Асіда Хітосі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ашіда Хітоші
яп. 芦田均
Hitoshi Ashida.jpg
Народився 15 листопада 1887(1887-11-15)
Фукучіяма, Кіото
Помер 20 червня 1959(1959-06-20) (71 рік)
Мінато, Токіо
Громадянство Японія Японія
Діяльність дипломат, юрист
Alma mater Токійський університет
Володіє мовами японська
Посада прем'єр-міністр Японії (1948)
Партія Rikken Seiyūkai[d] і Ліберально-демократична партія Японії
Автограф AshidaH kao.png
Нагороди
Grand Cordon of the Order of the Paulownia Flowers

А́шіда Хіто́ші (яп. 芦田均, あしだひとし, МФА[aɕida çitoɕi̥]; 15 листопада 188720 червня 1959) — японський політичний і державний діяч, дипломат, доктор юридичних наук. 47-й прем'єр-міністр Японії (10 березня — 15 жовтня 1948).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 15 листопада 1887 року в селянській родині Ашіда в місті Фукучіяма префектури Кіото.

Випускник кафедри юриспруденції Токійського Імперського Університету.

З 1912 року влаштувався на роботу до Міністерства закордонних справ Японії. Працював у японських посольствах в Росії, Франції, Туреччині та Бельгії. Був свідком російської лютневої революції та жовтневого перевороту Росії 1917 року, відвідав революційний Київ, брав участь в роботі Паризької мирної конференції після Першої світової війни.

У 1932 полишив державну службу в знак протесту проти вторгнення японських військ до Маньчжурії. Того ж року обраний депутатом Палати Представників Японського Парламенту від Товариства друзів конституційного правління.

Протягом 1933—1940 років працював директором японської англомовної газети The Japan Times.

У 1942 знову став депутатом Палати представників, незважаючи на критику його діяльності військовими та відсутність рекомендацій Товариства допомоги Трону.

Після Другої світової війни був представником проамериканських ліберальних сил.

У жовтні 1945 року призначений міністром добробуту в уряді Шідехари Джюро. У листопаді того ж року, разом із Хатоямою Ічіро, взяв участь у формуванні Японської ліберальної партії. В червні 1946 року працював головою Комітету Палати Представників з питань поправок до Конституції й долучився до прийняття нової Конституції Японії.

У березні 1947 року перейшов до Японської прогресивної партії. Наприкінці того ж місяця, разом із Інукаєм Такеру, заснував Демократичну партію, яку й очолив. У червні 1947 року отримав портфель міністра закордонних справ та посаду віце-прем'єр-міністра в коаліційному уряді Катаями Тецу.

У березні 1948 року, після відставки кабінету Катаями, став прем'єр-міністром Японії й головою нового коаліційного уряду. Паралельно виконував обов'язки міністра закордонних справ. Керував країною в умовах американської окупації та розростання робітничого руху. За вказівкою голови окупаційних сил Дугласа Макартур затвердив указ про громадський порядок та наказ 201 про заборону демонстрацій.

У жовтні 1948 року був змушений піти у відставку через фінансовий корупційний скандал спричинений міжусобицями всередині американської окупаційної адміністрації. За підозрою у отриманні хабара арештований американцями.

У лютому 1958 року визнаний невинним. Решту життя провів осторонь політики, займаючись науковими дослідженнями. Автор багатьох праць з міжнародного права та історії дипломатії.

Помер 20 червня 1959 року, у 71-річному віці, в Токіо.

У 2002 в місті Фукучіяма, Кіото відкрився музей Ашіди Хітоші.

Згадки про Україну[ред. | ред. код]

За даними українських істориків, у липні 1917 року як аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду в Києві та зустрівся із Генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгинім з метою отримання інформації про становище в Україні та намірів Ради щодо продовження війни[1]. За даними японських дослідників, Ашіда перебував в гостях у єврейських цукровиробників Гальперіних та їхніх друзів Бернінсонів, з якими познайомився ще у Петрограді. Під впливом свого проросійськи налаштованого оточення[2], Ашіда негативно оцінював український визвольний рух:

« Пройшов день і дві ночі відтоді як паротяг полишив російську столицю і зараз, посеред зволоженого росою степу, прямував до Києва. О, Україна – трав’яна Південна Росія!... Дніпровська Рівнина, що простирається від Чернігова до Одеси одразу кидається в очі подорожнього, відрізняючись від Північної Росії. Земля, трава, люди... тут кожна річ без винятку промовляє про Південний край – зелені хвилі, що тягнуться до хмар чорнозему, листя чорнявих тополь, радісні й запальні погляди малоросів... Сто-двісті років тому, степи часів Тараси Бульби, оспівані Гоголем, обігріті променями спекотного сонця, збудили в синах Рівнини кров завойовників. Тоді у тих краях з'явилися козаки, верхівки чорних хутряних яких то виринали, то знову тонули у високих степових травах.[3] »
« Сьогодні український рух виглядає потужним, але це лише антивоєнні настрої під виглядом національної незалежності, що збуджують дурний народ. Просто в Північній Росії пронімецька партія представлена антиреволюційно-консервативними колами, а в Південній — націоналістами, що може свідчити про проникнення тут німецько-австрійських сил.[2] »

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Нью-Йорк: Око, 1966. — 179 с.; Головченко В. І., Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — с. 150.
  2. а б 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.179.
  3. 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.177-178.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]