Сигіт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сигіт
рум. Sighetu Marmaţiei

Герб
Герб Мармарош-Сигіту
Брама Сигіту
Брама Сигіту
Розташування міста Сигіт
Основні дані
47°55′ пн. ш. 23°53′ сх. д. / 47.917° пн. ш. 23.883° сх. д. / 47.917; 23.883Координати: 47°55′ пн. ш. 23°53′ сх. д. / 47.917° пн. ш. 23.883° сх. д. / 47.917; 23.883
Країна Румунія Румунія
Регіон Actual Maramures county CoA.png Марамуреш
Адмінцентр Sighetu Marmației[d]
Столиця для Марамароська жупа (Комітат)
Засновано 1326
Площа 111 км²
Населення 37 640 тис. осіб (2011)
Висота НРМ 274  м
Міста-побратими Олава — Польща Польща
Коломия — Україна Україна
Часовий пояс UTC+2
GeoNames 8334962
OSM 72481 ·R (Мармарош)
Поштові індекси 435500
Міська влада
Мер міста Овідіу Георге Немеш (рум. Ovidiu Gheorghe Nemeș), з 2012
Веб-сторінка primaria-sighet.ro
Мапа


CMNS: Сигіт на Вікісховищі

Сигіт (Сигіт-Мармароський, Мармарош-Сигіт, Сігету-Мармацієй; рум. Sighetu Marmaţiei, угор. Máramarossziget) — місто в Румунії, розміщене в Мармароській котловині над горішньою Тисою на укр.-рум. етногр. прикордонні; 37 640 меш. (2011), з них 1226 українців, решта — румуни, угорці й євреї. Друге за розміром місто в жудці Мармарош. Історичний центр Південної Мармарощини. Будівельна, текстильна, деревообробна і харчова промисловість. Поблизу міста розташований пункт контролю на кордоні з Україною «Сігету Мармацієй»—Солотвино.

Історія[ред. | ред. код]

Мармарош-Сигіт відомий з XIII ст., з 1394 — головне місто Мармароського комітату.

У 19 — 20 ст. в ньому діяли греко-католицька церква і «руська» (тобто українська) гімназія, в 1950-60 pp. — українські відділи при гімназії й педагогічній школі. Наразі у місті працює єдиний в Румунії український ліцей (дир. Федір Попович)

На поч. XX ст. в Мармарош-Сигіті відбулися два судових процеси проти закарпатських селян, які перейшли на православ'я; угорський уряд обвинувачував їх у зв'язках з Росією. В 1904 — 1906 засуджено на різні терміни ув'язнення 9 селян з Мармарош-Сигіта, а у 1913 — 14 — 96 осіб з різних сіл на чолі зі священиком О. Кабалюком Олексій Карпаторуський. Процеси мали розголос у Західній Європі і звернули увагу міжнародної думки.

18 грудня 1918 року у Мармароші Сигітському відбувся з'їзд делегатів українців Мармарощини, який висловився за приєднання Закарпаття до України. На з'їзді мали слово: Клочурак Степан та Климпуш Василь — Ясіня, Штефан Августин, Бращайко Михайло — Рахів, Йосипчук Василь — Великий Бичків.[1] 16 січня 1919 р. місто визволили війська Гуцульської республіки (входив загін Української Галицької армії) від угорських військ та адміністрації. Наступного дня вони зазнали поразки від дій переважних чисельно окупантів (румунська дивізія).

У період між війнами місто знаходилось на кордоні між ЧСР та Румунією. Через місто проїжджали транскордонні потяги, зокрема швидкий потяг Прага-Ясіня, який з'єднував Рахівщину з рештою республіки. Наприкінці 1944 р. місцеві українці утворили народний комітет, який ухвалив приєднання міста з навколишніми українськими селами до України, однак реалізоване це не було. За комуністичного режиму тут ув'язнювали політичних дисидентів, яким нині присвячені пам'ятники та музей. У січні 2007 тут за участі президентів В. Ющенка та Т. Басеску знову відкритий історичний міст через Тису та міжнародний прикордонний перехід до українського селища Солотвино.

Українство[ред. | ред. код]

На міському православному кладовищі поховано багато українців. Зокрема Василь Пензеш — сігетський український парох.

Українці становлять 1.226 осіб (2,97 %) міста.(2010). В околицях міста — українські села (див. Мармарощина).

В місті діє Український ліцей імені Тараса Шевченка[2]

Люди[ред. | ред. код]

Міста-побратими[ред. | ред. код]

Міста побратими Країна
Олава Польща Польща
Коломия Україна Україна

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — С. 71. — ISBN 5-7707-7867-9.
  2. Ірина Ткачук (2016-08-29). Діалог столиць: Київ-Бухарест. Жінка-УКРАЇНКА. 

Лдерела і література[ред. | ред. код]