Адріано Челентано

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Адріано Челентано
фотографія
Адріано Челентано на 65 Венеційському кінофестивалі в 2008 році
Основна інформація
Повне ім'я Adriano Celentano
Дата народження 6 січня 1938(1938-01-06) (76 років)
Місце народження Мілан, Італія
Роки активності від 1957
Інструменти гітара
Жанри поп-рок
італо-диско
реп
блюз
Псевдоніми «Molleggiato»
«Сеньйор Буфф» «Король невігласів»
Колективи «Rock Boys», «I Ribelli», Могол, Джанні Белла, Тото Кутуньйо, Паоло Конте, Кастеллано і Піполо, Клаудія Морі, Серджо Корбуччі, Федеріко Фелліні, Даріо Ардженто
Лейбли Clan Celentano
Universal Music
BMG Records
Ariola Records
http://clancelentano.it
Автограф Адріано Челентано

Адріано Челентано (італ. Adriano Celentano; народився 6 січня 1938 року в Мілані) — італійський актор, естрадний співак, композитор, режисер, громадський діяч і ведучий телепрограм. В Італії отримав прізвисько «Molleggiato» (італ. на пружинах) — за свою манеру рухатися на сцені[1].

Челентано є одним із найуспішніших виконавців в Італії — за всю свою кар'єру він випустив сорок один студійний альбом загальним накладом 150 мільйонів[2][3], а також знявся більш ніж в сорока кінофільмах. У вітчизняного глядача має велику популярність завдяки кінокомедіям «Приборкання норовистого», «Блеф» та «Бінго-Бонго»[4]. Володар двох премій: «Давид ді Донателло» за найкращу чоловічу роль у картинах «Блеф» (1976) і «Оксамитові ручки» (1979)[5][6]. В 2007 очолив список «100 найяскравіших кінозірок» за версією журналу Time Out[7]. На честь Адріано Челентано названо астероїд № 6697, відкритий 24 квітня 1987 року.

Зміст

Біографія[ред.ред. код]

«Він увесь — інстинкт, обдарованість, несамовитість. Протягом багатьох років він творить образ простого хлопця і вірний йому до цього дня»[8]. — Даріо Фо

Ранні роки[ред.ред. код]

Дім Адріано Челентано на вулиці Глюка (14), де пройшли ранні роки співака

Адріано Челентано народився в Мілані 6 січня 1938 року, на вулиці Ґлюка (іт. Via Gluck). Його батько — Леонтіно Челентано (1890–1951), мати Джудітта Джува (1897–1973), Адріано став п'ятою дитиною в сім'ї, яка переїхала з міста Фоджа, в Апулії, на північ у пошуках роботи, в нього були: брат Алессандро (1920–2009), сестри Роза (1917–2003), Марія (1922–2012), Адріана (1925–1934). Своє ім'я Адріано отримав на честь сестри Адріани, що померла в дитинстві. У Мілані Адріано провів своє дитинство й парубоцтво. Багато років потому спогади про цей час стали основою для пісні «Il ragazzo della via Gluck» (укр. Хлопець з вулиці Ґлюка).

З дванадцяти років, коли помер батько, Адріано поєднував навчання з роботою підмайстра у годинниковій майстерні свого дядька. Цієї пори майбутній співак часто зображав відомого американського коміка Джеррі Льюїса, і сестра Челентано послала на конкурс двійників одну з фотографій, де її брат був в образі цього артиста — у підсумку Адріано посів перше місце і виграв 100 000 лір. З початку 50-х років Адріано почав писати пісні й цікавитися музикою, зокрема, рок-н-ролом, особливо у виконанні Елвіса Преслі і Джеррі Лі ​​Льюїса. Сенсаційною для Адріано, як і для багатьох інших молодих італійців, стала прем'єра фільму 1955 року «Шкільні джунґлі» (англ. «Blackboard Jungle»), музичним супроводом до якого була пісня «Rock Around The Clock» у виконанні Біла Гейлі і «The Comets»— саме це надихнуло Челентано створити власний рок-гурт «Rock Boys».

«Мама будила мене рок-н-ролом, який обожнювала, вмикала платівку і казала: „Адріано, подивися, вже восьма година!“» — Адріано Челентано[8]

1956–1969[ред.ред. код]

Початок музичної кар'єри. «Rock Boys», «I Ribelli»[ред.ред. код]

Адріано Челентано з гуртом «Il ribelle» (1960 рік)

До гурту Челентано «Rock Boys» увійшли четверо його друзів — троє з них були брати Ратті (гітарист Франко, басист Марко і ударник Джанкарло) та Іко Черутті (друга гітара). «Rock Boys» розучили кілька найпопулярніших американських рок-н-рольних хітів, які грали у міланських клубах, причому вокаліст — Челентано не знав англійської і співав їх на свій манер. Незабаром до них приєднався піаніст Енцо Янначчі і саксофоніст Піно Саччеті. Адріано придумав починати запальні пісні у стилі рок-н-рола і бугі-вугі з повільного розспіву — вступу в дусі кабаре, наслідуючи манеру Елвіса Преслі, Адріано поводився на сцені неймовірно рухливо і сильно перевершив у цій справі свого кумира — Елвіса. Очевидці відзначали — він тримався як на електрошоці і підстрибував як пружинка, тому його прозвали «Il Molleggiato» (укр. «Хлопець на пружинах»). Гурт здобуває першу перемогу на фестивалі рок-музики 1956 року в місті Анкона.

18 травня 1957 року «Rock Boys» взяли участь в італійському фестивалі рок-н-ролу «Primo Festival» (укр. «Перший фестиваль»), що відбувся в «Льодовому палаці» (іт. «Forum di Assago») у Міланi, організованому молодим танцівником і хореографом Бруно Доссеною. У конкурсі брали участь багато італійських рок-гуртів, кожен з яких, за умовами конкурсу, мав зіграти по три-чотири невеликі пісні американських рок-зірок (які тривали зазвичай не більше 2 хвилин). «Rock Boys» виступили з піснею «Ciao ti dirò», яка дуже сподобалася публіці. Серед глядачів фестивалю був присутній швейцарський продюсер Вальтер Гуертлер — власник студії звукозапису «Music», який уперше запропонував Челентано контракт на запис 33-х і 45-хвилинних платівок з піснями у стилі американського рок-н-ролу. 19 травня 1957-го газета «Корр'єре делла Сера» опублікувала статтю, що оголосила Челентано новою зіркою італійського рок-н-ролу.

Після «Першого» рок-фестивалю, склад «Rock Boys» значно змінився. Спочатку пішов у сольну кар'єру джазист Іко Черутті, так само вирішив зробити і Джіанкарло Ратті. Інший Ратті — гітарист Франко зовсім залишив музику. Замість них прийшли: ударник Флавіо Каррара, в якого теж була за плечима джазова школа, і гітарист Джорджо Ґабер. У цей час відбулося важливе для Челентано знайомство з Мікі Дель Прете, що вилилося в багаторічну співпрацю (зокрема у текстах до пісень) і дружбу на все життя.

Навесні 1958-го вийшли перші записи Адріано Челентано. Гуертлер наполіг, щоб Адріано співав тільки англійською, і першими вийшли дві 45-хвилинні платівки з каверами американських рок-хітів. На них були записані «Rip It Up», «Tutti Frutti», «Jailhouse Rock», «Blueberry Hill». Платівки мали певний успіх, і тоді Гуертлер випустив ще пару синглів на іншому своєму лейблі — «Jolly». Тут він розщедрився і дозволив Челентано на зворотному боці обох платівок заспівати що-небудь італійською. Адріано записав тоді відомий міжнародний хіт «Buonasera Signorina» (укр. «Добрий вечір, синьйорино») і пісню «Hoola Hop Rock». На першій стороні платівок як і раніше були англомовні пісні.

1959 року «Rock Boys» розпадається і Челентано починає виступати з новоствореною групою — «I Ribelli». До складу групи, який щорічно змінювався, спочатку входили: Джанні Далл'Агліо — барабанщик, Джорджо Беначчіо — гітарист, Діно Паскуадібіскеглі — бас-гітара і Джино Сантерколе, приятель Адріано. Нарешті, в січні того року Гуертлер випустив 45-хвилинні платівки з італійською піснею «Ciao Ti Diro» (укр. «Я кажу тобі: прощавай!»), з якою Челентано виграв черговий фестиваль рок-н-ролу. На Сан-Ремо пісня не пройшла: журі назвало пісню типовим рок-н-ролом в дусі Бадді Холлі, хоч і італійською. 13 липня 1959-го співак знову перемагає на фестивалі в Анконі з власними піснями, котрі стали першим вагомим успіхом — «Il ribelle» (укр. «Бунтар») і «Il tuo bacio è come un rock», після чого виходить платівка з цими піснями, яка продається в кількості 300.000 копій протягом одного тижня.

У березні 1960 року Вальтер Гуертлер погодився випустити перший студійний альбом Челентано — «Adriano Celentano con Giulio Libano e la sua orchestra» (укр. «Адріано Челентано з Джуліо Лібано і його оркестром»). За складом альбом нагадував збірку, що складалася з кавер-версій американських хітів, де тільки перша («Il Tuo Bacio E 'Come Un Rock») і остання («Il ribelle») були на музику Адріано. В альбомі була жартівлива пісня з натяком на Микиту Хрущова«Nikita Rock». 30 листопада 1960 вийшов другий альбом — «Furore», куди увійшла пісня «Serafino Campanaro» (укр. «Дзвонар Серафіно»), в якій співак примудрився з'єднати в одне ціле відому народну пісню, мелодію лондонського Біг-Бена і рок-н-рольний номер.

1960-го Адріано Челентано йде до армії. Військову службу він спочатку відбував у місті Казале-Монферрато, а потім у Турині, в казармах по проспекту «Радянського Союзу» (італ. «Сorso Unione Sovietica»). В армії Адріано познайомився з клавішником Детто Маріано, якого, після служби, включив до складу своєї рок-групи. У лютому 1961 року співак вперше бере участь у фестивалі в Сан-Ремо з піснею «Ventiquattromila baci» (укр. «24000 цілунків»), для цього він потребував спеціального дозволу, який власноруч підписав міністр оборони Джуліо Андреотті. На сцені Адріано шокував публіку тим, що під час виконання пісні став до неї спиною, що викликало обурення журі, яке назвало це нахабною витівкою. У зв'язку з цим «Ventiquattromila baci» було присуджено друге місце замість першого. Пісня одразу ж стає лідером в ефірі італійських радіостанцій, упродовж наступних кількох тижнів було розкуплено понад півмільйона платівок із записом цієї пісні. Того ж року співак здобуває ще одну перемогу в музичному телеконкурсі «Canzonissima», де він знову посідає друге місце з піснею «Nata per me». Починаючи з 1965 року і до початку 70-х, співак майже щороку бере участь у цьому конкурсі, переважно в дуеті зі співачкою Міною Мацціні.

«Non mi dir» перший студійний альбом Адріано Челентано з логотипом студії
«Clan Celentano»
Багатоповерхівка на вулиці Piazzetta Guastalla (11) в Мілані, в якій розміщується студія «Клан Челентано»

«Клан Челентано»[ред.ред. код]

19 грудня 1961 року Адріано Челентано створює власну студію з виробництва фільмів та звукозапису — «Clan Celentano» (укр. «Клан Челентано»), яка стала першою музичною студією в Італії такого масштабу, ідею запозичив у заокеанського співвітчизника Френка Сінатри. Витрати склали 900.000 лір, однак створення студії забезпечило співакові фінансову незалежність. До складу студії увійшли найближчі друзі і родичі співака, серед яких були Ріккі Джіанко, Мікі Дель Прете, Лучано Беретта, гурт «I Ribelli», Детто Маріано і старший брат співака — Алессандро, що займався фінансами. Незважаючи на створення власної студії, Адріано згідно з чинним на той момент контрактом з Вальтером Гуертлером змушений був протягом трьох років видавати свої платівки під лейблом «Jolly», серед яких два студійні альбоми — «Peppermint twist» (1962) і «A New Orleans» (1963). І лише 1965 року виходить перша платівка з маркою «Клану» — «Non mi dir», що розійшлася тиражем 1,3 млн копій. Іншими успіхами цього періоду були — 1962 року Челентано співає пісню «Stai Lontana Da Me» (укр. «Ти далеко від мене») на знаменитому конкурсі «Кантаджиро» і здобуває перемогу, а в жовтні того року співак знову вразив італійських слухачів, випустивши «Pregherо», італійську версію пісні Бена Кінга «Stand by Me». Після цього Челентано здійснює турне Францією, йому аплодує публіка відомого паризького мюзик-холу «Олімпія». З Франції Челентано їде з гастролями до Іспанії. Там із серією власних шоу Адріано вперше виступає на телебаченні.

Сьогодні у «Clan Celentano» входять видавництво, концертне агентство, студія відео- та аудіозапису, у ній працює більше 150-ти осіб.

Кіно 60-х. Початок кінокар'єри «Серафіно»[ред.ред. код]

Кінокар'єра Челентано, що тривала в період з 1959 по 1992 рік, склала 41 фільм та майже збіглася з музичною діяльністю, дебютувавши картиною Лучіо Фульчі «Хлопці і музичний автомат».

Маючи дивовижну природну харизму, Челентано особливо не доводиться шукати і створювати рольові образи, у кіно йому достатньо грати самого себе, до того ж успішному дебюту в кіно сприяла вже визнана популярність у світі музики, що забезпечувала хороший рейтинг переглядів, навіть при досить посередньому сценарію деяких фільмів. У 60-х роках Адріано отримує переважно епізодичні ролі в музичних комедіях і мюзиклах, серед яких — дві картини американських режисерів, де грає молодого музиканта, що співає в стилі рок-н-роллу, рокабілі, й танцює, як Елвіс Преслі, за що дістає прізвисько «Molleggiato» (укр. «На пружинах»). Переважну більшість фільмів за своєї участі співак оформлює піснями і музикою власного виконання.

У 1960 році Адріано пощастило знятися в ролі рок-співака у драмі «Солодке життя» знаменитого Федеріко Фелліні, що стала еталоном класики кіно. 1964 року виходить його перша режисерська робота — комедія «Суперпограбування в Мілані», в якій знялися дружина і друзі Адріано з «Клану Челентано». Фільм розповідає про банду грабіжників банку, які потрапили в кумедні обставини та вимушені з ними миритися з метою конспірації.

Дуже важливою подією в кінокар'єрі Челентано стала роль Серафіно у фільмі режисера П'єтро Джермі «Серафіно» (1968), яка вважається його першою серйозною роллю. Адріано створив близький своєму іміджу образ простого сільського хлопця, гульвісу, що приховує під маскою невігластва й неотесаності природний гострий розум та шляхетність.

«Створюваний ним образ порівнянний з персонажами народної комедії — він простакуватий і лукавий, наївний і мудрий одночасно. У своїй роботі на екрані він продовжує розвивати характер героя своїх пісень, а головне — в їхнії народності. Він настільки впевнено працює на знімальному майданчику, так намагається вникнути в усі нюанси кіновиробництва, що мені здається, він скоро сам стане режисером».[9] — П'єтро Джермі

У 1969 році цей фільм отримав золотий приз VI Московського кінофестивалю.

Клаудія Морі[ред.ред. код]

Клаудія Морі і Адріано Челентано, 1980-ті роки

У 1963 році на знімальному майданчику фільму «Якийсь дивний тип» Адріано Челентано познайомився зі своєю майбутньою дружиною, актрисою Клаудією Морі. «Спочатку він здався мені схожим на шимпанзе, — через багато років признавалася Клаудіа. — Але потім я зрозуміла, що нікого цікавішого в житті не зустрічала!» 10 липня 1964 року вони таємно повінчалися в церкві Святого Франциска в місті Гроссето о третій годині ночі, щоб позбутися настирливих папараці.

З самого початку подружнього життя Клаудія бере участь практично у всіх творчих заходах чоловіка: спільно знімаючись у 10 фільмах, записі альбомів, у створенні сценаріїв і текстів до фільмів та пісень, телепередачах, фестивалях, а з середини 80-х, покинувши кар'єру співачки, практично стає продюсером Адріано і генеральним директором студії «Клан Челентано» у 1991 році. Своїй дружині Адріано зобов'язаний народженням свого іміджу, звичного сучасному глядачеві. Саме Клаудія придумує для Челентано сценічний образ яскравого непричесаного хулігана, який одягається зухвало і вульгарно, таким чином стаючи ще й костюмером і в багатьох сенсах «режисером» співака.

Проте не весь час було все добре в житті подружжя, коли відкрилася любовний зв'язок артиста з Орнеллою Муті під час зйомок 1980-1981 років, Адріано публічно просив вибачення у своєї сім'ї — дружини і дітей. В газетах навіть з'явилися заголовки, що Челентано розлучається з дружиною, вони з Клаудією навіть тимчасово роз'їхалися, але потім все повернулося на свої круги.

У них троє дітей: дочки Розіта (1965) і Розалінда (1966), син Джакомо (1968). 2007 року у Джакомо народився син Самуеле — єдиний онук Адріано і Клаудії. Зараз подружжя живе на віллі в гірській місцевості поблизу невеликого містечка Гальб'яте, що за 45 кілометрів на північ від Мілана.

«Хлопець з вулиці Глюка», «Azzurro»[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Міна виконують пісню «La coppia più bella del mondo» на телепередачі «Sabato Sera» (1967 рік)

28 січня 1966 року на фестивалі Сан-Ремо, Адріано виконує свою першу соціально-політичну і автобіографічну пісню про долю простого міланського хлопця — «Il ragazzo della via Gluck» (укр. «Хлопець з вулиці Глюка»), під акомпанемент тріо з «Клану» (Іко Черутті, Лоренцо Пілат і Джино Сантерколе). Хоча пісня не отримує жодних призів, здобуває народну і світову славу, було перекладено на 22 мови і з часом включено в шкільні підручники, як заклик до дбайливого ставлення до природи. Сингл посідає 2 позицію в італійських хіт-парадах 1966-1967 років і також окремо продається мільйон платівок з двома піснями «Il ragazzo della via Gluck/Chi era lui». Пісня увійшла в альбом «La festa», зарезервований для читачів журналу «Bolero Film», у зв'язку з цим через кілька місяців також вийшов однойменний альбом, останній диск співака за участю гурта «I Ribelli», у записі альбомів 1968-69 років були залучені оркестри Нандо Де Луки та Іллера Паттачіні (іт. «Orchestra Nando De Luca» і «Pattacini E La Sua Orchestra»).

У травні 1968-го року «Clan» випускає альбом «Azzurro» (згодом іменувався як «Azzurro/Una carezza in un pugno»). Особливо відзначилися чотири сингли, посівші перші позиції в чартах сезону 1967/68. «La coppia più bella del mondo» (укр. «Ми найпрекрасніша пара в світі») — своєрідний гімн подружнього життя та саундтрек до однойменного мюзиклу, вперше представлений на телепередачі «Sabato Sera» 1967 року разом з Міною Мацціні, до альбому увійшов в дуеті з Клаудією Морі. «Canzone» — посівший третє місце 3 лютого на фестивалі Сан-Ремо '68. Але особливо відзначився — «Azzurro» з музикою Паоло Конте і текстом Віто Паллавічіні, одна з найулюбленіших композицій Адріано, що стала піснею століття в Італії. 2006 року фанати збірної футбольної команди Італії — «Squadra Azzurra» (укр. «Синя команда»), обрали «Azzurro» неофіційним гімном для спортивного футбольного чемпіонату. Пісню виконували і багато інших музикантів й колективів, серед яких — Джанні Моранді, Міна, «Die Toten Hosen» і «Ricchi e Poveri». Також вийшла окрему платівку накладом у два мільйони з синглами: «Azzurro» і «Una carezza in un pugno». У листопаді цього ж року вийшов ще один альбом — «Adriano Rock», один з небагатьох альбомів 60-х, що складався повністю з нових, раніше неопублікованих пісень у стилі рок-н-ролу і бугі-вугі. В цей же час Френк Сінатра запрошує Челентано в США, але співак не погоджується, мотивуючи свою відмову боязню авіаперельотів.

1969-го вийшла платівка «Le robe che ha detto Adriano», у якій співак повернувся до традиційної «формули», характерної альбомам перших років, частина складалася з раніше опублікованих хітів і нових пісень, серед яких найвідоміші: «La storia di Serafino» — саундтрек до фільму «Серафіно» і «Storia d'amore», що посідав шістнадцять тижнів у чартах італійського радіо. Також вперше випущено офіційну антологію — «Pioggia di successi».

1970–1980[ред.ред. код]

Сан-Ремо '70 '71 '73[ред.ред. код]

У лютому 1970-го року Челентано нарешті перемагає на фестивалі в Сан-Ремо, заспівавши дуетом зі своєю дружиною Клаудією Морі, пісню «Chi non lavora non fa l'amore» (укр. «Хто не працює, той не кохається»). Пісня як сингл виходить окремою платівкою тиражем 800.000 копій і посідає лідируючі позиції в «Топ-10» кращих пісень Італії протягом 10 тижнів. Пісня вийшла у період сильного протесту населення проти складної соціальної ситуації, текст пісні, як і назву, страйкарі помилково сприйняли спрямованими проти них, що викликало гнів та погрози вбік Челентано, і він був змушений виправдовуватися. У грудні того ж року вийшла платівка «Il forestiero» більшість пісень була присвячена святкуванню Різдва.

26 лютого 1971 року Адріано посідає 5 місце на фестивалі в Cан-Ремо з піснею «Sotto Le lenzuola» (укр.«Під простирадлом»), що увійшла до альбому «Er più – Storia d’amore e di coltello» містившого саундтреки до однойменного фільму, яку виконує разом з хором італійської народної пісні — «Coro Alpino Milanese». Також у 1971-72 роках співак бере участь у щотижневій музичній телепередачі «Teatro 10».

1972 року виходить альбом «I mali del secolo», повністю написаний Челентано за участю групи «Il Balletto di Bronzo». Три основні пісні порушували різні соціальні проблеми цивілізації, такі як забруднення довкілля, полювання на тварин, наркоманії і іншого, що зумовило назву і основну ідею альбому — «Біди століття». Альбом, посідав 4 позицію у італійському хіт-параді 100 найкращих платівок 1972 року. Особливий успіх мала пісня «Un albero di trenta piani» (укр. «Тридцятиповерхове дерево»), в якій сатирично критикується надмірна урбанізація населення і як приклад подається хмарочос Піреллі у Мілані (який дійсно має тридцять поверхів); також було випущено іспаномовну версію цієї пісні під назвою «Arbol DE 30 pisos», яка стала дуже популярною у країнах Латинської Америки та в Іспанії.

1973 року Адріано Челентано оголошує про свою участь у фестивалі Сан-Ремо з піснею «L'unica chance» (укр. «Єдиний шанс»), у пісні піддаються критиці генетично модифіковані харчі та можливі наслідки їхнього споживання, проте несподівано відмовляється брати участь у черговому фестивалі Сан-Ремо, мотивуючи це гастритом, що, вже не вперше, приголомшило глядачів своєю епатажністю. Однак причиною гастриту, за його словами, слугувало несправедливе ставлення оргкомітету фестивалю до деяких його учасників. «Прошу вибачення, якщо через мою відсутність Сан-Ремо втратить свою привабливість», — оголосив Челентано.

Адріано Челентано танцює під час виконання «Prisencolinesinanciusol» (уривок з телепередачі «Milleluci» 1974 року)

«Prisencolinesinanciusol» 1972[ред.ред. код]

3 листопада 1972 року Челентано випустив інноваційну, дивну і одну з всесвітньо-найвідоміших своїх пісень — «Prisencolinesinanciusol», яка й досі має великий успіх в Італії і часто транслюється на місцевому телебаченні у вигляді кліпів-нарізок з телепередач — «Gran varietà», «Formula Due» (у якій співак, в зовнішності професора, співає пісню своїм учням ) і «Milleluci» (1974), де Челентано та італійська співачка Раффаелла Карра, співаючи, виконують ритмічний, синхронний із музикою танець. Назва та сам текст пісні складені з безглуздих слів, що нічого не означають і нагадують суміш англійської та італійської мов, згодом такі словозвороти стали називатися «челентанесками» (італ. «celentanesca»). Така складова тексту символізувала собою некомунікабельність, роз'єднаність між деякими сучасними людьми, які не можуть зрозуміти один одного. Пісня стала революційною на той час, тому що вона виконується у стилі, подібному до сучасного репу — ритмічного речитативу, що можна вважати одним із перших реп-експериментів (реп виник у США тільки на початку 80-их років). Спочатку композиція вийшла окремою платівкою як сингл у багатьох країнах Європи і США, маючи велику популярність і посідаючи верхівки хіт-парадів. У грудні 2009 року «Prisencolinesinanciusol» знову була помічена у США завдяки американському письменнику і блогеру Корі Докторову, який був у захваті від неї, назвавши її попередницею репу, а самого Челентано «легендою, піонером музичної інновації» і стала відомою як інтернет-мем. Цікаво, що сам Челентано називає себе «батьком репу». Сингл увійшов до альбому «Nostalrock», який вийшов 31 жовтня 1973 року, платівка стала своєрідною ностальгією Челентано по рок-н-ролу і творчим прощанням з цим музичним напрямком.

Кіно 70-х. «Юппі-Ду». Кастеллано і Піполо[ред.ред. код]

«Юппі-Ду»
«Юппі Ду — це крик насолоди. Крик любові між жінкою і чоловіком. Але це також крик жалю через насильство жінки і через втрату друга. Це дуже наївний фільм, який буде цікавий і через двадцять років.»
— Адріано Челентано

З 1971 року Адріано щорічно знімається, іноді у декількох фільмах за рік, переважно комедійного жанру, що іноді складаються з декількох новел, винятком стає тільки драма «Біле, червоне і…» 1972 року. Його персонажі отримують головні ролі, стають більш зрілими, залишаючи юнацькі пориви, властиві для 60-х років, сюжети фільмів дещо відступають від теми музики. У ці роки співаком також записується три однойменних студійних альбоми з саундтреками до своїх фільмів.

Починаючи з 70-х років, партнерками по фільмах, крім дружини — Клаудії Морі, що знялася з Адріано в десяти картинах, стають такі красуні європейського кіно, як Софі Лорен, Орнелла Муті, Кароль Буке, Елеонора Джорджі, Едвіж Фенек, Моніка Вітті та інші. Зокрема, доводиться працювати у дуеті з такими відомими коміками, як Ренато Поццетто, Енріко Монтесано, Паоло Вілладжіо, знаменитостями — Марчелло Мастроянні і Ентоні Квінном у комедії «Блеф» (1976), що стала особливо відомою, за постановку цієї картини взявся відомий італійський режисер спагеті-вестернів Серджо Корбуччі, саме за цей фільм Адріано вперше був удостоєний нагороди «Давид ді Донателло».

1974 року вийшов фільм-мюзикл «Юппі-Ду» — друга режисерська робота співака. У головних ролях знялися, крім Челентано, Шарлотта Ремплінг, дружина і діти співака. Для створення картини Челентано залучив до бюджету фільму 420 мільйонів лір, віддавши в заставу свою віллу і землю у Бріанці. Фільм мав великий успіх, ставши одним з найкасовіших сезону 1974-75 років. 1976 року фільм представили на 28-му Каннському кінофестивалі, де його нагороджено «Срібною пальмовою гілкою» за кращу музику. Після блискучої прем'єри фільм був забутий і багато років пролежав на полицях, в основному через небажання Челентано видати його у форматі VHS, хоча надалі показувався на італійському телебаченні 12 разів.

1978 — вихід музичної комедії «Безумство Джеппо», у якій Челентано створив свій автопортрет на екрані, зігравши головного героя Джеппо таким, яким він сам себе бачить у житті: втомленого від слави популярного естрадного співака, який усвідомив, що найцінніше це любов. У тому ж році починається новий етап у кінокар'єрі Адріано — співпраця з дуетом комедійних сценаристів Кастеллано і Піполо, протягом якої вийдуть 8 комедій, першими їхніми роботами стають фільми «Дядько Адольф на прізвисько Фюрер» і «Оксамитові ручки», що зібрав виручку у 2,5 мільярда лір і отримав дві нагороди «Давид ді Донателло» за кращу чоловічу роль і продюсування.

Альбоми в стилі диско. Концерти по Італії. Співпраця з Тото Кутуньйо.[ред.ред. код]

Друга половина 70-х — у розпалі епоха диско, що надихає Челентано записати серію альбомів мільйонними тиражами в стилі диско, італо-диско, які виходять окрім Італії, в багатьох країнах Європи і вперше у США.

1976-го року виходить альбом «Svalutation». Головна пісня альбому має таку саму назву: «Svalutation», що означає економічний термін, який можна інтерпретувати як девальвація в перекладі з італійської. Сама пісня починається словами:«І щодня бензин коштує дедалі дорожче, а ліра відступає і падає вниз, девальвація, девальвація…», таким наголосом Челентано іронічно коментує проблему економічної кризи, тероризму, яка існувала на той час в Італії. Альбом добре продавався в Європі, посідав перші місця у французьких і німецьких хіт-парадах.

1977 року співак організовує серію аншлагових концертів на стадіонах Італії, які збирають багатотисячні натовпи шанувальників, один з виступів, що відбувся 5 вересня, транслюється на державному телеканалі Rai Uno під назвою «Arriva Il Celebre» (укр. «Поява знаменитого»). 1979-го Адріано відновлює гастролі даючи турне присвячене першому концертному альбому «Me live!» записаному ще на стадіоні «Діно Мануцці» в місті Чезена 28 серпня 1977 року. Повторюючи успіх попереднього турне, співак збирає на стадіонах — «Комуналь» у Турині 45000 чоловік, «Сан-Паоло» в Неаполі — 65000, на концерті в Ріміні — 50000. Кульмінацією турне став концерт 16 вересня, який транслювався наживо під назвою «Тріумфальний жах» (іт. «Paura di trionfo») на телеканалі Rаі Due, встановивши багатомільйонний рекорд переглядів.

1979 року починається особливо успішна співпраця Челентано з композитором Тото Кутуньйо, в результаті виходять два альбоми в стилі мелодійного італо-диско і шансону«Soli» (укр. «Наодинці»), один із найпопулярніших альбомів співака, який посів 2 позицію в чартах, отримавши статус «золотого», а заголовний сингл — «Soli» протримався на 1 позиції італійського хіт-параду 58 тижнів. Альбом випущений загальною кількістю понад 3 мільйони платівок мав великий успіх не тільки в Італії, але і вдругих країнах Європи, особливо в СРСР — де перевидавався під лейблом фірми «Мелодія» 9 разів. Наступного 1980 року мільйонним тиражем, виходить ще один зірковий альбом «Un po' artista un po' no» (укр. «Трохи артист, трохи ні»), отримавший 3 місце у «Топ-100» кращих альбомів Італії, хітом стала пісня «Il tempo se ne va» посівша 2 позицію у чартах, присвячена старшій дочці Челентано — Розіті. Всього Кутуньйо написав для Челентано 14 пісень, серед яких свій найвідоміший хіт — «L'italiano», але Адріано відмовився від нього вирішивши виконання цієї пісні «великою відповідальністю», після чого їхня співпраця скінчилася. До сьогодні Адріано і Кутуньйо залишаються добрими друзями, в інтерв'ю передачі «ТСН» (28 січня 2013 року) під час концерту у Києві Тото Кутуньйо так охарактеризував співпрацю з Адріано Челентано:

Справжня праця була з Адріано Челентано. Я написав для нього з десяток пісень. Мені подобається лють, неймовірна енергетика Адріано, ми ж обидва італійці — він з Мілана, я — тосканський. Ми сім'ями дружимо, я навіть дочці Челентано — Розіті пісню присвятив. Втім, з Челентано просто, тому що ми думаємо на одній мові, виросли на однакових фільмах, знаємо, що таке бідне дитинство, сміємося над одними і тими же жартами. І нам завжди подобалися однакові жінки.

З Адріано я познайомився завдяки Віто Палавіччіні, це дуже відомий італійський композитор, який працював з Челентано. Челентано колись був моїм постійним партнером з тенісу, ще ми часто грали в футбол. Це було щось на зразок великої творчої тусовки — вибратися пограти, обкласти один одного лайливим словом, випустити пару, всі емоції, потім помиритися, хоча насправді ми не сварилися, адже це лише гра, просто футбол — найпростіший спосіб випустити пар. Ми здружилися за перші 30 секунд в першу ж зустріч. Я зрозумів, що це — наша людина, свій мужик, з яким буде неймовірно цікава історія співпраці. Так і вийшло» — Кутуньйо

«Uh… uh…»
Обкладинкою альбому послужив кадр з фільму «Бінго-Бонго».

Вісімдесяті роки[ред.ред. код]

У музиці Челентано 80-х років відзначається домінування синтезатору під керівництвом клавішника Гаетано Леандро і аранжувальника Пінучіо Піраццолі. В результаті виходять 4 альбоми в жанрі електронної музики з інтонаціями сінті-попа та італо-диско, що було обумовлено впливом Нової Хвилі: 1982-го — «Uh… uh…» за участю композитора Джанкарло Бігацці, диск відзначився залученням великої бек-вокальної групи та концептуальної складової з фільму «Бінго-Бонго»; 1983-го — «Atmosfera», досить слабкий альбом, що посів всього 18 позицію у чартах; 1985-го — «Joan Lui», альбом-саундтрек до однойменного фільму; 1987-го — «La pubblica ottusità», мавший великий успіх посівши 1 позицію у рейтингу «Italian Albums Chart», що вплинуло на випуск у 5 країнах Європи і наклад у 800.000 копій.

Також ці роки відзначаються високою творчою активністю, співак поєднує зйомки в кіно, запис альбомів, написання автобіографічної книги «Il paradiso è un cavallo bianco che non suda mai» (1982), починаючи від 1987 року бере участь у телевізійних ток-шоу — де вперше складається своєрідна традиція презентації його альбомів на телебаченні.

Триб'ют-альбоми[ред.ред. код]

Починаючи з платівки «Deus» (1981), потім однойменними «I miei americani» (1984) — перший альбом Челентано на CD, та «I miei americani 2» (1986), вийшли альбоми з однаковою концептуальною складовою, які представляли збірку кавер-версій (триб'ют-альбоми) американських та англійських виконавців таких як: Джо Кокер, «The Beatles», «The Platters», Літл Річард, Рей Чарльз, Елвіс Преслі і чимало інших. Композиції альбомів виконано італійською мовою з текстом близьким до оригіналу і вдалими змінами аранжування мелодій. Альбоми 1984-86 років мали особливий успіх і добре продавалися, було випущено мільйон копій першого та півмільйона платівок другого, також ці дві роботи вважаються найкращими за 80-ті роки у творчості Челентано, і в певному сенсі, дуже важливими в кар'єрі співака, Челентано в подальшому постійно використовував композиції з альбомів у цілій низці телевізійних шоу, концертів і фільмів, за його участі. До альбому «Deus» було знято два відеокліпи, які були показані в телевізійній передачі «Un po' artista un po' no» 1981 року.

Кіно 80-х. «Джоан Луй»[ред.ред. код]

«Приборкання норовистого»
Картина стала кращим касовим фільмом Італії протягом сезону 1980-1981 років. Ідеєю до створення сюжету і назви комедії послужила відома п'єса Вільяма Шекспіра «Приборкання норовливої». Фінальна пісня фільму «Innamorata, Incavolata A Vita» посідала лідируючі місця в італійських чартах 16 тижнів.

1980 рік був особливо успішним для Челентано в кіно, комедіями: «Ось рука» — фільм, який вперше подолав позначку в 10 мільярдів лір по зборах в кінотеатрах, «Господарка готелю» — перша картина за класичним твором, за п'єсою венеційського драматурга Карло Ґольдоні. Саме цього року вийшла одна з найкращих і всесвітньо-відомих робіт актора — «Приборкання норовистого», де Адріано зіграв грубуватого фермера — жінконенависника Еліа Кодоньйо, який цілком щасливий і задоволений своїм холостяцьким життям. Проте в його житті несподівано з'являється незнайомка Ліза (у виконанні Орнелли Муті), що намагається зачарувати та змінити його погляди на життя. Комедія стала однією з найуспішніших за всю історію італійського кінопрокату, зібравши 19 мільярдів лір і посівши друге місце за касовими зборами. Було відзначено великий успіх і за межами Італії, наприклад, вийшовши на радянські екрани у 1983 році, комедія стає однією з лідерів перегляду, посідаючи 11-е місце за відвідуваністю в кінотеатрах.

1981 року з'явилася не менш успішна комедія — «Шалено закоханий», з тим же зірковим дуетом Адріано і Орнелли, що зібрала у прокаті 21 мільярд лір. В наступні, до 1984-го, роки виходять фільми з рівним комерційним успіхом, як у співпраці з Кастеллано і Піполо, так і з іншими режисерами, у яких актор в основному використовує образ італійського грубуватого мачо, улюбленця жінок.

Унікальною для Адріано у ці роки виявилася роль людини-мавпи у комедії «Бінго-Бонго» (1982), актору не довелося до зйомок фільму вчити текст, тому що персонаж його ролі повинен був видавати протягом картини звірині, нерозбірливі звуки, і тільки в кінці фільму починає говорити людською мовою. Ідея сюжету до фільму, що полягала у дбайливому ставленні до тварин, послужила для створення альбому «Uh… uh…», що містив два саундтреки.

25 грудня 1985 — прем'єра картини «Джоан Луй», режисером, актором та композитором був Челентано. Сюжет фільму розповідає про Месію, посланого вдруге на Землю незадовго до кінця світу. Картина стала провальною, незважаючи на фантастичну амбітність задуму, насичене музичне оформлення протягом всього перегляду, на зразок мюзиклу, колосальний бюджет у 20 мільярдів лір, фільм зібрав у прокаті всього 7 мільярдів, отримавши негативні відгуки критиків, хоча в Німеччині та СРСР мав успіх. Глядачами була відзначена сумбурність сюжету, відсутність основної ідеї картини, невдалий сценарій. Того ж року випущено однойменний альбом із саундтреками до фільму. Наступного року Адріано знявся в останній комедії у співпраці з Кастеллано і Піполо — «Буркотун», після чого настала п'ятирічна перерва у зйомках.

Концерт у Москві 1987[ред.ред. код]

14 червня 1987 року, після восьмирічної концертної перерви, на запрошення радянської спілки кінематографістів, Челентано разом із Клаудією Морі прибув до Москви на прем'єру свого фільму «Джоан Луй», також було дано два аншлагові концерти у спорткомплексі «Олімпійський», збори від одного з них передано до «Фонду виживання людства». Програма виступів складалася з 17-ти пісень за концерт, з репертуару різних років. Незважаючи на свою аерофобію співак вирішив прилетіти до СРСР літаком. Було записано телеверсію концерту Центральним телебаченням.

«Fantastico 8» Творче затишшя.[ред.ред. код]

Щоб повернути колишню популярність, яка в 80-х роках почала йти на спад, з 3 жовтня 1987 року співак бере участь у 14 випусках телешоу «Fantastico 8» восьмого сезону, яке транслювалося щотижня суботнім вечором на каналі Rai Uno у прайм-тайм, у ролі ведучого і автора програми. Участь у подібних телепроектах давала співакові додаткову можливість рекламувати нові альбоми, на «Fantastico» це — «La pubblica ottusità» і обидва «I miei americani».

Сюжет передачі був побудований за такою схемою, яка буде застосовуватися Челентано в цілому ряді майбутніх телепроектів: протягом телешоу співак виконував свої пісні (на «Fantastico 8» Адріано виконав 30 пісень), запрошував гостей — VIP-персон — відомих музикантів, акторів, спортсменів, журналістів, політиків, вів монологи на різні теми з глядачами або гостями, жартуючи, місцями філософствуючи, іноді з елементами гумору і сатири, періодично демонструючи відповідні сказаному документальні відеокадри, наприклад: про шкоду політиканства, знищення довкілля, питань музики та релігії, життєвих цінностей. Упродовж цієї передачі довгі промови не завжди вдавалися ведучому, який робив місцями довгі паузи між фразами, у зв'язку з цим на адресу Челентано від глядачів йшли звинувачення в нікчемному ораторстві, що не особливо бентежило співака, який компенсував цю ваду своєю харизмою, і бути господарем програми.

Гостями Челентано в шоу стали: Микита Міхалков, Дзуккеро, «Bee Gees», Стінг, Елтон Джон, Ренато Поццетто, Ріккардо Коччанте та інші знаменитості.

Найяскравішою подією телепроекту став такий випадок: користуючись народною любов'ю, напередодні всеіталійського референдуму з екології, у день, коли агітацію заборонено, в одному з випусків Челентано продемонстрував відеокадри Greenpeace — вбивства тюленів торговцями хутра, закликавши виборців гаслом «Полювання проти любові» голосувати проти закону про полювання, в результаті великий відсоток бюлетенів був зіпсований, а референдум зірваний. За законом ця витівка загрожувала Челентано п'ятирічним тюремним строком, але співакові пощастило відбутися штрафом у 200 мільйонів лір — сума на ті часи чимала. У певному сенсі, за цього випадку співак зробив перерву в кар'єрі, протягом 19881990 років не випустивши жодного альбому, і не знімаючись у кіно.

1991–1999[ред.ред. код]

У 90-х роках Адріано Челентано продовжує записувати нові альбоми. Співак починає більше експерементувати у нових стилях музики, працюючи з більшою кількістю композиторів та музикантів. Музика стає помітно складнішою та серйознішою. Більше уваги приділяється зйомці відеокліпів.

«Король невігласів» і повернення на телебачення.[ред.ред. код]

Адріано Челентано в образі «Короля невігласів», поруч зі старшою дочкою — Розітою
(уривок з відеокліпа 1991 року)

1991 року співак повертається до музики, випустивши платівку «Il re degli ignoranti» (укр. «Король невігласів»), така назва закріпилася за Челентано як чергове прізвисько. Альбом здобув успіх, було випущено близько півмільйона проданих копій, однак він не увійшов до числа найбільш пам'ятних робіт співака. Починаючи з цього диска, використовуються комп'ютерні технології запису музики. У цій роботі співак уперше з 1973 року виконує 2 пісні з елементами репу. До платівки увійшло 10 композицій, з них 3 ремейки вже виконаних пісень. Зміст деяких пісень попереджає про загрозу третьої світової війни. Під час записування альбому та знімання кліпів Челентано залучив своїх дітей як співаків бек-вокалу та акторів. Концепція назви альбому була зумовлена пошуком для простого люду виходу з тяжких світових проблем. До пісень: «Il re degli ignoranti», в яких Челентано втілював образ брутального «Короля невігласів», та «Fuoco» було знято відеокліпи. Того ж року вийшла автобіографічна книга співака з такою назвою.

На підтримку альбому 5 листопада 1991 року, ввечері на каналі Rai Uno, співак випустив телепередачу «La Notte Rock» (укр. «Нічний рок»), що стала одним зі спецвипусків однойменної програми. У рамках передачі співак опубліковав нові пісні, відеокліпи, вівши дискусію з міланськими студентами і журналістом Енцо Б'яджі. Наступного 1992 року, 12 і 19 грудня, Адріано випускає телешоу у двох епізодах «Svalutation» — перший великоформатний телепроект за п'ять років, протягом якого виконав 13 славнозвісних пісень. Саме у цій програмі, що зібрала приблизно 8 мільйонів глядачів, співак уперше знайомиться з Джованотті, з яким протягом багатьох років буде творчо співпрацювати.

Завершення кінокар'єри[ред.ред. код]

1992 року Челентано повернувся у кіно, виконавши головну роль у фантастичній комедії «Джекпот», будучи одним з авторів сценарію. Сюжет картини розповідає про винахід еліксиру вічної молодості. Фільм виявився вкрай провальним у комерційному плані, зібравши 105 мільйонів лір, при витратах у 18 мільярдів. Не менш негативними були оцінки кінокритиків, які назвали найгіршим фільмом італійського кіно. Цим фільмом завершується кінокар'єра Адріано, який так прокоментував цю подію в інтерв'ю російській газеті «Аргументи та факти» 1995 року:

«Та набридло. До того ж немає хорошого сценарію, щоб мені сподобався. Хай краще люди захоплюються, в яких чудових фільмах Челентано колись знімався, ніж почнуть плюватися — та що він, голодує, чи що, навіщо погодився грати в такому кошмарі?»[10]

Цікаво, що в одному з інтерв'ю актор заявляв про бажання знятися у Квентіна Тарантіно, також були названі імена улюблених акторів — Кларк Ґейбл і Фред Астер.

«Quel Punto» та турне по Європі 1994[ред.ред. код]

1994 — вихід «Quel Punto» (укр. «Ця точка»), який посів особливе місце серед інших робіт завдяки оригінальній, добре продуманій та багатожанровій музиці, цьому сприяла участь шести композиторів. Гармонічне поєднання багатьох стилів від року, репу, шансону та інших, додавання тромбону у п'яти піснях — що надало деяку джазову інтонацію, шумові ефекти прибуття поїзду, та безліч інших — усе це стало своєрідною візитівкою альбому. Текст до пісень написаний самим Челентано, порушував любовні стосунки між людьми, у пісні «Quel Punto» жорстоко критикувалися секс-меншини[11], що викликало бурхливий протест серед останніх. Також увійшла вдала переробка з 5 пісень 1972-го, 82-го років та з диска «Svalutation». Альбом було відкликано з ринку через проблеми з авторським правом до альтернативної версії пісні «Uh … Uh …» протягом декількох тижнів, що негативно відбилося на продажах та видавництві. Пісня «Ja Tebia Liublu» з приспівом п'ятьма мовами, стала дуже відомою вітчизняним слухачам.

1994 року, через 15 років перерви після останніх гастролей по Італії, дебютував 29 вересня на стадіоні «La Favorita» у Палермо, Челентано розпочав концертне турне на підтримку нового альбому «Quel Punto». Майже весь жовтень концерти проходили по містах Італії, 1 жовтня у Кава-де'-Тіррені, 4 — Барі, 7 — Рим, 10 — Пескара, 13 — Флоренція, 14 — Болонья, 15 — Тревізо, 18 — Турин. 28 жовтня співак прибув до Парижа, потім виступав у Німеччині, Бельгії та Швейцарії. Місце завершення турне було символічно обрано у спорткомплексі «Forum di Assago» (укр. «Льодовий Палац») у Мілані, саме там, 37 років тому, 17 травня 1957 року, співак виступав уперше. Останній виступ тривав 18 листопада, транслювався у прямому ефірі телеканалу Rai Uno, зібравши близько 8 мільйонів глядачів. Протягом виступів репертуар Челентано складав приблизно 17 пісень різних років. Турне супроводжувалося оркестром з 22 музикантів під керівництвом шотландського продюсера та диригента Тоні Міммса, завдяки організатору концертів Генрі Ровеллі, виступи Челентано вперше супроводжувалися спецефектами. Концерти проходили аншлагами, у зв'язку з цим було випущено всього 8000 пронумерованих квитків до кожного виступу, особливістю також стали чималі на той час ціни на квитки від 40000 до 100000 лір.

Виступи у Лурді і Болоньї, «Arrivano gli uomini», «Mina Celentano»[ред.ред. код]

27 вересня 1995 року співак взяв участь у благодійному концерті, присвяченому хворим дітям у французькому місті Лурд. Концерт організувала спільнота італійських співаків і музикантів, серед яких були Джуліо Могол і Джанні Моранді. На цьому концерті були виконані: «Il forestiero», «Ragazzo della via Gluck», «Susanna», «Siamo angeli», «Solo tu», «Ciao ragazzi», «Preghero», «Yuppi Du» і «Azzurro». Того ж року співак випустив єдиний збірник реміксів«Alla corte del remix».

1996, травень — вийшов «Arrivano gli uomini» (укр. «Прибуття людей») ставший незвичайним і не "типовим" як для творчості Челентано, як альбом з найбільш роковим ухилом у кар'єрі співака, в основному цьому сприяли доволі жорсткі ударні Леле Мелотті, різке вокальне виконання, яскрава гра американського соло-гітариста Майкла Томпсона та участь аранжувальника Фіо Дзанотті, з якими співак запише 6 альбомів і запрошуватиме для участі в своїх телешоу на протязі 10 років. Особливістю також стало активне залучення великої бек-вокальної групи та дитячого хору, мелодійна різноманітність з залученням восьми авторів, чергування музики від швидкого до спокійного ритму. Диск активно пропагувався на телебаченні, в передачах: Піппо Баудо — «Numero Uno», «Il Boom» на Canale 5 товариша співака — Тео Теоколі, «Super» — Амбри Аньоліні, передачі представляли музичні телевистави до пісень. Альбом користувався успіхом і в інших європейських країнах особливо в Німеччині куди Челентано запрошувався на місцеве телебачення.

1997 — Адріано отримав запрошення, від якого відмовитися як чесний католик не зміг, виступити на 23-му Євхаристичному конгресі, церковно-духовного зібрання католицького світу міжнародного масштабу, на якому був присутній Іван-Павло II. Концерт відбувся у Болоньї, співак виконав три пісні: «Preghero», «Ciao ragazzi», «Disse».

14 травня 1998 року представлено альбом «Mina Celentano» — спільний проект Челентано і італійської співачки Міни Мацціні, за задумом Клаудії Морі, який став найпродаванішим альбомом року в Італії (понад 1.600.000 проданих копій) та найбільш тиражованим у творчості Міни. Також було знято анімаційний відеокліп до пісні «Che t'aggia di» (укр. «Що такого я сказала»).

«Il Conformista» (переконання і політичні погляди)[ред.ред. код]

1998 року вийшов сингл «Il Conformista» (укр. «Конформіст»), написаний Джорджо Ґабером. Пісня не увійшла в студійні альбоми співака, за винятком офіційного кліпу до неї, що увійшов на DVD, яке додавалося до альбому 2004 року. Перший куплет пісні звучить так:

Я Новий чоловік.
Настільки новий, що вже давно не є більше фашистом,
Я чутливий і альтруїст,
Орієнталіст.
І в минулому я був трохи шестидесятником,
З деяких пір — еколог,
Кілька років тому був у повному захваті,
Ну і як усі — трохи соціаліст.

Тобто пісня з іронією зображує картину переконань і політичних поглядів співака, мінливих з калейдоскопічною швидкістю протягом життя, від комуніста, соціаліста — до пацифіста і екологіста, а з 2005 року — ще й вегетаріанця. Таку непостійність у поглядах співак пояснював такими словами:

«Я бунтую проти всіх політиків, незалежно від того, яким прапором вони прикриваються. Адже жоден з них не зупинив руйнівну хвилю новобудов. Я бунтую проти бідняків, які погоджуються заживо ховати себе в цих бетонних коробках. Я бунтую проти тих, для кого йти в ногу з часом — це означає знищувати на своєму шляху все, що було створено до них. Адже це приблизно те ж саме, що влаштуватися жити на шостому поверсі, коли п'ять нижніх віддані під знесення».

«Io non so parlar d'amore» і телешоу «Francamente me ne infischio»[ред.ред. код]

1999, 6 травня — вийшов інтимно-ліричний за своєю тематикою «Io non so parlar d'amore» (укр. «Я не вмію говорити про любов»), саме з нього починається нова епоха та повернення чергової віхи популярності у творчості співака — співпраці з композитором Джанні Белла і поетом-пісенником Джуліо Моголом, протягом якої випущено п'ять платинових альбомів, хоча Могол писав тексти для Адріано ще з 60-х років. Починаючи з цього диску вперше склався характерний для цього творчого союзу образ більшості пісень — дуже красива поезія, що оповідала про любовні страждання похилого італійця, спокійно-сумна, лірична музика, підспівка з жіночим бек-вокалом і експерименти в різних музичних жанрах.

Альбом мав приголомшливий успіх в Італії і увійшов до числа найкращих робіт Челентано, ставши самим тиражованим за останні 20 років, перед більш ніж двохмільйонним випуском було заздалегідь замовлено 150000 примірників, рекордні 8 пісень стали синглами, які протрималися 101 тиждень у чартах за версією FIMI та 11 тижнів в «топ-50». Альбом получився різноплановим за ритмом, від найбільш повільно-меланхолійних пісень «L'emozione non ha voce» і «L'arcobaleno» (присвячену популярному співаку та композитору Лучіо Баттісті, що помер 1998 року) — до найбільш зухвало-рокових композицій «Gelosia» і «Sarai uno straccio», написаної спільно Адріано з Марко Ваккаро.

З 7 жовтня 1999 року на підтримку альбому виходило телешоу у чотирьох епізодах під назвою «Francamente me ne infischio» (укр. «Сказати по правді — мені наплювати»), в якій було об'єднано музику з соціально-політичними питаннями. Ведучими були Челентано та Франческа Нері, а новими гостями співака стали: Лучіано Лігабуе, Ману Чао, Компай Сегундо, П'єро Пелу, Том Джонс, Джо Кокер, Девід Боуї, Джанні Моранді, Б'яджо Антоначчі, співачка Nada, Макс Пеццалі та багато інших.

Для репетицій і з'йомок було обрано цех колишнього авіазаводу у Мілані який переобладнали під так зване «Челентано-сіті» — концертний зал з апаратурою і освітленням, встановленою дерев'яною завісою з вікнами, що підіймалася при виході співака на сцену, оздобленою барною стійкою і великим екраном, на протилежній стороні розташовувалися багатоповерхові яруси для глядачів. Новинкою стало розміщення в окремому секторі оркестру під керівництвом диригента Фіо Дзанотті і участю хореографічної групи. Мегашоу обійшлося в 5 мільйонів доларів (з яких один мільйон — гонорар ведучому).

Крім виконання музики Челентано намагався залучити громадськість до наболілих проблем світу, демонструючи жорстокі кадри тортур, війни, покалічених вибухами мін, дослідів над тваринами, голоду в Африці і тощо — за що шоу визвало шквал скандалу і критики, проте наступного року передачу на фестивалі «Золота троянда» було нагороджено призом «Срібна роза». Шоу мало різку контрастність, крім кадрів насильства, велика увага приділялася гумору, з запрошенням коміка Тео Теоколі, який протягом всього шоу, ведучи напару з ведучим жартівливі діалоги, імітував Адріано та інших відомих персон, для цього Тео буде запрошуватися і на наступні телешоу співака.

2000–2008[ред.ред. код]

Кадри з відеокліпів Адріано Челентано 1999—2004 років

Починаючи з 90-х років Челентано почав приділяти більше уваги зйомці відеокліпів, серед яких були і анімаційні, до цього зйомки проходили рідко і спорадично.

Celentano Gelosia 1999.jpeg
Celentano l'arcobaleno.jpeg
Челентано Пер Аверті jpg.png
Quello che non ti ho detto mai.jpg
Confessa.jpg
Celentano per vivere.jpg
Кліп C'è sempre un motivo.jpeg
Adriano Celentano & Cesaria Evora Quel Casinha.jpeg
«Gelosia», «L'arcobaleno», «Per Averti», «Quello che non ti ho detto mai», «Confessa», «Per vivere», «C'è sempre un motivo», «Quel Casinha»

«Esco di rado e parlo ancora meno» і телешоу «125 milioni di caz..te»[ред.ред. код]

10 листопада 2000 — прем'єра альбому «Esco di rado e parlo ancora meno», що вийшов накладом 1.800.000 копій і став платиновим попри те, що попередній «Io non so parlar d'amore» все ще входив до «Топ-10» найбільш продаваних альбомів Італії, у зв'язку з цим 2001 року диск був номінований на премію «Italian Music Awards».

Продовження співпраці з композиторами — Моголом і Беллою зробило альбом тематично аналогічним попередньому, але з невеликим відступом у вигляді ритмів у стилі даунтемпо, євроденс і сальси. Бестселером стала перша половина альбому, що містила красиві любовні пісні, особливо у вигляді композицій «Per averti» та «Quello che non ti ho detto mai» і кліпів до них. Особливістю диску були жорсткі філософські пісні — «Il figlio del dolore» (укр. «Син болю») у дуеті зі співачкою Надою, яка оповідала про сексуальне насильство під час війни і композиція «Io sono un uomo libero» (укр. «Я вільна людина») Івано Фосатті, у якій співак "декларував" про свою свободу і стриманість у бік політики, а ключова фраза «Виходжу рідко, а кажу ще рідше» послужила назвою альбому, сенс якої полягав у способі життя співака — в цей час Адріано рідко з'являвся і виступав на публіці більше віддаючи перевагу домашньому затишку.

26 квітня 2001 року на підтримку альбому виходить аналогічне попереднім телепроектам — музично-соціальне телешоу «125 milioni di caz..te», що в пом'якшеному перекладі означало «125 мільйонів різної маячні». Передача в чотирьох серіях у середньому збирала аудиторію в 10 мільйонів глядачів з рейтингом переглядів в 42% у прайм-тайм на центральному каналі Rai Uno.

Слідуючи сформованої телетрадиції співведучою Челентано була запрошена актриса Азія Ардженто і гості: Браян Адамс, Енцо Яннначчі, Антоніо Албанезе, Джуліано Ферарра, Фіорело, Джорджо Ґабер, Джорджо Панаріелло, гурт «Lunapop», Shaggy, Кармен Консолі, Giorgia, Марко Мазіні і Даріо Фодраматург, лауреат нобелівської премії.

Завдяки рекордному бюджету у 23 мільярди лір, була створена багато декорована студія, з розміщенням оркестру, технічним персоналом у 150 осіб, яка символізувала Америку — джерело рок-н-ролу, з бензоколонкою на Дикому Заході і стару післявоєнну Італію з міланською вулицею, що простягнулася вздовж каналу, подібно до тієї на якій пройшло дитинство Адріано.

Адріано Челентано на телепередачі «La situazione di mia sorella non e buona» з Джанні Белла і Джуліо Моголом.
З 1999 по 2007 рік відбулася особливо успішна співпраця Челентано з композитором Джанні Белла (у центрі) і поетом Джуліо Моголом (праворуч), протягом якої записано п'ять платинових альбомів

Також в рамках телешоу, крім виконання пісень, транслювався детективно-сатиричний серіал «Інспектор Глюк» (італ. «L'ispettore Gluck»), написаний письменником Карло Лукареллі. Головний персонаж у виконанні Челентано опитував VIP-персон національного та міжнародного рівня, розслідуючи проблеми глобального потепління, атомних бомб, поширення ГМО, проституції та військових дій у Боснії і Ізраїлі — саме це визивало тривогу Адріано за людство і обурення тим, що всі ці події більшістю людей сприймаються як якась природна "маячня", це і вплинуло на назву передачі.

Сюжет саме цієї передачі Адріано вперше викликав гнів уряду очолюваного Сільвіо Берлусконі. Також не обійшлося без неприємних інцидентів — в одному з випусків, під час номера з Даріо Фо, Челентано невдало підстрибнув, впав і зламав ногу, але незважаючи на цей факт, шоу не було закрито, і йому довелося вести наступні серії з гіпсом на нозі.

«Per sempre» і пісня «Confessa»[ред.ред. код]

15 листопада 2002 — прем'єра диску «Per sempre» (укр. «Назавжди»), незабаром представленого Челентано на авторській передачі Джанні Моранді «Uno di noi». Завдяки вдалому поєднанню сучасної музики та пісенних традицій 60-х, альбом випущений в кількості 900.000 копій, стає третім платиновим, займаючи першу позицію в Топ-100 кращих альбомів Італії.

Особливо успішним став сингл «Confessa» (укр. «Зізнання») написаний Джанні Белла, який вважається одним з найбільш красивих і всесвітньо відомих пісень Челентано, а також кліп до нього, що є лідером багатомільйонних переглядів серед пісень співака на YouTube, хоча всього до альбому знято 4 кліпи.

Крім традиційної команди музикантів: дуету Могол — Белла, аранжувальника Фіо Дзанотті, гітариста Майкла Томпсона, для запису альбому був запрошений знаменитий американський джазовий піаніст — Чік Коріа, а також два відомих кантауторе — Пачіфіко з піснею «I passi che facciamo» і Франческо Гуччіні — пісня «Vite».

Альбом був виданий в п'яти варіантах: самостійний CD, SACD, CD-DigiPak, LP і вперше в кар'єрі співака — випуск CD + DVD, що містив відеокліпи.

«C'è sempre un motivo»[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Сезарія Евора. (Офіційний буклет альбому «C'è sempre un motivo»)
У записі пісні «Quel Casinha» (укр. «Мій будиночок»), а також зйомці кліпу до неї, взяла участь відома кабовердійская співачка — Сезарія Евора. Пісня була виконана креольською мовою, в стилі морна — рідною мовою і традиційному музичному жанрі Сезарії.

На початку березня 2004 року як запрошений гість співак був присутній на фестивалі в Сан-Ремо, де виконав лише одну пісню — «Rip it up», а 12 листопада того ж року виходить альбом «C'è sempre un motivo» (укр. «Завжди є причина»), що досяг другої позиції в рейтингу асоціації FIMI. Ця робота стала цікава своєю різноманітністю музичних стилів, таких як босанова, морна, джазу, поп-року, ритм-енд-блюзу і шансону.

Перед виходом диска, випущеного накладом 700.000 копій, було зроблено близько півмільйона попередніх замовлень і для додаткового комерційного успіху альбому співак виконав 5 пісень, що стали синглами, на телешоу «Рок-політика». З тією ж метою було випущено диск у 7 варіантах, просто на CD, SACD і LP, так і у вигляді CD + DVD і CD + DVD + LP. До видання 2005 року додатково увійшла пісня Паоло Конте «L'indiano» та застосовано новаторство — вперше в Італії використано формат DualDisc (у вигляді подвійного диску, з музикою на одному боці та з DVD до кліпів на другому).

Новинками альбому стало виконання іншими, окрім італійської, мовами — пісні «Lunfardia», написаної відомим бардом Фабріціо Де Андре, незадовго до своєї смерті, аргентинським діалектом «лунфардо», та ремейку пісні «Il ragazzo della via Gluck», що увійшов до альбому під назвою «Quel casinha», за участю Сезарії Евори — креольською мовою в народно-етнічних ритмах Кабо-Верде. У своєму інтерв'ю журналу «Sorrisi» від 11 листопада 2004 Челентано прокоментував цей незвичайний дует так:

«Я завжди слухав і люблю музику Сезарії, яка зберігає дух своєї культури. Одного разу я попросив Клаудію розшукати її, щоб запропонувати заспівати разом. Але я не знав, про що її попросити. Під час бесіди я сказав, що мені було б приємно заспівати разом із нею. Або одну з її чудових пісень, або „Хлопця з вулиці Глюк“, аранжував і з текстом, перекладеним її групою. Вона захотіла послухати пісню. Їй дуже сподобалося, і вона схвалила цю останню ідею».

Особливістю також стала остання композиція альбому — «Vengo dal jazz», кавер-версія відомої пісні «Bensonhurst Blues» американського музиканта Арті Каплана 1973 року, виконана Челентано італійською.

«Рок-політика»[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Роберто Беніньї пишуть листа Сільвіо Берлусконі на телешоу «Рок-політика».
Ідеєю цієї сцени став сюжет з комедії «Totò, Peppino e la… malafemmina» 1956 року знаменитого італійського коміка Тото.

20 жовтня 2005 року на телеканалі Rai Uno, Челентано відкрив своє чергове музично-соціально-політичне і найскандальніше телешоу — «Рок-політика» (італ. «Rockpolitik») у чотирьох двохгодинних серіях, що у середньому збирали 48% аудиторії, близько 12 мільйонів глядачів. Програма відкривалися під акомпанемент американського соло-гітариста Майка Томпсона, що символізувало ідеологічну концепцію передачі — своєрідний поділ світу на рок і «попсу» (італ. «rock e lento»).

Глядачі у студії розміщувалися на ярусних трибунах на зразок амфітеатру, оточених величезними декораціями, які зображали застаріле місто в американському стилі, з Бруклінським мостом, пагодами, старовинними руїнами тощо. Також було розміщено два величезних світлодіодних екрани, один з них розташовувався уздовж сцени зі студійним оркестром, а другий ефектно обводив арену, на якій виступали артисти — гості шоу.

Цього разу гостями Челентано вперше стають Ерос Рамаццотті, Мікеле Санторо, Жерар Депардьє, Валентино Россі, Франко Баттіато, Патті Сміт, Лоредана Берте, гурт «Eurythmics», Карлос Сантана та інші.

З самого першого випуску телешоу збурило країну критикою уряду й викликало широкий резонанс у суспільстві. Адриано заявив, що прем'єр-міністр Сільвіо Берлусконі задушив свободу слова, що викликало лють з боку уряду, праві політики заговорили про «телебачення ненависті». Кульмінацією шоу стала друга серія, привернувши увагу рекордних 12 мільйонів глядачів, протягом якої Челентано разом з Роберто Беніньї написав сатирично-іронічний лист до прем'єр-міністра з вимогою його відставки, назвавши «корупцьоні». Всі наступні випуски тривали у тому ж дусі, викликаючи шквал люті з боку уряду Італії. Все ж під натиском влади на голову телерадіокомпанії RAI — Фабріціо Дель Ноче, телешоу було закрито.

«Програма Челентано — лише останній епізод тієї атаки, яку ЗМІ ведуть з 2001 року на уряд і його голову.» — Сільвіо Берлусконі

20 листопада 2006-го вийшла однойменна книга, присвячена цій передачі, а через тиждень після цієї події — 2 грудня, співак взяв участь у програмі журналіста Фабіо Фаціо «Che tempo che fa» на каналі Rai Tre, що зібрала аудиторію в 6,2 мільйона глядачів, де обговорив невдачу з закритим телешоу і виконав три пісні. Також 10 листопада того року Челентано випустив перший багатодисковий збірник — «Unicamente Celentano». На 3-х дисках містилося 42 пісні, серед яких була нова в дуеті з Полом Анкою«Oh Diana». Альбом, проданий у кількості 600.000 копій, знаходився на 3 місці в турнірній таблиці FIMI в перший тиждень прем'єри і майже 3 місяці в першій десятці італійських чартів.

«Dormi amore, la situazione non è buona»[ред.ред. код]

«Dormi amore, la situazione non è buona»
Агресивна та войовнича обкладинка альбому є різким контрастом спокійним та меланхолійним композиціям

Напередодні свого сімдесятиріччя, 23 листопада 2007 року, співак випустив диск «Dormi amore, la situazione non è buona» — один з найкращих своїх альбомів, а 26 листопада на каналі Rai Uno вийшла двогодинна передача «La situazione di mia sorella non e buona», метою була реклама нового альбому. Програму зняли у досить цікавому форматі — зйомки відбувалися прямо у студії звукозапису «Клан Челентано», де був інсценований процес запису і створення альбому, деталі побуту студії, атмосферу роздумів та дискусій між Челентано і музикантами-творцями альбому.

У записі альбому співак задіяв найбільшу кількість музикантів і інструментів ніж будь-коли. Альбом відрізняється використанням фортепіано у виконанні Лудовіко Ейнауді, саксофону за участю квартету Стефано Ді Баттіста, а також акордеону, мандоліни і контрабасу, які плавно поєдналися з електрогітарою та іншими електронними інструментами.

Сумна лірично-елегійна музика і блискуче виконання Челентано у душевно-страждальних тонах було тепло зустрінуте критикою і публікою, що вплинуло на хороший комерційний успіх диска, за півтора місяці розпродалось 320.000 копій, відзначившись п'ятою платиною.

Це остання робота за участю Могола і Джанні Белла, але на диску є твори й інших авторів, наприклад, cингл «Aria… non sei più tu» Лоренцо Джованотті і Даніеля Вулетича, що став гімном святкування Дня Землі в Італії на телеканалі «Sky». Також була записана однойменна пісня Кармен Консолі і Вінченцо Черамі, присвячена знаменитій італійській актрисі Анні Маньяні. Однією з головних складових диску стала заголовна пісня «La situazione non è buona» Франческо Трікаріко і раніше неопублікована робота великого кантауторе Доменіко Модуньйо «Ragazzo del sud» 1972 року. Новинкою альбому був анімаційний кліп у 3D форматі до синглу «Fiori» репера Неффа.

Особливістю стала оригінальна обкладинка альбому, розроблена художником Вайнером Ваккарі, де Челентано зображено у вигляді боксера, сам співак коментував це так:

«На обкладинці одного з дисків художник зобразив мене в образі боксера. Здається, він вгадав правильно. Боксер — це той, хто б'ється. Він приймає і завдає ударів, мріє про перемогу, а іноді зазнає поразок. І тоді, повернувшись додому з пластирем на брові, він запитує себе: а може, даремно я мріяв?»[12]

2008 рік (Виступ на стадіоні. Венеційський кінофестиваль . «L'animale».)[ред.ред. код]

5 січня 2008 — телеканал Rai Uno вирішив відзначити 70-річчя Челентано випустивши документальну телепередачу «Buon Compleanno Adriano» (укр. «З Днем Народження Адріано»), передача збирає 28,65% глядачів маючи найвищий рейтинг перегляду суботньої програми, хоча сам співак віддав перевагу відзначити свій ювілей у домашньому колі.

8 березня — Адріано, будучи фанатом футболу, привітав свою улюблену міланську команду «Інтернаціонале» зі 100-річним ювілеєм, виконавши на стадіоні «Stadio Giuseppe Meazza», де відбувалося святкування, пісні: «Хлопець з вулиці Глюка» і «Sei rimasta sola».

4 вересня з нагоди відкриття 65-го Венеційського кінофестивалю, де був присутній Адріано разом з дружиною, поза програмою в «Палаццо дель Сінема» було представлено відреставровану версію фільму «Юппі-Ду». Незабаром після цього фільм видано на DVD разом з ремастованим альбомом із саундтреками.

У листопаді того ж року співак вирішив повторити успіх «Unicamente Celentano», записавши збірник на 2-х дисках — «L'animale» (укр. «Тварина»), який містив 28 пісень — «Canzoni d'amore» (укр. «Пісні про кохання») і «Canzoni contro» (укр. «Пісні проти»), така складова за словами Адріано розкривала дві сторони його душі — Любов і Протест. Прем'єрою диска стала пісня «La cura» (укр. «Оберіг») Франко Баттіато і сингл «Сни про Чорнобиль» (іт. «Sognando Chernobyl»), до якого було знято 11-хвилинний відеокліп, що показував наслідки Чорнобильської аварії. У своєму інтерв'ю газеті «La Stampa» співак відзначив, що приводом для написання цієї композиції стало «відверте безвідповідальне рішення уряду про будівництво нових атомних електростанцій».

2011–2013 Наш час.[ред.ред. код]

«Facciamo finta che sia Vero»[ред.ред. код]

29 квітня 2011 — Челентано написав листа в газету «Fatto Quotidiano», в якому в черговий раз різко розкритикував прем'єр-міністра Сільвіо Берлусконі і звинуватив його у брехні, заявивши, що він не здатний управляти великою країною. Також, у своєму листі Челентано закликав італійців взяти участь у референдумі, який відбувся в Італії 12 червня.

У вересні того року було оголошено про новий альбом Адріано Челентано «Facciamo finta che sia vero» («Припустимо, що це правда»), що офіційно вийшов 29 листопада, і одразу ж мав великий ажіотаж та успіх серед публіки, яка чекала його ще з 2010-го, саме тоді дружина співака Клаудія Морі оголосила про нову роботу. Прем'єрі нового альбому також передувало відкриття офіційної сторінки Адріано у Facebook, та трансляції на італійських радіостанціях першого синглу «Non ti accorgevi di me». Всього за 20 днів вже було продано 200 тисяч дисків. Альбом посів третє місце в музичних гіт-парадах, відзначившись п'ятою платиною у скарбниці співака. Одночасно планувався вихід 26-ти серійного мультсеріалу «Адріан», який за задумом мав стати одним цілим з альбомом, автором та сценаристом виступав сам Челентано. У записуванні диску брали участь такі музиканти як Джованотті, Джуліано Санджорджи, Франко Баттіато, Ману Чао, які у квартеті разом з Адріано, заспівали сингл «Non so più cosa fare» та знялися у кліпі до нього, також запросили молодого співака Рафаеля Гуалацці. За словами Клаудії Морі, новий альбом — «це крик люті, памфлет, деякі композиції порушують тему міжнародних конфліктів» сам співак охарактеризував «найполітичнішою роботою у своїй кар'єрі». У диск увійшло 9 пісень, шість з яких Адріано виконав соло, а інші три — із запрошеними співаками.

Сан-Ремо 2012[ред.ред. код]

Адріано Челентано і Джанні Моранді, 14 лютого 2012 року

14 лютого 2012 року, Челентано виступив на 62-му відкритті Фестивалю Сан-Ремо. Його появу на сцені «Арістона» не було підтверджено до останнього моменту, особливо після чуток про його хворобу і можливу відмову показатися публіці, та небажання телекомпанії RAI знімати співака через критику уряду в попередніх телешоу, він не брав участі в жодній репетиції, і, все ж таки, виступ «зірки» був найочікуванішим і мав стати головною подією фестивалю. Поява Челентано супроводжувалася тривалим світловим шоу, що імітує війну і бомбардування, потім з клубу диму, як на обкладинці нещодавно випущеного диска, з'явився ветеран італійської сцени.

У першому епізоді 14 лютого Челентано говорив про несправедливість церкви, європейську кризу, проблеми Італії, суверенітет, технічний уряд, референдуми, конституційний суд і цензуру державної телекомпанії RAI, яка проводить і демонструє у прямому ефірі фестиваль. Разом із Челентано виступили також два інші ветерани італійської естради: ведучий фестивалю Джанні Моранді та Пупо. Великий резонанс в італійських ЗМІ мала критика співака на адресу католицьких газет «Famiglia Cristiana» і «Avvenire», які на його думку — даремні та лицемірні, занадто багато говорять про політику, а не віру. Того вечора він виконав чотири пісні, «Facciamo finta che sia Vero» (2011), «Il Forestiero» (1971), «Thirtheen women», і «You are my sunshine».

Останнього вечора, 18 лютого Челентано продовжив свій політичний монолог з критикою ЗМІ, протягом якого, він пояснює, що релігійним газетам «треба говорити про сенс життя і смерті, і особливо про те, що буде далі …» . Після тривалої промови співак виконав три пісні зі свого останнього альбому — «Facciamo finta che sia vero», «La Cumbia di chi cambia» ,«Ti Penso і Cambia іl Mondo». Протягом фестивалю критики зазнав і сам співак через свій гонорар у 700 000 євро, після чого Челентано виправдовувався, що ці гроші підуть на благодійність.

Концерт «Rock Economy»[ред.ред. код]

Концерт Адріано Челентано «Rock Economy» — перший сольний концерт співака за останні 18 років. 8 жовтня 2012 року.

8 і 9 жовтня 2012 року Адріано Челентано дав концерт у двох частинах «Rock Economy» — перший сольний концерт за останні 18 років. Подія відбувалася на прославленій сцені «Арена ді Верона» у Вероні, що розташувалася в давньоримському цирку-амфітеатрі і відомої більше як класичний оперний майданчик. На «Арені», розрахованої на 12 тисяч глядачів майже не було вільних місць. Концерт став сенсацією, яка миттєво облетіла весь світ, хоча сам співак іронічно коментував: «Що такого сенсаційного в тому, що я співаю? Мені це подобається». За словами організаторів, число звернень за квитками перевищило 500 тисяч. Цією прем'єрою Адріано першим серед зірок анонсував продаж квитків на концерти всього за 1 євро, хоча були і дорогі — від 65 до 200 євро.

Протягом концерту, традиційно для Челентано, було запрошено таких гостей як Джанні Моранді, з яким спільно виконувалися пісні, відомого французького економіста Жана-Поля Фітуссі, обговорювалася проблема несправедливого «диктату» у сучасному світі економіки, яка утискає демократичні права громадян, саме це пояснювало назву концерту. Лейтмотивом стала критика нинішнього світового ладу, але коли Челентано і його гості надто захоплювалися розмовами, публіка починала свистіти і вимагати музики. Протягом концерту Челентано виконував свої найвідоміші хіти та пісні, як зі старого репертуару, так і з пізніх альбомів (в тому числі з «Facciamo finta che sia vero»).

Багатомільйонна аудиторія змогла стежити за концертом у прямому ефірі «П'ятого каналу» — Canale 5, зібравши 9 мільйонів глядачів — найбільший показник цього каналу за кілька років. Челентано після скандалу довкола його «неполіткоректного» ​​виступу в Сан-Ремо перервав співпрацю з державною телекомпанією RАІ і віддав права на ексклюзивну зйомку компанії, що належить сім'ї Берлусконі медіакорпорації «Медіасет». Взимку до продажу надійшли DVD і CD диски із записом «Рок-економії» — «Adriano Live».

У лютому 2013-го у зв'язку з парламентськими виборами в Італії Адріано написав пісню «Ti fai del male», щоб підтримати «Рух П'ять зірок» — партію свого друга, відомого коміка та актора Беппе Ґрілло. Пісня є зверненням до населення, проти байдужості до виборів, з головним гаслом: «Якщо ти не голосуєш — ти шкодиш собі».

19 листопада 2013 — співак випустив новий збірник на чотирьох дисках «...Adriano»

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • На честь Челентано названа всеукраїнська мережа ресторанів швидкого обслуговування — «Піца Челентано».
  • Зріст Адріано Челентано — 178 см.

Дискографія[ред.ред. код]

Основна стаття: Дискографія Адріано Челентано

Фільмографія[ред.ред. код]

Рік Назва українською мовою Назва мовою оригіналу Роль
1992 Джекпот Jackpot Фуріо
1986 Буркотун Il burbero Тіто Торрізі
1985 Джоан Луй Joan Lui Джоан Луй
1984 Він гірший за мене Lui è peggio di me Леонардо
1983 Сінг-сінг Sing Sing Альфредо
1983 Особливі прикмети: Чарівний красень Segni particolari: bellissimo Маттіа
1982 Гранд-готель «Ексельсіор» Grand Hotel Excelsior Менеджер готеля Тадеус
1982 Бінго-Бонго Bingo Bongo Бінго-бонго
1981 Ас Asso Ас
1981 Шалено закоханий Innamorato pazzo Барнаба
1980 Приборкання норовистого Il bisbetico domato Еліа Кодоньо
1980 Ось рука Qua la mano священик-танцівник
1980 Господарка готелю La locandiera
1979 Субота, неділя і п'ятниця Sabato, domenica e venerdì Константин
1979 Оксамитові ручки Mani di velluto Гвідо Квілер
1978 Дядько Адольф на прізвисько Фюрер Zio Adolfo in arte Führer Герман/Густав
1978 Безумство Джеппо Geppo il folle Джеппо
1977 Врятуйте, вона мене кохає! L'altra metà del cielo
1977 Узяти, наприклад, нас Ecco noi per esempio
1976 Блеф Bluff — storia di truffe e di imbroglioni Фелікс
1976 Благородний венеціанець на прізвисько «Смугаста дупа» Culastrisce nobile veneziano
1975 Під якимсь знаком Di che segno sei? Альфредо
1974 Юппі-Ду Yuppi Du Феліче
1973 П'ять днів Le cinque giornate Каінаццо
1973 Ругантіно Rugantino Ругантіно
1973 Емігрант L'emigrante Пеппіно Кавальо
1972 Біле, червоне і… Bianco rosso e… Анібаль Пецці
1971 Історія кохання і кинджала Er Più — storia d'amore e di coltello Ніно
1968 Серафіно Serafino Серафіно Фіорін
1968 Ми найпрекрасніша пара у світі La Più bella coppia del mondo
1966 Європа співає Europa canta співак
1965 Суперпограбування в Мілані Super rapina a Milano Серджио
1963 Монах з Монци Il monaco di Monza фальшивий монах
1963 Якийсь дивний тип Uno strano tipo камео
1961 Затанцюймо твіст Balliamo insieme il twist (Hey, Let's Twist)
1961 Я цілую… ти цілуєш Io bacio… tu baci
1960 Солодке життя La Dolce Vita Рок-співак
1960 Музичний автомат кричить про любов Juke box urli d'amore співак
1960 Крикуни перед судом Urlatori alla sbarra Адріано
1959 Давай, Джонні, давай! Go, Johnny, Go! співак
1959 Хлопці і музичний автомат Ragazzi del Juke-Box Адріано

Примітки[ред.ред. код]

  1. Марина Полонська Клан, який побудував Буфф // Zефир. — (2003).
  2. Емануела Ді Паскуа. (2009-12-21). «L’inglese inventato di Celentano spopola negli Usa e su Internet — Corriere della Sera». Corriere della Sera (італійською). corriere.it. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  3. Паоло Джордано. (2009-12-22). «Toh, gli Usa scoprono il Celentano rapper» (італійською). ilgiornale.it. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  4. Г. Богемський Феномен Челентано // збірка щорічника. — (1986).
  5. «David di Donatello Awards 1976». Film affinity (англійською). filmaffinity.com. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-28. 
  6. «David di Donatello Awards 1980». Film affinity (англійською). filmaffinity.com. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-28. 
  7. «100 самых ярких кинозвезд». Time Out (Москва), №27 (російською). timeout.ru. 2007-07-15. Архів оригіналу за 2012-06-25. Процитовано 2012-05-10. 
  8. а б Ірина Кравченко. (2007-11-14). «Хлопець з вулиці Глюка». «Планета ВВКУРЕ» (російською). vvkure.com. Архів оригіналу за 2012-06-01. Процитовано 2012-05-10. 
  9. «Адріано Челентано. Біографія.». Адріано Челентано на сайті kino-teatr.ru (російською). kino-teatr.ru. 2013-09-18. Архів оригіналу за 2013-10-13. Процитовано 2013-09-18. 
  10. «Адріано Челентано: «І крокодил теж секс-символ!». Ексклюзивне інтерв'ю газеті «Аргументы и факты»». Газета «Аргументы и факты» 2005р. № 45 (1306) (російською). gazeta.aif.ru. 2005-10-09. Архів оригіналу за 2013-10-08. Процитовано 2013-10-08. 
  11. ««Король невігласів» знову заспівав». Газета «ZN,UA»3 лютого 1995 року (російською). gazeta.zn.ua. Архів оригіналу за 2013-10-12. 
  12. «Правила життя: Адріано Челентано, 75 років». журнал «Esquire» за січень 2013 року (російською). esquire.ru. 2013-01-06. Архів оригіналу за 2013-10-12. Процитовано 2013-01-06. 
  13. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3

Посилання[ред.ред. код]