Сказ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сказ
Rabies patient.jpg
Хворий на гідрофобію під час нападів характерних судом
Класифікація та зовнішні ресурси
МКХ-10 A82
DiseasesDB 11148
MedlinePlus 001334
eMedicine med/1374 emerg/493

ped/1974

MeSH D011818

Сказ — гостра контактна зоонозна інфекційна хвороба, яку спричинює нейротропний вірус англ. Rabies virus з роду Lyssavirus. Характеризується розвитком своєрідного енцефаліту з смертельним пошкодженням центральної нервової системи (ЦНС). На сьогодні вважають, що сказом слід іменувати усі випадки енцефалітів, які спричинюють усі види, що входять до роду ліссавірусів.[1] Більш того, захворювання, які спричинюють різні ліссавіруси, вже реєструють під загальною назвою — «сказ».[2]

Зміст

Термінологія[ред.ред. код]

У медичній літературі інших країн хвороба відома як англ. Rabies — рабієс, якщо вона відбувається у тварин, та англ. Hydrophobia — гідрофобія, коли мають на увазі хворобу у людей. Таке розділення до медичного витку запропонував британський лікар Джордж Флемінг ще у 1872 році.[3] Назви походять від (лат. rabies), яке, в свою чергу, пішло від санскритського rabas — буйство та rabere — марити) й лат. hydrophobia — водобоязнь. В означенні роду, до яких належить вірус сказу, використовують назву Lyssavirus, який походить від грец. Lyssa — ім'я грецької богині безумства, люті та шаленства. Терміном ліссафобія (боязнь сказу) зазвичай означають істеричні реакції, які відбуваються у людей через страх захворіти на цю смертельну хворобу.

Історичні відомості[ред.ред. код]

Сказ був відомий людям задовго до нашої ери. Так, у вавилонському каноні Ешнунни (Закони Ешнунни) за 19 століть до н. е. знайшли перший запис про наявність сказу серед людей та його зв'язок з укусом собаки.

«Якщо собака сказився, влада зобов'язана встановити її власника; якщо собака не була на прив'язі, вкусила людину і спричинила його смерть, власник повинен сплатити 40 сіклів срібла, якщо укушеним був раб, то за його смерть власник собаки має заплатити 15 сіклів»

В грецькій міфології був навіть бог цієї хвороби — Арістакс, син Аполлона, а Артеміда була наділена даром зцілювати від неї. В «Іліаді» Гомера один з персонажів поеми порівнює троянського героя Гектора зі скаженим собакою. У Талмуді зазначено 5 ознак сказу у собак: рот відкритий, тече слина, вуха звисають, хвіст висить між ногами, гавкіт хрипкий або зовсім нечутний. Рекомендувалося вбити її здалеку стрілою.
Здавна хибно вважали, що сказ спричинює черв'як, який мешкає у людини під язиком. І у багатьох народів існувало правило — робити надріз під язиком проти сказу.
У I столітті н. е. Авл Корнелій Цельс вперше описав клінічні ознаки хвороби, назвавши її водобоязню (лат. hydrophobia). Подальший пріоритет у розвитку вчення про цю хворобу належить арабським ученим. Разес (в X столітті) і Авіценна (в XI столітті) представили серйозні, ґрунтовні з наукової точки зору опису клінічного перебігу гідрофобії у людини і рабієсу в тварин.
У 1789 році італійський патолог Д. Морганьї висловив думку, що чинник хвороби з рани потрапляє до головного мозку по нервовим волокнам. Уперше факт передачі сказу через слину був доведений німецьким вченим Г. Цинке у 1801 році в результаті експериментального зараження дослідних собак слиною, отриманою від хворої тварини. З українських авторів першу працю про сказ «Нинішній спосіб лікування з настановою як можна простому народу лікуватися від гризні скаженої собаки і від покусання змією»"[4] написав Данило Самойлович.

Жозеф Мейстер, перша в світі людина, у якої запобігли сказу за допомогою вакцинації Луї Пастера.

До 80-х років ХIХ століття люди не мали надійного засобу захисту від цієї страшної хвороби. У 1880 році Луї Пастеру після багаторазових (130) пасажів вірусу через мозок кроликів вдалося отримати «фіксований» (тобто зі сталим 7-добовим інкубаційним періодом) вірус сказу, який втратив вірулентність, але зберіг імуногенні властивості. На основі цього вірусу вчений створив вакцину проти сказу (антирабічна вакцина — усталений, проте не зовсім коректний термін, логічно вакцина мала б називатися рабічною), яку успішно застосували вперше 6 липня 1885 року. Тоді завдяки вакцинації був врятований хлопчик Жозеф Мейстер, укушений скаженим собакою в 14 місцях свого тіла за 2 дні до появи у Пастера. Внаслідок вакцинації хлопчик не захворів на сказ. З того часу почала працювати перша в світі антирабічна станція, яка потім перетворилася на Інститут Пастера.

Скульптура, яка присвячена героїчній боротьбі хлопчика Жана-Батіста Жюпіля з скаженим собакою. Жюпіль ціною багатьох укусів захистив своїх односельців, а вакцинація врятувала йому життя.

Одним з перших вакцинацію зробили Жану-Батісту Жупілю, героїчному хлопцю, сільському пастуху, що захистив своїх односельців від укусів скаженого собаки, вбивши її, але при цьому отримав багато укусів. За виявлену хоробрість французька Академія наук присудила Жупілю премюю в 1000 франков. Пастерівська вакцинація врятувала йому життя, а він вправно використав ці гроші, вивчився за їх допомогою на лікаря і плідно працював у Інституті Пастера в Парижі. Проводячи на собі дослід по зараженню холерним вібріоном Жюпіль захворів на холеру і помер. На подвір'ї Пастерівського інституту Жану-Батісту Жюпілю встановили пам'ятник.

Луї Пастер та Ілля Мечников серед дітей, яких врятували від розвитку сказу завдяки вакцинації.

У 1886 році з ініціативи Ільї Мечникова та Миколи Гамалії відкрили другу у світі після французької установу з профілактики сказу в людей — пастерівську станцію в Одесі та одразу були проведені перші вакцинації. У 1888 році румунський мікробіолог Віктор Бабеш запровадив метод постконтактної профілактики сказу при тяжких укусах в обличчя та шию — комбіноване застосування рабічної вакцини та антирабічної сироватки. У 1889 році італійські дослідники А. Ді Вестеа та Г. Загарі довели, що інфікуючий агент потрапляє до ЦНС по нервовим волокнам. Вводячи слину від скаженого звіра в сідничний нерв піддослідної тварини, і перерізаючи спинний мозок вище місця входження корінців нерва, вони ніколи не спостерігали розвитку хвороби. Під час проведення досліджень по створенню вакцини від сказу Луї Пастер показав, що ампутація вушної раковини кролика навіть через 15 хвилин після введення туди вірусу сказу не рятує від рабієсу в тварини.

Традиційно в медичній літературі країн колишнього СРСР відзначають, що у 1892 році саме В. Бабеш та в 1903 році італійський патолог А. Негрі[it][5] незалежно один від одного описали патогномонічні еозинофільні включення в цитоплазмі пірамідальних клітин амонового рогу гіпокампу та волокнах Пуркіньє мозочку загиблих від сказу тварин, названі згодом на їх честь — тільця Бабеша-Негрі. Однак більшість зарубіжних дослідників нині прийшла до висновку, що Віктор Бабеш має величезні здобутки у вивченні сказу та його профілактики, але він у 1892 році описав періваскулярні зміни разом з порушеннями в заражених клітинах («вузлики сказу»), які спостерігають й при деяких інших хворобах, тому правильнішим б було називати патогномонічні зміни тільцями Негрі, які саме під цим прізвищем згадуються в більшості медичних джерел сучасного світового медичного простору.[6]

У 1903 році французький дослідник П. А. Ремлінже, який працював у Османській імперії, довів вірусну природу хвороби.

Мапа глобального тягарю сказу в світі станом на 2015 рік. А. — мапа випадків смертей людей від сказу, B — мапа рівня смертності населення на 100000 людей, С — мапа рівня витрат на вакцинацію собак (розподіл на 100000 населення). Країни, затінені сірим забарвленням, вільні від собачого сказу.

Актуальність[ред.ред. код]

На сьогодні сказ реєструють у 150 країнах та територіях світу. Сказ зустрічається на всіх континентах, окрім Антарктиди.

Вільні від сказу країни станом на 2012 рік зафарбовані зеленим кольором.

Хворобу не реєстрували в деяких острівних державах: Японії, Новій Зеландії, на Кіпрі, Мальті, а також у Скандинавії (Норвегії, Швеції, Фінляндії)[7] та Іберійському півострові (Іспанії та Португалії). Сказ ліквідували в природі на островах Британія, Ірландія, Ісландія.[8] Однак від нього щорічно гине понад 55 тисяч людей (в середньому 1 людина кожні 10 хвилин) і більше 1 млн тварин. 95 % випадків смертей від сказу спостерігають в Африці та Азії. За даними ВООЗ при 99 % випадків смертей людей від сказу джерелом інфекції є собаки. Близько 40 % жертв укусів ймовірно скажених собак — діти віком до 15 років. Сказ собак потенційно загрожує більш ніж 3,3 мільярдів людей в Азії та Африці. Щорічно понад 15 мільйонів людей у світі отримують постконтактну профілактику для запобігання розвитку сказу. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), це дозволяє щорічно запобігти 327 000 випадків смерті від цієї хвороби.
В Європі понад 30 років триває епізоотія сказу природного типу, основними джерелами якої є дикі м'ясоїдні тварини, головним чином, лисиці. З кінця 1990-х епіцентр сказу в Європі через високий рівень імунізації диких тварин в Західній та Центральній Європі перемістився на схід до Польщі, Хорватії, Російської Федерації, Білорусі, України, Латвії.

Ситуація зі сказом в Україні[ред.ред. код]

В останні роки в Україні епізоотична ситуація зі сказу значно погіршилась. Активні осередки природного типу цієї інфекції існують на всій території нашої держави, більшість яких реєструють у Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській, Хмельницькій та Луганській областях. Відзначають підвищену захворюваність на сказ серед собак, котів і сільськогосподарських тварин, що, передусім, є показником епізоотичного неблагополуччя серед диких тварин. Ускладнює ситуацію зростання в населених пунктах кількості безпритульних собак і котів, неповне охоплення профілактичними щепленнями свійських тварин, порушення правил утримання їх власниками. Все це є передумовою формування осередків сказу міського типу. У зв'язку з погіршенням епізоотичної ситуації зі сказу збільшилась загроза виникнення і поширення цієї інфекції серед населення. Так, у нашій країні за медичною допомогою з приводу укусів тваринами щороку звертається близько 110 тисяч осіб, з них майже 20 тисяч отримують антирабічні щеплення. Вартість профілактичної вакцинації людей щорічно в Україні досягає 6 млн доларів. Протягом останніх років реєстрували поодинокі випадки захворювань на сказ серед людей, виникнення яких було пов'язане з несвоєчасним зверненням потерпілих від укусів тваринами за медичною допомогою та, в 2015—2016 роках, з відсутністю в країні відповідних вакцин.[9][10]

Схема будови вірусу сказу з нумеруванням його основних протеїнів.

Етіологія[ред.ред. код]

Збудник сказу — вірус Neuroryctes rabici, належить до роду Lyssavirus, родини Rhabdoviridae. Віріон має кулеподібну форму (один кінець заокруглений, другий плаский — звідти й назва лат. Rhabdos — стрижень), містить однониткову РНК. Характерною особливістю морфології вірусу сказу є наявність глікопротеїнових шипів на ліпопротеїдній оболонці. Нуклеокапсид має РНК-полімеразу. До складу вірусу входить 5 основних протеїнів:

  1. Стабільний зовнішньооболонковий глікопротеїн (G), який входить до складу шипів і складається з більше ніж 300 різних тримерів. Глікопротеїн G допомагає вірусу ввійти до клітини-мішені, індукує утворення віруснейтралізувальних антитіл і визначає єдиний антигенний варіант вірусу.
  2. Внутрішньо-оболонковий матричний протеїн (М).
  3. Ядерний протеїн (N), який стимулює утворення комплементзв'язувальних антитіл.
  4. Внутрішній великий протеїн (L) — транскриптаза.
  5. Внутрішній малий протеїн (NS) — фосфопротеїн.

Встановлено цілковиту антигенну однорідність вірусів сказу, що дало змогу створити високоефективну антирабічну вакцину. Вірус сказу винятково тропний до нейронів головного і спинного мозку, а також тканини слинних залоз. Він здатний до активної реплікації в тканині мозку теплокровних тварин, тож внутрішньомозкове зараження мишей чи кролів донедавна використовували з метою вірусологічних досліджень. Нині вірус зазвичай культивують на первинних і перевивних культурах клітин чи на курячих ембріонах.
Відомі два основні варіанти вірусу: вуличний (дикий), що циркулює в природних умовах серед диких тварин, і фіксований, отриманий Луї Пастером. Фіксований вірус сказу після парентерального введення спричинює експериментальну хворобу із коротким (7-денним) інкубаційним періодом, має у 20-30 разів меншу інфікувальну дозу, не утворює тілець Негрі в мозку, не з'являється у слині, а через повністю збережену імуногенність його використовують для виготовлення антирабічних вакцин.
Вірус дикого сказу нестійкий у довкіллі: інактивується під час нагрівання (кип'ятіння вбиває його менше ніж за 2 хвилини), під дією ультрафіолетового опромінення (УФО), етилового спирту, повсюдно використовуваних дезінфектантів. Однак, будучи замороженим, здатний зберігатися протягом декількох років.

Мапа поширення інших ліссавірусів в світі станом на 2008 рік.

Вірус сказу входить до роду ліссавірусів, має 7 основних генотипів за філогенетичним походженням. Всі інші 13 вірусів цього роду[11] здатні спричиняти у людей хвороби з ураженням ЦНС (енцефаліт), які іноді дуже нагадують за симптомами класичний сказ. З них 12 пов'язані з рукокрилими.[12]

Епідеміологічні особливості[ред.ред. код]

Джерело та резервуар інфекції[ред.ред. код]

Джерелом та резервуаром збудника сказу є дикі та свійські хижі тварини, що належать до класу ссавців.[13] Розрізняють природні осередки сказу, які формують дикі тварини (вовки, лисиці, борсуки, єнотоподібні собаки, мангусти, миші, пацюки, щури, кажани[14], їжаки, шакали, песці, скунси, у Центральній і Південній Америці — ще й кажани-вампіри), і антропургічні, що підтримуються собаками[15], котами, деякими сільськогосподарськими тваринами. У 1985 році в Лос-Анджелесі простежений ланцюжок формування антропургічного вогнища від диких лісових гризунів до сірих пацюків.
До середини XX століття в Європі та Україні основним джерелом сказу були вовки, проте на 2016 рік роль основного джерела хвороби для людини перейшла до лисиці. Освоєння людьми нових територій призвело до звуження їх життєвого простору, що призвело до концентрації лисиць в місцях, близьких до людини. Сприяло цьому також скорочення чисельності їх природних ворогів, збільшення в районах людського існування чисельності гризунів, ворон. Сімейство собачих є також дуже важливим джерелом сказу. Для них властивий укус, проте не володіючи досить міцними кігтями, вони нерідко випускають свою жертву.
Взагалі усі ссавці можуть хворіти на сказ. Найбільшу небезпеку становлять бродячі тварини. Ті тварини, у яких укус входить до інстинктивних поведінкових реакцій повсякденного життя (хижаки), є найбільш небезпечними по передаванню інфекції серед фауни та людям. Проведений відстріл тварин на пасовищах Дагестану у 1970-і роки показав, що кожна 8-ма лисиця, 11-й єнотовидний собака, 18-й шакал знаходяться в інкубаційному періоді сказу.
Окремі дрібні ссавці (кажани, миші, пацюки, щури тощо) не мають виразної хвороби й можуть виділяти вірус зі слиною протягом всього свого життя (1-3 роки). Птахи не є джерелами, адже в їхньому організмі вірус не здатний персистувати, але іноді вони є резервуарами, бо їхні дзьоби можуть бути покриті зараженою слиною, коли вони їдять падло.

Механізм та фактори передачі[ред.ред. код]

Механізм передачі контактний, шлях — рановий. Людина заражається при укусах скаженою твариною (90 % випадків) або попаданні її слини на пошкоджену шкіру та/або слизові оболонки (ослинення — 10 %), вкрай рідко — при знятті шкури з трупів скажених тварин, особливо лисиць. Описані рідкі випадки зараження при обскубуванні пір'я свійських птахів, яких вбила хвора хижа тварина, внаслідок клювання птахами, зокрема, орлом, півнем, при перекушуванні зубами нитки під час зашивання одягу, пошкодженого укусом хворої тварини. При цьому відбувається ослинення ранової поверхні.
У тварини слина стає заразною (контамінованою) в останні 7-10 діб інкубаційного періоду і залишається такою протягом усієї хвороби. Сприяють природної передачі хвороби зміни в поведінці тварин. У диких тварин з'являється збудження, зникає страх перед людиною.
Доведена можливість аерогенно-контактного зараження (в лабораторних умовах, при відвідуванні печер, населених кажанами), коли вірус пасивно потрапляє через дрібні, іноді непомітні, ушкодження кон'юнктиви, слизових ротоглотки. Останніми роками описані окремі випадки ятрогенного (медичного) контактного зараження людей внаслідок пересадки рогівки, нирок або печінки від померлих донорів, в яких сказ, як причину смерті, не встановили.[16]

Сприйнятливий контингент[ред.ред. код]

Сприйнятливість до сказу загальна. Але хворіють в основному сільські жителі, на міське населення припадає до 20-25 % випадків. Частіше хворіють чоловіки. Захворювання розвивається не у всіх осіб, укушених скаженою твариною. Розвиток недуги залежить від локалізації, розмірів рани та дози вірусу, що потрапив до організму. Так, попадання вірусу в око спричиняє захворювання за відсутності негайних профілактичних заходів практично у 100 % людей, при укусах обличчя сказ виникає у 99 %, кисті — у 63 %, проксимальних відділів кінцівок — у 23 % осіб, тому складається помилкове враження, що окремі особи є відносно резистентними до цієї інфекції. В цілому захворюють приблизно 15-30 % постраждалих, але кожний захворілий помирає. Завдяки повсюдній вакцинації людей, яким загрожує розвиток сказу, захворюваність продовжує зменшуватись. Хвора на сказ людина є біологічним тупиком природного епідемічного процесу.

Патогенез[ред.ред. код]

Загальні особливості патогенетичних змін[ред.ред. код]

Вірус сказу не спричинює цитотоксичності. Нейрональна морфологія і тривалість життя нейрону в нормі протягом усього перебігу захворювання. Смерть настає від глобальної неврологічної дисфункції. Віріон діє в синаптичній щілині, де гомологія його амінокислотних послідовностей з нейромедіаторами ацетилхоліну, гамма-аміномасляної кислоти (ГАМК) і гліцину призводять до зв'язування вірусу з цими рецепторами. Таким чином, дія вірусу сказу є цілком нейротоксичною, а не прямою ушкоджуючою.
У результаті посттравматичного проникнення вірусу в м'язову й сполучну тканини починається його первинна реплікація у місці інокуляції (переважно клітини посмугованих м'язів), що зазвичай асоціюють з так званою вірусною латенцією, оскільки цей процес може затягуватися до декількох місяців. Значно швидше вірус накопичується безпосередньо в периферичних нервах, що іннервують пошкоджену тканину, особливо це відбувається при зараженні через кон'юнктиву, слизові оболонки. Тому тривалість інкубаційного періоду суттєво скорочується (аж до 7 діб), якщо пошкоджена велика кількість нервових волокон і рецепторів. Це стається передусім при глибоких укусах максимально іннервованих ділянок тіла: голови, обличчя, шиї, пальців рук, геніталій. Але при укусах в місця, що слабо іннервуються, може бути триваліший інкубаційний період від укусу до розвитку енцефаліту. Через можливість такого тривалого інкубаційного періоду (1 рік та навіть більше), а також завжди фатальний наслідок сказу у людини його зараховують до групи так званих повільних інфекцій. Важливо, що в цей період інкубації збудника захисні імунні реакції організму ще не спрацьовують.

Рання (інкубаційна) стадія[ред.ред. код]

У місці первинного розмноження вірусу розвиваються дегенеративні зміни нервових рецепторів, що супроводжується гіперестезією в ділянці рани. У силу своєї нейротропності збудник проникає спочатку в периневральну порожнину аферентних нервів, а потім по їх аксонах просувається зі швидкістю 12-24 мм/добу до моменту потрапляння в спинний ганглій. Його розмноження в ганглії супроводжується появою болю або парестезії в місці інокуляції, які є першими клінічними симптомами, на що, зазвичай, хворі особливо не звертають увагу. З ганглію вірус сказу поширюється прудко, зі швидкістю 200—400 мм/добу доцентрово в ЦНС, там спричинює розвиток запалення, яке проявляється швидко прогресуючим своєрідним енцефалітом. Послідовність амінокислот глікопротеїду вірусу сказу аналогічна нейротоксину зміїної отрути, яка вибірково зв'язується з ацетилхоліновими рецепторами. Можливо, цим обумовлюється й нейтротропность вірусу сказу, а зв'язуванням його зі специфічними нейротрансмітерними рецепторами або іншими молекулами нейронів пояснює розвиток автоімунних реакцій і селективне ураження певних груп нейронів. Відбувається занесення віріонів у структури головного (сіра речовина, довгастий мозок, гіпокамп, мозочок, стінки III шлуночка, ядра черепних нервів) і спинного мозку (переважно його поперекова частина та симпатичні вузли).
Доцентровий нейрогенний шлях поширення вірусу сказу, без сумніву, є провідним, однак можливе ще й гематогенне й лімфогенне поширення вірусів в організмі. Ймовірно тільки цей процес започатковує синтез антитіл проти вірусу сказу. Тому їх можна виявити у крові й лікворі тільки після появи перших симптомів хвороби. Однак, за таких умов смерть хворого настає раніше, ніж титр віруснейтралізувальних антитіл досягне захисного рівня.

Стадія клінічних проявів[ред.ред. код]

Ураження нейронів відповідних структур призводить до підвищення рефлекторної збудливості, а відтак — до розвитку паралічів. Ураження ядер блукаючого, язикоглоткового і під'язикового нервів спричиняє дуже характерні для сказу судоми дихальних і глоткових м'язів: при намаганні ковтнути слину чи воду виникають украй болючі нескоординовані скорочення глоткової мускулатури. У свою чергу це призводить до формування умовного рефлексу — навіть вигляд води, її дзюрчання або вербальне нагадування про неї асоціюються із жорстоким болем. Так формується «візитна картка» сказу, патогномонічний симптом — гідрофобія. Підвищена збудливість вегетативних центрів згодом зумовлює спричинення пароксизмів скорочення глоткових м'язів на будь-які зовнішні подразники. До типової гідрофобії нерідко приєднується ще й аеро-, фото-, акустикофобія. Подразнення симпатичного відділу нервової системи веде до підвищеної слинотечі, пітливості та сльозотечі, а ураження блукаючого нерва — до порушень діяльності серцево-судинної системи (ССС).
Із ЦНС вірус відцентрово по еферентних волокнах периферичних нервів поширюється у різні органи і тканини, накопичуючись передусім у слинних, сльозових залозах і рогівці. Збудник проникає також в легені, надниркові залози, нирки, скелетні м'язи, підшлункову залозу, молочні залози (виділяється з молоком). Неможливість ковтання слини призводить до її спльовування, широкого розбризкування у період збудження під час глоткових спазмів, що може при певних умовах привести до гіпотетичного зараження оточуючих, хоча в людей достовірного зараження таким чином не описано.
Згодом дегенеративне переродження периферичних рухових нейронів веде до млявих парезів і паралічів, а запальний набряк мозку завдяки прогресуючому енцефаломієліту зумовлює впадання хворого у кому і неминучу його загибель від зупинки дихання і/або серцевої діяльності.

Вузлики Бабеша в центрі. Помітна чітка лейкоцитарна та лімфоцитарна периваскулярна інфільтрація. Зріз мозку, фарбування гематоксиліном-еозином.

Патанатомічні зміни[ред.ред. код]

У померлих зміни виявляють передусім у головному та спинному мозку. Розмножуючись в нервовій тканині вірус спричинює в ній характерні зміни — набряк, крововиливи, дегенеративні та некротичні зміни нервових клітин. Гістологічна картина вказує на вогнищевий енцефаліт з проліферацією нейроглії, що утворює міліарні гранульоми (які іноді можуть зустрічатися й при інших хворобах) — «вузлики Бабеша». Максимальні зміни є у довгастому мозку, особливо в ділянці дна IV шлуночка. У пірамідальних клітинах гіпокампа, в секторі Зоммера і клітинах Пуркін'є мозочка знаходять патогномонічні еозинофільні цитоплазматичні включення, які містять деякі антигени збудника, тобто тільця Негрі.

Клінічні ознаки[ред.ред. код]

Класифікація[ред.ред. код]

Згідно МКХ-10 виділяють у I розділі «Деякі інфекційні та паразитарні хвороби», блоці «Вірусні інфекції ЦНС» під кодом А82 «Сказ». При цьому додатково вирізняють:

  • «Лісовий сказ» (А82.0),
  • «Міський сказ» (А82.1),
  • «Неуточннений сказ» (А82.9).

Клінічно розрізняють форми сказу:

  • типову,
  • атипові.

Інкубаційний період триває від 7 днів до строку, що іноді більший ніж рік; в середньому 30-90 днів.

Типова форма[ред.ред. код]

Проходить 3 послідовні стадії:

  • провісників,
  • збудження,
  • паралічів.

Стадія провісників[ред.ред. код]

Перші ознаки хвороби майже завжди проявляються на місці укусу. Білий рубець, який до того часу встиг утворитися на місці укусу твариною, нерідко припухає, червоніє, стає болючим, свербить. Біль часто поширюється вздовж відповідних нервів, що іннервують м'язи поблизу рубця. Хворі при цьому відчувають безпричинний страх, тугу, тривогу, з'являється підвищена чутливість до звукових і світлових подразників, незначне підвищення температури тіла. Порушується сон, бувають жахливі сновидіння, пізніше — безсоння. Хворі неохоче вступають в контакт, скаржаться на загальну слабкість, зниження апетиту, сухість у роті, підвищену пітливість, серцебиття, помірний біль в горлі при ковтанні, іноді — нудоту, блювання. Оточуючі звертають увагу на зміну характеру хворих, оскільки ті стають похмурими, причепливими, грубими у стосунках, з чергуванням періодів немотивованого збудження та депресії, в цій фазі вони часто блукають на самоті.
При огляді відзначають помірне розширення зіниць, помірні запальні явища у слизовій оболонці глотці, частий лабільний пульс, посилені тони серця.

Відеозйомка нападу гідрофобії в хворої людини з підозрою на сказ.

Стадія збудження[ред.ред. код]

Настає через 2-3 дні від початку хвороби. Наростає неспокій, з'являються симптоми надмірної рефлекторної збудливості центрів дихання і ковтання. Вдих утруднений, з участю всієї допоміжної мускулатури, видих поверхневий, різка тахікардія. Лице ціанотичне, очі спрямовані в одну точку, з'являється екзофтальм, зіниці сильно розширені. Хворого мучить спрага, але при спробі напитись раптово виникають украй болючі нескординовані судоми м'язів глотки і гортані, подібні явища в подальшому породжує навіть вигляд води, її дзюрчання, вербальне нагадування про неї (типова гідрофобія). У цей час спазматично скорочуються й дихальні м'язи, що спричиняє утруднення дихання. Сильно утруднений вдих супроводжується своєрідним свистом або храпом, видих поверхневий і непомітний. Через кілька секунд спазми м'язів зникають і дихання відновлюється. Хворий скаржиться на те, що йому «не вистачає повітря», не може ковтати. Внаслідок утрудненого ковтання і збільшення секреції слини спостерігають значну слинотечу. З плином часу спазми розвиваються усе частіше і триваліше (іноді до 1-2 хвилин), виникають не тільки при вигляді води, але й від руху повітря, передусім холодного (аерофобія), яскравого світла (фотофобія), голосної розмови чи сильного звуку (акустикофобія або акузофобія), холодного дотику до шкіри (гіперестезія). Достатньо іноді злегка дунути хворому в обличчя або махнути поряд рушником, аби зумовити такий напад спазмів глотки. Зазвичай у хворого немає такої агресивності під час нападу, як це буває в хижаків. Хворі люди оточуючих не кусають. Від того, що їм не вистачає вдиху повітря, вони можуть хаотично кидатися, кудись бігти через інстинктивний посил «може десь там дихання відновиться». Саме це сприймають оточуючі як «агресію», але її немає, більш того, хворі, що відчувають наближення нападу, попереджають медичний персонал про це. Нерідко в цю стадію підвищується до 40-41 °C температура тіла.
У деяких хворих виникає нестійке статеве збудження. Зрідка можуть зустрітися галюцинації і тихе марення еротичного характеру, пріапізм і навіть швидка еякуляція. Це відбувається тому, що вірус пошкоджує нервові центри, відповідальні за сексуальну поведінку. Найчастіше ж весь еротизм поведінки полягає в тому, що пацієнт просить дати йому лікаря протилежної статі, незважаючи на тяжку хворобу навіть трохи кокетує, намагається привернути увагу.
Хворі іноді важко марять (як правило це ті пацієнти, в яких ЦНС раніше була скомпрометована — хронічний алкоголізм, атеросклеротична енцефалопатія, тощо) часто зриваються з ліжка, рвуть на собі одяг, намагаються кудись бігти через задуху, зрідка стають агресивними; приєднуються страхітливі зорові та слухові галюцинації. На обличчі — вираз жаху, голос хрипне, рясне потіння. В такій ситуації контакт з хворим не є продуктивним.
Стадія збудження триває 2-3 доби, рідко до 6 днів, і може закінчитись смертю через тривале припинення дихання або зупинку серця.

Стадія паралічів[ред.ред. код]

Але частіше захворювання переходить у паралітичну стадію, яка триває до 3 діб. Напади збудження припиняються і настає «зловісне» заспокоєння: різко ослаблюються чутливість і рухова функція. Але при цьому хворі часто відчувають певне суб'єктивне полегшення, що змінює їхній настрій на краще. Однак подальший перебіг хвороби є злоякісним. Паралічі, як правило, в'ялі, починаються з ніг (характерні висхідні паралічі). У цій стадії хворий лежить нерухомо, лице синюшне, риси загострені, усе тіло вкривають краплі поту. Унаслідок паралічу окорухових нервів сильно розширені зіниці перестають реагувати на світло. Порушується функція тазових органів, що супроводжується затримкою або нетриманням сечі, випорожнень. У зв'язку зі зникненням збудження і судом дихати стає легше. Часто у цей період хворі можуть ковтати і пити, однак підвищується температура тіла до 42°С і невдовзі настає смерть від паралічу серця або дихального центру.

Атипові форми[ред.ред. код]

До атипових форм належать:

  • бульбарна,
  • паралітична («тихий» сказ),
  • менінгоенцефалітна,
  • мозочкова.

Відповідно хвороба починається без провісників, зі збудження або одразу з паралічів, може перебігати з вираженими ознаками пошкодження довгастого мозку (розлади дихання, дисфагія) і мозочка (запаморочення, атактична хода), психіки (марення, біполярний афективний розлад). Хвороба завжди закінчується смертю.

Діагностика[ред.ред. код]

Для встановлення клінічного діагнозу мають значення дані анамнезу (укус, ослинення твариною) і клінічна картина (гідро- та аерофобія, напади збудження, гіперсалівація). У стадії збудження загальний аналіз крові виявляє нейтрофільний лейкоцитоз, підвищений вміст гемоглобіну та еритроцитів, іноді невелику кількість атипових мононуклеарів. На теперішній час можлива прижиттєва специфічна діагностика — дослідження відбитків рогівки та біоптату шкіри потилиці за допомогою імуноферментного аналізу (ІФА), виділення вірусу із слини шляхом інтрацеребрального зараження новонароджених мишей або культивування на культурі тканин мишачої нейробластоми. У розвинених країнах проводять полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР) у слині хворого.

В центрі тільця Негрі у цитоплазмі клітин Пуркін'є. Зріз мозочку в померлого від сказу, оптична мікроскопія, фарбування гематоксиліном-еозином.

Лабораторно сказ можна повністю підтвердити вже посмертно шляхом знаходження у нервових клітинах головного мозку померлого тілець Негрі, що являють собою еозинофільні, різко окреслені включення 2-10 мкм в діаметрі, які виявляють в цитоплазмі деяких нервових клітин (частіше в амонієвому розі, корі́, гангліях спинного мозку). Тільця утворюють білки, що їх продукує вірус сказу.

Лікування[ред.ред. код]

При сказі показана негайна госпіталізація. Лікувальні заходи спрямовують на зменшення страждань пацієнта. Хворого кладуть в окрему палату, забезпечуючи максимальний спокій, абсолютну тишу. Для зниження збудливості необхідно призначати наркотичні засоби — морфін, аміназин, седативні, тощо. Втрати рідини поповнюють шляхом внутрішньовенного введення сольових розчинів, плазмозамінників, розчину глюкози. Проводять штучну вентиляцію легень. Деякого тимчасового полегшення можна добитись за допомогою внутрішньом'язового введення антирабічного імуноглобуліну.
В останні роки обговорюється ефективність так званого лікувального «протоколу Мілуокі», застосування якого призвело до видужання 2-х хворих у США та 1-го в Бразилії. Однак в усіх цих випадках зараження відбулося через укус кажанів, вірус класичного сказу знайдений не був, що викликає певні сумніви в його етіології — а не були хвороби в цих випадках спричинені іншими ліссавірусами, при яких описані й спонтанні видужання. Тим не менш, попри всі сумніви, рекомендують при лікуванні сказу проводити заходи цього протоколу — ввергнення хворого у штучну кому задля того, щоб дати час на вироблення захисних віруснейтралізуючих антитіл, застосування противірусного препарату рибавірину, інтерферонів та антирабічного імуноглобуліну з метою впливу на вірус.
Обслуговуючий персонал повинен працювати в захисному одязі, щоб запобігти попаданню слини на шкіру та слизові оболонки.

Профілактика[ред.ред. код]

Оральна вакцина проти сказу, яку розкидають для імунізації диких тварин в лісах Європи.

Загальні заходи[ред.ред. код]

Профілактичні заходи ведуть у двох напрямках: боротьба з носіями збудника і недопущення розвитку захворювання у людини, яку покусала або обслинила скажена тварина. При боротьбі зі сказом в диких тварин в розвинених країнах в лісах розміщують спеціальну оральну вакцину-приманку, з'ївши яку тварина отримає імунітет. В Україні на відміну від Європи проводять відстріл, застосовують капкани, отрути з метою зменшення поголів'я потенційно заражених диких тварин, мотивуючи це тим, що, зокрема, при скороченні числа лисиць до 1 тварини на 4—5 км2 можливе викорінення природних вогнищ сказу. У містах та селах проводять боротьбу з можливим виникненням сказу у бродячих тварин, запобігаючи, таким чином передачі до свійських. Заборонено проводити трансплантацію органів від донорів, які померли від невстановленого енцефаліту, тому що ця смерть могла відбутися через невиявлений сказ.

Хлопцю проводять вакцинацію проти сказу.

Профілактична вакцинація[ред.ред. код]

Курс профілактичної імунізації проти сказу проводять особам, професійно пов'язаним з ризиком зараження сказом (гицлі, працівники ветеринарних діагностичних лабораторій, мисливці тощо), і складається з трьох внутрішньом'язових (в/м) введень вакцини. Одноразову повторну ревакцинацію рекомендують проводити через рік і далі кожні три роки, якщо особа продовжує перебувати в зоні високого ризику.

Постконтактна профілактика[ред.ред. код]

Собаки, котячі й інші тварини, що покусали людей або тварин, підлягають негайній доставці власником (організацією, господарством) або спеціальною бригадою з вилову бродячих тварин до найближчої ветеринарної лікувальної установи для огляду й утримання під наглядом спеціалістів протягом 10 днів. В окремих випадках, за наявності захищеного двору або надвірного приміщення, що надійно закривається, ветеринарна лікувальна установа таку тварину може залишити власнику під розписку. Останній зобов'язується утримувати її на надійній прив'язі в ізольованому приміщенні протягом 10 днів і представляти для ветеринарного огляду в терміни, які вказує ветеринарний лікар. Результати нагляду за карантинизованою твариною реєструють у спеціальному журналі й письмово повідомляють медичну установу, в якій щеплять постраждалу людину.
При звертанні укушених, подряпаних, обслинених будь-якою твариною осіб, а також людей, які були травмовані при обробці туш, при розтині трупів тварин, що загинули від сказу, або при розтині трупів людей, померлих від сказу, всі лікарні та амбулаторно-поліклінічні установи зобов'язані негайно надати першу медичну допомогу постраждалому й направити його в травматологічний пункт (кабінет), а за його відсутності — в хірургічний кабінет для призначення і проведення курсу антирабічних щеплень. При укусі або ослиненні людини скаженою або підозрілою твариною рекомендовані процедури по наданню першої допомоги включають негайне і ретельне промивання водою рани протягом, як мінімум, 15 хвилин, з милом, мийним засобом, повідон-йодом або іншими речовинами, що вбивають вірус сказу, накладання стерильну пов'язку. Вони мають бути надані в будь-якій медичній установі по звертанню укушеного.
Всі інші подальші заходи здійснюються під наглядом лікаря-рабіолога у травматологічних пунктах чи кабінетах, де є відповідні вакцини та специфічний імуноглобулін. Краї рани протягом 3 діб не висікають і не зашивають, за винятком ушкоджень, що потребують спеціальних хірургічних втручань за життєвими показаннями. Водночас із цим обов'язково проводять екстрену профілактику правця.
Курс антирабічних щеплень призначають у разі ймовірного або наявного інфікування людини відповідно до визначення приналежності випадків укусів до певних категорій контакту згідно рекомендацій ВООЗ:

  • До категорії II відносять випадки, коли відбулося здавлювання при укусі відкритих місць шкіри, є невеликі подряпини або садна без кровотеч. При цьому вважають необхідним провести місцеву обробку та негайне введення вакцини.
  • А от при приналежності випадку до категорії III — єдиний або множинні укуси трансдермальні чи подряпини, облизування пошкодженої шкіри, забруднення слизових оболонок слиною при облизуванні, контакти з летючими мишами — заходи такі ж, як й при випадку категорії II, але з обов'язковим додатковим негайним введенням специфічного антирабічного імуноглобуліну.

При випадках, які належать до категорії I, антирабічні щеплення не є доцільними, тож їх і не рекомендують.
В нашій країні згідно існуючих наказів розрізняють щеплення за безумовними та умовними показаннями. Імунізацію за безумовними показаннями призначають при укусах, завданих явно скаженими, дикими та тваринами, статус яких невідомий, а також тоді, коли діагноз сказу у тварини залишився нез'ясованим. При визначенні дози, тривалості курсу щеплень враховують характер контакту (ослинення, укуси різного ступеня тяжкості) та місце рани.
Щеплення проводять за такою схемою: по 1,0 мл рабічної вакцини у 0-й (день введення першої дози вакцини позначається як 0-й день), 3-й, 7-й, 14-й, 30-й і 90-й дні в/м тільки у дельтоподібний м'яз плеча (дітям до 5 років — у верхню частину передньобокової поверхні стегна). Курс із перших п'яти щеплень повинен в 100 % випадків забезпечити вироблення організмом специфічних антитіл вище захисного рівня (1:80) до 45-ї доби від початку імунізації. Віддалену (бустерну) дозу вакцини вводять потерпілому на 90-й день для підтримання титру антитіл протягом року. Щеплення ефективні, якщо їх призначають не пізніше ніж до 14 доби з моменту контакту з твариною.
У тяжких випадках, а також у разі небезпечної локалізації укусів (максимально іннервовані ділянки тіла — обличчя, голова, кисті та пучки пальців, промежина) вакцинацію комбінують із введенням антирабічного імуноглобуліну. Це пов'язано з можливістю скорочення інкубаційного періоду до 7 діб — менше, ніж час необхідного спостереження за підозрілою твариною і час вироблення поствакцинного імунітету. Потерпілому вводять людський антирабічний імуноглобулін у дозі 20 МО на 1 кг маси тіла (гетерологічний — 40 МО/кг) та антирабічну вакцину за вище наведеною схемою.
Умовні показання виникають при тяжких укусах, завданих здоровими тваринами, — за локалізацією (перераховані раніше максимально іннервовані ділянки тіла), а також за поширеністю (множинні) та глибиною. Якщо протягом 10-денного терміну спостереження в тварини не виникло ознак захворювання, щеплення припиняють. Якщо ж тварина захворіла або загинула (зникла) з будь-якої причини, переходять на безумовний (6 ін'єкцій) курс вакцинації, що створює основу для надійного імунітету. При поодиноких укусах у кінцівки, тулуб, завданих здоровими тваринами, які перебувають під ветеринарним спостереженням, і за відсутності епізоотологічних даних про сказ щеплення за умовними показаннями не проводять.

Мавпа, хвора на рабієс. Повіки опущені внаслідок хвороби.

Рабієс у тварин[ред.ред. код]

У тварин клінічний перебіг сказу різниться у різних видів.

Рабієс у вовків[ред.ред. код]

Скажені вовки гублять острах перед людиною, забігають в населені пункти, біжать на шум, кидаються на людей. Велика кількість укусів небезпечної локалізації, значні міграційні можливості вовків, здатних долати до 150 км при швидкості бігу до 80 км / год робить цих тварин найбільш небезпечними для життя людей. У 1988 році в Чернігівській області вовчиця покусала 14 людей, з яких 1 чоловік помер на 14-й день після нападу від підтвердженого захворювання.

Собака з розвинутою стадією сказу. Малюнок Джорджа Флемінга в його книзі «Rabies and hydrophobia: their history, nature, causes, symptoms, and prevention», 1872 рік.
Чоловік відбивається від скаженого собаки.

Рабієс у свійських собак[ред.ред. код]

У собак в перші дні з'являється прагнення сховатися, затаїтися в темному місці. Вони погано відгукуються на поклик господаря, заковтують неїстівні предмети, перестають їсти, але ще можуть пити воду. Собака гавкає, до чогось прислухається, озирається на всі боки, ловить зубами уявні предмети в повітрі (так звана «ловля мух»). Постійно тварина гризе і чеше місце укусу. Часом тварина приходить в лють і починає все гризти. Але іноді хвора собака може і навпаки, стати нав'язливою і надмірно ласкавою, постійно лизати господареві обличчя і руки. На зміну цього стану приходить занепокоєння, підвищена дратівливість і лякливість. Дихання різко частішає, розширюються зіниці, гавкіт стає хрипким, а потім глухим. Через сильні спазми глотки собака не може пити воду. З рота у великій кількості стікає слина. Через 2-3 дні з'являється період надзвичайного збудження, собака не пізнає господаря, втрачає голос, вирвавшись на волю, біжить прямо і мовчки накидається на все, що попадається їй на шляху. Найменший окрик, шум, яскраве світло викликає новий напад агресивності. Морда оповита густою слиною, хвіст опущений, язик звисає, будь-яка спроба ковтати призводить до болючих судом глотки. У Ленінграді в 1930 році з першої години дня 1 січня до 4-х годин 2-го січня собака покусала 89 людей в різних районах міста, пробігши приблизно 40 кілометрів за цей час. Через ще 2-3 дні з'являються паралічі, щелепа відвисає, ноги паралізуються і собака починає пересуватися, спираючись тільки на передні кінцівки, що помилково сприймається за травму. Потім розвивається параліч усього тіла, слідом за ним собака гине. Атиповим перебігом сказу вважають такий. коли в собаки розвивається тяжка кривава діарея.

Рабієс у свійських котів[ред.ред. код]

Сказ у них починається з появи раптового збудження, різкої агресивності. Кіт чи кішка без причини накидаються на людей, хазяїв, інших тварин, при цьому вона може вибігати із засідки, кидатися на обличчя і на ноги. У період буйства скажена кішка набагато небезпечніше собаки, оскільки від природи дуже спритна. Її напад, як правило, закінчується укусом жертви. Параліч настає раптово, через 2-4 дня від початку вона гине. Основні прояви нагадують клінічний перебіг сказу у собак. Коти, так само, як і собаки здатні збігати та по дорозі накидатися на тих, хто стає їм на шляху. Разом з тим, на відміну від собак, у них рідше на перших етапах є надмірна ласкавість. Через спазми глотки іноді хазяї вважають, що кішка подивилась кісткою, її починають шукати, що може призвести до агресивної відповіді та покусування хазяїна.

Рабієс у лисиць[ред.ред. код]

У лисиць ж, на відміну від інших тварин, часто не буває озлобленості, вони стають ласкавими, довірливими, легко йдуть до людей в руки, що викликає у останніх також довіру, через що люди легко отримують укуси, часто дуже небезпечні у пальці рук. Лисиці, як переважно нічні тварини, як єноти та скунси, через хворобу з'являються вдень.

Рабієс у рогатої худоби[ред.ред. код]

Рогата худоба заражається сказом від укусу хижаків. У великої рогатої худоби превалює тиха форма хвороби. Порушення виражено слабо. Відзначають харчання, слинотечу, хиткість ходи, іноді перекручення апетиту. Незабаром розвиваються паралічі кінцівок. При буйній формі тварини в момент нападу рвуться з прив'язі, хрипко ревуть, риють ногами землю, кидаються на стіни. Виражена агресивність, особливо по відношенню до собак. У дрібної рогатої худоби стадія збудження короткочасна. У цей період відзначають статеве збудження, слинотеча, скреготіння зубами, агресивність. З другої доби хвороби розвиваються паралічі. У коней і свиней переважає буйна форма. Через відсутність домінування укусу у поведінковій сфері тварини, рогата худоба є тупиком в передачі сказу в природі.

Посмертні прояви[ред.ред. код]

Важливою посмертною ознакою гибелі тварин від сказу є наявність збитої забрудненої шерсті на шиї та на морді, адже туди без кінця під час хвороби стікала слина, яку не могла проковтнути тварина. Одразу після смерті відбувається практично повне випадіння шерсті з усього тіла.

Особливості рабієсу у дрібних ссавців[ред.ред. код]

У них хвороба перебігає у вигляді хронічної малосимптомної інфекції. Тому як джерела сказу для людей вони практичного значення не мають. Є також міркування, що, наприклад, у європейських кажанів немає класичного вірусу сказу, а можуть бути інші віруси родини ліссавірусів, які у багатьох випадках не спричинюють хворобу в людей. Кажани, як нічні створіння, здатні з'являтися і бути аномально активними вдень. Через зміну поведінки, яка все-таки інколи виникає у цих хворих тварин, вони можуть залітати у людські приміщення.

Вампіризм і сказ[ред.ред. код]

Нарівні з чумою і проказою, сказ протягом багатьох століть викликав паніку і породив масовий фольклор, мабуть, у всіх країнах і на всіх континентах, де зустрічався. У християнській Європі фольклор створив міфічних істот — вампірів, чия поведінка подібна до поведінки людини, хворої на сказ. Згідно фольклорних уявлень вампірами стають через укус іншого вампіра, так само передається і сказ. Вампіри можуть перетворитися на кажанів і кусати людей в цьому образі, а саме кажани можуть бути джерелами зараження сказом людей у ​​багатьох країнах. Вампір страшиться денного світла (світлобоязнь у хворого на сказ), не відбивається в дзеркалах (є окремі відомості, що хворі на сказ не можуть бачити своє відображення в дзеркалі — це провокує у них напад спазму м'язів глотки, як і вода), вампір боїться запаху часнику і уникає блиску срібла (хворий на сказ може впасти в припадок від різкого запаху або світла). Вампір вкрай боїться святої води (хворий на сказ, побачивши будь-яку воду видає напад гідрофобії).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Dietzgen R.G., Calisher C.H., Kurath G., Kuzmin I.V., Rodriguez L.L., Stone D.M., Tesh R.B., Tordo N., Walker P.J., Wetzel T., Whitfield A.E. 2011. Rhabdoviridae. — In: Virus Taxonomy: Ninth Report of the International Committee on the Taxonomy of Viruses (A.M.Q. King, M.J. Adams, E.B. Carstens, and E.J. Lefkowitz, eds). Oxford, Elsevier: 654—681.
  2. А. Д. Ботвинкин Смертельные случаи заболевания людей бешенством в Евразии после контактов с рукокрылыми. (Обзор литературы). Plecotus et al. 14 (2011): 75–86
  3. Fleming, George Rabies and hydrophobia: their history, nature, causes, symptoms, and prevention. 1872. — London: Chapman and Hall. Pages 444.
  4. рос. «Нынешний способ лечения с наставлением как можно простому народу лечиться от угрызения бешеной собаки и от уязвления змеей»
  5. A. Negri: Contributo allo studio dell'eziologia della rabia. Bollettino della Societa medico-chirurgica, Pavia, 1903, 88, 229.
  6. Whonamedit?- A dictionary of medical eponyms. Negri's bodies [1]
  7. Однак у 1985 році у Фінляндії після зараження від укусу місцевого кажана через 51 день помер від сказу чоловік, в якого з мозку виділили одного з ліссавірусів. Тобто, сказ, який спричинюють інші ліссавіруси, скоріше за все може зустрічатись і в Скандинавії — Roine R.O., Hillbom M., Valle M. et al. 1988. Fatal encephalitis caused by a bat-borne rabies-related virus. Clinical findings. — Brain 111(6): 1505—1516.
  8. Однак у Шотландії 2002 року від сказу після укусу місцевого кажана за 2 місяці до того помер чоловік, з мозку якого виділили одного з ліссавірусів. Тобто сказ, яки спричинюють інші ліссавіруси, у великій Британії є можливим — Fooks A.R., Finnegan C., Johnson N., Mansfield K., McElhinney L., Manser P. 2002. Human case of EBL type 2 following exposure to bats in Angus, Scotland. — The Veterinary Records 151: 679.
  9. В Украине до сих пор нет вакцины от бешенства: пострадавших от укусов спасают в России 8 Июля 2015 СЕГОДНЯ.ua [2]
  10. «Вакцины против бешенства не оказалось даже в Киеве. Сын три дня мотался по Польше, доставая нужный препарат» 27.01.2016 «Факти». [3]
  11. Відомості станом на 2015 рік
  12. International Committee on Taxonomy of Viruses (ICTV) Virus Taxonomy: 2015 Release EC 47, London, UK, July 2015;[4]
  13. National Association of State Public Health Veterinarians. Compendium of animal rabies prevention and control, 2004: National Association of State Public Health Veterinarians, Inc. (NASPHV). MMWR Recomm Rep. 2004 Jun 25. 53:1-8.
  14. У деяких печерах, де гніздяться мільйони особин, до 90 % популяції заражені сказом.
  15. Значні міські вогнища, які підтримують собаки, існують у містах Індії, Бангладеш, Пакистану.
  16. Srinivasan A, Burton EC, Kuehnert MJ, et al. Transmission of rabies virus from an organ donor to four transplant recipients. N Engl J Med. 2005 Mar 17. 352(11):1103-11.

Джерела[ред.ред. код]

  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина». — 2012. — С. 778 — 12с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-214-3
  • Возіанова Ж. І.  Інфекційні і паразитарні хвороби: У 3 т. — К.: «Здоров'я»,2003. — Т.3.; — 848 с. ISBN 5-311-01326-5
  • Постовит В. А. Инфекционные болезни руководство — Сотис, 1997. — 504 c. ISBN 5-85503-096-2 (рос.)
  • Зюков А. М. (за участі Падалки Б. Я.) Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. Державне медичне видавництво УРСР, К. 1947. — 392 с.


Посилання[ред.ред. код]

  • WHO. Media centre. Rabies Fact Sheet Updated March 2016[5] (англ.)
  • CDC — Rabies — Centers for Disease Control and Prevention [6] (англ.)
  • Sandra G Gompf, Tri M Pham, Charurut Somboonwit, Albert L Vincent Rabies. Updated: Oct 08, 2015 Medscape/Infectious diseases/Viral Infections Chief Editor Michael Stuart Bronze [7] (англ.)
  • Shannon Johnson Rabies 19.10 2015 Healthline → Reference Library [8] (англ.)
  • Загороднюк І. В., Коробченко М. А. (2007). Кажани та ліссавіруси: аналіз даних з України та гіпотези міграції сказу в антропоценозі // Вісник Луганського педагогічного університету. Біологічні науки. — 2007. — № 16 (132). — С. 104—116.