Шульгин Олександр Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Шульгин Олександр Якович
Шульгин Олександр Якович
Шульгін, перший генеральний секретар міжнаціональних справ. Київ, 1917 рік

Час на посаді:
грудень 1917 — 24 січня 1918
Попередник Сергій Єфремов
Наступник Всеволод Голубович

Народився 30 липня 1889(1889-07-30)
Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 4 березня 1960(1960-03-04) (70 років)
Париж, Франція Франція
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Політична партія УПСФ
Батько Яків Шульгин
Мати Любов Устимович
Діти Ростислав
Особистий підпис Oleksander Shulhyn Signature 1917.png

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Шульги́н Олекса́ндр Я́кович (нар. 30 липня 1889, Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — пом. 4 березня 1960, Париж, Франція) — український політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 30 липня 1889 в с. Софине, Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Викладав історію й філософію у Петербурзькому Університеті (1908–1915), згодом асистент у ньому (1915–1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

Меморіальна дошка на будинку в Києві на Терещенківській вулиці

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30 січня1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918).

У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був. 1933–1938 pоках виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.

У 1923–1927 жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою 1926–1936, 1939–1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945–1946.

У Парижі Шульгин з 1927 брав активну участь у житті української еміграції: 1929–1939 гол. Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 — редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940–1941). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946–1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952–1960), що об'єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО,  1948–1952) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952–1960).

Автор розвідок з історії української державності 1917–1918 і діяльності уряду УНР у вигнанні: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926 — 38), «La Revue de Promethee» (1938–1940), «Укр. літ. газеті» (1956–1960) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Праці[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]


Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.