханий Innamorato pazzo Барнаба
1980 Приборкання норовистого Il bisbetico domato Еліа Кодоньо
1980 Ось рука Qua la mano священик-танцівник
1980 Господарка готелю La locandiera
1979 Субота, неділя і п'ятниця Sabato, domenica e venerdì Константин
1979 Оксамитові ручки Mani di velluto Гвідо Квілер
1978 Дядько Адольф на прізвисько Фюрер Zio Adolfo in arte Führer Герман/Густав
1978 Безумство Джеппо Geppo il folle Джеппо
1977 Врятуйте, вона мене кохає! L'altra metà del cielo
1977 Узяти, наприклад, нас Ecco noi per esempio
1976 Блеф Bluff — storia di truffe e di imbroglioni Фелікс
1976 Благородний венеціанець на прізвисько «Смугаста дупа» Culastrisce nobile veneziano
1975 Під якимсь знаком Di che segno sei? Альфредо
1974 Юппі-Ду Yuppi Du Феліче
1973 П'ять днів Le cinque giornate Каінаццо
1973 Ругантіно Rugantino Ругантіно
1973 Емігрант L'emigrante Пеппіно Кавальо
1972 Біле, червоне і… Bianco rosso e… Анібаль Пецці
1971 Історія кохання і кинджала Er Più — storia d'amore e di coltello Ніно
1968 Серафіно Serafino Серафіно Фіорін
1968 Ми найпрекрасніша пара у світі La Più bella coppia del mondo
1966 Європа співає Europa canta співак
1965 Суперпограбування в Мілані Super rapina a Milano Серджио
1963 Монах з Монци Il monaco di Monza фальшивий монах
1963 Якийсь дивний тип Uno strano tipo камео
1961 Затанцюймо твіст Balliamo insieme il twist (Hey, Let's Twist)
1961 Я цілую… ти цілуєш Io bacio… tu baci
1960 Солодке життя La Dolce Vita Рок-співак
1960 Музичний автомат кричить про любов Juke box urli d'amore співак
1960 Крикуни перед судом Urlatori alla sbarra Адріано
1959 Давай, Джонні, давай! Go, Johnny, Go! співак
1959 Хлопці і музичний автомат Ragazzi del Juke-Box Адріано

Джерела[ред.ред. код]

  1. Емануела Ді Паскуа. (2009-12-21). «L’inglese inventato di Celentano spopola negli Usa e su Internet — Corriere della Sera». Corriere della Sera (італійською). corriere.it. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  2. Паоло Джордано. (2009-12-22). «Toh, gli Usa scoprono il Celentano rapper» (італійською). ilgiornale.it. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  3. «David di Donatello Awards 1976». Film affinity (англійською). filmaffinity.com. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-28. 
  4. «David di Donatello Awards 1980». Film affinity (англійською). filmaffinity.com. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-28. 
  5. «100 самых ярких кинозвезд». Time Out (Москва), №27 (російською). timeout.ru. 2007-07-15. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  6. а б Ірина Кравченко. (2007-11-14). «Хлопець з вулиці Глюка». «Планета ВВКУРЕ» (російською). vvkure.com. Архів оригіналу за 2012-06-01. Процитовано 2012-05-10. 
  7. Марина Полонська Клан, який побудував Буфф // Zефир, (2003).
  8. «Адріано Челентано. Біографія.». Адріано Челентано на сайті kino-teatr.ru (російською). kino-teatr.ru. 2013-09-18. Архів оригіналу за 2013-10-13. Процитовано 2013-09-18. 
  9. Інтерв'ю Тото Кутуньйо від 28 січня 2013 року.
  10. Г. Богемський Феномен Челентано // збірка щорічника, (1986).
  11. Персони «Адріано Челентано»
  12. Біографія Адріано Челентано на сайті nefertiti.in.ua
  13. «Адріано Челентано: «І крокодил теж секс-символ!». Ексклюзивне інтерв'ю газеті «Аргументы и факты»». Газета «Аргументы и факты» 2005р. № 45 (1306) (російською). gazeta.aif.ru. 2005-10-09. Архів оригіналу за 2013-10-08. Процитовано 2013-10-08. 
  14. «Правила життя: Адріано Челентано, 75 років». журнал «Esquire» за січень 2013 року (російською). esquire.ru. 2013-01-06. Архів оригіналу за 2013-10-12. Процитовано 2013-01-06. 
  15. Газета «Сегодня.ua» — «Адріано Челентано і Клаудія Морі відзначили золоте весілля автобіографічною книжкою» (рос.)
  16. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3

Посилання[ред.ред. код]