Історія Латвії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Історія Латвії
Coat of arms of Latvia.svg

Давні часи[ред.ред. код]

Перші поселення на нинішній території Латвії з'явилися близько 9 тис. років до н. е. У першій половині другого тисячоліття до н. е. на ці землі прийшли племена давніх балтів — пращурів латиського народу.

На початку н. е. територія сучасної Латвії стає відомим місцем перетину торговельних шляхів. Із Скандинавії до Русі і Візантії через Латвію по річці Даугаві пролягав прославлений шлях, що згадується у давніх хроніках під назвою «з варяг у греки». Давні балти брали активну участь у торговельних відносинах. Узбережжя Латвії на всьому континенті було відоме як місце видобутку бурштину. У стародавні часи і в середні віки у багатьох місцях бурштин був дорожчим за золото. Латвійський бурштин знали навіть у давній Греції і в Римській імперії.

Середньовіччя[ред.ред. код]

На початку X ст. у давніх балтів поступово формуються культури окремих балтійських племен: латгалів, куршів, селів, земгалів. Найчисленнішим було плем'я латгалів, яке випередило інші племена у створенні своєї державності. У свою чергу курші у XII і XIII ст.ст. жили за рахунок інтенсивного завоювання та пограбування інших територій, тому на західному узбережжі Балтійського моря їх називали «балтійськими вікінгами». Племена земгалів і селів були відомі як миролюбні і заможні селяни.

X ст. — існування трьох самостійних князівств на території Латвії.

У кінці XII ст. на території сучасної Латвії з'явилися німецькі купці, за якими прийшли проповідники християнської релігії. Останні хотіли навернути у християнство язичницькі балтійські й угро-фінські племена. Язичники балти без особливого захоплення прийняли чужу віру і всіляко чинили опір хрещенню. Це стало відомо Папі Римському, який вирішив організувати хрестовий похід проти непокірних Балтійських народів. Поступово долаючи опір, німецькі хрестоносці підкорили ливів і в 1201 році заснували Ригу, яка стала столицею архієпископа (а також найбільшим і наймальовничішим містом на північно-східному узбережжі Балтійського моря) і плацдармом для підкорення нових земель. Латиські племена наполегливо чинили опір німецькій експансії і здобували важливі перемоги (зокрема, біля Дурбенського озера у 1260 р.).

1201 р. — німецькі купці заснували м. Ригу. 12051214 р. — німецький орден мечоносців захопив усю територію країни.

ХІІІ в. — землі Латвії ввійшли до складу конфедерації німецьких князівств — Лівонії.

16-е ст. — У Лівонії під впливом Німеччини відбувається лютеранська Реформація церкви.

1558 р. — початок Лівонської війни.

1562 р. — утворення залежного від Польщі герцогства Курляндії і Семигалії. Натомість Ліфляндія(Відземе) і Латгалія безпосередньо приєднуються до Великого князівства Литовського(з 1569 року — Речі Посполитої).

1629 р. — Рига і західна частина країни (Ліфляндія\Відземе) завойована шведами.

Новий час[ред.ред. код]

1710 р. — російські війська взяли Ригу.

1721 р. — колишні шведські території в Латвії ввійшли до складу Росії.

1772 р. — Латгалія згідно з Першим поділом Речі Посполитої відходить до Російської імперії.

1795 р. — Герцогство Курляндії і Семигалії також підлегле Російської імперії.

У 1868 р. була заснована Ризька латиська асоціація, однак латиські націоналісти не отримали підтримки з боку державної влади. Навпаки, російський уряд у 1880-х рр. приступив до активної русифікації. Подвійний тиск з боку німців і росіян посилив латиський націоналізм і вимоги щодо створення незалежної держави.

XX сторіччя[ред.ред. код]

19171918 р. — німецька окупація Латвії в ході І світової війни.

13 листопада 1918 р. — проголошення незалежної республіки. Президент — Карліс Улманіс.

19191920 р. — громадянська війна і радянська інтервенція. Перемога демократичних сил і підписання мирного договору з РСФРР.

Включення до складу СРСР[ред.ред. код]

З початком Другої світової війни для економіки балтійських країн склалась несприятлива ситуація. Порушились торговельні зв'язки з Англією та Францією і, навіть, з Німеччиною. Істотно зменшилась кількість сировини, що надходила з-за кордону до промислових підприємств, відповідно зросло безробіття. Одночасно, Німеччина та Радянський Союз підписали таємну угоду про розподіл «сфер державних інтересів», за якою держави Балтії відходили до сфери Радянського Союзу.

17 вересня 1939, коли розпочалась Радянсько-польська війна, Радянський Союз надіслав дипломатичним представникам 24 країн,— і серед них Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії,— ноту, де вказав, що «У відносинах з ними СРСР буде провадити політику нейтралітету». Але вже 25 вересня Сталін у розмові з послом Німеччини фон дер Шуленбургом заявив, що він має намір «вирішити проблему балтійських країн згідно з секретним протоколом» і, в зв'язку з цим, очікує на підтримку німецького уряду.

Під час розмови з Г. Димитровим 25 жовтня 1939 року Й. Сталін сказав:

Радянське керівництво вважає, що пактами по взаємодопомогу з Естонією, Латвією та Литвою знайдена форма, котра дозволить Радянському Союзові включити до своєї орбіти ряд країн. Але для цього поки що треба суворо дотримуватись їх внутрішнього режиму та суверенітету, не домагаючись радянізації. Настане час, продовжував Сталін, коли вони самі це зроблять[1].

Гітлер розумів наміри Сталіна у Балтії таким чином, що балтійські країни обов'язково будуть включені до складу Радянського Союзу і дав Сталіну «карт-бланш». На географічних картах, що вийшли друком у Німеччині 1 квітня 1940 року (а складених ще у березні), території Естонії, Литви, Латвії були позначені як складові Радянського Союзу[2]. Радянський Союз окупував їх лише влітку.

1940 р. — приєднання Латвії до СРСР. Створення Латвійської РСР.

19411944 р. — на території країни знаходилися німецькі війська, було створено Генеральну округу Латвія.

19441949 р. — партизанська боротьба латишів проти Рад не увінчалася успіхом. Знову в складі СРСР.

Незалежність[ред.ред. код]

З початком перебудови в 1987 р. в столицях країн Балтії почалися масові виступи . У 1988 році виникли перші перебудовні руху. Найбільше з них — Народний фронт Латвії — поступово прийшло до влади в 1989—1990 , закликаючи до незалежності і ринковим реформам.

Протистоїть Народному фронту Латвії інтерфронти, який виступав за інтернаціоналізм і збереження Латвії в складі Радянського Союзу не мав такої широкої підтримки .

Народний фронт Латвії співпрацював з Народним фронтом Естонії та литовським рухом «Саюдіс». 23 серпня 1989 всі три рухи здійснили спільну акцію «Балтійський шлях», приурочену до 50 -й річниці Пакту Молотова- Ріббентропа. Ланцюжок, утворена з взялися за руки людей, простяглася через територію всієї Балтії — від башти Довгий Герман в Таллінні до Вежі Гедиміна у Вільнюсі.

4 травня 1990 новообраним Верховною Радою ЛатССР була прийнята Декларація про відновлення незалежності Латвійської Республіки. Одночасно був скликаний Конгрес Громадян Латвійської Республіки, у виборах якого, на відміну від виборів у Верховну Раду, брали участь тільки особи, що були громадянами Латвії до її приєднання до СРСР і їх нащадки.

3 березня 1991 на опитуванні більшість жителів Латвії (включаючи майбутніх «негромадян») висловилися за демократію і незалежність.

Реально незалежність була відновлена ​​21 серпня 1991, після невдалої спроби перевороту ГКЧП в Москві.

Жителі Латвії, які були громадянами Латвії до її приєднання до СРСР 17 червня 1940, та їхні нащадки відновили латвійське громадянство. Також продовжували існування посольства Латвійської Республіки у Вашингтоні та Лондоні, які видавали латвійські паспорти латишам — емігрантам і їх нащадкам протягом усього часу перебування Латвії в складі СРСР. Громадяни СРСР, які прибули до Латвії під час його перебування в складі СРСР та їх діти отримали статус «негромадян».

31 серпня 1994 завершився вивід російських військ з Латвії. У 2001 р. країнами Балтії було введено спрощене заповнення митної декларації при транзиті через їх території .

У 2004 р. Латвія вступила в Європейський союз і НАТО.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939—1941.— М.: Высш. шк., 1992.— 303 с.— С. 218
  2. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939—1941 гг. М., 1992.— С. 209—210.