Праска

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Праска кінця XIX — початку XX століття

Пра́ска, прас, діал. залі́зко[1] — елемент побутової техніки для вирівнювання складок і заминів на одягу. Процес вирівнювання складок називають прасуванням. Зазвичай, праскою прасують на прасувальній дошці.

Етимологія[ред.ред. код]

Згідно з «Етимологічним словником української мови» слово «прас» є запозиченим через польську (prasa) та німецьку (Presse) з французької мови (presse)[2].

Варіант «залізко», ймовірно, теж західнослов'янського походження (пол. żelazko,чеськ. žehlička, словац. žehlička), але може бути й питомо українським, належачи до центральноєвропейського слов'янського мовного ареалу[3]. Засвідчене у деяких словниках[4] «утюг» походить з тюркських мов, певно, через російське посередництво. Гіпотетичне *ütüɣ порівнюють з тур. ütü, каз. үтік, аз. үтү[3][5]. Незважаючи на те, що слово «утюг» зустрічається у літературі, яка описує народний побут Лівобережної України[3], зараз його сприймають як росіянізм, рекомендуючи заміняти словами «праска» і «залізко»[6][7].

Історія праски[ред.ред. код]

Музей прасок.
Чавунна вугільна праска з димарем, XIX — початок XX століття. Царичанка, Україна

Праска була винайдена дуже давно. В IV столітті до нашої ери в Прадавній Греції були винайдені способи плісировки одягу з полотна за допомогою гарячого металевого прута, що нагадував качалку. Для розгладження одягу у давнину використовувалися злегка оброблені нагріті кругляки. В XVIII—XIX століттях праски являли собою металеві пристрої близької до сучасної форми. Праски нагрівалися на газі або печі.

В давній Україні і навіть до середини ХХ ст. прасування здійснювалося оригінальним способом. Білизна намотувалася на качалку, після чого кілька раз ретельно прокочувалося «рублем» — довгою дерев'яною плашкою з ребрами на нижній поверхні й рукояттю на кінці. Рубель з характерним стукотом перекочував качалку, його ребра при цьому розминали волокна тканини. Це пристосування називалося також «ребрак» або «пральник».

Найпоширенішими були нагрівальні праски — вони ставилися в піч або на вогонь і розігрівалися. Значно дорожчими були спиртові праски — в XIX столітті за них давали невелику отару овець. Ще одна старовинна конструкція прасок — з порожниною всередині праски, куди завантажувалося вугілля (інколи — деревне вугілля). Таку праску розігрівали вимахуючи нею вправо-вліво. При цьому повітря через отвори у прасці продувало вугілля і останнє розжарювалося. Полегшена праска з електронагрівом з'явилася в 1903 р. завдяки винахідникові Ерлу Річардсону.

Для виготовлення підошви електропрасок, що працюють на інфрачервоному випромінюванні застосовується скло.[8]

Типова сучасна електрична праска.

Нагрівання[ред.ред. код]

До появи електрики[ред.ред. код]

У минулому для нагрівання прасок їх ставили на піч або клали в них розпечене деревне вугілля. Існували також спиртові праски. За старих часів праски переважно виготовляли з чавуну.

З появою електрики[ред.ред. код]

З появою електрики і розвитком техніки, з'явилися електричні праски. Їхній принцип ґрунтується на виділенні теплової енергії при проходженні електричного струму через нагрівальний елемент. Як правило, конструкція праски передбачає розташування нагрівального елемента якнайближче до підошви й наявність ручки з термоізоляційного матеріалу щоб уникнути опіків. У сучасних електричних прасках є невеликий резервуар для води, вода використовується для утворення пари, що дозволяє досягти більшої ефективності прасування. Регулювати кількість пари допомагає клапан пари (голка), яка також зменшує утворення накипу в нагрівальному елементі праски.

Музеї[ред.ред. код]

В місті Переяславль-Залеському (Росія) існує музей прасок.

Велика колекція прасок (понад 150) зберігається в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль» (Україна)[9].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Академічний тлумачний словник української мови/Залізко
  2. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1983. — ISBN 966-00-0816-3. Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-4
  3. а б в О. І. Дубонос. Коли і для чого ми беремося за праску?. 
  4. Утюг. Академічний тлумачний словник української мови (1970–1980). 
  5. Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс М. Р. Фасмер 1964—1973. 
  6. Антисуржик — правильна мова. 
  7. Словник-антисуржик. Словопедія. 
  8. Звенігородський Д. Л. Екодизайн та його коефіцієнт корисної дії // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв Збірка наукових праць — 2009. — № 6. ISSN:993-6400 (Print), 1993-6419 (Online)
  9. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]