Користувач:Потойбіч/Чернетка
| Зміст |
|---|
Назва Rus вперше з’являється в західному латинському джерелі, офіційних королівських анналах Каролінґів (Annales Веrtiniani) під 839 р. Згідно з цим записом, візантійський імператор Феофіл (829—842) відрядив офіційне посольство до франкського імператора Людовіка І Благочестивого (814—840). До складу посольства Феофіл включив декількох посланників від народу, що називається Rhos:
|
se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant («вони говорили, що вони, тобто їхній народ, називаються Rhos»). | 
|
Доволі дивно, що правитель цих Rhos носив при цьому титул степових імператорів, тобто каган (> хакан):
|
|
rex chacanus vocabulo («цар, названий хакан» ) |
|
Людовік прийняв посольство у своїй резиденції Інґельгаймі (у Пфальці, Західна Німеччина) 18 травня 839 р. Розпитуючи невідомих гостей, він дійшов висновку, що вони були чимось на кшталт шведів (gentis esse Sueonum [там же]). Вміщена в анналах розповідь залишилася незакінченою, однак для нашого подальшого викладу це неістотно.
Зосередимо нашу увагу на назві Rhos. Візантійські автори (так само, як і китайські) віддавали перевагу «історичним» назвам для наявних апелятивів. Так, дунайські болгари (а пізніше угорці) часто зображувалися візантійськими авторами як гуни (Oöv-voi), сельджуки (а пізніше турки-османи) — як парфяни (Ράρθοι) і точно так само Русь (а пізніше половці/кипчаки) звичайно позначалися «архаїзованою» назвою тавроскіфів (Ταυροσκύθαι).
Назва ‘Ρῶς фіксується у візантійській літературі, що належить до 20-х років IX ст. («Житіє Георгія Амастридського»). Воно з’являється також в описі датованого 860 р. раптового морського нападу Русі (Rūs) на Константинополь. Автором, що вжив назву ‘Ρῶς, був знаменитий свідок здійсненої варварами облоги константинопольський патріарх Фотій (пом. 891 р.)
Усне візантійсько-грецьке позначення для Русі (Rūs) було Rus-/‘Ρουσ- (як про це свідчить Ліудпранд із Кремони, що часто виконував обов’язки посла в Константинополі у другій чверті X ст.). Візантійські вчені і духівництво нехтували цією «вульгарною» формою і ввели в обіг фонетично схожу архаїчну назву, відому їм з Біблії. Сталося так, що в. Септуаґінті, грецькому перекладі Старого Заповіту (III ст. до н. е.), давньоєврейські слова nᾱsῑ rōš («головний князь») були помилково перекладені як ᾰρχοητα ‘Ρῶς «князя Рос» (Ієзекіїль 38:2, З,39:1).
Невідмінювана форма ‘Ρῶς породила нове офіційне позначення піратської Русі (Rūs), тобто назву ‘Ρῶς, яка також лишилася невідмінюваною. Це означає, що форма імені Rhos, вжита тільки в Annales Веrtiniani під 839 p., не походить з західноєвропейської, латинської культурної сфери.
Найдавніші відомі форми назви Rus у західних джерелах зустрічаються в латинських текстах, пов’язаних походженням з двома регіонами: дунайським пограниччям і прирейнською областю. Відомо, що в період найбільшої експансії Римської імперії (I—III ст.) річки Рейн (Rhenus) і Дунай (Danuvius) утворювали кордон (limes) імперії. Таким чином, економічна і військова активність у римських цизальпінських володіннях, в «діоцезі» Галлія, була зосереджена вздовж лінії, що з’єднувала дві її столиці — Луґдун (Ліон, Франція) і Авґусту Треверську (Трір, Західна Німеччина). Практично це означало, що басейни Рейну і Сони — Рони були головними торговими артеріями цих територій, а також і шляхами розповсюдження римської культури, включаючи християнство. Найдавніше місто Німеччини, Трір, розташоване на Мозелі в римській Belgica Prima, було засноване в 15 р. до н. е., а єпископську кафедру засновано в ньому 270 р. Авґуст (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.), перший римський імператор, прагнув убезпечити північно-східні кордони імперії за рахунок просування своєї армії до самої Ельби, проте знищення в 9 р. н. е. трьох римських легіонів під командуванням Вара, що потрапили в засідку в Тевтобурзькому лісі (розташо ваному в Західній Німеччині між річками Емсом і Везером), зробило таку стратегію нереалістичною. Лише кількома століттями пізніше Карлу Великому (768—814) вдалося утвердитися і на Ельбі, і на Дунаї, і як наслідок цього торгівля на рейнсько-дунайському шляху розвинулася вже в еру Каролінґів.
Утім, щоб довести до кінця свої ініціативи, Карлу Великому ще належало приборкати саксів (772—785; Бременське єпископство було засновано в 781 році), включити до своїх володінь Баварію (787), вигнати аварів з берегів Дунаю (785—796; в Зальцбурзі було засновано архієпископську кафедру в 798 р.) і вести війни з правителем данів Ґодфредом (800—810). На південному (правому) березі Дунаю між сучасними Пассау (римськ. Castra Batava) і Віднем (римськ. Carnuntum) пролягав ще використовуваний у IX ст. старий римський шлях, який в каролінґських джерелах називався publica strata («громадський шлях») або strata legittima («законний шлях»). Шлях поєднував басейни Дунаю і Ельби і внаслідок такого географічного розташування мав виняткове стратегічне значення. Спостерігачі франкського короля або торгової компанії могли контролювати і фіксувати події, що відбувалися в civitates («укріплених поселеннях, бурґах») і в regiones («племінних» політичних утвореннях) від гирла Ельби до Дунаю у Верхній Австрії.
На щастя, до нас дійшов ще один з таких журналів спостережень за подіями в civitates («міста») і regiones («племінні союзи»), що містить донесення з усього «північного кордону» (adseptentrionalem plagam Danubii «до північного берега Дунаю») і складений для потреб франкського уряду. Втрачений оригінал цього рукопису, створеного в скрипторії в районі Бодензее і звичайно іменованого «Баварський географ» (Geographus Bavarus), різними вченими датується по-різному. Однак є вагома причина вважати, що його було написано в придунайській області близько 840 р. Що ж до списку, який зберігся, то всі вчені згодні з тим, що його виконано близько (чи до) 900 р.
Geographus Bavarus має особливе значення, оскільки в цьому середньовічному латинському тексті вперше згадується назва Русь (Rus). Назва представлена тут у формі Ruzzi (фонолог./руцці/), причому йде вона безпосередньо за назвою Caziri, що позначала Хозарів. Друга згадка назви типу Rus'/Rus зустрічається в грамоті східнофранкського короля Людовіка Німецького (817—843—876), датованій 16 червня 863 р. У документі підтверджувалось право на земельні володіння, подаровані Карлом Великим Альтаїхській обителі, розташованій між Реґенсбурґом і Пассау в Баварії. Серед згаданих тут населених пунктів один, розташований десь в Емсському лісі, in saltu Enisae fluvii («в лісі біля річки Енізи»), вірогідніше за все, між Дунаєм і злиттям річок Урль та Іббс (Верхня Австрія), називається Ruzaramarcha. Ця назва складається з двох елементів: Ruzara- і marcha. Останній елемент — добре відоме німецьке позначення «пограниччя, марки». Перший елемент — це род. відм. мн. топонімічного суфікса -āri ~ -vāri (<vāriōs) (основа на -а-/-ja-), наприклад, Rom-āri «римлянин», Tenimark-āri «датчанин», Веheim-āri «богемець», Bai-āri «баварець». Латинізована форма мн. від -āri/-wārі була -arіі/-varii, напр., Bajo-vari-i «баварці».
Регулярна форма род. відм. мн. від -āri має бути на -о, тобто -ārо. Але Адольф Бах зауважує, що на німецькій півночі (наприклад, Magdeburgara marco, 941 р.) і особливо у західнофризькій мові (аж до наших днів) переважають форми род. відм. мн. на -а- (-ārа), наприклад, Sted-ara-wald (провінція Ґронінґен, XI ст.), Baard-era-deel (сучасна назва). Особливий інтерес для нас становлять асоціації форми Ruz-ara із західнофризькою.
Значення назви Ruzaramarcha (фонолог. /руцара-/) було, отже, «марка Руц-ів». У «Житії Конрада, Архієпископа Зальцбурзького» (Vita Chunradi Archiepiscopi Salisburgensis), написаному близько 1177 p., засвідчене, очевидно, для позначення суміжної з Ruzaramarcha області, схоже позначення, а саме marchia Ruthenorum. Тут повідомляється, що до угорського короля, який саме в той час перебував у цій марці (qui tunc in Marchia Ruthenorum morabatur), був посланий гінець. Вірогідніше за все тут фігурує австрійсько-угорський кордон уздовж Дунаю, тобто в той час, про який йдеться (бл. 1177 p.), угорська частина колишньої Ruzaramarcha. Саме ця марка була особливо важливою для угорської корони; про це свідчить той факт, що Генріх, син св. Стефана, хрестителя угорців і засновника християнського угорського королівства (997— 1038), представлений в Annales Hildesheimenses під 1031 р. як dux Ruizorum (-z- = /ц/ ).
На щастя, латинізована форма мн. Ruz-arii (/руц-арії/) збереглася в автентичній грамоті Леопольда V (1177—1192— 1194), герцога Австрії і Штірії. Грамоту було видано реґенсбурзьким купцям у Відні 9 липня 1192 р. У той час назву Ruzarii (/руцарії/) уживали щодо реґенсбурзьких купців, котрі торгували з Руссю. Адам Бременський, уродженець Верхньої Германії, що навчався в баварському Бамберзі (пом. бл. 1081 p.), у своїх Gesta Hammaburgensis ecclesiaepontificum (бл. 1070 p.) 16 разів згадує Русь, використовуючи при цьому такі форми: Ruzzi (/руцці/) (двічі), Ruzzia (/руцціа/) (12 разів), Ruzia (/руціа/) (двічі). У сучасних Адамові Бременському (бл. 1070 р.) Анналах Альтаїхського монастиря зустрічаються два написання: Ruzones (/руцонес/; один раз) і Ruscia (/руціа/; один раз). Ламберт із Герсфельда (1025— 1081), що народився в селянській сім’ї, яка проживала у Франконії, і навчався в Бамберзі, у своїх Анналах (бл. 1080 р.) дає дві різні форми назви Русі — Ruzeni (чотири рази; у текстах, що належать до 70-х років XI ст.) і Rusci (тричі; у записах під 960, 973 і 1043 pp., власне із давніших джерел). Повідомлені Ламбертом відомості, що стосуються 70-х років XI ст., особливо важливі з огляду на його стосунки з імператором Генріхом IV (1056— 1106), при дворі якого в 1074— 1075 pp. знайшов притулок вигнаний київський князь Ізяслав Ярославич. Генріх IV обмінювався послами і з Святославом Ярославичем (1075), і в Анналах Ламберта є відомості про ці події.
Форма Ruzeni (<Ruz-en-i) з суфіксом, що походить з *-jān/-ān, яка використовується у Ламберта, особливо варта уваги через те, що, як вважається, хроніка Ламберта містила інформацію про Русь, отриману з перших рук. Вжита Ламбертом форма не була унікальною. В Гільдесгеймських Анналах (бл. 1050), які передають назву Русі у три різні способи, також є форма на -jān-: Ruizi (/рюці/), Rusci (/руці/) (один раз), Rusciani (/руціані/) (один раз). Те саме можна сказати й про твір Гельмольда з Бозау, у «Хроніці Слов’ян» (Chronica Slavorum, бл. 1170 р.) якого також використано два написання (-с- = /ц/) Ruci/Rucia (п’ять разів) і Ruceni (Rucenum mare «Чорне море») (один раз). Тітмар Мерзебурзький (пом. 1018 p.), «Хроніка» якого дійшла до нас в автографі, часто використовує (для фонеми /ц/) графему <z> паралельно з графемою <с> в нелатинських іменах, наприклад, Geẕo = Geco; Beẕeco = Весесо ; Raẕo = Raco. Проте Тітмар ніколи не вживає графему <z> в назвах, що позначають Русь, а використовує або графему <с>, або диграфи <sc> і <sz>, знову маючи на увазі фонему <ц>: Rucia (один раз); Ruscia (тричі); Rusci (двічі); Ruszi (один раз). Написання через <sc> (Ruscia) (=/руціа/) виявляється в давніх посланнях римських пап, що стосуються Східної Європи, наприклад, у Григорія VII (17 квітня 1075 p.; 20 квітня 1079 р.) і у Григорія IX (15 березня 1233 р.) [двічі; проте в цьому ж документі трапляється і форма Russia]. Підсумовуючи матеріал, викладений у цій главі, ми доходимо до такої ситеми для назви Русь (з фонемою /ц/):
| (a) Ruzz- ~ | a) Ruz- | a) Ruc- | a) Rusc- | a) Rusz- |
| Ruiz- | ||||
| b) Ruz-en- | b) Ruc-en- | b) Rusc-ian- | ||
| Ruz-on- | ||||
| c) Ruz-ari |
Написання Ruiz- (з умлаутом) доводить, що голосний й був довгим, пор. ще, що підтверджується сер.-верх.-нім. формами Riuze, Rūze (XII—XIV ст.). Графеми <z>, <zz>, <с> і <sc>, <sz> у верхньонімецькій орфографії були практично взаємозамінні. Коливання між графемами <z> і <с> означало з фонетичного погляду, що ці графеми відображали швидше африкату /ts/ = /ц/ , ніж фрикативний /ѯ/. Середньовічні латинські автори романських країн користувалися графемою <z> як відповідником грецької літери Z (ς). Носії давньоверхньонімецької мови запозичили цю графему з писемної практики романських авторів і почали використовувати її для позначення двох своїх нових фонем: африкати /ts/ (=/ц/) і фрикативного /ѯ/. Ці нові фонеми розвинулися внаслідок другого верхньонімецького переміщення приголосних (Deutsche Lautverschiebung), яке відбилося на приголосних р, t, k. Переміщення почалося в Алеманії і Баварії незадовго перед 600 p., однак ніколи не доходило до Північної Німеччини.
У подальшому аналізі ми обмежимося долею фонеми t. На початку слова, після приголосної і у випадку ґемінації t переходило в африкату /ts/ (графема <z>): давн.-сакс. tiohan, давн.-верх.-нім. ziohan «тягти» (нім. ziehen); *set-tzen > sezzen «ставити» (нім. setzen). У позиції після голосного t розвинулося в кластер, що складається з двох фрикативних / ѯѯ / , наприклад, давн.-сакс. ëtan (готc, itan) > давн.-верх.-нім. ëѯѯan «їсти» (нім. essen). Умлаут у назвах типу Rūs показує, що у вихідній Германській формі був суфікс, що починався з j-. О. В. Назаренко вважає, що це був суфікс -jan. Це припущення цілком прийнятне, особливо зважаючи на наявність форм з -jan/-аn: Rusc-ian, Ruz-en, Ruc-en. Тільки форми з суф. -jan/-аn є справді германськими; форми без суфікса або з суфіксом -ari — латинізовані форми. Типово давньоверхньонімецькою рисою було подвоєння приголосного під впливом з якого починається суфікс.
Таким чином, ми приходимо до вихідної Германської форми *Rut + jan>Rūzz-. Крім того, в давньоверхньонімецькій мові існувала тенденція до спрощення ґемінат, наприклад, leidezen замість leidezzen «засуджувати». Це пояснює співіснування двох форм: з <zz> і з <z>, тобто Rūzz- і Rūz-. Оскільки форма *Rūtjan передувала другому верхньонімецькому переміщенню приголосних, корінь *Rut- мав був проникнути до німецької мови в ранню християнську епоху, безперечно до 600 р.
У той час як Німеччина й Австрія були областями, де діяло друге верхньонімецьке переміщення приголосних, у ріпуарському Рейнланді (Трір — Кельн) цього переміщення не було. Ріпуарські франки, у фонемному репертуарі в яких не було ні африкати / t s / , ні фрикативної / 5/ , звичайно зображених графемою <z>, ко ристувалися для субституцій цих звуків фрикативною /% / [35, с. 256—258]. Таким чином з’явились форми Russorum (<*Ruzz-) і Rusorum (<*Ruz-). Так, обидві ці форми без розрізнення вживаються Ліудпрандом Кремонським (пом. 972 р.) у його «Антаподосисі» (Antapodosis) і в «Посольстві до константино польського імператора Никифора Фоки» (Legatio ad imperatorem Constantinopolitanum Nicephorum Phocam) [38]. Ломбардець Ліудпранд, якого імператор Оттон І у 961 р. зро бив єпископом Кремонським, мав тісні зв’язки з німецькою правлячою елітою Рейнської області. Добре знав він і візантій ську столицю, оскільки двічі їздив туди як посол. Його покро вителями були послідовно майбутній король Італії Беренґар II (950—961; Ліудпранд служив йому у 948—950 рр.) і імператор Оттон II (йому Ліудпранд служив у 976 р.). Таким чином, Ліудпранд пішов дорогою свого вітчима, який служив у Констан тинополі послом італійського короля Гуґона Прованського (926— 945). На щастя, дізнавшись від свого вітчима про деякі цікаві подробиці найважливішої події у Константинополі в 941 р. — морського нападу русів (Riis) князя Ігоря, Ліудпранд записав їх. Відповідний пасаж у творах Ліудпранда починається словами сит Ingero rege RUSSORUM [38, с. 446]. Цікаво, що Ліудпранд, описуючи візантійський флот, повідом ляє, що в цей час (967 р.) він складався з двадцяти чотирьох chelandia, двох кораблів русів (Russorum naves; а втім, він пише також і RUSORUMetenim naves «бо кораблі русів», in medio RU- SORUM «посеред русів», Rusi «Русь» [38, с. 462]) і двох галльських кораблів (Gallicae II [38, с. 548]). Таке взаєморозташування, Russi і Gallicae, ще стане нам у пригоді в нашому дослідженні. Рейнські форми, що пишуться через -S-, престиж яких повинен був зрости разом з dignitas Каролінґів (перемога при Турі і Пуатьє у 732 p.), були відомі у Константинополі вже в середині X ст. Ліудпранд наводить їх грецьку народну етимологію: «На півночі живе народ (gens), який у греків називався за властивостями тіла Pouatoę, Rusios, але ми називаємо їх Nord- таппі за їх географічним положенням. Таким чином, оскільки німецькою мовою (lingua... Teutonum) nord означає північ, а man означає людина, ми можемо витлумачити Nordmanni як північні люди» [38, с. 460]. Невдовзі після того, як Карл Великий завершив Renovatio Im perii (800 p.), він встановив дружні стосунки з аббасидським халіфом Аароном (Гарун-ар-РашІд, 786—809) [39, с. 16]. Не можна, звичайно, приписувати простому збігові той факт, що саме в середині IX ст. в арабській географічній літературі назва Русі з’являється в її рейнській формі, а саме арабськ. cj *j j J I ар-Рус у «Книзі шляхів і країн» (Kitäb al-masälik wa’l-mamälik) Ібн Хурдадбега (бл. 840 або 880) [40, с. 241—259]. Рейнські форми Russi/Russia мали успіх і в західноєвропей ській латині після XI ст., і в пізніших текстах розмовними мова ми. За походженням з цими формами пов’язана також англійська назва Russia.
Лоррен (німецька Лотарінґія) був батьківщиною Каролінґів, які були ріпуарсько-франкського, або австразійського походжен ня, і одночасно центром каролінґської імперії і імперського літописання. Останнім імперським літописцем у Лоррені був Реґіно (пом. 915 р!), який закінчив свою всесвітню хроніку в 908 p., будучи абатом монастиря св. Мартіна у Трірі. У 959 році київська велика княгиня Єлена (Ольга < Helga) звернулася до Оттона І з проханням прислати до її країни місію на чолі з єпископом і священиків. У Оттона був чернець з монастиря св. Альбана в Майнці на ім’я Лібутій, спеціально для цієї мети рукоположений на єпископа, однак незабаром він помер. Виконання цієї місії лягло на Адальберта, ченця обителі св. Максиміна в Трірі. В 961 р. він відбув до землі Єлени, але вже наступного року (962) був змушений залишити цю справу й повернутися до двору Оттона. Через чотири роки Оттон, який тепер став імператором, доручив йому Вейсенбурзьке абатство в Лоррені, і як абат він отримав завдання довести хроніку Регіно до днів Оттона. Новий абат взявся за справу і написав свій виклад подій 907—967 pp., внісши до нього розповідь про про хання Єлени, рукоположення Лібутія і про свою власну роль у місії на Русі в 961—962 pp. Обране ним написання назви Русі робить його відомості винятково цінними. Адальберт, що відвідав Єлену (Ольгу) і який знав Русь з власного досвіду, зупинив свій вибір на формі *Rugi2{: legati Helenae reginae RUGORUM («посли Єлени, королеви руґів») [41, с. 214], genti Rugorum («народу руґів») [41, с. 214, 216], Adalbertus Rugis ordinatus episcopus («Адальберт рукопокладається на єпископа руґів») [41, с. 218]. Назва *Rugi інтригувала вчених з самого часу відкриття твору Адальберта, але вона залишалась нез’ясованою і досі. Було запропоновано два рішення: або ця назва є архаїзмом [42, с. 108— 119], або вона співвідносна з назвою Rugia (нім. Rügen) [43, с. 292— 306; 44, с. 1 — 16]. Припустити, що це архаїзм, неможливо, оскільки Адальберт писав свою хроніку зовсім простим стилем. З другого боку, не видно причин, чому Адальберт, який сам бував на Русі, поплутав би її народ з давньоскандинавськими руґами (Rugi), вперше згаданими Тацітом (55— 120 pp.), які під час Великого переселення народів без успіху намагалися закріпитися на Дунаї (в Нижній Австрії), а також в Італії. Остання згадка назви Rugi зустрічається в 541 р. (Про долю германських руґів див. [45, с. 80—85]. Так само немає підстав і для припущення, що тут існує будь- який зв’язок з островом Рюґен у Балтійському морі. Сучасник Адальберта Відукінд Корвейський, що писав у 967—968 pp., називав (слов’янських?) мешканців Рюґена Ruani [46, с. 162], і ні про яку Єлену — княгиню Рюґена у джерелах не йдеться. «Звід переказів» (Codex tradiiionum) собору в Пассау, який був переписаний в 1254— 1265 pp., містить в собі «Студії про раффельштеттенські мита» (Inquisitio de theloneis Raffelstetten- sis), документ, що з’явився під час останнього східнокаро- лінґського короля Людовіка IV Дитяти (900—913), але пов’яза ний з більш ранньою практикою, як зазначено в ньому: «Часів Людовіка (Німецького, 817—843—876. — О. Я.) і Карломана (з 865 р. правив разом зі своїм батьком, у 876—880 — король Баварії. — О. Я.) і інших королів (—899 p.: Людовік III, 876—882, з 880 р. також король Баварії Карл III, 882—888; Арнульф, 887—899. — О. Я.), коли по ньому сплачували мита найретельніше»22. Засідання (placitum), що стосувалося Дунайського митного тарифу, відбувалося у містечку Раффельштеттен, яке пізніше занепало і припинило своє існування. Деякі вчені локалізують його на правому березі Дунаю між гирлами Трауну і Енсу. За Ф. Л. Ґансгофом, обговорення цього предмета в Раффель- штеттені відповідає каролінґській практиці 860—870-х років [48, с. 197—224]. «Студії» складаються зі вступу і дев’яти глав. Глава 6 почи нається так: Sciavi ж (слов’яни), які приходять від Руґів або з Богемії для торгівлі (Sciavi vero, qui de RUGIS vel de Boemanis mercandi causa exeunt) [47, c. 251]. Більшість вчених згодна — і я приєднуюся до них — з тим, що de Rugis у цьому тексті стосується купців, які приходять з Русі (R us/R usf) [49, с. 460—461]. Рейнська (або прибережно-франкська) форма Rug- зустрічає ться також у двох джерелах XI — поч. XII ст., що використову ють матеріали, які походять з Лоррена. Перше джерело — це Historia Normannorum Ґійома з Жюм’єжа (бл. 1072 p.), в якій великий князь Русі Ярослав Мудрий (1018— 1036— 1054) нази вається « Juliusclodius (< Jurius Georgius) король руґів (rex Rugo- rwm)»23. Другим джерелом є Genealogia Welforum (перша чверть XII ст.): Володимир Святий (979— 1015, батько Ярослава) виступає тут як rexRugorum (Is Chüno ... genuit... 4fîlias ... 3а regi Rugorum nupsit («Цей Куно... народив... чотирьох дочок... третя [з них] вийшла за короля ругів») [54, с. 734]. Однією з типових рис діалекту ріпуарсько-франкської мови — рідної мови Адальберта — є так звана ґутуралізація, або, як ії іще називають, веляризація. Під цим розуміється перехід зубного проривного (особливо -d-) після голосного переднього ряду у велярний, у даному випадку -d- в -g-, наприклад, середньо-верх.-німецьке sniden «різати»,ріпуарськ. śnega-. Ґутуралізація засвідчена не тільки в сучасних діалектологічних записах, вона з’являється також і у середньовічних текстах розмовними мовами (про ріпуарсько-франкську ґутуралізацію див. [37, T. 1, с. 40—42, карта 13 (с. 119); Т. 2, с. 115—118; 55, с. 49— 58]; порівн. ще [36, с. 186—187]. Як відомо, мова франків була змішаною, в ній Германська основа була збагачена вульгарнолатинськими елементами [44, с. 152]. У ґалло-романській мові (VI—VII ст.) глухі приголосні (наприклад, -1-) в інтервокальній позиції одзвінчувались (так, > -d-), потім протягом VIII ст. вони ставали фрикативними (так, -d- > -д-) і, кінець кінцем, у XI ст. у старофранцузькій мові цей процес завершився (так, -5- > -0-): порівн. лат. vita «життя» >
- vida > ст.-франц. vide > vie; лат. portata «яку носять» > porta-
da\ Ataulphus (власне ім’я) > Adaulfus [56, с. 385—386; 57, с. 140, 262; 58, с. 8; 59, с. XXI]. Саме таким чином кельто-латинське (ґалло-романське) *Ruti перетворилося у *Rudiy так само як Rutenis (локатив; VI ст.) / Rutena (IX ст.) — у Rodeis (бл. 1260 p.); у діалекті Родеза (rouer- gat) воно розвинулося у Roudés (>Rodez у франц. мові XVII ст.) [60, с. 572; 61, с. 205, № 1]. На цій підставі видається раціональним припущення, що вульг.-лат./давн.-франц. запозичення *Rudi, після того як воно перейшло до ріпуарсько-франкської мови, зазнало ґутуралізації (приблизно між 800 і 860 pp.), результатом чого була форма Rugi.
У салічних Annales Augustani (Ауґсбурґ, 973— 1104) повідом ляється, що у 1089 р. імператор Генріх IV (1056— 1106) узяв за дружину Praxaedem (Євпраксію/Адельгейду Всеволодівну, 1073— 1109. — О. П.) RUTENORUMregis (Всеволода Київського, 1077— 1093. — О. П.) fïliam [62, с. 133], про долю Євпраксії- Адельгейди див. [63, с. 617—646]. Чернець-бенедиктинець Ортліб із Цвіфальтена у Швабії бл. 1135— 1138 писав про шлюб київського великого князя Свято- полка II Ізяславича (1 0 9 3 — 1113) і візантійської принцеси Варвари Комніни (пом. 1125 р.) у 1103 р. як про matrimonium regis RUTENORUM («шлюб короля рутенів»)24. Оттон Фрейзінґенський у своєму Chronicon (1146 р.) згадує про Євфімію Мономахівну (пом. 1138 p.), яка у 1112 р. вийшла заміж за угорського короля Коломана (Kaiman, 1095—1116), як про RUTENORUM seu Chyos (Київ. — О. П.) regis filia («дочку короля рутенів або Києва») [66, с. 536]. Так само і Annalista Saxo (бл. 1139 р.) говорить про Русь як про Rutheni25. Першим відомим нам автором, що вжив форму Ruthen- для позначення Русі, був хроніст французького походження, так званий Ґалл Анонім. Знаменним у долі цього першого автора польської хроніки (він писав бл. 1112— 1116 pp.) було те, що він був ченцем- бенедиктинцем монастиря св. Жіля (у Провансі, Південна Франція) і перед приїздом до Польщі працював у Самодьварі (Samogyvâr), де була угорська обитель, дочірня щодо монастиря св. Жіля. Мар'ян Плезя вважає, що Ґалл Анонім одержав освіту десь у районі Тура— Орлеана [68, с. V—XVI]. Певно це чи ні, в усякому разі Ґалл Анонім безперечно знав класиків, особливо таку впливову «Історію франків» Григорія Турського (539—594)26. Колишня назва давньокельтського державного утворення на Півдні писалася, починаючи з І ст. до н. е., як Ruteni, Rutena, Rutenus, Äw/w.y/‘Poorr|voi, ‘Pouxavoi, ‘Poinaivoi, тобто завжди через -і- [61, с. 24—25, 44, 55, 56]. Однак Ґалл [70, с. 379 — 484] пише Ruthenorum rex [70, с. 402, 403, 419], Ruthenis [70, c. 403, 467], Rutheno [70, c. 403, 453], тобто, користуючись новою орфографією, ототожнює кельтських Ruteni Григорія Турського з сучасною йому східно європейською Руссю. Проте в одному випадку Ґалл вживає обидві форми, тобто Rutheni і Russia, паралельно: «Сталося те, що в той самий час король Болеслав III (король Польщі, 1102— 1138, покровитель Ґалла. — О. /7.) вторгнувся в Руссію, а король рутенів вторгнувся в Польщу (contigit пат- que uno eodemque tempore Boleslavum regem RUSSIAM, RUTHE- NORUM vero regem Poloniam), не знаючи один про одного; вони стали табором, кожен на чужому березі прикордонної річки, вздовж їх кордону...» [70, с. 406]. Інший француз, Суґерій, абат монастиря св. Дені (бл. 1081 — 1151), і до того — політик, ідеолог і провідний історик свого часу, також говорить про правителя Русі як про rex Ruthenorum [71, с. 61]: Atavae (=Анна. — О. П.) Regis Ruthenorum filiae «Атави, дочки короля рутенів». Ця рівність: кельтські Ruteni = Русь, вірогідно, була чітко сформульована незадовго до XII ст. або протягом цього століття,оскільки вона виявляється у творі ученого-компілятора Ґервасія з Тілбері (бл. 1150— 1235 pp.), англо-нормана, що одержав освіту на континенті і в останні роки життя працював при дворі свого родича імператора Оттона IV (1209— 1218). У своїх «Імператор ських учених дозвіллях» (Otia imperialia), написаних бл. 1209— 1215 pp., порушуючи питання про сучасну йому Русь, Ґервасій цитує латинського письменника Лукана (Marcus Annaeus Luca- nus, 39—65 pp.), який згадує давньокельтських рутенів: «Про Паннонію... Польща межує з одного боку з Русією, яка є також Рутенія (Polonia... contingit RUSSIAM, quae et RUTHENIA), про яку Лукан [пише у «Фарсаліях» (Pharsales) І, 402. — О. П.\. Solvunturflavi longo statione RUTHENI («Розсіюються русявоволосі рутени з їх давнього осідку»). В цій країні рід рутенів (gens Ru thenorum), забарливий у дозвіллі і т. інше» [53, с. 65]. У географічному розділі енциклопедичного твору «Про влас тивості речей» (De proprietatibus rerum, закінчений бл. 1250 р. [53, с. 69—96]) францісканця Варфоломія Англійського (бл. 1190— 1250), англо-нормана, що працював у Магдебурзі (Східна Німеччина), є коротка глава про Русь того часу. Тут він також ідентифікує Ruthia і Ruthena: «Про Рутію (De RUTHIA). Рутія, або Рутена (RUTHIA, sive RUTENO), яка є провінцією Мезії (=Ґерманії, як частини Скіфії? — О. П.), розташована вздовж рубежів Малої Азії, межуючи з римським кордоном на сході, з Ґотією (Німеччиною) — на півночі, Паннонією (Угорщиною) — на заході і з Грецією — на півдні. Це величезна країна, і їхня мова схожа з мовою богемців і слов’ян. Одна частина її (країни. — О. П.) називається Ґалація (Galacia) (українська Галичина. — О. П.), її мешканці колись називались ґалати (Galathae), до яких, як кажуть, апостол Павло звернувся зі своїм посланням. Про Ґалацію див. вище» [53, с. 77]. У пасажі, що стосується Галичини/Ґалації, тобто Західної України (De Gallacia), Варфоломій, спираючись на авторитет давнішого енциклопедиста, Ісидора Севільського (бл. 560—636), ототожнює мешканців цієї країни з давніми ґаллами. Він закінчує цей пасаж таким твердженням: «Ця країна (regio; Галичина. — О. П.) — найпротяжніша і родюча: вона займає в Європі більшу частину, яку багато хто називає Рутенією (Rutenea)» [53, с. 74]. Написання цієї назви через (Rutenea) показує, що Варфоломій ішов тут за іншим джерелом. Перший польський історик-поляк, єпископ Краківський Вінцент Кадлубек (1150— 1223), що отримав освіту в Болоньї іПарижі, у своїй йинятково впливовій у європейсько-латинському читацькому середовищі «Хроніці» (бл. 1218— 1220) [72] віддавав перевагу формі Ruthen- [72, с. 286, 294, 379, 421, 430, 433, 437, 440]. Тільки одного разу (не враховуючи цитування пасажу з Ґалла Аноніма [72, с. 280], де той, як уже говорилося раніше, наводить дві різні форми), Кадлубек обидві форми (Russ- і Ru then-) вживає паралельно: «князь Русії (Russia) Лаодерій (Володар Галицький, 1084— 1124. — О. П.) зібрав воєдино своїх рутенів (suos Ruthenos)» [72, с. 350]. Підсумовуючи спостереження над написаннями через -t- і -th-, можна зробити висновок, що їх запровадили французькі й англо- норманські учені, що латинізували німецьке написання через -г- / -с- і т. ін. (для фонеми / ц / ) і «відновили» «давнє» ty інакше кажучи, форми Ruz- ( / руц/ ) і R u zen - (/р у ц е н /) були виправлені на Ruth- та Ruten-/Ruthen-.
Назва Rus вперше з’являється в латинських каролінґських джерелах у першій половині IX ст. У відповідності до поділу імперії Каролінґів на дві культурно-військово-економічні зони — Дунайський і Рейнський регіони — розвинулись дві різні форми цієї назви. Перша була південноґерманська (або належна до Дунайського регіону) форма R u zz-/ Ruz- (/р у ц ц /, /р у ц /) , що виникла внаслідок другого верхньонімецького переміщення приголосних. Її корінь * Rut-/ * Rut-en- був запозичений із кельтсько-вульгарно- латинського незадовго до 600 р. (тобто до переміщення приголос них). Оскільки Рейнланд не брав участі в Германському переміщенні приголосних, у консонантному репертуарі його мови не було африкати ts ( = /ц /) . Запозичуючи південноґерманські слова, франки Рейнланду використали сибілянт / s / для субституції чужого для них / г / ( = /ц /) , тобто R u zz-/R u z- переходили в Russ- / Rus-. Третьою формою було рейнське ріпуарське слово Rugi, що з’явилося як наслідок типово ріпуарсько-франкської ґутураліза- ції. Давньофранцузьке запозичення Rudi (починаючи приблизно з 800 р.) стало поштовхом для його розвитку. Отже, існування ріпуарської форми Rugi (< *Rudi- < Rut-) підтверджує, що початковою для форм типу Ruzz- була форма *Rut-.Форми Rut-en- / Ruth-en- У що належать до XI—XII ст., є книж ними релатинізованими формами, позбавленими безпосереднього впливу на з’ясування питання про етимологію назви R u s/Русь. Цікаво відзначити, що джерелом для слов’янських форм Рус-ь і Рус-ин стали субститути Russ-/Rus- кельтської форми (*Rut-, Rut-en). їх перенесла до Східної Європи рутено-фризько-нор- манська торговельна компанія, яка діяла там в останній чверті VIII ст.27.