Меря

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Меря
Кількість змішалися з росіянами
Ареал схід сучасної Московської області, сучасні Владимирська, Костромська, Ярославська області
Близькі народи марійці
Мова Меря
Релігія Язичництво
Мапа фіно-угорських племен до приходу слов'ян

Меря — давній фіно-угорський народ, споріднений з сучасними марійцями[1], існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Історія[ред.ред. код]

Вперше згадані в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. Згодом про меря оповідали і руські літописи. У «Повісті врем'яних літ» меря розташована в районі озер Неро («Ростовське озеро») і Плещєєво («Клещина»).[2] За припущенням Леонтьєва, в VI столітті мерянські племена перемістилися з району середньої Оки (культура рязано-окських могильників) на північ. Найближчими до мері за походженням є племена мурома, мордва, і марійці, у меншій мірі — весь. Ця група племен, що включала у тому числі і населення, котре залишило пам'ятники типу Безводнінського могильника, сформувалася в другу половину I тисячоліття н. е. в результаті руху балтів з верхів'я Оки вниз за течією, аж до лівобережжя Волги. На початку X століття меря брала участь у військових походах Олега. Початок контактів зі східними слов'янами належить до IXXI ст. Територія стала основою Володимиро-Суздальського князівства.

Дослідження[ред.ред. код]

Одним з перших археологів, що досліджував мерянські пам'ятники в середині XIX століття, був граф Уваров. Розкопавши у XIX столітті понад 5000 курганів на етнічних московських територіях, він за сукупністю ознак ідентифікував ці угро-фінські поховання як мерянські. При розкопках навколо озера Неро були виявлені Сарське городище (племінний центр мері) і 19 селищ, що належали мері. Вказані поселення розташовувалися на схилах височин корінного берега озера, займаючи береги струмків і річок Сара, Уст'є, Которосль в межах досяжності один від одного. Інший центр мерянських селищ розташований навколо озера Плещєєво. З меншою щільністю пам'ятники мері розташовані за течією річки Нерлі (Клязьмінської), в околицях Ярославля і в Костромській області аж до Галича Мерьського.

Культура[ред.ред. код]

Меряни були носіями угро-фінської збирально-мисливської культури, що підтверджується численними археологічними розкопками. Існують припущення, що плем'я меря було спадкоємцем Дяковської культури. Серед занять мері можна виділити також скотарство, городництво, мисливський і риболовецький промисел. Серед ремесел були найрозвиненіші: ковальське, косторізне.

Сучасні меря[ред.ред. код]

Мерянський національний прапор — Мерянь Раськень коцт

Прямими нащадками літописних меря є мешканці північного сходу сучасної Московської області і прилеглих територій сусідних областей.

Деякі історики, філологи й етнографи схильні вважати, що прямими нащадками літописних меря є костромські марійці. У той же час, в Парфеньєвському, Антроповському, Вохомському, Нейському, Галицькому районах Костромської області, Мишкинському і Некоузському районах Ярославської області та інших є деякі корінні російськомовні мешканці, які хотіли б вважатися представниками народу меря, хоча всі останні переписи населення їх записували росіянами. Сучасні меряни мають свої інтернет-сайти «merja.org», «Merjamaa — Мерянь Мастор», «Меряния» та інші, де представлені національні герб, прапор і гімн, бере участь в дискусіях на фінно-угорських мережах («Уралістіка» та ін.).

У 2010 році був знятий художній фільм «Вівсяники», присвячений життю сучасних меря.

У наші дні Київський лінгвіст О. Б. Ткаченко опублікував ряд праць, в яких він намагається довести, що кацкарі — прямі нащадки літописного народу меря[3]. Він зробив спробу реконструювати деякі особливості зниклої мови і висунув гіпотезу, що кацкій говір склався під впливом місцевого фіно-угорського субстрату, також несе в собі кілька десятків слів, що походять з мерянської мови. Роботи О. Б. Ткаченка викликали дискусію в професійному середовищі, як доброзичливі відгуки за сміливий задум, так і різке неприйняття. Опоненти Ткаченка вказують на крайню проблематичність будь-яких реконструкцій, враховуючи майже повну відсутність фактичного матеріалу і від того безнадійність поставленого завдання і хиткість всіх теоретичних побудов. Тим не менше, слід зазначити, що на початку XX століття М. М. Виноградов у роботі «Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромськой губернии)» згадує близько 200 слів імовірно мерянської мови, що вживались у мові костромичів і галичан аж до 3-ї чверті XVIII століття[4].

Окремі російські історики стверджують, що доказів того, що сучасні «меряни» є прямими нащадками однойменного літописного народу, не існує.

Життю сучасних «мерян» присвячені літературні твори сучасних письменників: повісті Дениса Осокіна (Лелеки Сергєєва) «Вівсяники» і Алекса Авардіна (Авардень Сандра) «Костромські канікули». В 2010 режисером Олексієм Федорченко було знято художній фільм «Вівсяники», героями якого є представники древнього народу меря, що збереглися, за версією авторів фільму, до наших днів.

Кілька років тому якась група російських художників на чолі з Андрієм Малишевим проголосила себе «Меряне». За вже готовою моделлю фіно-угорського етнофутурізма ці люди почали «гру подробицями», спробували за допомогою арт-проектів сконструювати нове язичництво і на його основі нову ідентичність. Етнофутурісти стверджують, що меряни — це і є ті, кого прийнято звати росіянами. У жовтні 2014 року на III Фестивалі мов в Новгородському університеті пройшла 50-хвилинна презентація «мерянської мови». У травні 2014 року в «Новій галереї» в місті Іваново під час акції «Ніч музеїв» відкрився мерянський арт-проект «Volga.Sacrum»[5].

Інше[ред.ред. код]

  • Село Казанське Павлово-Посадського району Московської області до 1863 року офіційно йменувалось «Меря», перейменоване «згідно з вироком державних селян»[6].
  • Мери (рос. Меры) — село в Істринському районі Московської області, до XVII—XVIII ст. також відоме під назвою «Меря». Хоча плем'я меря мешкало переважно на територіях, розташованих на схід від Москви, окремі вкраплення етносу траплялися і західніше[7].

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. И. В. Дубов Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков (російською мовою)
  2. Повість врем'яних літ, Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 1-21.
  3. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. Киев: Наукова думка, 1979.
  4. Виноградов Н. Н. Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии).
  5. Игумен Виталий (Уткин) Этнофутуризм и сепаратизм.
  6. Е. М. Поспелов Топонимический словарь Московской области. — М. : Инфомационно-издательский дом «Профиздат», 2000. — С. 111
  7. Там само. — С. 168

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.