Мокша (народ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мокша
Zubu mokshans. Dubasov.jpg
Мокшанки у традиційному вбранні, XIX ст.
Кількість ~800.000
Ареал Росія
Мордовія, Пензенська область, Тамбовська область, Татарстан, Саратовська область
Вірменія, Австралія, США
Близькі до: Фіно-угорські народи, ерзя, марійці
Мова мокшанська, російська, татарська
Релігія Православ'я, Лютеранство, Мокшень кой
Темниківське князівства на карті мішарських князівств
Мокшанська, російська та ерзянська мови на табличці у Саранську
Діалекти ерзян та мокшан у Мордовії
Розселення ерзян та мокшан у Мордовії

Мо́кша, мокшани (мокш. Мокшет/Mokšat) — фіно-угорський народ, корінне населення Середньої Волги, зокрема Республіки Мордовія. За офіційною національною номенклатурою, прийнятою в РФ, мокша — етнічна група мордви; за твердженнями частини мокшанських організацій — окремий народ.[1][2]

Мокша — типові європеоїди з переважанням північночорноморького антропологічного типу[3][4]. Мокшанська мова — з підгрупи фіно-волзьких мов, фіно-угорської мовної групи. Разом з ерзянською мовою формує підгрупу так званих "мордовських" мов. Згідно з останніми генетичними дослідженнями, єдиного мордовського народу не існує, а є два не етноси мокша та ерзя, які не мають спільного походження.[5]

Починаючи з 1950-х, чисельність мокші в Мордовії та Росії невпинно зменшується. Серед причин: закриття мокшаномовних шкіл, міграція поза межі Мордовії, економічна депресія, пропаганда національного нігілізму. Більшість сучасних мокшан — двомовні (говорять мокшанською та російською мовами), хоча до Другої світової переважала мокшано-ерзянська та мокшано-татарська двомовність[джерело?]. Більшість мокшан сповідують православ'я, є також лютерани і прихильники традиційної релігії — мокшень кой.

Весільне вбрання. Нагрудні прикраси мокшанки, Тамбовська губернія, Темниківський повіт, кінець XIX — поч. XX століття

Етимологія етноніма[ред. | ред. код]

Етнонім «мокша», яким представники народу користувалися з давніх (імовірно, після скіфських)[6] часів для самоназви, не запозичений зі стародавніх індоєвропейських мов. Найпоширеніша версія походження етноніму — це прив'язка до гідроніму Мокша. Також окремі вчені простежують зв'язок із санскритським словом «meksha», що означає «витікати, проливати».

Старожили села Мохши, що на річці Мокша, припускають, що річка одержала свою назву за іменем давньої поганської богині на ім'я Мокош (проте ця версія досі не знайшла своє підтвердження). У витоку річки розташована оглядова альтанка, а поруч встановлена скульптура. Їй поклонялися лісові племена, які жили в цих місцях тисячу років тому, вважали Мокош покровителькою родючості. Назву залишено древнім індоєвропейським племенем, що мешкали на берегах річки Оки, які говорили мовою, близькою до балтійських мов.[7]

Історія[ред. | ред. код]

На думку деяких істориків та антропологів, предків мокшів можна ототожнити з мушками, прабатьківщина яких знаходилась далеко на Південь від Кавказьких гір.[8][9][10] На зламі XIX-XX ст. навіть були зроблені спроби зіставити колишню вірменську провінцію Моксоне з регіоном Мушкі на основі ассирійських джерел і τῶν Μοσχικῶν ὄρη або Μοξιανοί, що засвідчено у Географії Птолемея. Мокші (тобто, нащадки сучасних мокшан) мали деякі схожі традиції з населенням колишньої вірменської провінції Мокс (яка зараз населена курдами), оскільки культивували просо, збирали мед (займалися бортництвом).[11][12]

Впродовж IX-XII століття мокшанський народ мав власну державність (лат. Regnum Moxelanum) із центром у місті Нороньщащть (нині село Наровчат Пензенської області).[13][14] Тут знаходився палац панівної династії Мордуканів і монетний двір, торговище і посольства сусідніх держав: Волзької Булгарії, Русі, Персії.[15] З татарською навалою Нороньщащть занепав і на роки втратив колишню велич. Прикметно, але в історіографії "Моксель" (мокш. Moks-El, або ж Мокшонь элькун) — узагальнена назва мокшанської держави раннього Середньовіччя або союзу племінних царств на величезній території від Лівобережжя Дніпра (сучасна Полтавщина) до річки Цна (теперішні Рязанщина та Мордовія).

До появи руських дружин у IX ст. мокшани мали цілком мирну співпрацю у галузі торгівлі з сусідами: ерзями (аорсами) та східними угорцями (пізніше їх називали мажарами або мішарами).[16][17] У праці хроніста Йордана всі вони згадуються й описуються під сукупною назвою Mordens, з уточненням, що спільно контролювали Волзький торговий шлях "із варягів у греки" і брали активну участь у работоргівлі. Згодом, а саме у XII-XIII ст. вели війни з ерзянами.

На чолі з князем-каназором Пурешом увійшли до складу татарської армії під проводом представників династії Чинґізидів. Добровільно брали участь у Західному поході Батия задля викупу жінок і дітей, які лишилися вдома.[18] Брали участь у битві при Легниці, однак через свободолюдний дух мокшанські загони були знищені татарами під командуванням Субедея. Роджер Бекон у своїй роботі Opus majus згадує, що мокшани перебували в авангарді татарського війська та брали участь у взятті Любліна і Завихоста.[19] За твердженням Бенедикта Поляка, мокшанське військо зазнало значних втрат під час взяття фортеці Сандомир у лютому та Кракова — у березні того ж року. У відповідь на розправу у далеких татарських тилах починається повстання під проводом Нарчатки, доньки Пуреша. Прикметно, але руських літописних джерелах тогочасне державне утворення мокшан відоме як Пурешева волость.[20]

На зламі XIII-XIV ст. на етнічних мокшанських землях постає державне утворення Золота орда, рештки місцевої еліти (оцязори) за вірну службу навіть одержують ярлики на князювання. Її столицею хан Узбек робить місто Нороньщащть, давши поселенню нову назву — Мухши (татар. موحشا).[21] Тут у 1313-1394 рр. ординські володарі карбують власну срібну монету, розбудовують палац, мечеть, медресе, водогін, торговище із готелями для купців. Вперше і зовсім випадково на руїни Мухши-Нороньщащтя у 1913 р. натрапив археолог А Кротков, який виявив золоті та срібні монети Хазарського каганату і Золотої орди.[22] Десятиліттям пізніше його наукові висновки підтвердили та суттєво розширили теоретично дослідники Саратовського університету — археолог В. Лєбєдєв, нумізмат Б. Зайковський і краєзнавець-етнограф І. Черапкін.[23][24][25][26] Вони аргументовано довели, що мокшанське місто у Середньовіччя було один із великих за кількістю населення торгових центрів XIV ст. Однак вже у 1395 р. військо аміра Тимура вщент зруйнувало Мухшу, лишивши у живих тільки місцевих старих жінок-мокшанок, яких під страхом змусили прийняти сунітський іслам; уцілілі ж чоловіки пішли на Північ у прилеглі ліси.[27] На довгий час межиріччя Цни, Мокши, Сури та Хопра стає безлюдним коридором для різних кочовиків.

Приблизно у 1388 в ядрі мокшанської етнічної території під проводом хана Бехана утворюється Темниківське князівство, також відоме у хроніках під назвою Мурунза (італ. Tartari di Mordua), а згодом спільно з ерзянами Касимовське ханство.[28][29] Обидва ці утворення мали прямий вплив на Московську державу, котра ще й сплачувала їм данину. У XV ст. володіння, адміністративно поділеного на біляки, Темниківського князівства сягали витоків Сури. Туди разом із мокшанами стали селитися ерзяни та мішари, які служили хлібозаготівельниками у ханському війську і платили відповідний податок (татар. ekmek vergisi).[30]

За царювання Івана IV Лютого Московська держава намагається позбутися залежності від сусідів шляхом спустошливих набігів, спалюючи села, де не було військових залог. У 1598-1613 рр. під час так званої Смути настає коротке затишшя у відносинах із володарями Темникова та Касимова. Тоді там активно розвивається економіка, головну роль в якій грали: землеробство, бортництво, хутряна і шкіряна промисловість, рибальство, видобуток солі та золота.[31] Панівною релігією у Темниківському князівстві та Касимовському ханстві був іслам, хоча ерзяни намагалися зберігати прихильність традиційним віруванням. Остаточно землі мокшан (Мокшень Мастор) та їхніх сусідів у Поволжі були поглинуті й асимільовані Московською державою вже за царювання династії Романових у XVII ст.[32][33]

Затим розпочалася нова доба — колонізаційна кампанія примусового навернення у московську версію православ'я з соціально-економічними та мовно-культурними утисками тубільного населення. Показово, але місцева колишня аристократія (такі, як рід Мордвінових[34]) змогла зберегти власні привілеї, увійшовши у російське дворянство. Натомість наслідком насильного змосковщення безземельних і бідних мокшан була низка повстань під проводом Степана Разіна, Омеляна Пугачова, Свіязька різанина, Акрамівська бійня тощо. Всі вони зазнали невдачі: учасників здебільшого страчено, а решту вцілілих вивезено на Сибірську каторгу.

За царювання Петра I безземельні мокші разом із сусідами (ерзя, марі, чуваші, удмурти) були практично повністю віднесені до страти так званих державних селян, які платили подушну подать.[35] Натомість знать, котра приймала православ'я, зберігала свій статус, а іноді навіть підвищувала його з відповідними дворянськими наділами. Поширена була практика взяття в аманати (заручники) представників еліти, які натомість отримували деякі привілеї. З XVIII ст. починається втеча селян із мокшанських сіл.[36] Основна причина — роздача землі під маєтки та переведення з державних селян у кріпаки. Серед інших причин — насильницьке хрещення: до відмовників вживалися заходи насамперед економічного характеру; за хрещення, навпаки, надавали пільги. Процес християнізації, з усім тим, закінчується до кінця XVIII ст.[37][38][39] Утиски з боку держави Романових спричинили участь мокшан повстаннях і селянських війнах, що завершувалося втечею на Дон, Яїк, у пониззя Волги, Заволжя, Сибір.

Всередині російського царату панували ідеї неодмінної та бажаної асиміляції всіх корінних народів Поволжя, мокшан зокрема. У Санкт-Петербурзі, Москві та Нижньому Новгороді як основних центрах русифікації імперії панувала впевненість у тому, що мокші незабаром припинять своє існування як окремий етнос через повне (навіть, назверх ілюзорне) набуття ознак російськості. Однак подібні прогнози та плани мали мало спільного із тогочасною дійсністю, про що свідчить фінський етнограф і мовознавець Г. Паасонен, який здійснив науково-дослідні подорожі регіонами компактного проживання волзьких фіно-угрів.[40][41]

На початку XX ст. мокшани переважно жили селянською працею. Більшість із них мали крихітні земельні наділи та зубожіли у злиднях під тиском поміщиків і православних попів. Знаково, що до пролетарів долучалися одиниці, хоча урбанізація таких міст, як Пенза, Тамбов і Саранськ відбувається за рахунок чоловіків-мокшан. Не дивно, що стихійні збурення під час революції 1905-1907 рр. набули масовості у цих губерніях, де, згідно з жандармськими звітами, розгромлено понад 500 поміщицьких маєтків.[42][43] За це кілька тисяч мокшанських селян зазнали тілесних тортур, арештів і Сибірської каторги. До розвалу Російської імперії у 1917 р. етнічні землі мокшан були адміністративно поділені між 4 губерніями: Пензенською, Саратовською, Симбірською і Тамбовською.

На початку XX ст. виник рух мокшанської інтелігенції за національно-культурне відродження свого народу, яка діяла з ерзянськими колегами.[44] Спільно вони зосередилися на просвітницькій діяльності. З вибухом Лютневої революції 1917 року діячі національного відродження закликали владу організувати навчання та богослужіння мокшанською та ерзянською мовами. Політична активність обмежувалася спробами отримати представництво у всеросійських владних структурах. Опісля Жовтневого перевороту, влаштованого більшовиками, одна частина мокшан увірувала у пропагандистські гасла і підтримала червоних, інша — навпаки з недовірою поставилася до заколотників і взяла активну участь в антибільшовицьких повстаннях (найбільшим з яких було Антонівське).[45][46]

У 1920-ті рр. в умовах так званої "нової економічної політики" та коренізації мокшанам вдалося не тільки законсервувати попередні здобутки й надбання у галузі науки та культурно-історичного відродження, а й ініціювати утворення автономної Ерзяно-Мокшанії з центром у Саранську всередині РРФСР. Надалі сталінський терор 1930-х рр. завдав тяжкого удару по всіх сферах життя мокшан і ерзян, яких почали одночасно русифікувати та мордвинізувати, стираючи відмінності між цими достоту різними фіно-угорськими народами.[47][48] Жорна репресій і Друга світова війна загубили цвіт мокшанської нації.

Новий поштовх до національно-культурного руху став можливим лише наприкінці доби "перебудови" та після розвалу СРСР. У 1990-х рр. у Мордовії розгорнуто діяльність спільного ерзяно-мокшанського товариства "Масторава".[49] Його представники беруть активну участь у формуванні республіканської конституції та органів місцевого самоврядування. Станом на сьогодні питомо мокшанські етнічні організації, дозволені російською владою, зосереджена в основному на питаннях функціонування та навчання рідною мовою, культурних подій і влаштуванням показових виїзних фольклорних свят. У цілому курс Кремля на жорстку централізацію всередині РФ жодним чином не сприяє розвитку національного життя мокшан, як і інших сусідніх народів.[50][51]

Країна Мокшан і територія розселення[ред. | ред. код]

Перша інформація про чисельність мокшан з'явилася в результаті перепису 1926 р. У документі містяться дані про 392 400 представників етносу. У роки радянської влади з'явилася тенденція об'єднання мокши і ерзі в єдиний народ, тому відомості про зміну показника невідомі. Перепис 1989 р. показав, що на території нинішньої Республіки Мордовія проживало 180 000 представників народу мокша.

У 2010 р. мокшанами називали себе лише 4767 осіб. На різке скорочення показника вплинула потужна пропагандистська політика, спрямована на об'єднання двох націй в єдиний народ. Дослідники оцінюють чисельність мокші в 300 000 осіб.[52] Важливе уточнення, генетичний ландшафт мокші вказує на яскраву своєрідність їхнього генофонду. Регіон генетично близьких ДНК-значень охоплює лише невеликий ареал популяцій середньої течії Волги (басейн річок Мокша, Цна, Хопер), строго обмежуючись її правобережжям.[53] Звернемо особливу увагу і на те, що на відміну від ерзян генофонд мокшан генетично близький до кримських татар (киримли). Як стверджує генетик і антрополог О. Балановський, генетичний ландшафт мокшан відповідає гаплогрупі Y-хромосоми, вказуючи на суттєву відмінність мокшан не тільки від генофонду слов'янських, фіно-угорських, а й інших сусідніх народів.[54] Окрім того, вдомості про частоти 15 гаплогруп Y-хромосоми довели, що популяції мокшан й ерзян не входять до єдиного кластера.

Більшість мокшан продовжують мешкати на своїх історичних землях, які самі мокшани часто називають «Мокша Мастор» (мокш. Країна Мокшан). Територія Країни Мокшан охоплює південно-західну частину Республіки Мордовія (включно із Саранськом), всю Пензенську, Тамбовську і більшу частину Воронезької області, південний схід Рязанської, Тульської і Курської областей, північний схід Білгородщини. На заході землі Країни Мокшан сягають Вовчанського району Харківщини.[55]

Восени 2022 року на тлі російської воєнної агресії проти України представники мокшанської діаспори сформували закордонний Комітет і розповсюдили у пресі свій маніфест.[56] Як висновується з тексту документа, століттями пригноблений московитськими загарбниками корінний етнос Надволжжя має намір боротися за свою свободу і національний суверенітет, а тому документ потребує розголосу. Наразі представники позаросійської мокшанської громади вже увійшли до складу Ліги Вільних Націй.[57]

Відомі мокшани[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Шабаев, Юрий Петрович (2010). “Финно-угорский мир”: миф, макроидентичность, политический проект? (Рос.). Москва: Общественные науки и современность. 
  2. Hear the Mokshas' voice: Manifesto. Mari Uver (Англ.). 24 жовтня 2022. Процитовано 25 жовтня 2022. 
  3. Kuussaari, Eero (1935). Suomen suvun tiet (Фін.). Helsinki: Tilgmann Oy. 
  4. Фёдорова, М.В. (1976). Славяне, мордва и анты: к вопросу о языковых связях. Воронеж: Издательство Воронежского государственного университета. 
  5. Balanovsky, Oleg (2015). Peoples' Panorama on the Background of Europe. Non-Slavic Peoples of Eastern Europe (Eng.). Moscow: Genofond.rf. 
  6. Семенкович, Владимир (1913). Гелоны и мордва: Материалы и исследования по исторической географии верховьев Дона и Оки (Рос.). Москва: Печатня А.И. Снегирёвой. 
  7. В. Н. Пресняков. География Республики Мордовия. Саранск. Мордовское книжное издательство. 2005
  8. Семенкович, Владимир (1913). Гелоны и мордва: Материалы и исследования по исторической географии верховьев Дона и Оки (Рос.). Москва: Печатня А.И. Снегирёвой. 
  9. Дьяконов, Игорь (1968). Предыстория армянского народа (Рос.). Ереван. 
  10. Marciak, Michał (2017). Sophene, Gordyene, and Adiabene: Three Regna Minora of Northern Mesopotamia Between East and West (Eng.). Leiden: BRILL. 
  11. Orbelli, Iosif (1982). Folklore And Traditions of Moks (Eng.). Moscow: Nauka. 
  12. Ставицкий, Владимир (2009). Основные концепции этногенеза древней мордвы (историографический обзор) (Рос.). Пенза: Пензенский государственный педагогический университет. 
  13. Черапонь, Осе (1929). Мокшокс ярмак-лепне (Мокш.). Валда ян (1929), № 1 (5). с. 14. 
  14. Білінський, Володимир (2006). Країна Моксель, або Московія (Укр.). Київ: Видавництво імені Олени Теліги. 
  15. Човганонь, Донісі (26 серпня 2022). Загублена у віках: столиця держави Моксель. Nаціональна Ініціатива (Укр.). Процитовано 26 серпня 2022. 
  16. Rastoropov, Aleksandr (2015). Issues of early ethnic history of the Hungarians-Magyars (Eng.). Kazan: Institute of Archaeology of Tatarstan Academy of Sciences. 
  17. Akchurin, Maksum (2012). The Burtas in the Documents of the 17th century (Eng.). Kazan: Ethnological Research in Tatarstan. 
  18. Амхедов, И.Р. и др. [коллект. авт.] (2016). Путешествие Ибн Фадлана. Волжский путь от Багдада до Булгара (Рос.). Москва: Издательский дом Марджани. 
  19. Bridges, John (2000). The «Opus Majus» of Roger Bacon (Eng.). London: Elibron Classics. 
  20. Полное собрание русских летописей. Том 1-2, 9-11 (Рос.). Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел. 1885. 
  21. Kamola, Stefan (2019). Making Mongol History: Rashid al-Din and the Jamiʿ al-Tawarikh (Eng.). Edinburgh: Edinburgh University Press. 
  22. Лебедев, В.И. (1958). Загадочный Город Мохши (Рос.). Пенза. 
  23. Лебедев, В.И. (1958). Загадочный Город Мохши (Рос.). Пенза. 
  24. Зайковский, Богдан (1928). Ульсть-аш мокшэрзятнень синьцень ярмаксна? (Мокш.). Валда ян (1928), № 3 (4). с. 12–13. 
  25. Черапонь, Осе (1929). Мокшокс ярмак-лепне (Мокш.). Валда ян (1929), № 1 (5). с. 14. 
  26. Човганонь, Донісі (26 серпня 2022). Загублена у віках: столиця держави Моксель. Nаціональна Ініціатива (Укр.). Процитовано 26 серпня 2022. 
  27. Фәхретдинов, Равил (1996). Татар халкы һәм (Татар.). Казан: Татарстан тарихы. 
  28. Рыбаков, Б.А. (1965). Этногенез мордовского народа (Рос.). Саранск. 
  29. Ковальов, Денис (10 жовтня 2022). Мокша не московиты. YouTube (Рос.). 
  30. Akchurin, Maksum (2012). The Burtas in the Documents of the 17th century (Eng.). Kazan: Ethnological Research in Tatarstan. 
  31. Исхаков, Д.М. (2004). Тюрко-татарские государства XV-XVI вв. (Рос.). Казань: Институт истории имени Ш. Марджани. 
  32. Мокшин, Николай (1989). Мордовский этнос (Рос.). Саранск. 
  33. Мокшин, Николай (2001). История Мордовии с древнейших времен до середины XIX века (Рос.). Саранск. 
  34. Бобринский, Александр (1890). Дворянские роды, внесенные в Общий Гербовник Всероссийской Империи: в 2-х томах (Рос.). Санкт-Петербург: типография М.М. Стасюлевича. 
  35. Юрчёнков, В.А. (2007). Мордовский народ: вехи истории (Рос.). Саранск: НИИ гум. наук при Правительстве Республики Мордовия. 
  36. Майнов, В.Н. (2007). Очерк юридического быта мордвы (Рос.). Саранск: НИИ гум. наук при Правительстве Республики Мордовия. 
  37. Майнов, В.Н. (2007). Очерк юридического быта мордвы (Рос.). Саранск: НИИ гум. наук при Правительстве Республики Мордовия. 
  38. Мокшин, Николай (2001). История Мордовии с древнейших времён до середины XIX века (Рос.). Саранск. 
  39. Юрчёнков, В.А. (2007). Мордовский народ: вехи истории (Рос.). Саранск: НИИ гум. наук при Правительстве Республики Мордовия. 
  40. Paasonen, Heikki (1890). Matkakertomus mordvalaisten maalta (Фін.). Helsinki. 
  41. Paasonen, Heikki (1953). Mordwinische Chrestomathie mit Glossar und grammatikalischem Abriss (Нім.). Helsinki: Suomalais-ugrilainen Seura. 
  42. Миронов, Борис (2003). Социальная история России периода империи (XVIII — начало XX вв.): в 2 томах (Рос.). Санкт-Петербург: Изд-во Дмитрия Буланина. 
  43. Бочковський, Олґерд Іполит (1916). Поневолені народи царської імперії: національне відродження та автономічні прямування (до національної справи в Росії) (Укр.). Відень. 
  44. Мясникова, О.В. (2014). Мордовская этнонациональная идея прежде и теперь (Рос.). Саранск: НИИ гум. наук при Правительстве Республики Мордовия. 
  45. Алёшкин, П. Ф. (2016). Тамбовское восстание (1920—1921 гг.) (Рос.). Москва: Ридеро. 
  46. Landis, E. C. (2008). Bandits and Partisans: The Antonov Movement in the Russian Civil War (Eng.). Pittsburgh: University of Pittsburgh Press. 
  47. Chulos, Chris J. (2000). The Fall of an Empire, the Birth of a Nation (Eng.). Helsinki: Ashgate. 
  48. Suny, Ronald Grigor (2002). A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin (Eng.). New York: Oxford University Press. 
  49. Устав Эрзянско-мокшанского общественного движения "МАСТОРАВА". SURI.ee (Рос.). 24 октября 1989. 
  50. Ковальов, Денис (3 серпня 2022). Фіно-угорська справа і московська аґресія проти України. Вільний Ідель-Урал (Укр.). 
  51. Катраник, Данило (4 вересня 2022). У Кремлі палає: фіно-угри почали гучно заявляти про власний суверенітет. Останній Бастіон (Укр.). Процитовано 5 вересня 2022. 
  52. Мокшане: красота и язычество. travelask.ru (рос.). Архів оригіналу за 23 грудня 2019. Процитовано 23 грудня 2019. 
  53. Balanovsky, Oleg (2015). Peoples' Panorama on the Background of Europe. Non-Slavic Peoples of Eastern Europe (Eng.). Moscow: Genofond.rf. 
  54. Балановский, Олег (2015). Генофонд Европы (Рос.). Москва: Товарищество научных изданий КМК. 
  55. Мокшетне. Воляшинь Рав-Урал. 22 грудня 2019. Архів оригіналу за 24 лютого 2020. Процитовано 23 грудня 2019. 
  56. Hear the Mokshas' voice. MariUver.com (Eng.). 24 жовтня 2022. Процитовано 24 жовтня 2022. 
  57. Представники Ліги Вільних Націй звернулися до Європарламенту. Останній Бастіон (Укр.). 16 листопада 2022. 
  58. В. Д. Алемайкина. Материалы по языку и фольклору села Кижеватово (Селиксы) Пензенской области, Пензенский государственный педагогический университет им. В. Г. Белинского. — Пенза, 2002. — с. 150
  59. Bezzola G.A. Die Mongolen in abendlandischer Sicht (1220—1270). Ein Beitrag zur Frage der Volkerbegegnungen. Bern-Muenchen, 1974, S. 54
  60. Ковальов, Денис. Фіно-угорська справа і московська аґресія проти України. Вільний Ідель-Урал (Укр.). 
  61. http://www.rosbalt.ru/main/2008/08/25/516852.html [Архівовано 16 січня 2014 у Wayback Machine.] Мордовия нашла у себя корни Василия Шукшина
  62. а б в г Балтай [Архівовано 28 липня 2021 у Wayback Machine.] Башка нолдавкс «Республика Татарстан» газетантень

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіпедія

Вікіпедія має розділ
мокшанською мовою
Пря лопа