Монумент Свободи в Ризі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Монумент Свободи
Brīvības piemineklis

Monumento a la Libertad, Riga, Letonia, 2012-08-07, DD 10.JPG

Монумент Свободи в Ризі

56°57′05″ пн. ш. 24°06′47″ сх. д. / 56.95139° пн. ш. 24.11306° сх. д. / 56.95139; 24.11306Координати: 56°57′05″ пн. ш. 24°06′47″ сх. д. / 56.95139° пн. ш. 24.11306° сх. д. / 56.95139; 24.11306
Тип пам'ятник
Країна

Латвія Латвія

Розташування Рига
Архітектор Ернест Шалберг
Скульптор Карліс Зале
Матеріал граніт, Травертин, Залізобетон, мідь
Висота 42
Засновано 1935
Встановлено 18 листопада 1935
Монумент Свободи в Ризі. Карта розташування: Латвія
Монумент Свободи в Ризі
Монумент Свободи в Ризі (Латвія)

Монумент Свободи в Ризі у Вікісховищі?

Монуме́нт Свобо́ди (латис. Brīvības piemineklis) — головний пам'ятник Риги і символ незалежної Латвії, встановлений на честь солдатів, загиблих під час Латвійської війни за незалежність (1918—1920), улюблене місце проведення офіційних урочистостей.[1]

Пам'ятник був споруджений на гроші, зібрані народом, його відкриття відбулося 18 листопада 1935 року. Задум пам'ятника належить до 1920-х років і символізує визволення Латвії з-під ярма остзейських (німецьких) баронів і російського імперіалізму. Автором пам'ятника був скульптор Карліс Зале.

Встановлений лицем до Заходу, «звідки прийшла свобода», пам'ятник заввишки 42 м увінчаний бронзовою жіночою фігурою Мілди («Батьківщина-Мати» з латиського фольклору), що тримає на піднятих руках три зірки — символи трьох культурно-історичних частин Латвії: Курземе, Відземе і Латгале.

Будівництво[ред.ред. код]

Мідна фігура Свободи крупним планом

Ідея будівництва меморіалу на честь солдатів, загиблих у бою під час Латвійської війни за незалежність (1918—1920) вперше виникла на початку 1920-х років. 27 липня 1922 року прем'єр-міністр Латвії Зігфрід Мейеровіц наказав встановити правила для участі в конкурсі зі створення меморіалу. Переможцем цього конкурсу була схема 27-метрової колони із зображенням офіційних символів Латвії та барельєфами Кришьяніса Барона і Атіса Кронвальдса. Але пізніше цей проект був відхилений після протесту 57 митців. У жовтні 1923 року було оголошено новий конкурс, вперше використовуючи термін «Пам'ятник Свободи». Конкурс завершився двома переможцями у березні 1925 року, але через розбіжності в журі, не було отримано ніякого результату.[1]

Нарешті в жовтні 1929 року було оголошено останній конкурс. Переможцем став проект «Сяє, як зірка!» (латис. Mirdzi kā zvaigzne!) скульптора Карліса Зале, який також мав успіх у попередніх конкурсах. Після незначних виправлень, зроблених автором під наглядом архітектора Ернеста Шталберга, 18 листопада 1931 року почалося будівництво меморіалу, що відбувалось за рахунок приватних пожертвувань. Пам'ятник був встановлений біля входу в старе місто на місці колишньої бронзової кінної статуї російського імператора Петра Великого. Загальна вага використаних матеріалів склала близько 2500 тонн: для перевезення такої кількість матеріалів знадобилося б близько 200 вантажних вагонів при перевезенні залізницею.

Реставрація[ред.ред. код]

Монумент Свободи

З часом пам'ятник постраждав від морозу, дощу, а також від забруднення повітря.[2] Біля пам'ятника було виявлено високі концентрації оксиду азоту(IV) та діоксиду сірки, які при контакті з водою викликають корозію. Крім цього, вода викликала розтріскування залізобетонного сердечника і корозію його сталевої арматури і кріплення, які також зазнавали постійних вібрацій, викликаних рухом трафіку.[3] Пористий травертин поступово розсипався, і його пори заповнювалися сажею і частками піску, забезпечуючи середовище проживання для дрібних організмів, таких як мохи і лишайники.[2] Нерегулярне технічне обслуговування та невміле виконання реставраційних робіт також сприяли вивітрюванню пам'ятника. Щоб запобігти його подальшому розпаду, деякі кріплення були замінені поліуретановим наповнювачем і проведено гідроізоляцію під час реставрації у 2001 році. Крім того, було встановлено, що технічне обслуговування повинно проводитися кожні 2 роки.[3]

Пам'ятник двічі реставрувався в радянський час (1962 і 1980—1981). Відповідно до традиції реставрації і обслуговування після відновлення незалежності Латвії фінансуються частково за рахунок приватних пожертвувань. Пам'ятник зазнав серйозної реставрації в 1998—2001 роках, під час якої були очищені, відновлені і позолочені заново статуя Свободи та її зірки.[4] Пам'ятник був офіційно повторно відкрито 24 липня 2001 року.[5] Хоча за словами реставратори, що пам'ятник витримає сто років без іншого великого відновлення, через кілька років було виявлено пошкодження позолоти зірок, що відбулося внаслидок використання неправильної технології. Зірки були відновлені знову під час технічного обслуговування та відновлення в 2006 році, однак, це відновлення було терміновим і тому немає ніякої гарантії її якості.[6]

Почесна варта[ред.ред. код]

Зміна Почесної варти
Однострій латвійського чатового

З моменту відкриття пам'ятника і до 1940 року біля нього чергувала охорона Почесної варти, що поряд із самим монументом уособлювала собою латвійську державність. Втім, дану традицію перервала радянська окупація, після відновлення самостійності балтійської республіки звичай відновили. Почесна варта незалежної Латвії заступила на перше чергування Монумента Свободи 11 листопада 1992 року.

До складу церемоніального підрозділу входять солдати Товариства Почесної варти штабного батальйону Національних Збройних Сил (латис. Nacionālo Bruņoto spēku Štāba bataljona Goda sardzes rota).[7] Караул чергує біля підніжжя Монумента постійно, за винятком непогоди, коли температура знижується до -10 ° C або підіймається вище 25 ° C, а також сильного вітру та опадів. Солдати Почесної варти працюють у двотижневі зміни, чергують 3 або 4 парами, які поперемінно змінюють одна одну на спеціальній церемонії, яку очолює начальник караулу. Окрім власне вартових, у кожній зміні є 2 солдати у звичайному військовому однострої, які відповідають за те, аби туристи та латвійські громадяни не порушували громадський порядок поблизу історичної пам'ятки.[8]

Зазвичай зміна варти відбувається щогодини упродовж від 9:00 до 18:00. Вільний час до наступної зміни чатові проводять у приміщеннях Міністерства оборони.[9] Відповідно до встановленого у вересні 2004 року порядку несення служби вартові через кожні півгодини стройовим кроком марширують від підніжжя Монумента Свободи до протилежних сторін пам'ятного комплексу, а потім знову повертаються на своє місце.[10] Вимоги для охочих потрапити до складу Почесної варти високі: солдат повинен мати хорошу фізичну форму та висоту не менше ніж 1,82 метра.[11][12]

Політичне значення[ред.ред. код]

Пам'ятник Свободи замінив статую Петра Великого

Після завершення Другої світової війни висловлювались плани знесення пам'ятника, який для радянської влади був ідеологічно небажаним та незручним. 29 вересня 1949 року Рада Народних Комісарів Латвійської РСР запропонувала здійснити реставрацію статуї Петра Великого. Хоча дана ініціатива прямо не передбачала руйнування Монумента Свободи, іншого способу відновлення статуї російського імператора в первинному вигляді, окрім знесення нового пам'ятника, не існувало. Результати дискусії у письмовому вигляді не зафіксовані, але оскільки пам'ятник досі стоїть, дана пропозиція ймовірно була відхилена. Іноді порятунок історичної пам'ятки приписують радянському скульптору Вірі Мухіній (1889—1953), яка є дизайнером монументальної скульптури Робітник і колгоспниця. Тим не менш, не існує жодних письмових свідчень на користь подібних тверджень.[13] Існують лише спогади її сина, котрий стверджує, що Мухіна справді брала участь у засіданні, на якому обговорювалася доля пам'ятника. За його словами, вона відстоюючи збереження монумента з огляду на високу художню цінність, тоді як його знесення могло зашкодити «священним почуттям латиського народу».

Монумент Свободи залишився, але його тлумачення «переосмислили» у фарватері державної ідеології СРСР. Жінка на вершині обеліску у радянський час стала трактуватись як «Мати-Росія», а 3 зірки, що вона тримає в руках, — як 3 балтійські радянські республіки: Латвійська, Литовська та Естонська РСР.[14][15] Як стверджувалось комуністичною ідеологією, монумент збудували після Другої світової війни на знак вдячності радянському лідеру Йосипу Сталіну за звільнення країн Балтії від нацистів. У середині 1963 року, коли питання про знесення було знову підняте, партійні керівники вирішили, що руйнування споруди такого художнього та історичного значення, будівництво якої фінансували пожертвуваннями мешканців Латвії, призведе тільки до глибокого обурення, що в свою чергу сприятиме зростанню напруженості в суспільстві.[16]

Незважаючи на зусилля радянського уряду, 14 червня 1987 року зібралися близько 5000 осіб, щоб вшанувати пам'ять жертв радянських депортацій. Цей захід, організований правозахисною групою Гельсінкі-86, був першим після радянської окупації, за якого була проведена церемонія покладання квітів, що, як показала практика, було заборонено радянською владою. У відповідь радянський уряд організував велопробіг до пам'ятника в той момент коли була запланована церемонія. Гельсінкі-86 організувала ще одне покладання квітів 23 серпня того ж року в ознаменування річниці пакту Молотова—Ріббентропа, за якого натовп диспергували струменями води.[17] Тим не менше, рух за незалежність почав зростати і складав під час деяких подій більш ніж півмільйона учасників (приблизно одна чверть населення Латвії), а три роки по тому, на 4 травня 1990 року було оголошено відновлення незалежності Латвії.[18]

З відновленням незалежності пам'ятник став координаційним центром для проведення різних заходів. Один з них — 16 березня — день пам'яті ветеранів латиського легіону Ваффен-СС, які воювали проти Радянського Союзу в роки Другої світової війни — викликав бурхливі суперечки. У 1998 році цей захід привернув увагу зарубіжних ЗМІ і наступного року уряд Росії засудив цю подію за звеличування нацизму. Захід перетворився в політичний конфлікт між латишами і росіянами, створюючи загрозу для громадської безпеки.[19]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б «Latvijas Enciklopēdija» (I sējums) Rīga 2002 SIA «Valērija Belokoņa izdevniecība» ISBN 9984-9482-1-8 (латис.)
  2. а б Environmental Influences on Cultural Heritage of Latvia by G. Mezinskis, L. Krage & M. Dzenis, Faculty of Materials Science and Applied Chemistry, Riga Technical University
  3. а б New Materials for Conservation of Stone Monuments in Latvia by Inese Sidraba, Centre for Conservation and Restoration of Stone Materials, Institute of Silicate Materials, Riga Technical University
  4. Brīvības pieminekļa atjaunošanas darbus sāks pirmdien Delfi.lv (Leta) 2006-03-10, retrieved on 2007-05-11
  5. Brīvības pieminekļa atklāšanā skanēs Zigmara Liepiņa kantāte Delfi.lv (BNS) 2001-06-21, retrieved on 2007-02-15
  6. Apzeltī bez garantijas Vietas.lv (Neatkarīga) 2006-04-20, retrieved on 2007-05-11
  7. Dialogi.lv. 2007-09-30. Процитовано 2018-06-01. 
  8. DELFI (2003-06-13). Караул особого назначения. DELFI (ru). Процитовано 2018-06-01. 
  9. (латис.) Dienests kā atbildīgs un interesants darbs bdaugava.lv 2006-11-16, retrieved: 2007-03-09
  10. (латис.) Godasardze pie Brīvības pieminekļa veiks ceremoniālu patrulēšanu[недоступне посилання з 01.09.2017] apollo.lv (BBI) 2004-09-20, retrieved 2007-03-09
  11. (латис.) Bruņoto spēku seja Архівовано 2007-09-30 у en:Wayback Machine. Dialogi.lv 2004-11-17, retrieved: 2007-03-09
  12. (латис.) Brīvības simbola sargs staburags.lv 2004-11-15, retrieved: 2007-03-09
  13. rigacase.com. Процитовано 2007-06-07. 
  14. Brīvības Piemineklis, by Jānis Siliņš, Riga: Brīvības Pieminekļa Komitejas Izdevums (The Freedom Monument Committee), 1935, retrieved on 2007-02-07
  15. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок latav5506 не вказаний текст
  16. (латис.) Brīvības pieminekli uzspridzināt, Pēteri I vietā … Архівовано 2007-08-22 у en:Wayback Machine. Apollo.lv (Latvijas Avīze) 2006-05-05, retrieved on 2007-02-17
  17. «Helsinki — 86» rīkotās akcijas 1987. gadā, retrieved: 2007-03-19
  18. Lūzums. No milicijas līdz policijai by Jānis Vahers, Ilona Bērziņa Nordik, 2006 ISBN 9984-792-16-1 [1]
  19. Provokācija pie Brīvības pieminekļa Archived press coverage regarding 2005-03-16 (Neatkarīgā; Diena; Latvijas Avīze), retrieved on 2007-05-10

Література[ред.ред. код]

  • Māra Caune (2002). Brīvības piemineklis: tautas celts un aprūpēts. Brīvības pieminekļa atjaunošanas fonds, Riga. ISBN 9984-19-253-9. 
  • Inese Sibrada et al (2003). Corrosion and restoration of travertine and granite in the Freedom Monument (Riga, Latvia). The Karolinum Press. ISBN 80-246-0453-1.