Імунізація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лікар Шрайбер робить щеплення черевнотифозною вакциною в сільській школі (округ Сан-Августин, штат Техас).
Дитина під час імунізації від поліомієліту.

Імунізація — штучно запущений процес, під час якого імунна система людини стає захищеною від агента (імуногена). Коли на імунну систему діють сторонні для макроорганізму молекули, вона відповідає імунною реакцією. Після цього процесу, завдяки імунній пам'яті, імунна система розвиває здатність швидко реагувати на повторну зустріч з введеним до цього агентом. Це головна функція набутого імунітету.

Під час контрольованого введення імуногену (антигену), макроорганізм самостійно набуває здатності до самозахисту: цей процес називають активною імунізацією. Залежно від типу антигену активна імунізація сприяє формуванню високоспецифічного тимчасового різної тривалості чи постійного імунітету. Найважливіші елементи імунітету, які вдосконалюються внаслідок імунізації, це T-лімфоцити, B-лімфоцити, а також антитіла, які вироблені B-лімфоцитами. Клітини пам'яті B-лімфоцитів та T-лімфоцитів слугують швидкому реагуванню імунної системи на повторну зустріч із сторонньою молекулою. Пасивна імунізація — це введення сироваток чи імуноглобулінів, що містять готові антитіла. За допомогою пасивної імунізації можна швидко створити тимчасовий імунітет тривалістю 1-6 тижнів.

Імунізацію проводять різними методами, найчастіше — шляхом вакцинації. Вакцини від мікроорганізмів, що спричинюють інфекційні захворювання, здатні підготувати імунітет таким чином, аби допомогти йому боротись зі збудником або запобігти хворобі. Той факт, що мутації можуть слугувати причиною виникнення ракових клітин для продукування білків чи інших, не сторонніх тілу, молекул, є приводом для створення теоретичної основи щодо вакцин проти раку.

Інші речовини також можуть бути використані для імунізації. Наприклад, в експериментальних протинікотинових вакцинах (NicVAX[en]), а також в експериментах із застосування вакцини проти ожиріння, в яких використовували гормон ґрелін.

Процес імунізації більш простіший та менш ризикований задля набуття імунітету проти певної хвороби, аніж безпосереднє перенесення її, навіть у легкій формі. Імунізація важлива як для дітей, так і для дорослих, адже може захистити від багатьох небезпечних захворювань. Імунізація не лише захищає дітей від смертельних захворювань, а й сприяє розвитку дитячої імунної системи[1]. Завдяки широкому застосуванню імунізації деякі інфекційні захворювання були майже повністю знищені в певних регіонах світу. Яскравим прикладом є винищення поширення поліомієліту в США: завдяки організаційним заходам у системі охорони здоров'я та батькам, які дали можливість своїм дітям вчасно пройти вакцинацію, випадків поліомієліту починаючи з 1979 року не було зафіксовано на території країни. Проте поліомієліт досі існує в інших регіонах світу та це є загрозою для здоров'я населення. До групи ризику відносяться: особи, що ніколи не вакцинувалися, особи, що не пройшли повну вакцинацію (не отримали необхідної дози), особи, які подорожують по місцях розповсюдження поліомієліту.

Історія[ред. | ред. код]

До появи вакцин люди могли набувати імунітет щодо інфекційних захворювань лише внаслідок зараження, перенесення хвороб та одужання від них.

Перша методика щеплення (варіоляція[en]) була впроваджена в Європі леді Мері Уортлі-Монтегю[en], яка приїхала зі своєю інновацією з Османської імперії, де цей метод широко застосовували, до Великої Британії в 1721 році. У тому ж році цю методику використав Забдієль Бойлстон[en] у Бостоні. Ця методика була застосована у боротьби з поширенням натуральної віспи серед людей та полягала в нашкірному введенні здоровій людині матеріалу від хворих, що містив живий вірус. Це завдавало менш тяжкий вплив на здоров'я людини, аніж перенесення самої хвороби, хоча нерідко призводила до серйозних проблем до щепленого.

В 1798 році англійський лікар Едвард Дженнер запровадив значно безпечнішу процедуру щеплення проти натуральної віспи. Він проводив щеплення проти віспи, використовуючи вірус коров'ячої віспи. Ця процедура, яку офіційно назвали вакцинацією, досить швидко замінила варіоляцію.

До 1880 року термін «вакцинація» стосувався лише натуральної віспи, але згодом Луї Пастер розробив інші методи імунізації проти курячої холери, сибірки тварин, а також людського сказу, через що термін застосовано і до імунізації проти інших збудників.

Пасивна та активна імунізації[ред. | ред. код]

Студентка медичного університету, яка є учасницею кампанії з вакцинації проти поліомієліту в Мексиці.

Є два види імунізації: активна та пасивна. Вакцинація — це активний вид імунізації.

Активна імунізація[ред. | ред. код]

Активна імунізація може відбуватись природним шляхом: наприклад, коли людина контактує з мікроорганізмами. Імунна система, врешті-решт, створює антитіла, а також використовує інші методи захисту щодо мікроорганізму. Наступного разу реакція імунної системи на той же мікроорганізм має бути більш ефективною; цей механізм спрацьовує з багатьма дитячими інфекціями, на які людина хворіє лише одного разу в дитячому віці, після чого стає стійкою до них протягом усього життя.

Штучна активна імунізація полягає в тому, що весь мікроорганізм або його частину вводять в організм людини ще до можливого зараження на певну хворобу природним шляхом. У випадку використання цілих мікроорганізмів, їх попередньо обробляють.

Важливість імунізації настільки велика, що американські Центри з контролю та профілактики захворювань США назвали її однією з «Десяти видатних досягнень охорони здоров'я у XX столітті»[2].

Живі ослаблені вакцини мають знижену патогенність. Їхня ефективність залежить від здатності імунної системи відтворювати та спричиняти реакції, схожі з тими реакціями на інфекційні хвороби, які розвивалися природно. Часто ефективною є одноразова доза вакцини.

До живих ослаблених вакцин належать вакцини проти кору, епідемічного паротиту, краснухи, жовтої гарячки, туберкульозу, бруцельозу, поліомієліту, ротавірусів, грипу тощо.

Пасивна імунізація[ред. | ред. код]

Пасивною називають імунізацію, за якої завчасно синтезовані елементи імунної системи вводять в організм людини, щоб не було потреби у їх виробленні організмом самостійно. На даний час, антитіла можуть використовуватись для пасивної імунізації. Метод пасивної імунізації дуже швидко спрацьовує, проте, тривалість у часі невелика, а все тому, що антитіла по природі своїй руйнуються та якщо B-лімфоцити для їх вироблення відсутні, то антитіла зовсім зникають.

Пасивна імунізація відбувається також на фізіологічному рівні, коли антитіла переходять від матері до плоду під час вагітності, аби захистити його перед народженням та, протягом короткого періоду, після.

Штучну пасивну імунізацію зазвичай проводять за допомогою ін'єкцій. До неї вдаються в разі спалахів певних захворювань або для невідкладного усунення інтоксикації, як, наприклад, у випадку правця. Антитіла можуть спеціально виробляти в організмах тварин (лікування сироваткою), хоча є високий ризик виникнення анафілактичного шоку внаслідок активації імунітету у тварин до такої гетерогенної сироватки. Тому натомість, за наявності, використовують гуманізовані антитіла, вироблені в пробірці культурою клітин. Існує можливість вироблення антитіл і при імунізації людини, такі алогенні імуноглобуліни не створюють проблем непереносимості на відміну від гетерогенних препаратів.

Імунізація з економічної точки зору[ред. | ред. код]

Якщо люди приймають рішення про імунізацію на основі приватної граничної вигоди, ми бачимо кількість споживачів (Q1) та ціну (P1), тоді як соціально оптимальна кількість — Q * (та ціна — P*). Стрілка «гранична вигода», що відходить від лінії приватної граничної вигоди зображує значимість граничної користі для суспільства.

Позитивна репутація[ред. | ред. код]

Імунізація — це те, що в сучасному суспільстві називають «позитивною зовнішністю» — позитивною репутацією — споживачів. Характерною рисою імунізації є те, що захист одного чи кількох індивідуумів шляхом вакцинації посилює захист усіх інших осіб у суспільстві, все це завдяки «колективному імунітету». Питання щодо колективного імунітету та його переваг не враховується під час ринкових операцій щодо імунізації, тому що люди приймають рішення на основі лише власної (приватної) граничної вигоди, а не соціальної. Продавці вакцин не зацікавлені в граничній соціальній вигоді, тому що керуються лише особистими інтересами та вигодами.

«Гранична вигода — додаткова вигода, користь, яку людина отримує від споживання додаткової одиниці товару чи послуги. Гранична вигода для будь-якої особи співвідноситься із максимальною сумою, яку она готова заплатити, аби споживати цю додаткову одиницю товару чи послуги. У звичайній ситуації гранична вигода зменшується по мірі збільшення споживання.»

Недооцінка суспільством імунізації — відмова багатьох осіб від імунізації — означає, що шляхом звичайних ринкових операцій, які діють сьогодні, ми опинимося в меншій кількості, як споживачі, ніж це є соціально оптимальним[3].

Наприклад, якщо споживач А оцінює свої можливості пройти імунізацію по ціні 100 доларів, але її реальна вартість — 150 доларів, споживач А вирішить відмовитись від імунізації по причині нестачі коштів. Однак, якщо додаткова користь від колективного імунітету означає, що споживач B оцінює можливості пройти імунізацію споживача А на рівні 70 доларів (що на 30 доларів менше, аніж у попередньому випадку) то, звідси, загальна соціальна гранична вигода від імунізації буде становити вже 170 доларів США. Приватна гранична вигода від споживача A є нижчою, ніж загальна соціальна гранична вигода. Це призводить до росту цін та зменшення кількості тих, хто міг би собі дозволити імунізацію. Та це є однією з ринкових проблем.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. "Top Vaccination For Your Child". Vaxins. Retrieved 29 July 2016.. Cold War Intelligence. 
  2. Murthy, Vivek H. (2015-07). Community Water Fluoridation: One of CDC's “10 Great Public Health Achievements of the 20th Century”. Public Health Reports 130 (4). с. 296–298. ISSN 0033-3549. doi:10.1177/003335491513000402. 
  3. Hinman, A. R.; Orenstein, W. A.; Rodewald, L. (2004-05-15). Financing Immunizations in the United States. Clinical Infectious Diseases 38 (10). с. 1440–1446. ISSN 1058-4838. doi:10.1086/420748. 

Посилання[ред. | ред. код]