Британські Соломонові острови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Британські Соломонові острови
(1893–1975)
Соломонові острови
(1975–1978)
англ. British Solomon Islands
Протекторат Британської імперії
Flag of Deutsch-Neuguinea.svg
1873 – 1978 Flag of the Solomon Islands.svg
Прапор Герб
Прапор (1955—1966) Герб (1947—1956)
Solomon Islands on the globe (small islands magnified) (Polynesia centered).svg


Столиця Тулагі
(1893—1952)
Хоніара
(1952—1978)
Мова(и) англійська
Площа 28 400 км²
Населення 94 066 (1931, перепис)
160 998 (1970, оцінка)
196 823 (1976, оцінка)
Форма правління конституційна монархія
Королева
 - 1893—1901 Вікторія
 - 1952—1978 Єлизавета II
Історія
 - створено 15 березня 1893
 - конституція 18 жовтня 1960
 - перейменовано 22 червня 1975
 - самоврядування 2 січня 1976
 - незалежність 7 липня 1978

Британські Соломонові острови (англ. British Solomon Islands) — це назва колишнього британського протекторату над Соломоновими островами. Він був оголошений у 1893 році над південними Соломоновими островами. Північні Соломонові Острови спершу належали Німецькій Новій Гвінеї, але в 1900 році ці острови були передані англійцями в обмін на визнання німецького протекторату над Самоа. У 1978 році Соломонові Острови стали незалежними.

Соломонові острови розташовані в західній частині Тихого океану, на схід від Нової Гвінеї і складаються з кількох сотень невеликих островів, які мають загальну площу 28400 км².

Формування[ред. | ред. код]

Соломонові острови були відкриті в 1568 році, коли туди з Перу приплив іспанський мореплавець Альваро Менданья де Нейра, який вдало виміняв у місцевих жителів золото і назвав ці острови ісп. Islas Salomón, вважаючи, що знайшов легендарну землю Офір, звідки у давнину вивозив золото біблійський цар Соломон[1][2].

Однак дві наступні іспанські експедиції зазнали невдачі через ворожість місцевого населення і тропічні хвороби. Упродовж двох століть після цього, європейців на Соломонових островах не було зовсім: острова просто не знайшли за описами. Удруге вони були відкриті, незалежно одне від одного, англійцем Філіпом Картеретом і французом Луї-Антуаном де Буґенвілем в 1767—1768 роках[1][3] і відтоді їх стали регулярно відвідувати експедиції різних держав.

У березні 1893 року офіцерами Королівського військово-морського флоту від імені Британської імперії на Соломонових островах був проголошений протекторат (усього над 21 островом) з підняттям прапора і зачитуванням відповідної прокламації. В адміністративному сенсі, Британські Соломонові острови стали підрозділом комісаріату Британські Західно-Тихоокеанські Території[4].

Британські Соломонові острови (світлі) і північні Соломонові острови (темні)

Острови Реннелл і Беллона, а також Сікаяна були додані до них у 1897 році. У наступному 1898 році протекторат був поширений і на архіпелаги Санта-Крус, Риф, Дафф і острови Анута, Фатутака та ін[4].

У 1899 році відповідно до Тристоронньої конвенції, яку Велика Британія підписала з Німеччиною і Сполученими Штатами Америки, в обмін на зняття своїх претензій із Самоа їй вдалося пересунути на північ (аж до острова Буґенвіль) лінію розмежування між Британськими Соломоновими островами і північними Соломоновими островами, які були під юрисдикцією Німеччини (з квітня 1885 року — частиною Німецької Нової Гвінеї).

Таким чином, у складі британського протекторату опинилися острови Шуазоль, Санта-Ісабель, Онтонг-Джава, Шортленд і довколишні дрібні острови[5].

Історія[ред. | ред. код]

Із середини 1840-х років на Соломонових островах неодноразово намагалися влаштуватися католицькі й протестантські місіонери, а з 1860-х — і перші білі торговці. З 1870-х років тут розцвіло масове напівпримусове вербування остров'ян для робіт на плантаціях Фіджі, Самоа, Нової Каледонії та Австралії[1]. Аборигени часто виявляли ворожість і прагнення до фізичного знищення колонізаторів, тому опанування території йшло повільно[3].

На початку XX століття кілька британських і австралійських компаній почали створювати на Британських Соломонових островах плантації кокосових пальм. За десятиліття місіонерської діяльності значна частина остров'ян була навернена у християнство різних гілок. У 1908 році острови відвідав письменник Джек Лондон під час навколосвітньої подорожі на побудованому за власними кресленнями судні «Снарк». Свої враження він пізніше зобразив у гумористичному оповіданні «Страшні Соломонові острови»[6].

Врядування протекторатом у той час перебувало в руках резидент-комісара, резиденція якого розташовувалася в Тулагі. Він підпорядковувався верховному комісарові Західної частини Тихого океану на Фіджі. У 1921 році при резидент-комісарі була утворена консультативна рада з семи членів, включно з трьома чиновниками. Місцева адміністрація була представлена двома комісарами і підлеглими їм 4 районними комісарами[1]. У 1931 році на Британських Соломонових островах був проведений перше перепис населення, що зафіксував 94 066 осіб[7].

Американський бомбардувальник B-17 біля Ґізо.

Під час Другої світової війни частина островів була окупована Японською імперією. У 1942—1945 роках на островах велися кровопролитні бої між японцями і військами антигітлерівської коаліції (Велика Британія, США, Австралія і Нова Зеландія), що закінчилися перемогою останньої. Масштабні бойові дії сторін завдали серйозної шкоди економіці, по суті позбавивши основну масу остров'ян звичних джерел існування і занять[8].

Це, серед іншого, дало несподіваний ефект: обслуговуючи за наймом війська союзників (в основному, американські) і спостерігаючи велику кількість завезеного для солдатів харчів, аборигени почали сподіватися на своє швидке звільнення та достаток, у них розвинувся культ карго. Однак командування Збройних сил США в 1944 році чітко дало зрозуміти, що після закінчення бойових дій американці підуть, повернувши владу британцям — що викликало масове невдоволення й опір[1].

На такому підґрунті, у перші повоєнні роки на Соломонових островах виник протибританський політичний рух «Маасіна Руру» (себто «Братська влада»), що ставив собі за мету звільнення аборигенів, власне самоврядування і рівноправність, він об'єднав тисячі людей[1]. Його члени неодноразово піддавалися масових арештів і репресій з боку колоніальної влади. У 1951 році після серії переговорів із засудженими вождями руху, британці пішли з ними на угоду і, власне, виконання частини їхніх вимог, поступово вводячи елементи місцевого самоврядування[9].

Воїни острова Ісабель на бойовому каное (поштова марка 1956 року)

Деколонізація[ред. | ред. код]

За 1950-ті роки на островах з'явилася мережа місцевих рад. З 1960 року вони могли висувати виборців для формування частини центральних органів врядування, була прийнята конституція. З 1967 року на Соломонових островах стали відбуватися загальнонаціональні вибори членів законодавчої ради. У 1970 році була введена нова конституція, що замінила законодавчу і виконавчу ради єдиною урядовою радою та надала остров'янам обмежену автономію — з'явився кабінет міністрів[1].

У грудні 1970 року рада проголосувала за надання незалежності Соломоновим островам через п'ять років, у 1975 році. З 1973 року на островах зміцніли перші політичні партії. У 1974 році урядова рада була перетворена на законодавчу асамблею. У червні 1975 року Британські Соломонові острови були перейменовані в Соломонові острови і в січні 1976 року їм було надано самоврядування[1].

У жовтні 1977 року замість австралійського долара була введена власна валюта, долар Соломонових островів[10], а в липні 1978 року проголошена незалежна держава Соломонові Острови і прийнята нова конституція. При цьому держава залишилася частиною британської Співдружності націй й досі очолюється королевою Великої Британії[11].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и Соломонові Острови — стаття з енциклопедії «Кругосвет»
  2. Alvaro de Mendaña de Neira, 1542–1595. Princeton University Library. 
  3. а б Bruce M. Knauft From primitive to postcolonial in Melanesia and anthropology. — University of Michigan Press, 1999. — p. 103. — ISBN 0-472-06687-0
  4. а б Kenneth Roberts-Wray Commonwealth and Colonial Law. — London: Stevens, 1966. — P. 897.
  5. History of the Solomon Islands. princeton.edu. (англ.)
  6. Лондон, Д. Страшні Соломонові острови // в зб. Серця трьох. Оповідання південних морів. — М.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. — С. 473. — ISBN 978-617-12-2438-4.
  7. Demography. — Solomon Islands Historical Encyclopaedia 1893—1978.(англ.)
  8. Gillespie, O. (1952). The Official History of New Zealand in the Second World War, 1939–1945; The Battle for the Solomons (Chapter 7) (en). New Zealand Electronic Text Center. Архів оригіналу за 2012-03-22. Процитовано 2017-01-30. 
  9. Fifi'i, J. From pig-theft to parliament: My life between two worlds. — Сува, Фіджі: Institute of Pacific Studies; Solomon Islands College of Higher Education, 1989. — 174 p. — ISBN 9821500013
  10. Solomon Islands. — Global History of Currencies(англ.)
  11. Solomon Islands у Всесвітній книзі фактів США.(англ.)