Перейти до вмісту

Нікулін Юрій Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Юрій Нікулін
рос. Ю́рий Влади́мирович Нику́лин Редагувати інформацію у Вікіданих
Ім'я при народженнірос. Нікулін Юрій Володимирович
Народився18 грудня 1921(1921-12-18)
Демидов, Демидовський повіт, Смоленська губернія, РСФРР
Помер21 серпня 1997(1997-08-21) (75 років)
Москва, Росія
  • серцева недостатність Редагувати інформацію у Вікіданих
    • ПохованняНоводівичий цвинтар Редагувати інформацію у Вікіданих
    Громадянство Росія Редагувати інформацію у Вікіданих
    Діяльністьклоун, артист цирку, кіноактор, військовослужбовець, режисер, телеведучий, гуморист, співак Редагувати інформацію у Вікіданих
    Роки діяльності1958—1997
    ПартіяКПРС Редагувати інформацію у Вікіданих
    У шлюбі зТетяна Нікулінаd Редагувати інформацію у Вікіданих
    ДітиМаксим Нікулін
    БатькиVladimir Nikulind Редагувати інформацію у Вікіданих
    Lidiya Nikulinad Редагувати інформацію у Вікіданих
    Звання
    Народний артист СРСР
    IMDbID 0631994
    Автограф
    Нагороди та премії
    Герой Соціалістичної Праці
    Орден «За заслуги перед Вітчизною»
    Орден Леніна Орден Леніна Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Трудового Червоного Прапора
    Орден «Знак Пошани» Медаль «За відвагу»
    Медаль «За трудову доблесть»
    Медаль «За трудову доблесть»
    Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
    Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
    Медаль «За оборону Ленінграда»
    Медаль «За оборону Ленінграда»
    		 Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «20 років перемоги у ВВВ» Медаль «30 років перемоги у ВВВ»
    Медаль «40 років перемоги у ВВВ»
    Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
    Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
    Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
    Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
    Медаль «Ветеран праці»
    Медаль «Ветеран праці»
    Медаль «У пам'ять 250-річчя Ленінграда»
    Медаль «У пам'ять 250-річчя Ленінграда»
    Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
    Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
    CMNS: Юрій Нікулін у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
    Q: Висловлювання у Вікіцитатах

    Ю́рій Володи́мирович Ніку́лін (рос. Никулин Юрий Владимирович; 18 грудня 1921(19211218), Демидов, Демидовський повіт, Смоленська губернія, РСФРР — 21 серпня 1997, Москва, Росія) — радянський та російський артист цирку, кіно. Народний артист СРСР (1973), Герой Соціалістичної Праці (1990). Учасник німецько-радянської війни. Здобув відомість завдяки циклу короткометражних фільмів Операція «И» та фільмам Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка». Один з провідних акторів радянського кінематографа.

    З 1982 по 1997 рік був директором та художнім керівником цирку на Цвітному бульварі[1][2].

    Життєпис

    [ред. | ред. код]
    Будинок у Демидові, в якому народився Юрій Нікулін

    Народився 18 грудня 1921 року в місті Демидов Смоленської губернії у театральній родині Володимира Андрійовича Нікуліна. Він був актором пересувного театру революційного гумору[3]. Адреса проживання родини Нікуліних у Демидові станом на січень 1922 року — вулиця Духовська (нині Мареївська), 23[4].

    1925 року сім'я Нікуліних переїхала до Москви[2]. Вони мешкали в комунальній квартирі на Токмаковому провулку, будинок 15, неподалік від площі Розгуляй[5] (будинок не зберігся). Сім класів навчався в школі № 349, яка вважалась зразковою. Її часто відвідували тогочасні радянські знаменитості, зокрема Аркадій Гайдар[6]. Через неуспішність та невідповідну поведінку Нікуліна було переведено до іншої школи. Поміж навчанням брав участь у драматичному гуртку[7].

    1939 року призваний до лав Червоної армії, служив у 115-му зенітно-артилерійському полку[2]. Під час радянсько-фінської війни ця зенітна батарея розміщувалась поблизу Сестрорєцька й охороняла повітряні підступи до Ленінграда[2]. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях під Ленінградом, навесні 1943 року після контузії та лікування в госпіталі його перевели до 72-го окремого зенітного артилерійського дивізіону на посаду командира розвідувального відділення, згодом там же він став помічником командира взводу[2]. 1943 року вступив до КПРС[8].

    Зустрів перемогу в Курляндії; ще рік служив на території Східної Пруссії, 18 травня 1946 року демобілізований у званні старшого сержанта. Нагороджений медалями: «За оборону Ленінграда», «За перемогу над Німеччиною» та «За відвагу» (спочатку представлений до нагородження орденом Слави III ступеня)[9].

    Після війни намагався вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії, однак не склав вступні іспити: голова комісії Сергій Юткевич не виявив у ньому акторських здібностей[10][11]. Після провалу хотів вступити до ГІТІСу на театральний факультет. Але голова комісії С. Гушанський також не знайшов у нього акторських задатків. Зрештою вступив до школи-студії розмовних жанрів при Московському цирку на Цвітному бульварі та закінчив навчальний заклад у 1948 році[2]. Перший виступ на манежі відбувся 25 жовтня 1948 року в парі з Борисом Романовим у репризі «Натурник і халтурник»[12][2]. Потім став працювати асистентом разом із популярним тоді клоуном Олівцем[2]. Працюючи в нього, познайомився із Михайлом Шуйдіним. Разом з Олівцем, сам актор і Шуйдін неодноразово їздили на гастролі країною та набиралися циркового досвіду. Пропрацювавши з Олівцем два з половиною роки, 1950 року Шуйдін і Нікулін разом пішли від нього через робочий конфлікт[13]. Почавши працювати самостійно, склали знаменитий клоунський дует Нікулін і Шуйдін[14], хоча за характером артисти були зовсім різні.

    1958 року дебютував у кіно в епізодичній ролі піротехніка у фільмі «Дівчина з гітарою»[2]. Популярними були його комічні і характерні ролі в кіно («Самогонники», «Пес Барбос і незвичайний крос», «Операція «И» та інші пригоди Шурика», «Кавказька полонянка», «До мене, Мухтаре», «Вони воювали за Батьківщину» та багато інших)[7].

    Автор книги «Почти серьёзно …» (1979)[2].

    1981 року завершив кар'єру циркового артиста і перейшов на адміністративну роботу — став головним режисером цирку на Цвітному бульварі[15]. З 1982 року обіймав посаду директора цього закладу[16]. За нього для цирку збудували повністю нову будівлю, відкриття якої відбулося 29 вересня 1989 року[17]. Усього пропрацював у цирку близько півстоліття.

    У середині 1990-х років був членом редакційної колегії журналу «Огонёк»[2]. З 1992 року був головою правління Фонду Миру[18].

    У 1993—1997 роках працював на телебаченні як ведучий гумористичної програми «Білий папуга». Останньою значною роллю в кіно Нікуліна стала поява у фільмі «Опудало». Усього за довгі роки творчої діяльності артист зіграв понад тридцять ролей у фільмах[2].

    Смерть

    [ред. | ред. код]

    Наприкінці липня 1997 року Нікулін відчув біль за грудиною, і звернувся до «Центру ендохірургії та літотрипсії» (ЦЕЛТ)[19]. Ускладнювало ситуацію те, що Нікулін хворів на цукровий діабет, і в нього залишалися наслідки туберкульозу, який він переніс під час війни[19]. 5 серпня була проведена процедура ангіопластики, під час якої у Нікуліна сталася зупинка серця, яке пізніше вдалося запустити[19]. Але після цього він впав у кому, в якій провів шістнадцять днів, до своєї смерті[20].

    Помер 21 серпня 1997 року в Москві внаслідок ускладнень після хвороби серця на 76-му році життя[21]. Прощання з артистом відбулося 25 серпня 1997 року в Московському цирку на Цвітному бульварі[22]. Похований на Новодівичому цвинтарі[3].

    Сім'я

    [ред. | ред. код]
    • Прапрадід по батькові Микола Романович Нікулін, трубчевський міщанин. Дружина Катерина Єрмолаєвна[23].
    • Прапрадід по батькові — Яків Петрович Умденшток (1808—1869), лютеранин, син швейцарського емігранта, викладача французької мови в 1-й Московській гімназії[24]. Випускник Московського комерційного училища (1828)[25], служив у конторі московської купчихи Гарднер. Після здачі іспитів при Московському університеті з 1836 по 1845 викладав французьку та російську мови в 1-му та 2-му кадетських корпусах у Москві[26]. З 1847 року — класний наглядач, з 1848 року — викладач бухгалтерії Олександринського сирітського інституту[27]. Надвірний радник, перший власник будинку № 11 в Аптекарському провулку (зберігся у сильно перебудованому вигляді). Дружина Софія Богданівна (1807—1886)[28].
    • Прадід по батькові — Василь Миколайович Нікулін (1828 — до 1888). Випускник Тверської гімназії (навчався з 1842 по 10 березня 1850, закінчив з відмінними оцінками з усіх предметів, отримав право на 14-й чин при вступі на цивільну службу)[29] і Педагогічного інституту Московського університету (1855), служив кімнатним наглядачем пансіонату 4-ї Московської гімназії. Після здачі випробувань на звання кандидата (18 червня 1856) викладав природну історію, математику, російську мову та географію у Тверській гімназії. У 1863—1869 роках наглядач, вчитель природної історії та математики, у 1866—1868 роках бібліотекар учнівської бібліотеки Рязанської гімназії[30], у 1869—1874 роках наглядач 1-ї Московської гімназії[31]. Титулярний радник (1861), колезький асесор (1862), надвірний радник (1864), колезький радник (1869)[32]. 9 липня 1854 року одружився з Клавдією Яківною Умденшток[33] (нар. 24 вересня 1833 року в Москві, пом. 31 січня 1902 там же[34]). У подружжя було четверо синів (з яких один, Петро (26 січня 1866 — 26 червня 1870), помер у ранньому віці[35]), і дочка Катерина (нар. 29 січня 1867).
    • Дід по батькові — Андрій Васильович Нікулін (нар. 2 жовтня 1862), спадковий почесний громадянин. Дружина Варвара Олександрівна.
    • Брат діда по батькові — Володимир Васильович Нікулін (6 квітня 1856 — 7 березня 1912), випускник 1-ї Московської гімназії (1877) та медичного факультету Московського університету (1884). Лікар, автор низки досліджень з легеневих хвороб, статський радник, власник будинку № 11 на Аптекарському провулку в Москві[36], який успадкував від своїх хрещених (батьків матері).
    • Брат діда по батькові — Микола Васильович Нікулін (нар. 26 вересня 1864), випускник Військово-медичної академії, лікар-венеролог у Москві.
    • Батько — Володимир Андрійович Нікулін (8 (20) січня 1898—1964) народився в Києві, охрещений 22 лютого 1898 року у Старокиївській Вознесенській церкві. З 1908 по 1916 року навчався у 2-й Московській гімназії, потім, до вступу на службу в РСЧА у березні 1919 року, — на юридичному факультеті Московського університету, жив на Арбаті (Великий Афанасьєвський провулок, буд. 39, кв. 2)[37]. Демобілізувавшись з Червоної армії та закінчивши курси Політпросвіти, влаштувався у драматичний театр у Демидові. У Демидові батько організував «Теревьюм» — пересувний театр революційного гумору, де сам ставив вистави та багато грав. Також організував та тренував першу у місті футбольну команду[38].
    • Прадід по матері — Олексій Миколайович Германов (нар. 1856), родом з Усмані, закінчив духовну семінарію і мав особисте дворянство. У 1891—1894 роках — помічник начальника поштово-телеграфної контори в Поріччі у чині титулярного радника, переведено звідти до Двінської поштово-телеграфної контори на місце чиновника 5-го розряду з виробництвом у колезькі асесори. Одружений зі своєю землячкою Пелагеєю Єгорівною (нар. 1858)[39].
    • Дід по матері — Іван Олексійович Германов (нар. бл. 1879), з 1901 року — начальник поштового відділення в містечку Вишки, потім на аналогічній посаді в Лівенгофі, помічник начальника добровільної пожежної команди там же. Колезький реєстратор (1901), губернський секретар (1902), колезький секретар (1912), титулярний радник (1914). Дружина Надія Миколаївна.
    • Мати — Лідія Іванівна Нікуліна (Германова) (26 серпня/8 вересня 1902—1979). Народилася в Лівенгофі (нині Лівани, Латвія)[40], хрещена в православній Іллінській церкві містечка Малинівки[41]. У роки Першої світової війни переїхала до міста Поріччя, якомога далі від війни, до родичів. Працювала акторкою у драматичному театрі у Демидові. У Лівенгофі також народилися сестри Лідії — Людмила (28 червня (11 липня) 1904) та Ніна (2 (15) квітня 1906).
    • Дружина — Тетяна Миколаївна Нікуліна (уроджена Покровська; 14 грудня 1929 — 26 жовтня 2014[2][42][43]), онука Петра Яковича Ростовцева (земський діяч, депутат Державної думи I скликання); закінчила Тімірязевську академію, факультет декоративного садівництва. З Юрієм Нікуліним вона познайомилася у грудні 1949 року завдяки тому, що займалася кінним спортом. Клоун Олівець шукав коня для свого нового номера, йому сподобалася карликова конячка на прізвисько Лапоть, і Тетяна з подругою привезла коня до цирку. Олівець познайомив їх зі своїм учнем Юрієм Нікуліним. Нікулін запросив їх подивитися виставу, посадив Тетяну біля прожектора і вирушив на арену. Юрій скакав на коні, періодично перевертаючись на ходу; нога застрягла в стремені, і він опинився під копитами коня, втративши свідомість. Викликали «швидку», доставили його до інституту імені Скліфосовського. У нього була зламана ключиця, на нозі та голові — садна, ліве око від удару копитом запливло[44]. Кілька тижнів Тетяна відвідувала Юрія в лікарні, приносила фрукти і спілкувалася з ним. 23 травня 1950 року вони одружилися[45], стали жити в кімнаті дружини в комуналці[46] у Нащокінському провулку (колишня вулиця Фурманова)[47]. З 1951 по 1981 рік Тетяна працювала в цирку на Цвітному бульварі, на арені разом з клоунами Юрієм Нікуліним та Михайлом Шуйдіним. 10 років завідувала собачим розплідником, де утримувалися собаки породи різеншнауцер. З 1997 року була консультантом з творчих питань цирку Нікуліна. Трохи знімалася в кіно, зокрема, зіграла гіда на морському круїзі у фільмі «Діамантова рука» (сцени в Стамбулі та на морському вокзалі); чоловік не дозволяв їй багато зніматися. Перекладала детективи з англійської мови. 2002 року нагороджена орденом Пошани. Після інсульту переписала «Мцирі» з пам'яті та «Євгенія Онєгіна»; у 80 років виїхала на коні на манеж[48][49]. Похована поруч із чоловіком у Москві на Новодівичому цвинтарі[2].
    Я навчалася в Тімірязевській академії на факультеті декоративного садівництва й дуже захоплювалася кінним спортом. В академії була чудова стайня. А в стайні — дуже кумедний карликове лоша, з нормальною головою, нормальним тулубом, але на маленьких ніжках. Його звали Лапоть. Про це почув Карандаш і приїхав подивитися на цього коника. Коник сподобався, і Карандаш попросив нас із подругою навчити його найпростіших трюків. Потім коника привезли до цирку, і Карандаш познайомив нас із Юрієм Володимировичем Нікуліним, який був у нього учнем. Юрій Володимирович запросив нас подивитися виставу. Моя подруга піти не змогла, я пішла одна, сиділа на прожекторі. Грали дуже смішну сценку: Карандаш викликав із залу нібито одного глядача і вчив його їздити на коні. Але саме коли я прийшла на виставу, Юрій Володимирович, який грав роль глядача під час цього номера, потрапив під коня. Вона його так побила, що його відвезли на «швидкій» до Скліфосовського, без свідомості. Я відчувала себе винною і почала його відвідувати… А через пів року ми побралися…

    — Тетяна Нікуліна (Покровська)[50]

    • Син — Максим Юрійович Нікулін (нар. 1956), випускник факультету журналістики МДУ (1980), після смерті батька з 1997 року став генеральним директором і художнім керівником Московського цирку на Цвітному бульварі[2][51].
      • Онука — Марія Максимівна Нікуліна (нар. 26 грудня 1981), лікар-нейрохірург, живе з чоловіком у Мюнхені[52];
      • Онук — Юрій Максимович Нікулін (нар. 29 травня 1986), театрознавець-менеджер, керівник відділу реклами, PR-служби та спецпроєктів Московського цирку Нікуліна на Цвітному бульварі;
        • Правнуки — Станіслав і Софія
      • Онук — Максим Максимович Нікулін (нар. 13 листопада 1988), продюсер, спеціаліст закордонного відділу Московського цирку Нікуліна на Цвітному бульварі[53][54][55][56][57].

    У дитинстві жив у Дурновському провулку, 1 (будинок не зберігся), потім — у Токмаковому провулку, 15; з 1950 року — у комунальній квартирі в районі вулиці Арбат; з початку 1960-х років — на вулиці Фурманова; до 1971 року — у комунальній квартирі на площі Розгуляй; з 1971 року — у Москві на Великій Бронній вулиці, 2/6[58].

    Фронтові друзі — Ілля Семенович Гутман (1918—1999)[59] та Марат Аркадійович Вайнтрауб (18.03.1921—1999) жили разом у комуналці[60][61].

    Серед близьких друзів Нікуліна були Олег Павлович Табаков (1935—2018), Леонід Іович Гайдай (1923—1993), а також найпопулярніший у Радянському Союзі індійський актор і режисер Радж Капур (1924—1988).

    Творчість

    [ред. | ред. код]

    Артист дебютував у кіно у 36 років і з перших картин зарекомендував себе як неповторний різнохарактерний і професійний актор. Він приніс із циркової арени на екран різні ролі-маски, широко використовуючи циркову ексцентрику та фактуру. Такі ролі піротехніка («Дівчина з гітарою»), Клячкіна («Непіддатливі»), Балбеса («Цілком серйозно»). Одна з кіноновел альманаху «Цілком серйозно» — «Пес Барбос і незвичайний крос» режисера Леоніда Гайдая — поклала початок ролям, які забезпечили акторові всенародне кохання. Незабутній образ Балбеса зі знаменитої трійки (Боягуз, Балбес і Бувалий) у кінокомедіях «Сагонники», «Операція „И“ та інші пригоди Шурика», «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» відрізняють виняткову чарівність і життєрадісність. Проте сам актор (наприклад, у книзі «Майже серйозно») більш високо цінував короткометражні новели, вважаючи недостатньо вдалою «Кавказьку полонянку», не кажучи вже про використання образу трійці шахраїв іншими режисерами (Ельдаром Рязановим — «Дайте книгу скарг», Євгеном Кареловим «Сім старих та одна дівчина»).

    Грав у багатьох улюблених для глядачів фільмах. Найвідомішими є кінокомедії за його участю — «Діамантова рука», «12 стільців», «Старики-розбійники». Персонажі цих фільмів — комедійно-гротескові, з відтінком дитячості, наївні диваки, ліричні, добродушні та невимушені[8].

    Але актор грав не лише комічні ролі. У фільмі «Коли дерева були великими» розкрився драматичний талант Нікуліна. У своєму герої — Кузьмі Кузьмичі Йорданові — актор виявляє складне переплетення різних психологічних станів: брехливість, спустошеність, паразитизм, самотність, прагнення вивести своє життя зі стану краху.

    У фільмі Андрія Тарковського «Андрій Рубльов» переконливо зіграв трагічну роль ченця Патрікея — скарбника Успенського собору у Володимирі, якого зазнали жорстокі катування монголо-татарськими загарбниками. У драматичному фільмі «До мене, Мухтаре!» зіграв молодшого лейтенанта Глазичева, характер якого сповнений співчуття, жертовності та відданості собачо-людській дружбі. Слід зазначити його гру у фільмах про Велику Вітчизняну війну («Вони воювали за Батьківщину», режисер Сергій Бондарчук; «Двадцять днів без війни», режисер Олексій Герман). У фільмі «Двадцять днів без війни» роль військового журналіста Лопатіна була зіграна актором у стриманій і невигадливій манері, при цьому сповнена справжнього внутрішнього драматизму[8]. Суперечка між режисером і Держкіно про призначення його на роль Лопатіна було вирішено позитивно завдяки втручанню письменника Костянтина Симонова.

    У драматичному фільмі Ролана Бикова «Опудало» про дівчинку Олену Безсольцеву, яку цькують однокласники, зіграв одну з останніх своїх ролей — роль діда Олени.

    В останні роки (1993—1997) вів гумористичну передачу «Білий папуга» на телеканалі ОРТ[2], був одним з постійних учасників телепередачі «У нашу гавань заходили кораблі».

    Тричі брав участь у шоу «Поле чудес»: у ювілейному, 50-му випуску 25 жовтня 1991 року з Владиславом Листьєвим[62], в жартівливому випуску 1 квітня 1994 року з нагоди уявного звільнення Леоніда Якубовича[63], а також 7 листопада 1996 року[64].

    Нагороди та звання

    [ред. | ред. код]

    Державні нагороди:

    [ред. | ред. код]

    Почесні звання та премії:

    [ред. | ред. код]

    Ордена та медалі

    [ред. | ред. код]

    Інші нагороди, заохочення та громадське визнання:

    [ред. | ред. код]
    • Подяка президента Російської Федерації (11.07.1996) — за активну участь в організації та проведенні виборчої кампанії Президента Російської Федерації 1996 року[72][2]
    • Премія ОРКФ «Кінотавр» у Сочі в номінації «Премія президентської Ради за творчу кар'єру» (1995)[73][74]
    • Почесний громадянин Демидова[2]
    • Золота медаль імені Л. М. Толстого (Міжнародна асоціація дитячих фондів)

    Пам'ять

    [ред. | ред. код]
    • На честь актора назвали Горіх Юрія Нікуліна. Саме на це дерево заліз його герой Балбес у фільмі «Кавказька полонянка, або нові пригоди Шурика» (1967)[75].
    • 8 вересня 1981 року назвали маленьку планету (4434) Нікуліно, відкрита астрономом Кримської астрофізичної обсерваторії Людмилою Журавльовою[76].
    • З 1996 року — Московський цирк на Цвітновому бульварі названий ім'ям Ю. В. Нікуліна[77].
    • У вересні 2000 року навпроти входу в цирк, в якому більше як 50 років працював Нікулін, з'явився пам'ятник роботи скульптора Олександра Рукавишникова, який зображує актора поруч з автомобілем з фільму «Кавказська полонянка, або Нові пригоди Шурика».
    • З 2001 року московська школа-інтернат № 15 для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківської опіки, циркового профілю отримала назву на честь Ю. В. Нікуліна. 20 грудня 2006 року до 85-річчя з дня народження артиста і до 10-річчя школи-інтернату відкрили меморіальний музей Ю. В. Нікуліна[78].
    • 2002 року після реконструкції Тюменського державного цирку на площі перед ним розмістили скульптурну композицію «Арена з трьома клоунами»: Нікуліним, Карандашем й Олегом Поповим.
    • 2010 року в Пермі, навпроти кінотеатру «Кристалл», встановили пам'ятник «Гайдаєвській трійці»[79].
    • 2010 року в Сочі біля будівлі морського порту встановлена скульптурна експозиція, що зображує кадри з фільму «Діамантова рука»[80][81][82].
    • 2011 року на батьківщині артиста в Демідові Смоленської області був відкритий пам'ятник Ю. Нікуліну[83].
    • У листопаді 2011 року в Курську, перед будівлею цирку, встановили пам'ятник клоунам Нікулін і Шуйдіну[84].
    • 2012 року в Іркутську біля будівлі цирку з'явився пам'ятник Гадайю і «Гайдаєвській трійці»[85][86].
    • 26 травня 2016 року рішенням Курганської міської ради, однієї з нових вулиць мікрорайону Левашово надано ім'я актора[87].
    • 30 листопада 2016 року образ Нікуліна увічнили в скульптурній композиції «Вони воювали за Батьківщину» за мотивами однойменного фільму, встановленого перед будівлею Міністерство оборони РФ на Фрунзенській набережні[88].
    • 2017 року, у день пам'яті Нікуліна на його могилі на Новодівичому цвинтарі в Москві був встановлений QR-код, щоб відвідувачі могли прочитати за допомогою планшету або смартфона біографію артиста, подивитися на його фотографії і відео, залишити слова пам'яті[89].
    • 2018 року ім'ям Нікуліна назвали вулиці в районі станції метро «Динамо» на півночі Москви[90].
    • 2021 року на честь Нікуліна як учасника оборони Ленінграда перейменували частину скверу Прикордонників в Сестрорєцьку[91][92].
    • У жовтні 2021 року в Москві на фасаді будинку Великої Бронної 2/6, Юрію Нікуліну була встановлена і відкрита меморіальна дошка[93][94].
    • У листопаді 2021 року Банк Росії випустив пам'ятні монети номіналом 25 рублів з рельєфним зображенням Юрія Нікуліна, випуск був присвячений до 100-річчя з дня його народження[95].
    • 2024 року вийшов комедійний-пригодницький фільм «Манюня: Пригоди в Москві», одним з героїв якого є Юрій Нікулін. Образ актора був створений за допомогою нейромережі, що викликало негативну реакцію у більшості глядачів[96].

    Галерея

    [ред. | ред. код]
    Поштова марка з зображенням Нікуліна

    Фільмографія

    [ред. | ред. код]
    РікНазва фільму (рос.)РольПримітки
    1958Дівчина з гітароюпіротехнік
    1959НепіддатливіАльберт Клячкін
    1960Пес Барбос і незвичайний кросБовдур
    1960Мертві душі
    1961Іван Рибаков
    1961Людина нізвідкистаршина міліції
    1961Коли дерева були великимиКузьма Іорданов
    1961Друг мій, Колька!Вася
    1961СамогонникиБовдур
    1961Приборкання норовливоїкерівник церковного хору хлопчиків
    1962Молодо-зеленошофер Миколай
    1963Без страху і докоруклоун в цирку
    1963Ділові людикрадій
    1963Великий фітильПетя-Петушок, злодій-домушник
    1965До мене, Мухтаре!Глазичьов
    1965Операція «И» та інші пригоди ШурикаБовдур
    1965Дайте книгу скаргпродавець
    1965Фантазери
    1965Маленький утікачКамео
    1966Кавказька полонянка, або Нові пригоди ШурикаБовдур
    1966Андрій РубльовПатрікей
    1968Діамантова рукаСемен Семенович Горбунков
    1968Сім старих та одна дівчинаБовдур
    1968Новенька
    1970Денискині розповіді
    1971Старики-розбійникиМ'ячиков
    1971ТелеграмаФедір Федорович
    197112 стільців (фільм, 1971)двірник Тихон
    1972Крапка, крапка, кома…папа Альоші
    1976Пригоди Травкиклоун Чічіморі
    1976Вони воювали за БатьківщинуНекрасов
    1976Двадцять днів без війниЛопатін
    1976Бобик в гостях у БарбосаБобик — голосмультфільм
    1979Тут... недалекоприїжджий
    1982Не хочу бути дорослимКамео
    1983ОпудалоМиколай Миколайович Бесольцев, дідусь Олени
    1991Капітан Крокус і Таємниця маленьких змовниківВступне та заключне слово

    Нагороди і звання

    [ред. | ред. код]

    Бібліографія

    [ред. | ред. код]
    • Рудольф Славский, Юрий Никулин, Олег Попов. Искусство клоунады. — М.: Искусство, 1969. — 326 с. — 35 000 екз.
    • Смешное, серьёзное, печальное // «Искусство кино»: журнал. — 1972. — № 8.
    • Почти серьёзно // «Молодая гвардия»: журнал. — 1976. — № 4—9.
    • Почти серьёзно… — М.: Молодая гвардия, 1979. — 576 с. — 130 000 екз.
      • Почти серьёзно… — М.: Искусство, 1987. — 576 с. — 50 000 екз.
      • Почти серьёзно… — М.: Терра, 1994; 1995. — 576 с. — 50 000 екз. — ISBN 5-85255-603-3.
      • Почти серьёзно… — М.: Вагриус, 1998. — 576 с. — 10 000 екз. — (Серия «Мой 20 век»). — ISBN 5-7027-0732-X.
      • Почти серьёзно… — М.: Вагриус, 2006. — 608 с. — 3000 екз. — (Серия «Мой 20 век»). — ISBN 5-9697-0234-X.
      • Почти серьёзно. — М.: АСТ; Зебра Е; ВКТ, 2008. — 752 с. — 5000 екз. — (Серия «Актёрская книга»). — ISBN 978-5-17-055586-4; ISBN 978-5-94663-684-1; ISBN 978-5-226-00742-2.
    • «10 троллейбусов клоунов»: В 2 книгах. — Самара: Самарский Дом печати, 1993. — 288+320 с. — 50 000 екз. — ISBN 5-7350-0004-7; ISBN 5-7350-0008-X
    • Анекдоты от Никулина. — М.: Бином, 1997. — 414 с. — 100 000 экз. — ISBN 978-5-906339-65-2
      • Анекдоты от Никулина: Выпуск 1. — СПб.: Респекс, 2001. — 96 с., 10 000 екз. — ISBN 5-7345-0245-6.
      • Анекдоты от Никулина: Выпуск 1. — СПб.: Респекс, 2001. — 96 с., 10 000 екз. — ISBN 5-7345-0246-4.
    • 999+1001 анекдот от Никулина. — М.: Печатные Традиции, 2008. — 512 с. — 2000 екз. — ISBN 978-5-91561-001-8; ISBN 978-5-91561-025-4.

    Див. також

    [ред. | ред. код]

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ О цирке. circusnikulin.ru (рос.). Московский цирк Никулина на Цветном бульваре. Архів оригіналу за 4 серпня 2021. Процитовано 17 червня 2022.
    2. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 Никулин Юрий Владимирович (ТАСС).
    3. 1 2 «Невже повний кретин на екрані — це я?» — так про себе думав Юрій Нікулін, який народився 100 років тому. Факти. 18 грудня 2021. Процитовано 23 червня 2025.
    4. ↑ «Рабочий Путь» выяснил, где на самом деле родился великий Юрий Никулин. www.rabochy-put.ru (рос.). Рабочий путь. 7 грудня 2012. Архів оригіналу за 27 вересня 2022. Процитовано 12 лютого 2023.
    5. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04 (14 серпня). — С. 58—75.
    6. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04 (14 серпня). — С. 58—75.
    7. 1 2 Юрій Нікулін. Кіноафіша. Процитовано 23 червня 2025.
    8. 1 2 3 4 5 Никулин Юрий Владимирович (Кино: Энциклопедический словарь), 1987, с. 299.
    9. ↑ Цирк. Маленькая энциклопедия. Сост А. Я. Шнеер, Р. Е. Славский. Гл. ред. Ю. А. Дмитриев. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: «Советская энциклопедия», 1979. — 448 с.
    10. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04. — С. 58—75.
    11. ↑ Позже Ростислав Плятт сказал профессору ГИТИСа Юрию Завадскому: «Вот, не взяли Никулина, а смотрите, какой из него вышел актёр!», на что Завадский ответил: «Ну и хорошо, что не взяли, а то бы испортили!» — Татьяна Никулина. Рядом с клоуном Архівовано липень 24, 2015 на сайті Wayback Machine.
    12. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04 (14 серпня). — С. 58—75.
    13. ↑ Иева Пожарская. Юрий Никулин ЖЗЛ. — М. : Молодая гвардия, 2010. — С. 160. — ISBN 978-5-235-03387-0.
    14. ↑ Цирк. Маленькая энциклопедия. Сост А. Я. Шнеер, Р. Е. Славский. Гл. ред. Ю. А. Дмитриев. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: «Советская энциклопедия», 1979. — 448 с.
    15. ↑ Иева Пожарская. Юрий Никулин ЖЗЛ. — М. : Молодая гвардия, 2010. — С. 328. — ISBN 978-5-235-03387-0.
    16. ↑ Сьогодні народився Юрій Нікулін. Відомості. 18 грудня 2013. Процитовано 23 червня 2025.
    17. ↑ О цирке. circusnikulin.ru (рос.). Московский цирк Никулина на Цветном бульваре. Архів оригіналу за 4 серпня 2021. Процитовано 17 червня 2022.
    18. ↑ О цирке. circusnikulin.ru (рос.). Московский цирк Никулина на Цветном бульваре. Архів оригіналу за 4 серпня 2021. Процитовано 17 червня 2022.
    19. 1 2 3 Шерстенников, Лев (31 серпня 1997). Большое сердце Никулина. Огонёк (33). Архів оригіналу за 27 вересня 2022. Процитовано 8 вересня 2025.
    20. ↑ Андрей Ахрамович (21 квітня 2025). «Шагнувшие в бессмертие» – НИКУЛИН ЮРИЙ ВЛАДИМИРОВИЧ. Омский государственный цирк. Архів оригіналу за 8 вересня 2025. Процитовано 8 вересня 2025.
    21. ↑ Андрей Ахрамович (21 квітня 2025). «Шагнувшие в бессмертие» – НИКУЛИН ЮРИЙ ВЛАДИМИРОВИЧ. Омский государственный цирк. Архів оригіналу за 8 вересня 2025. Процитовано 8 вересня 2025.
    22. ↑ Прощание с Юрием Никулиным. www.ntv.ru (рос.). НТВ. 25 серпня 1997. Архів оригіналу за 8 лютого 2023. Процитовано 8 лютого 2023.
    23. ↑ ЦГА Москвы. Ф. 418, оп. 18, д. 128, л. 91.
    24. ↑ Гобза И. О. Столетие Московской 1-й гимназии, 1804—1904. — М., 1903. — С. 352.
    25. ↑ Виноградов Н. И. Московское коммерческое училище. Сто лет жизни 1804—1904. — М., 1904. — С. 17.
    26. ↑ Поливанов А. Н. Пятидесятилетие 2-го Московского Императора Николая I кадетского корпуса. — М., 1899. — С. 46.
    27. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 111, оп. 2, д. 103, л. 3—8.
    28. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 2126, оп. 2, д. 29, л. 184об—185.
    29. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 418, оп. 18, д. 128, л. 88.
    30. ↑ Историческая записка Рязанской 1-й мужской гимназии, 1804—1904. Рязань, 1904. С. 166, 168, 172—173.
    31. ↑ Гобза И. О. Столетие Московской 1-й гимназии, 1804—1904. С. 363.
    32. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 418, оп. 291, д. 263, л. 6—8об.
    33. ↑ Брачный обыск Константино-Еленинской церкви 1-го Московского кадетского корпуса // ЦГА Москвы. — Ф. 2122, оп. 3, д. 58, л. 38—38об.
    34. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 203, оп. 745, д. 301, л. 1254 об; там же. Ф. 203, оп. 776, д. 103, л. 473об—474.
    35. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 2125, оп. 1, д. 1849, л. 146об.
    36. ↑ ЦГА Москвы. Ф. — 1175, оп. 1, д. 452, л. 89.
    37. ↑ ЦГА Москвы. — Ф. 418, оп. 330, д. 1494. Владимир Андреевич Никулин.
    38. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04 (14 серпня). — С. 58—75.
    39. ↑ По материалам Всероссийской переписи населения 1897 г. // Латвийский государственный исторический архив (LVVA). — Ф. 2706, оп. 1, д. 45, л. 1020об—1021.
    40. ↑ Максим Никулин. ru.kinorium.com (рос.). Архів оригіналу за 1 березня 2019. Процитовано 28 лютого 2019.
    41. ↑ LVVA. — Ф. 232, оп. 5, д. 16, л. 318об—319.
    42. ↑ Умерла жена Юрия Никулина. Архів оригіналу за 5 лютого 2019. Процитовано 5 серпня 2018.
    43. ↑ Скончалась вдова Юрия Никулина. Архів оригіналу за 24 грудня 2021. Процитовано 24 грудня 2021.
    44. ↑ Марина Серова. Весёлая вдова. Архів оригіналу за 6 серпня 2018. Процитовано 5 серпня 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
    45. ↑ Марина Серова. Весёлая вдова. Архів оригіналу за 6 серпня 2018. Процитовано 5 серпня 2018.
    46. ↑ Юрий Никулин и Татьяна Покровская. Сайт ИЛЬ ДЕ БОТЭ (рос.). iledebeaute.ru. 21 серпня 2013. Архів оригіналу за 5 серпня 2018. Процитовано 5 серпня 2018.
    47. ↑ Евгения Гершкович (12 серпня 2019). Московская династия: Караханы. Москвич mag. MoskvichMag. Архів оригіналу за 13 серпня 2019. Процитовано 15 серпня 2019.
    48. ↑ Андрей Захарьев. Почти шутя // Gala Биография. — 2006. — № 04 (14 серпня). — С. 58—75.
    49. ↑ Железная леди Юрия Никулина. Экспресс-газета. EG.RU. Архів оригіналу за 8 грудня 2019. Процитовано 5 серпня 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
    50. ↑ Мутация коня по кличке Лапоть // EquiLife.ru. Архів оригіналу за 22 квітня 2021. Процитовано 22 лютого 2021.
    51. ↑ О цирке. circusnikulin.ru (рос.). Московский цирк Никулина на Цветном бульваре. Архів оригіналу за 4 серпня 2021. Процитовано 17 червня 2022.
    52. ↑ Внук Никулина не смог стать клоуном. Архів оригіналу за 8 травня 2018. Процитовано 5 серпня 2018.
    53. ↑ Семья Юрия Никулина: вся жизнь в цирке. 12 лютого 2015. Архів оригіналу за 5 серпня 2018. Процитовано 5 серпня 2018.
    54. ↑ Кошмарные сны Максима Никулина о телевидении. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 2 вересня 2011. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |accessyear= (можливо, |access-date=?) (довідка)
    55. ↑ Никулин // Российское генеалогическое древо. [Архівовано 2013-02-25 у Wayback Machine.]
    56. ↑ Интервью с М. Ю. Никулиным. Архів оригіналу за 24 вересня 2012. Процитовано 5 серпня 2018. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 14 (довідка)
    57. ↑ Сын Никулина показал семейные фотографии. WomanHit.ru. Архів оригіналу за 8 грудня 2019. Процитовано 5 серпня 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
    58. ↑ Шаблон:Лица Москвы
    59. ↑ Юрий Никулин: хулиган, фронтовик, балагур. Vokrug.tv. 2011–12. Архів оригіналу за 6 серпня 2018. Процитовано 6 серпня 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |accessyear= (можливо, |access-date=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка); символ нерозривного пробілу в |accessyear= на позиції 3 (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
    60. ↑ Спокойное место российского интернета для интеллигентных людей. 1001.ru. Архів оригіналу за 5 серпня 2018. Процитовано 5 серпня 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |accessyear= (можливо, |access-date=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
    61. ↑ Вайнтрауб Марат Аркадьевич. Архів оригіналу за 8 грудня 2019. Процитовано 5 серпня 2018.
    62. ↑  Поле Чудес с Листьевым (25 октября 1991 года) на YouTube
    63. ↑  Программа «Поле чудес», 1 апреля 1994 года. С участием Михаила Задорнова, Юрия Сенкевича и Юрия Никулина на YouTube
    64. ↑  Поле чудес (1996) 07.11.1996 на YouTube
    65. ↑ Указ Президиума Верховного Совета РСФСР от 26 февраля 1963
    66. ↑ Указ Президиума Верховного Совета РСФСР от 30 сентября 1969
    67. ↑ Никулин Юрий Владимирович. pamyat-naroda.ru (рос.). Архів оригіналу за 16 травня 2021. Процитовано 16 травня 2021.
    68. ↑ О награждении орденами и медалями СССР артистов цирка. www.ruscircus.ru (рос.). Росгосцирк. Архів оригіналу за 15 січня 2023. Процитовано 18 червня 2022.
    69. ↑ Указ Президиума Верховного Совета СССР от 14 февраля 1980 года. См.: «О награждении орденами и медалями СССР» // «Ведомости Верховного Совета СССР». — № 9 (2031) от 27 февраля 1980 года. — Стр.149-150.
    70. ↑ Заслуженные награды цирковым. www.ruscircus.ru (рос.). Росгосцирк. Архів оригіналу за 6 жовтня 2022. Процитовано 19 червня 2022.
    71. ↑ Указ Президента Российской Федерации от 11.12.1996 г. № 1669 «О награждении государственными наградами Российской Федерации». www.kremlin.ru (рос.). Официальный сайт Кремля. 11 грудня 1996. Архів оригіналу за 29 грудня 2022. Процитовано 10 лютого 2023.
    72. ↑ Распоряжение Президента Российской Федерации от 11.07.1996 г. № 360-рп «О поощрении доверенных лиц и активных участников организации и проведения выборной кампании Президента Российской Федерации в 1996 году». www.kremlin.ru (рос.). Официальный сайт Кремля. 11 липня 1996. Архів оригіналу за 7 грудня 2022. Процитовано 11 лютого 2023.
    73. ↑ Никулин Юрий Владимирович, Герой Соц. Труда. Архів оригіналу за 16 січня 2009. Процитовано 14 лютого 2011.
    74. ↑ Лауреаты премии. www.kinotavr.ru (рос.). Кинотавр. 1995. Процитовано 20 червня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
    75. ↑ Шнайдер С. Л., Борейко В. Е., Стеценко Н. Ф. 500 выдающихся деревьев Украины. — К.: КЭКЦ, 2011. — 203 с.
    76. ↑ База даних MPC про малі тіла Сонячної системи (4434)(англ.)
    77. ↑ О цирке. circusnikulin.ru (рос.). Московский цирк Никулина на Цветном бульваре. Архів оригіналу за 4 серпня 2021. Процитовано 17 червня 2022.
    78. ↑ Школа-интернат им. Ю.В. Никулина приглашает. mlosinka.ru (рос.). 26 жовтня 2012. Архів оригіналу за 12 січня 2018. Процитовано 17 червня 2022.
    79. ↑ компаньон, Новый. В Перми на площади у «Кристалла» появились новые арт-объекты. «Новый компаньон» (рос.). Процитовано 15 червня 2026.
    80. ↑ В Сочи появился памятник героям «Бриллиантовой руки». iz.ru (рос.). Известия. 23 серпня 2010. Архів оригіналу за 18 червня 2022. Процитовано 18 червня 2022.
    81. ↑ В Сочи установлен памятник персонажам легендарной советской кинокомедии «Бриллиантовая рука». www.1tv.ru (рос.). Первый канал. 23 серпня 2010. Архів оригіналу за 14 червня 2021. Процитовано 18 червня 2022.
    82. ↑ Ушёл из жизни один из авторов скульптуры героям комедии «Бриллиантовая рука» в Сочи. vesti-sochi.tv (рос.). 3 березня 2022. Архів оригіналу за 14 травня 2022. Процитовано 18 червня 2022.
    83. ↑ В Демидове открылся памятник Юрию Никулину. Архів оригіналу за 18 травня 2015. Процитовано 10 жовтня 2011.
    84. ↑ В Курске 11 ноября открылся памятник великим клоунам Юрию Никулину и Михаилу Шуйдину. www.circus.ru (рос.). Росгосцирк. 12 листопада 2011. Архів оригіналу за 3 серпня 2021. Процитовано 18 червня 2022.
    85. ↑ Наш Георгий!. news.myseldon.com (рос.). 18 квітня 2021. Процитовано 18 червня 2022.
    86. ↑ Открытие памятника Леониду Гайдаю в Иркутске. www.epochtimes.ru. Процитовано 15 червня 2026.
    87. ↑ Новые улицы Кургана. Архів оригіналу за 1 липня 2016. Процитовано 31 травня 2016.
    88. ↑ Министр обороны России совместно с коллегами из СНГ открыл скульптурную композицию «Они сражались за Родину» : Министерство обороны Российской Федерации. Архів оригіналу за 28 квітня 2017. Процитовано 9 травня 2017.
    89. ↑ Внук Юрия Никулина рассказывает про интерактивный мемориал | Цифровое Наследие (рос.). qrmemo.ru. Архів оригіналу за 23 серпня 2017. Процитовано 23 серпня 2017.
    90. ↑ В Москве появятся сквер Муслима Магомаева и улица Юрия Никулина. RuNews24.ru. 16 листопада 2018. Архів оригіналу за 16 січня 2018. Процитовано 16 січня 2018.
    91. ↑ Часть сквера Пограничников в Сестрорецке переименовали в честь Никулина. kanoner.com (рос.). Канонер. 1 вересня 2021. Архів оригіналу за 1 вересня 2021. Процитовано 1 вересня 2021.
    92. ↑ Постановление Правительства Санкт-Петербурга от 27.08.2021 № 629 «О присвоении наименования безымянному объекту зеленых насаждений в Курортном районе Санкт-Петербурга». Архів оригіналу за 1 вересня 2021. Процитовано 1 вересня 2021. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 61 (довідка)
    93. ↑ Щербак Александр (8 жовтня 2021). В Москве открыли мемориальную доску Юрию Никулину. tass.ru (рос.). ТАСС. Архів оригіналу за 8 жовтня 2021. Процитовано 18 червня 2022.
    94. ↑ Мемориальную доску Юрию Никулину установили на Большой Бронной улице. www.mos.ru (рос.). Официальный сайт мэра и правительства Москвы. 8 жовтня 2021. Архів оригіналу за 16 жовтня 2021. Процитовано 18 червня 2022.
    95. ↑ Банк России выпустил памятные монеты с артистом Юрием Никулиным. www.rbc.ru (рос.). РБК. 29 листопада 2021. Архів оригіналу за 4 січня 2023. Процитовано 12 лютого 2023.
    96. ↑ Юрий Никулин появится в фильме "Манюня: Приключения в Москве". Metro Москва (рос.). Архів оригіналу за 27 березня 2024. Процитовано 15 червня 2026.
    97. ↑ Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.

    Джерела

    [ред. | ред. код]
    • Войтенко В. Нікулін Юрій Володимирович. Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021.
    • 10 років тому не стало Юрія Нікуліна. Gazeta.ua, 22 серпня 2007.
    • Мусский И. А. Сто великих отечественных фильмов. М.: Вече, 2006. 476 с.
    • Дунина С. «Юрий Никулин». Серия: Актёры советского кино. Издательство: Бюро пропаганды советского киноискусства. Мягкая обложка, 18 с., тираж: 80 000 экз., 1966 г.
    • Актёры советского кино. Выпуск 4. — Л.: 1968.
    • С. М. Макаров «Юрий Никулин и Михаил Шуйдин». Серия: Мастера советского цирка. Издательство: Искусство. Твёрдый переплёт, 240 с., тираж: 25 000 экз., 1981.
    • Р. П. Соболев «Юрий Никулин». Серия: Актёры советского кино. Издательство: Союз кинематографистов СССР. Мягкая обложка, 28 с., тираж: 200 000 экз., 1981.
    • Юткевич С. И. Никулин Юрий Владимирович // Кино: Энциклопедический словарь / гл. ред. С. И. Юткевич; редкол.: Ю. С. Афанасьев, В. Е. Баскаков, И. В. Вайсфельд и др. — М. : Советская энциклопедия, 1987. — С. 299. — 100 000 прим.
    • Иева Пожарская. Юрий Никулин. — М.: Издательство «Молодая гвардия», 2010. — 400 с. — (Серия: Жизнь замечательных людей). — 5000 экз. — ISBN 978-5-235-03387-0.
    • Раззаков Ф. И. Самый добрый клоун: Юрий Никулин и другие… — М.: Эксмо, 2012. — 416 с., ил. — (Серия «Книги Ф. Раззакова о великих артистах»). — 3000 экз. — ISBN 978-5-699-53770-9.
    • Росин, Александр. Клоун без грима // Библиотека журнала «Флорида». — 2012. — Глава шестая: Юрий Никулин. Архивная копия от 22 марта 2017 на Wayback Machine
    • Федоренко А. С. Большая книга жизни. Юрий Никулин. — Донецк : издательство А. С. Федоренко, 2013. — 288 с. — 100 прим. — ISBN 978-966-2485-08-0.
    • Мягкова Лора. «Операция „Ы“ и другие приключения Вицина, Никулина и Моргунова». — М.: «Алгоритм», 2014. — 288 с. — (Серия «Великие шутят»). — ISBN 978-5-4438-0762-1.

    Посилання

    [ред. | ред. код]
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нікулін_Юрій_Володимирович&oldid=48538408