Vogue

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Vogue
Vogue, portada de mayo de 1917.jpg
Номер Vogue, травень 1917
Тематика журнал мод
Періодичність виходу щомісячний
Мова англійська
італійська
французька
російська
німецька
китайська
корейська
Головний редактор США США Ганна Вінтур
Велика Британія Велика Британія Александра Шульман
Росія Росія Вікторія Давидова
Франція Франція Карін Роітфельд
Італія Італія Франка Соццані
Австралія Австралія Крісті Клеменс
Німеччина Німеччина Крістіане Арп
Видавець: Condé Nast Publications
Рік заснування: 1892

Веб-сторінка: www.vogue.com/voguedaily/

«Vogue — це всесвіт мрій» — Дідьє Субербьелль, керівник Condé Nast France

Vogue (Вог, фр. мода) — щомісячний жіночий журнал про моду, заснований в 1892 році. Є найвпливовішим модним виданням у світі, так би мовити, «біблією моди». Версії журналу випускаються в 19-ти країнах світу.

Vogue став першим журналом в історії модних видань, де на обкладинці була опублікована кольорова фотографія, знімки поміщені на розвороті, зображення обрізані до країв без білих полів, використані постановочні зйомки.

Vogue випускається видавничим домом Condé Nast International. Транснаціональна корпорація видає 130 журналів, в числі яких Vanity Fair, Condé Nast Traveler, The New Yorker, Glamour, GQ, Bon Appetit та ін.

Назва та аудиторія видання[ред.ред. код]

«Vogue» — це застаріле слово англійської мови, що перекладається як «мода». В даний час воно використовується тільки в словосполученні «to be on vogue» — «бути в моді», а також в родинних йому «to come into vogue» (увійти в моду), «all the vogue» («останній крик моди») тощо Назву журналу було обрано відповідно за його спрямованістю: надання інформації про новинки моди.[1]

"Vogue — єдиний журнал, що висвітлює тільки моду. І в цьому відношенні ми — лідери в своїй категорії, причому абсолютні " — Дідьє Субербьелль, керівник Condé Nast France.

Протягом майже шістдесяти років, з моменту виходу першого номера і до 50-х років ХХ століття, цільовою аудиторією Vogue були забезпечені мешканки Нью-Йорка — представниці вищого класу. На початку 1960-х років журнал поміняв спрямованість на ділових працюючих жінок — сучасних, активних, думаючих і стильних. Близько двадцяти років видання слідувало обраному курсу, частково він зберігається і до теперішнього часу. З 1988 року, з приходом Анни Вінтур на пост головного редактора американського Vogue, аудиторія журналу розширилася. Видання продемонструвало, що мода може бути доступне не тільки обраним, але й усім, хто захоплюється цією темою. В даний час аудиторія Vogue — це жінки зацікавлені модою у віці від 25-ти до 45-ти років.[2]

Історія[ред.ред. код]

Засновники[ред.ред. код]

Журнал Vogue заснований в 1892 році в Америці Артуром Болдуіном Турнюром, членом світського суспільства, і Гаррі Маквікаром, правнуком великого оптовика Стефана Уїтні. Журналіст Артур став видавцем, а Гаррі, який вивчав мистецтво в Європі, зайняв пост художнього директора. Перший номер Vogue вийшов 17 грудня 1892 року. Журнал складався з 16-ти сторінок у форматі ін-кватро (розміром в четверту частку листа). Видання було добре оформлено і якісно віддруковано. Vogue позиціонувався як респектабельне видання про світський Нью-Йорк.

Імена більшості з 250 акціонерів публікувалися в «світському альманасі», серед них були Корнеліус Вандербільт (перший доларовий мультимільйонер), Стейвесант Фіш (генеральний директор Іллінойської центральної залізниці), герцог Персі Морган та інші. Ціна одного примірника — десять центів — дозволяла людині із середнім статком придбати журнал і дізнатися, що ж відбувається в суспільстві.

Конде Наст і Vogue[ред.ред. код]

"Це я, хлопчик із Сент-Луїса, і Една Чейз, квакер з Нью-Джерсі, встановили стандарти епохи. Ми показали Америці, що таке стиль " — Конде Наст, з книги Керолайн Сібом «Людина, яка була Vogue».

Через кілька років Артур Турнюр помер, а Гаррі Маквікар втратив інтерес до журналу. Видання знаходилося на межі закриття, але на нього звернув увагу молодий підприємець Конде Монтроз Наст. Він добре розумівся на рекламі: розповідаючи рекламодавцям, яка впливова аудиторія може зацікавитися виданням, Конде Наст демонстрував завірений аудиторами звіт по тиражах. Він першим зрозумів, що рекламодавцям в першу чергу важлива не кількість, а «якість» читачів, а також вагомі докази їх наявності. Завдяки Конде Насту, з 1897 по 1907 роки тираж видання зріс з 20-ти до 568-та тисяч примірників.

Видавництво Condé Nast[ред.ред. код]

«Він вимагав розкоші, ексклюзивності і найвищої якості» — про Конде Наст, з книги Керолайн Сібом «Людина, яка була Vogue».

У 1909 році Конде Наст викупив Vogue. Підприємець збільшив кількість сторінок і посилив модну спрямованість журналу. Видавець запропонував пост головного редактора Едні Чейз, яка не мала журналістської освіти, але працювала у виданні з моменту його відкриття. Завдяки її професіоналізму, Vogue з «журналу для вищого світу» перетворився на «біблію стилю». Тепер видання демонструвало одяг, який можна було носити, місця, які можна було відвідати, і товари, які можна було купити. Крім того, Vogue приваблював і тих, хто тільки прагнув до подібного життя.

Європейські версії[ред.ред. код]

«Його журнал являє собою щось більше, ніж мода чи швидкоплинна слава: Vogue — це синонім якості і стилю» — Керолайн Сібом «Людина, яка була Vogue».

Під час Першої світової війни доставка Vogue із США в Європу стала неможлива, і в 1916 році вийшла британська версія журналу. Після війни Конде Наст зрозумів, що йому не вистачає влади в світовій столиці моди — Парижі. У 1920 році видавець запустив французьке видання журналу. Європейські версії Vogue довгий час не приносили прибутку, і спроба Конде Наста відкрити німецьку версію не увінчалася успіхом: запущений в 1928 році Vogue Німеччина закрився вже в 1929-му.

Світова економічна криза[ред.ред. код]

У 20-ті роки в діяльності Vogue трапився прорив: журнал започаткував модельний бізнес, замінивши на своїх сторінках світських дам на підібраних за певними параметрами дівчат з вулиці. Компанія Condé Nast розвивалася дуже швидко, вартість акцій видавництва постійно зростала. Але коли 29 жовтня 1929 біржовий ринок звалився, Конде Наст втратив контроль над своїми акціями. Видавець витратив кілька років, намагаючись повернути компанію. У той період він продовжував керувати Vogue. Британське і французьке видання журналу, що практично не приносили прибутку в 20-і роки, поступово почали набувати читацьку аудиторію. Зростаюча популярність британського Vogue привернула увагу приятеля Конде Наста — власника The Daily Telegraph лорда Кемроуза. Він забезпечив видавця коштами для викупу контрольного пакета акцій компанії Condé Nast.

Військовий час[ред.ред. код]

Під час Другої світової війни британський Vogue продовжував роботу. Французьку версію журналу довелося закрити: фашисти погоджувалися дозволити видання тільки за умови, що редактор Мішель де Брюнофф доведе расову чистоту кожного співробітника, від чого він відмовився. Після звільнення Vogue Paris відновив роботу. У 1941 році арт-редактором видання став журналіст, скульптор і художник Олександр Ліберман, який, пропрацювавши у виданні до 1994 року, зробив його загальновизнаним вісником і законодавцем моди. 19 вересня 1942 Конде Наст помер. У 1959 році, після смерті лорда Кемроуза, британський Vogue викупив американський газетний магнат Сем Ньюхаус.

Російський Vogue[ред.ред. код]

У серпні 1998 року в продаж надійшов перший номер російського Vogue. За місяць до його виходу на Красній площі з'явився плакат, що демонстрував обкладинку журналу, на якій були зображені супермоделі Амбер Валетта і Кейт Мосс з підписом "У Росії. Нарешті ". З усіх найвпливовіших видань світу на російський ринок Vogue вийшов самим останнім. У першому номері Vogue Росія була надрукована фотосесія «Улюблена старша сестра» з вісімнадцятирічною Жизель Бюндхен та учнями московської школи № 1239.

Реклама в журналі[ред.ред. код]

У 2005 році Vogue був зареєстрований як рекламне видання, що дозволило поміщати на сторінках журналу більше 40% реклами. У 2007 році члени антитютюнової групи надіслали до редакції американського Vogue більше восьми тисяч листів з протестом проти великої кількості реклами сигарет на сторінках видання. За їх версією у відповідь вони отримали надіслані факсом повідомлення від Анни Вінтур, де містилася фраза "Ви зупинитеся? Ви ж вбиваєте дерева!"

Розмір і вік моделей Vogue[ред.ред. код]

З моменту появи Vogue в ньому завжди друкувалися ілюстрації та фотографії струнких моделей. Але до кінця ХХ століття їх параметри були наближені до розмірів реальних жінок. За часів Твіггі ситуація почала змінюватися, але остаточна зміна модельних параметрів на вкрай маленький розмір одягу сталася в епоху «героїнового шику». У 2009 році головний редактор британського Vogue Олександра Шульман піддала критиці модні будинки, які надсилали виданням зразки одягу занадто маленького розміру. На обкладинку Vogue Italia від червня 2011 були поміщені три моделі категорії plus-size — Тара Лінн, Кендіс Хаффін і Робін Лоулі. Спочатку вік моделей Vogue коливався в межах 30-35 років. Але до середини ХХ століття дівчата на сторінках журналу почали стрімко молодіти. У серпневому номері 2011 року в спеціальній версії французького Vogue Enfants з'явилися знімки десятирічної моделі Тайлі Олени-Роуз Блондо в дорослих образах.

3 травня 2012 року 19 головних редакторів міжнародних версій Vogue підписали угоду про заборону на появу на сторінках журналу моделей молодше шістнадцяти років, а також із зовнішнім виглядом, що сигналізує про наявність харчових розладів. З цього моменту співробітники служб відбору моделей повинні перевіряти документи моделі перед фотозйомкою. Всі видання Vogue почнуть дотримуватися умов угоди до кінця 2012 року.[2]

Редактори[ред.ред. код]

Vogue US

Една Вулман Чейз. Перший головний редактор Vogue зробила його міжнародним виданням. Една Чейз мала скромне походження і компенсувала його одержимістю світським життям, інстинктивним розумінням важливості доброго смаку і уїдливою дотепністю. Її знаменита вимога «Покажіть плаття!» («Show the dress!») До теперішнього часу залишається актуальним для модних видань. Една Чейз займала посаду головного редактора з 1914 по 1951 рік і покинула його за власним бажанням у 74 роки.[3]

Джессіка Дейвіс. Джессіка Дейвіс була головним редактором Vogue з 1952 по 1962 рік, але в даний час про неї відомо дуже мало.

Діана Вріланд. Американський Vogue під керівництвом Діани Вріланд став символом нової творчої та розкутої епохи. Тепер він був орієнтований на молодь періоду сексуальної революції: статті та фотографії стали мати сексуальний і часто провокаційний характер. Третій головний редактор відкрила багатьох журналістів і фотографів, а також помістила на обкладинки журналу моделей, що стали легендами: Твіггі, Верушка, Пенелопу Три, Джин Шрімптон, Сьюзі Паркер, Марісові Беренсон. Діана Вріланд керувала Vogue з 1963 року, а в червні 1971-го була звільнена без пояснення причин.

Грейс Мірабелла. Час керівництва четвертого головного редактора журналу історики називають «бежевим періодом Vogue». Грейс Мірабелла намагалася наблизити зміст модного журналу до стилю простої американки. В результаті тиражі видання зросли, але помітно знизився його авторитет. Грейс Мірабелла прийшла на посаду головного редактора в 1971 році, а в жовтні 1988-го була звільнена. Під час її правління журнал став видаватися один раз на місяць.

Анна Вінтур1988 по теперішній час). Анна Вінтур вперше претендувала на пост головного редактора Vogue US в 1983 році, але отримала цю посаду в британському виданні. У листопаді 1988 року вона все-таки очолила американське видання. Анна Вінтур вперше в історії журналу винесла на його обкладинку фотографію моделі в повний зріст. Завдяки їй, Vogue закріпив провідні позиції у світі моди. Характер і стиль правління п'ятого головного редактора Vogue US описаний в опублікованій в 2003 році новелі помічниці Анни Лорен Вейсбергер, з якої згодом був знятий фільм «Диявол носить Prada». У 2008 році Анна Вінтур отримала Орден Британської імперії за досягнення в галузі модної журналістики. У 2009 році на екрани вийшла документальна картина Р. Дж. Катлера «Вересневий номер», що оповідає про створення журналу під керівництвом Ганни Вінтур. Свою фірмову зачіску, суворе каре, діючий головний редактор американського Vogue носить із 14-ти років.

Vogue UK

Елспет Чемпкоммунел (1916–1922);

Дороті Тодд (1923–1925);

Елісон Сеттл (1926–1935);

Елізабет Пенроуз (1936–1939);

Одрі Уізерс (1940–1960);

Аліша Герленд (1961–1964);

Беатріс Міллер (1965–1983);

Анна Вінтур (1984–1987);

Елізабет Тайлберіс (1988–1991);

Олександра Шульман1992 по теперішній час). Діючий головний редактор Vogue UK зайняла свою посаду в 1992 році. За час її керівництва журналом його тиражі зросли спочатку до 200 тисяч примірників, а після, завдяки виходу колекційних номерів, досягли мільйона копій. У 2004 році Олександра Шульман удостоєна Почесного Ордена Британської імперії.

Vogue Paris

Коломб Прінгл (1987–1994);

Джоан Жульет Бак (1994–2001);

Карін Ройтфельд (2001–2011);

Еммануель Альт2011 по теперішній час). Діючий головний редактор Vogue Paris зайняла свою посаду в лютому 2011 року. За період її керівництва журнал став менш провокаційним і більш демократичним.

Vogue Italia

Франка Соццані1988 по теперішній час). Діючий головний редактор Vogue Italia в своїй країні є настільки ж впливовою персоною, як Анна Вінтур в США. Вона вважається одним з головних експертів італійської моди.

Vogue Росія

Альона Долецька (1998–2010);

Вікторія Давидова2010 по теперішній час).[2]

Періодичність та тираж[ред.ред. код]

З 1892 по 1910 рік номера Vogue знаходився в продажі щотижня. З 1910 по 1973 журнал видавався два рази на місяць. З 1973 року і до теперішнього часу журнал Vogue — це щомісячне видання. Тираж американської версії становить 1,3 мільйона примірників, російської — 150 тисяч копій.

В даний час журнал виходить в 19-ти версіях: американській, британській, французькій, італійській, японській, австралійській, німецькій, грецькій, китайській, індійській, корейській, мексиканській, португальській, бразильській, іспанській, південноафриканській, тайванській, нідерландській та російській. Найвпливовішими у світі є Vogue US, Vogue UK, Vogue France та Vogue Italia. «Велика четвірка» розробляє ексклюзивний зміст кожного номера, на відміну від інших версій, які можуть використовувати їх матеріали повторно. Американська і британська версії більше орієнтовані на масовий ринок, у той час як французький Vogue є самим розкішним виданням сімейства.

Condé Nast Publications випускає також журнали Men's Vogue (Vogue Homines International у Франції) та Teen Vogue. Крім цього в Австралії видаються Vogue Entertaining & Travel і Vogue Living. В Італії виходять версії Vogue Casa (інтер'єр), Vogue Sposa (весілля) та Bambini Vogue (діти), в Бразилії — Cusa Vogue (інтер'єр) і т. д. Загальна кількість читачів Vogue досягає 16-ти мільйонів чоловік щомісяця.[2]

Книги про Vogue[ред.ред. код]

• Автобіографія Едни Чейз «Always in Vogue»

• Автобіографія Діани Вріланд «DV».

• Автобіографія Грейс Мірабелла «In and out of Vogue».

• Мемуари арт-директора американського Vogue Грейс Коддінгтон «Грейс: тридцять років моди в Vogue».

• Біографія видавця Конде Наста «Людина, яка була Vogue'ом» Керолайн Сібом.

• «Історія фотографічного мистецтва журналу Vogue» Поллі Девлін.

• Альбом «Vogue: The Covers». У книзі міститься три сотні обкладинок Vogue різних років.[2]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Англо-російський словник TRIDENT SOFTWARE
  2. а б в г д «Vogue» — Енциклопедія моди Електронний ресурс: http://wiki.wildberries.ru
  3. «Чейз, Эдна Вулман» - Енциклопедія моди Електронний ресурс: http://wiki.wildberries.ru

Посилання[ред.ред. код]



Журнал Це незавершена стаття про журнали.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.