Паїсій Величковський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Паїсій Величковський
Paisius.jpg
У миру: Петро Іванович Величковський
У чернецтві: Платон
Паїсій
Канонізований 6 червня 1988
У лику преподобних
День пам'яті 15 листопада за юліянським календарем
Подвижництво ісихазм

Паї́сій Величко́вський (світське ім'я: Петро Іванович Величковський) (21 грудня 1722, Полтава — 15 листопада 1794) — православний старець, аскет, святий; служіння відбувалося в Україні, на Афоні, у Молдові.

Життєпис[ред. | ред. код]

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, Україна, в сім'ї священика. Батько його був настоятелем Успенського собору. Його дідом був поет Іван Величковський, прадідом по матері — багатий єврейський купець Мандя, який прийняв хрещення з усім своїм домом.

Рано втратив батька, а коли юнаку виповнилось 7 років, мати віддала його до соборної школи. Коли йому виповнилося 12 років, мати з благословення правлячого архієпископа віддала юного Петра до молодшого відділення славної Києво-Могилянської Академії. В стінах цієї духовної школи Петро потоваришував із однодумцями і вони, збираючись де-небудь в тихому куточку Братського монастиря, цілі ночі проводили у задушевних розмовах про чернецтво, пустельництво і давали один одному обіцянки і навіть клятви не постригатися і не жити в багатих монастирях, де не можна уподібнюватись «убогості Христовій».

Крім того, Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську Лавру і так, що ледь не запустив богословську науку в Академії. В Братському монастирі одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало у ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро повертається додому в свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом і просить її відпустити його в монастир.

Петро дістався Любецького монастиря. Проте через проблемне існування монастиря і скору зміну ігумена Петро опинився в іншому, не менш славному українському монастирі Свято-Миколаївському Медведівському. Там Петро сподобився першого постригу в чернецтво з іменем Платон.

Незабаром і цей давній козацький монастир був закритий і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого по Академії, Платон разом з ним вирушає на пошуки усамітненого, спокійного життя і, проживши деякий час в Молдововлахійському Трейстенському скиту, а потім в скиту Керкул, 24 річний монах Платон Величковський влітку 1746 року прибув на Афонську гору.

На четвертий рік подвигу до Афону приїхав молдавський старець Василій. На прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій і напоумив його створити біля себе монастир. Так і сталось. До Паїсія почали приходити нові подвижники браття. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Браття просили Паїсія, щоб він був їхнім священиком і духівником, але категорично відповідав — ні. Бо він для того, щоб знайти наставника прийшов на Святу Афонську гору. Однак до прохань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскільки про подвиги Паїсія вони дізналися ще раніше. 1758 року після 12 літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1759 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір'я Монастиря Пантократор.

Кількість насельників монастиря збільшувалася. В основному вони були вихідцями із Молдавії, Волощини і України. Ієромонах Паїсій випросив в ігумена Монастиря Пантократор стару церкву і пусту келію та приступив до формування скита. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече братство, слава про яке швидко розійшлася по Святій Горі Афон.

Однак безперервне розширення обителі і різноманітні неприємності зовнішнього порядку змусили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. 1763 року отець Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить притулок на Буковині, поблизу Драгомирни, в монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита.

Наслідком російсько-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Проте життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилося. Життя через тісноту (триста монахів) стало дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній і великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут в Нямецькому монастирі розпочався останній період життя старця, найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалось, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі 300. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болю та ран у правому боці.

Слава про отця Паїсія і його Лавру розійшлася далеко серед монастирів і православних країв. З усіх усюд сюди стікались прочани. Милосердю старця не було меж. У своєму монастирі він влаштував шпиталь, притулок. Так проходили роки в трудах, молитві і в милосерді. Підійшов 1794 рік — останній в житті старця. Він перестав особисто займатися перекладами. Старець прийняв причастя і не вказав на свого наступника, віддаючи все волі Божій, спочив у Бозі 15 листопада 1794 року на 72 році життя.

Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновлювача чернечого духу, але як про відновлювача тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домонгольській Русі-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерського, який подвизався на Афонській горі. Шукав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши «Сонце землі руської». Цієї святості духу чернецтва досягнув старець Паїсій. Перший в XI столітті — інший у XVIII.

Духовна спадщина[ред. | ред. код]

Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов'янських книг. Проте помічав в них неточності і помилки, які виправляв і навчав цього братію. Крім того, він мав чималу бібліотеку книг грецькою мовою, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник творів отців церкви, яку переклав старець на церковно-слов'янську мову під назвою «Добротолюбіє». Можливо, саме тому в першій половині XIX століття, разом зі Святим Писанням Старого та Нового Завіту святителя Димитрія Ростовського, «Добротолюбіє» стало найулюбленішим духовним читанням ченців і мирян.

Старця Паїсія по праву можна назвати співцем Ісусової Молитви, як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв два ступеня цієї молитви. На першому переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для початківців, молитва, яка відповідає діянням. Молитва діяльна веде того, хто молиться, повз пустелю, де віра як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає надію розум: Найсолодше Ім'я Ісусове. Другий ступінь — молитва благодатна, яка переображає, діє надприродньо і межує з видінням.

Канонізація[ред. | ред. код]

За труди і подвиги старець Паїсій Величковський вже у наш час був канонізований рішенням Помісного Собору[ru] РПЦ 1988 року. Пам'ять його відзначається 28 листопада за новим стилем (15 листопада за юліанським стилем) у Соборі Молдавських святих[ru].

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

В Полтаві існує вулиця Паїсія Величковського.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела і література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]