Мартинюк Ростислав Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ростислав Михайлович Мартинюк
Народився5 червня 1971(1971-06-05) (53 роки)
Суми
ГромадянствоУкраїна Україна
Національністьукраїнець
Місце проживанняКиїв
Діяльністьжурналіст
Alma materВоронезький державний університет
Конфесіяхристиянин (Православна Церква України)
Рідонук журналіста Петра Носенка
БатькоМихайло Мартинюк
МатиВалентина Носенко
НагородиОрден Архангела Михаїла УПЦ Київського патріархату (2016); знак «За Церковні Заслуги» перед Волинською єпархією ПЦУ (№61 від 11 травня 2019); Орден Архистратига Михаїла ІІ ступеня ПЦУ (№535 від 14 лютого 2021); медаль ПЦУ «Хрест Свободи» (№1595 від 11 липня 2023); Орден Миколая Чудотворця ПЦУ (указ Блаженнійшого Епіфанія, митрополита Київського від 17 листопада 2023).
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мартинюк.
Див. також: Мартнюк Ростислав

Ростислав Михайлович Мартинюк (5 червня 1971(19710605), Суми) — український журналіст, теле- та кінопродюсер, політичний консультант, дослідник східних фіно-угорських ідентичностей (історія ерзян, мокшан, мерян, вепсів, удмуртів та їх діаспор). З кінця 2010 років виступає як авторитетний експерт із церковної історії, антропології української шляхти ХІХ століття та Голодомору-геноциду 1932-1933. Голова Наглядової Ради благодійного фонду «Героїка»[1], який розшукує та впорядковує українські військові поховання. Ко-продюсер художньої кінострічки Тараса Томенка «Будинок «Слово». Нескінчений роман» (2021), кінострічки Валентина Васяновича «Атлантида» (2019), серії документальних фільмів «Моя війна» (2023). Експерт Українського Культурного Фонду (з 2023).

У 2014-2020 роках член Експертної ради Державного агентства кіно, 2004-2016 — редактор україномовного сайту фіно-угорських новин ugraina.org (2004–2016)[2][3] та редактор друкованого видання «Уґраїна», офіційного органу Київського товариства культури народів фіно-пермської групи. Учасник трьох українських експедицій на об'єкти ГУЛАГ Республіки Карелія та Соловецьких островів.[4][5]

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походить із станового козацтва Прилуцького полку (Голінка у сучасній Чернігівській області).

1988 вступив до Воронезького університету в Російській Федерації, за фахом історик. 1989 підготував нарис про історію анексії Московським князівством Астраханського ханства в XVI столітті. Учасник українських політичних демонстрацій у Москві. На 1991 відносяться перші спроби збору інформації про фіно-угорське походження ідентичности «русских», зокрема у контактних українсько-російських зонах воронезького краю. 1995 повернувся до України, де у місті Суми стає помітним діячем молодіжного націоналістичного руху, входячи до кола лідерів СУМ «Сумщина»: Віктора Рога, Олега Медуниці, Руслана Дейниченка, Андрія Наталухи, Геннадія Іванущенка. У газеті «Гроно» орпилюднює перші есеї з історії Ерзянь Мастор, Удмуртії та Східної Слобожанщини. 1998 року переїхав до Києва, де працював спочатку для 7-го каналу київського телебачення, а згодом Першого Національного та 5 каналу.

Діяльність

[ред. | ред. код]

2000 року здійснив першу подорож до Ерзянь Мастор, де познайомився з ерзянським діячем Йовланем Оло та ерзянським письменником Алєксандром Дороніним, а 2004 - до вологодської та карельської Вепсляндії, де встановлює широкі зв'язки із вепськими культурними елітами. У лютому 2005 року відкрив перший україномовний сайт фіно-угорських новин Ugraina.Org, на якому просуває концепцію фіно-угорського походження росіян та коренізації їх ідентичності на базі мерянського, вепського та ерзянського субстратів. При цьому спирався на наукові розробки члено-кореспондента НАН України Ореста Ткаченка (1925-2021), який досліджував фіно-угорський мовний субстрат у живій російській (московській) мові, концептуалізувавши зібрані дані у докторській дисертації «Мерянский язык» (Київ, 1986).

Протягом 2000-их років активно працював над згуртуванням діаспор фіно-угорських народів в Україні, взявши участь в організації першого З'їзду марійців України, який відбувся у Житомирській області. Також брав участь у формуванні комі, удмуртської та ерзянської громад України, зокрема впровадивши щорічне відзначення в Києві Дня ерзянської мови 16 квітня.

Засновники руху «Вільний Ідель-Урал». Другий ліворуч — Ростислав Мартинюк (Ожомасонь Кірдя). Київ, 2018 р.

Автор низки полемічних статей та есеїв з проблем фіно-угорської політології та конфліктології. Відзначений подякою голови Державного Комітету Республіки Карелія у справах національної політики Євгенія Шорохова «За активну роботу з популяризації вепської культури в Україні, розвиток та зміцнення міжнаціональних зв'язків».[6]

Авторитетний діяч ерзянського національного руху, відомий під ерзянським ім'ям Ожомасонь Кірдя, член товариства «Эрзянь Вал», лавреат премії «Ерзянин року» 2007 року.[7] Багатолітній кореспондент ерзянської газети «Эрзянь Мастор». За даними телеканалу Еспресо, брав активну участь у створенні суспільно-політичного руху «Вільний Ідель-Урал». Здійснює консультування політичних емігрантів з фіно-угорських республік РФ.[8]

Родина

[ред. | ред. код]

Онук конотопського журналіста Петра Носенка (1911-1993), праонук латвійського залізничного інженера Пилипа Могилка (1864-1918).

Публікації. Інтерв'ю

[ред. | ред. код]
  • Московія була фактично фінно-угорською державою. І справді, саме Петро I організував, так би мовити, другу хвилю українізації фінно-угорських народів. Він зрозумів, що пробитися в Європу Московія може лише через слов'янський світ. Говорячи сучасною мовою, в цьому йому допомогли саме українські „політтехнологи“ — києво-могилянці на чолі з Феофаном Прокоповичем (останній, до речі, запропонував Петру назватися імператором. А до того Феофан пропонував імператорство Мазепі, але той відмовився, мабуть, був занадто демократ).
  • чим насправді був жовтневий переворот? Він був спробою звільнення фінно-угрів і євреїв від слов'янсько-німецького панування. До речі, недарма ж Ленін очолив більшовиків; у ньому ж злилася мордовська і єврейська кров. Недарма Леніна поховали у мавзолеї на місці злиття Москва-ріки і Неглинної: фінно-угри своїх вождів споконвіку бальзамували і ховали саме на злитті рік. Адже пролетаріат і середня ланка ВКП(б) сформувалися саме із ерзянського і мерянського плебсу, тому вони і вимагали, і підтримували таке поховання.

Джерела

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Фонд «Героїка». Архів оригіналу за 22 березня 2018. Процитовано 21 березня 2018.
  2. ↑ archive ugraina.org. Стор. 1, ААВ Евальд (Evald Aav) - АВДЮШКО Марія // archive.today webpage capture. Збережено з http://www.ugraina.org/encyclopedy/ 1 квіт. 2016 11:51:23 UTC. Copyright © 2004–2016 UGRAЇNA.org
  3. ↑ Вигадки з сайту ugraina.org // Вікіпедія, Видалені статті, 16—26.02.2007
  4. ↑ Ростислав Мартинюк [Архівовано 24 березня 2018 у Wayback Machine.] // Український Центр - Освітньо-Інформаційний Портал Для Українців - Бібліотека, Галерея, Форум
  5. ↑ Ростислав Мартинюк [Архівовано 17 березня 2018 у Wayback Machine.] // SumyNews, Сумський історичний портал, середа, 20 липня 2016 14:27
  6. ↑ Ростислав Мартинюк — SumyNews. sumynews.com (uk-ua) . Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 26 грудня 2019.
  7. ↑ «Ерзяни та українці: спільне від минулого до майбутнього». glavcom.ua (укр.). Процитовано 26 грудня 2019.
  8. ↑ В Києві створили рух "Вільний Ідель-Урал", що боротиметься за незалежність Татарстану, Башкортостану та інших окупованих Росією республік Поволжя - новини Еспресо TV | Україна. espreso.tv. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 26 грудня 2019.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мартинюк_Ростислав_Михайлович&oldid=42719846